Рішення від 08 листопада 2026 р. у справі №580/9926/26 — Черкаський окружний адміністративний суд

Суд: Черкаський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: військового обліку, мобілізаційної підготовки та мобілізації

Дата: 08 листопада 2026 р.

Справа: №580/9926/26

Суддя: Ілля ТИХОНОВ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 рокусправа № 580/9926/26

м. Черкаси

Суддя Черкаського окружного адміністративного суду Тихонов І.В., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою представника позивача ОСОБА_1 до Комісії по відстрочках ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій,

ВСТАНОВИВ:

15 вересня 2026 року до Черкаського окружного адміністративного суду надійшов позов представника позивача ОСОБА_1 (далі - позивач) до Комісії по відстрочках ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач), в якому позивач просить:

- визнати протиправною відмову Комісії по відстрочках ІНФОРМАЦІЯ_1 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про надання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією;

- зобов`язати Комісію по відстрочках ІНФОРМАЦІЯ_1 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову на військову службу за мобілізацією.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що його мати ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи, у зв`язку з чим він звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

На підтвердження наявності передбачених законом підстав для отримання відстрочки позивачем до відповідної заяви було долучено копії документів, які засвідчують встановлення його матері інвалідності ІІ групи.

Однак повідомленням № 157/10 від 10 вересня 2026 року відповідач повідомив позивача про прийняття протоколу № 157 від 10 вересня 2026 року, яким йому відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Підставою для прийняття такого рішення відповідач зазначив наявність у матері позивача, крім нього, ще однієї дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач вважає його протиправним та таким, що прийняте без належного врахування обставин, які, на його переконання, мають істотне значення для вирішення питання про надання відстрочки від призову.

З огляду на викладене, вважаючи, що відповідачем неправомірно відмовлено у реалізації передбаченого законом права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, позивач звернувся до суду з цим позовом, у якому просить захистити його порушені права та інтереси.

Ухвалою суду від 18 вересня 2026 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та постановлено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою відповідачу встановлено строк для подання через підсистему (модуль) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи «Електронний суд» відзиву на позовну заяву та всіх письмових і електронних доказів, які можливо доставити до суду, разом із документами, що підтверджують надіслання (надання) позивачу копії відзиву та доданих до нього документів.

Однак станом на 09 листопада 2026 року відповідач відзив на позовну заяву та доказів на спростування доводів позивача не подав, про причини їх неподання суд не повідомив.

Відповідно до частини шостої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. Крім того, згідно з частиною четвертою статті 159 цього Кодексу, неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може кваліфікуватися судом як визнання позову.

За таких обставин суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за наявними матеріалами та надати оцінку доводам позивача і поданим ним доказам.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов наступного.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.6). Мати позивача – ОСОБА_2 є особою з інвалідністю ІІ групи (а.с.11-12).

У зв`язку із зазначеним позивач звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», долучивши до заяви копії документів на підтвердження інвалідності матері.

З матеріалів справи судом встановлено, що повідомленням № 157/10 від 10 вересня 2026 року позивача повідомлено про прийняття комісією протоколу № 157 від 10 вересня 2026 року, яким відмовлено у наданні йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Підставою для відмови зазначено наявність у матері позивача, крім нього, ще однієї дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.5).

Вважаючи зазначене рішення протиправним та таким, що порушує його право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначені Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі — Закон № 3543-XII).

Статтею 23 Закону № 3543-XII визначено перелік категорій військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Так, відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю.

У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю І чи ІІ групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю.

Отже, наведена норма закону пов`язує право військовозобов`язаного на відстрочку не лише з наявністю одного з батьків з інвалідністю І чи ІІ групи, а й з додатковою умовою -відсутністю інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати такого з батьків, за винятком прямо визначених законом випадків.

Згідно з пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Відповідно до абзацу дев`ятого пункту 11 зазначеного Положення районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки оформляють для військовозобов`язаних відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, перевіряють підстави їх надання та ведуть спеціальний облік військовозобов`язаних.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі — Порядок № 560), яким визначено процедуру надання військовозобов`язаним відстрочки від призову та її оформлення.

Згідно з пунктами 56, 57 Порядку № 560 відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону № 3543-XII. Для розгляду питань надання відстрочки при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки утворюються відповідні комісії.

Відповідно до пункту 58 Порядку № 560 за наявності підстав для одержання відстрочки військовозобов`язаний подає заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, згідно з переліком, визначеним додатком 5 до цього Порядку.

Пунктом 60 Порядку № 560 передбачено, що комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.

За результатами розгляду поданих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову в наданні відстрочки, яке оформляється протоколом. У разі відмови заявнику письмово повідомляють про причини такого рішення.

Вирішуючи питання про наявність у сестри позивача обов`язку щодо утримання матері, суд враховує положення Сімейного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Таким чином, законодавець пов`язує виникнення обов`язку повнолітніх дітей щодо утримання батьків із сукупністю двох юридичних обставин: непрацездатністю батьків та потребою їх у матеріальній допомозі. При цьому зазначений обов`язок виникає безпосередньо із закону та не залежить від спільного проживання батьків і дітей, фактичного здійснення ними догляду або суб`єктивного бажання надавати матеріальну допомогу.

Статтею 204 Сімейного кодексу України визначено, що дочка, син можуть бути звільнені судом від обов`язку утримувати матір, батька та обов`язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов`язків.

Дочка, син звільняються судом від обов`язку утримувати матір, батька та обов`язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на батьків.

Отже, саме по собі проживання повнолітньої дочки окремо від матері, створення нею власної сім`ї або перебування за межами України не припиняє встановленого законом обов`язку щодо утримання батьків.

Разом з тим суд наголошує, що наявність родинного зв`язку сама по собі не є безумовним підтвердженням виникнення обов`язку щодо утримання. Для застосування статті 202 Сімейного кодексу України необхідно встановити непрацездатність батьків та їх потребу в матеріальній допомозі.

Як встановлено судом, позивач звернувся до відповідача із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з наявністю матері - ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи.

Водночас із матеріалів справи вбачається, що матір позивача має ще одну повнолітню дочку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.15).

Обґрунтовуючи протиправність відмови, позивач посилається на те, що його сестра є громадянкою Канади, постійно проживає на території цієї держави та не має можливості й бажання здійснювати догляд за матір`ю.

Оцінюючи наведені доводи, суд зазначає, що пункт 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII пов`язує право на відстрочку з відсутністю інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати одного з батьків з інвалідністю І чи ІІ групи.

При цьому зазначена норма не встановлює такої самостійної підстави для неврахування іншої особи, як її постійне проживання за межами України або небажання особисто здійснювати догляд за особою з інвалідністю.

Суд звертає увагу, що обов`язок утримувати батьків, передбачений статтею 202 Сімейного кодексу України, не є тотожним обов`язку здійснювати постійний сторонній догляд за ними.

Відтак відсутність можливості особисто перебувати поруч із матір`ю та забезпечувати її повсякденні потреби не означає автоматичної відсутності можливості виконувати обов`язок щодо надання їй матеріальної допомоги.

Крім того, відповідно до статті 67 Закону України «Про міжнародне приватне право» зобов`язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання.

За наведених обставин, якщо мати позивача проживає на території України, питання щодо наявності у її повнолітньої дочки обов`язку з утримання підлягає вирішенню з урахуванням положень законодавства України.

Сам по собі факт набуття ОСОБА_3 громадянства Канади та її постійного проживання на території цієї держави не є передбаченою пунктом 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII підставою для звільнення від обов`язку утримувати матір.

Так само відсутність у сестри позивача бажання здійснювати особистий догляд за матір`ю не свідчить про припинення її сімейно-правового обов`язку щодо утримання останньої.тОтже, наведені позивачем обставини самі по собі не спростовують наявності у повнолітньої дочки передбаченого законом обов`язку щодо утримання матері.

Окремо суд звертає увагу на перелік документів, передбачений додатком 5 до Порядку № 560 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Для військовозобов`язаних, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю І чи ІІ групи, зазначеним переліком передбачено подання документів, що підтверджують родинні зв`язки, інвалідність одного з батьків, а також одного з документів, які підтверджують неможливість інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати такого з батьків, виконувати відповідний обов`язок.

До таких документів віднесено, зокрема, довідку до акта огляду медико-соціальної експертної комісії, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, висновок лікарсько-консультативної комісії про потребу в постійному догляді, а також документи, що підтверджують перебування під арештом або відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі.

Таким чином, чинне нормативне регулювання передбачає документальне підтвердження обставин, які унеможливлюють виконання іншими особами відповідного обов`язку.

Разом з тим документи, які підтверджують виключно громадянство іншої держави та постійне проживання за її межами, самі по собі не належать до прямо визначених у зазначеному переліку документів, що підтверджують неможливість виконання обов`язку щодо утримання батьків.

З матеріалів справи не вбачається, що позивачем до заяви про надання відстрочки або під час розгляду справи судом було надано належні документи на підтвердження того, що його сестра сама є особою з інвалідністю, потребує постійного догляду, перебуває під арештом (крім домашнього арешту) або відбуває покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі.

Також судом враховується, що позивач не надав доказів існування передбачених статтею 204 Сімейного кодексу України підстав для звільнення його сестри від обов`язку утримувати матір.

Отже, самі лише твердження позивача про проживання сестри за кордоном та її небажання здійснювати особистий догляд за матір`ю не підтверджують наявності передбачених законодавством підстав для застосування винятку з умови, встановленої пунктом 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.

Надаючи оцінку правомірності оскаржуваного рішення, суд виходить із критеріїв, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до зазначеної норми у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, добросовісно, розсудливо, пропорційно та своєчасно.

Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

При цьому суд зауважує, що обов`язок відповідача довести правомірність оскаржуваного рішення не звільняє позивача від необхідності підтвердити обставини, з якими закон пов`язує виникнення у нього права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

Як убачається з матеріалів справи, відповідачем прийнято рішення (повідомлення), оформлене протоколом № 157 від 10 вересня 2026 року, яким позивачу відмовлено у наданні відстрочки з огляду на наявність у його матері іншої дочки — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . При цьому повідомленням № 157/10 від 10 вересня 2026 року позивача повідомлено про прийняте рішення.

Судом також установлено, що ухвалою від 18 вересня 2026 року відповідачу було запропоновано подати відзив на позовну заяву та всі наявні письмові й електронні докази на підтвердження правомірності оскаржуваного рішення.

Однак станом на дату розгляду справи відповідач відзиву на позовну заяву, матеріалів, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, та додаткових доказів суду не надав, про причини їх неподання не повідомив.

Відповідно до частини шостої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Крім того, згідно з частиною четвертою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може кваліфікуватися судом як визнання позову.

Водночас неподання відповідачем відзиву не має наслідком автоматичного задоволення позовних вимог, оскільки суд зобов`язаний самостійно перевірити наявність передбачених законом підстав для задоволення позову, оцінити наявні у справі докази та встановити, чи відбулося порушення прав позивача.

У цій справі суд враховує, що матеріали, подані позивачем, підтверджують наявність у його матері інвалідності ІІ групи та родинного зв`язку між позивачем і матір`ю. Водночас зазначені документи самі по собі не спростовують наявності іншої повнолітньої дочки матері та не підтверджують існування передбачених пунктом 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII обставин, за яких інша особа, зобов`язана відповідно до закону утримувати матір, не може виконувати такий обов`язок.

За таких обставин суд оцінює оскаржуване рішення з урахуванням установлених у справі фактичних обставин, змісту поданих позивачем документів та правового регулювання спірних правовідносин.

Оцінюючи докази у їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку, що для виникнення у позивача права на відстрочку на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII необхідною є наявність не лише одного з батьків з інвалідністю І чи ІІ групи, а й відсутність інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати такого з батьків, за винятком випадків, прямо визначених законом.

У цій справі встановлено, що матір позивача має іншу повнолітню дочку. Сам факт її громадянства Канади та постійного проживання за межами України не свідчить про припинення передбаченого статтею 202 Сімейного кодексу України обов`язку щодо утримання матері.

При цьому позивачем не наведено та не підтверджено належними доказами обставин, які відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII могли б бути підставою для неврахування його сестри як іншої особи, зобов`язаної утримувати матір.

Посилання позивача на небажання сестри повертатися в Україну та здійснювати особистий догляд за матір`ю не змінює правової природи обов`язку щодо її матеріального утримання та не є самостійною підставою для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

За таких обставин суд доходить висновку, що позивачем не підтверджено наявності всіх передбачених законом умов для отримання відстрочки на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.

Відтак суд не вбачає правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання протиправною відмови у наданні відстрочки.

Оскільки вимога про зобов`язання відповідача надати позивачу відстрочку є похідною від вимоги про визнання протиправною відмови у її наданні, а встановлених судом обставин недостатньо для висновку про наявність у позивача відповідного права, ця позовна вимога також не підлягає задоволенню.

Отже, за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови в задоволенні позову судові витрати, понесені позивачем, не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.

Оскільки за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір залишається за ним та не підлягає стягненню з відповідача.

Керуючись статтями 2, 6– 9, 72– 77, 90, 139, 143, 241– 246, 255, 257– 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову представника позивача ОСОБА_1 до Комісії по відстрочках ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та зобов`язання надати відстрочку — відмовити повністю.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі розгляду справи в порядку письмового провадження — з дня складення повного судового рішення.

СуддяІлля ТИХОНОВ

Оригінал: reyestr.court.gov.ua