Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №607/1532/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/1532/25Головуючий у 1-й інстанції Якімець Т.І.

Провадження № 22-ц/817/1045/26Доповідач - Костів О.З.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Костів О.З.

суддів - Гірський Б. О., Хома М. В.,

з участю секретаря - Дідух М.Є.

представника апелянта — Моленя Р.Б.,

представників відповідача — Редько О.В., Рукавця О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/1532/25 за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року (ухвалене суддею Якімець Т.І., повний текст якого складено 23 березня 2026 року) та додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року (ухвалене суддею Якімець Т.І., повний текст якого складено 20 квітня 2026 року) в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Глобал Плюс» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2025 року ОСОБА_3 (далі — позивач, апелянт), в інтересах якого діяв адвокат Молень Р.Б., звернувся в суд із позовом до ОСОБА_4 (далі — Відповідач 1), товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Глобал Плюс» (далі — ТОВ «ФК «Глобал Плюс», Відповідач 2) про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Позов обґрунтовано тим, що 26 жовтня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі – АКБ «Укрсоцбанк», банк) та ОСОБА_3 укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року (далі – Договір), за яким надання кредиту здійснюватиметься окремими частинами (траншами), зі сплатою 16 % річних та комісій, в розмірі та порядку, визначеному тарифами на послуги по наданню кредитів в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 400 000 грн з поступовим (до 06 вересня 2010 року) зниженням максимального ліміту заборгованості та кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 05 жовтня 2010 року. Сторона позивача вказує, що 24 травня 2017 року ОСОБА_3 стало відомо про те, що 19 листопада 2015 року між АКБ «Укрсоцбанком» та ТОВ «ФК «Глобал Плюс» укладено договір про відступлення права вимоги за Договором (далі – Договір відступлення №1), водночас 19 листопада 2015 року між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 укладено договір про відступлення права вимоги за Договором зі всіма додатковими угодами та договорами про внесення змін (далі – Договір відступлення №2), який укладений між «Укрсоцбанком» та ОСОБА_3 . Позивач заперечує, що Відповідач-1 та Відповідач-2 здійснили оплату за вказаними договорами відступлення. Крім того, примірник Договору відступлення №2 не містить підписів Відповідача-1, що в свою чергу є окремою та самостійною підставою його недійсності.

Таким чином, внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за Договором це право перейшло від банку, який є фінансовою установою, до Відповідача-1, як фізичної особи, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги. Крім того, на дату укладення договору відступлення, банк та Відповідач-2 не перебували в процедурі ліквідації.

Позивач зазначає, що рішенням постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків від 03 липня 2009 року у справі № 2651/08, яким задоволено позов АКБ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року, стягнуто заборгованість за кредитом в сумі 320 932 грн. На виконання цього рішення видано виконавчий лист № 6-1015/2009. На виконанні в органах державної виконавчої служби перебував виконавчий лист № 6-1015/2009, який виданий Дніпровським районним судом міста Києва 01 грудня 2014 року. ОСОБА_3 повністю виконав вказане рішення суду, сплативши кошти на рахунки державної виконавчої служби. Внаслідок сплати боргу виконавче провадження закінчене з підстав фактичного виконання. Також представником позивача акцентовано увагу суду на тому, що ОСОБА_4 не звертався стосовно заміни сторони у відповідному виконавчому провадженні.

Таким чином, Договір відступлення №2 за Договором порушує право ОСОБА_3 на виконання зобов`язань чи узгодження порядку встановлення відсутності заборгованості з належним кредитором ТОВ «ФК «Глобал Плюс». Нормативно-правове регулювання відступлення права вимоги унеможливлює законне відступлення права вимоги ОСОБА_4 . Цей факт дає можливість сторонам Договору відступлення № 2 у будь-який момент визнати його недійсним у судовому порядку (навіть після виконання його ОСОБА_3 кредитору ОСОБА_4 ). ОСОБА_3 не зможе цьому перешкодити. В такому випадку позивач, як боржник, змушений буде знову виконати зобов`язання попередньому кредитору ТОВ «ФК «Глобал Плюс».

У зв`язку з наведеним позивач просив суд визнати недійсним договір від 19 листопада 2015 року про відступлення прав вимоги за договором відновлювальної кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 та вирішити питання судових витрат.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року позовну заяву ОСОБА_3 , залишено без задоволення.

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року в задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_3 – адвоката Моленя Р.Б. про ухвалення додаткового рішення, відмовлено.

Заяву представника відповідача ОСОБА_4 – адвоката Редько О.В. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 , задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 12 000 грн.

Заяву представника відповідача ОСОБА_4 – адвоката Рукавця О.В. про ухвалення додаткового рішення, задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Молень Р.Б., подано на них апеляційні скарги, посилаючись на їх незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує, що судом неповно встановлено фактичні обставини справи та дано невірну оцінку доказам.

Апеляційна скарга на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції помилково виходив із того, що спірний договір від 19 листопада 2015 року не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги (цесії), а тому може бути укладений між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та фізичною особою, оскільки суд не встановив обставини, від яких залежить правильне застосування статей 512 та 1054 ЦК України, зокрема, що ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Глобал Плюс» на момент укладення спірного договору перебували у процедурі ліквідації, що могло б бути підставою для переходу права вимоги за кредитним договором до фізичної особи.

Також зазначає, що суд помилково поставив можливість переходу права вимоги за кредитним договором до фізичної особи у залежність від правової природи укладеного договору (факторинг чи цесія), тоді як Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 року в справі №206/4841/20 прямо зазначила, що вирішальне значення має характер самого кредитного зобов`язання, а не назва чи вид правочину. Крім того, предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №206/4841/20 було питання про те, чи допускається перехід права вимоги за кредитним договором до фізичної особи на підставі договору відступлення права вимоги (цесії), якщо попередній кредитор не перебуває у процедурі ліквідації. Отже, предмет спору у справі № 206/4841/20 є юридично подібним до предмета спору у справі № 607/1532/25, оскільки в обох випадках оспорюється правомірність переходу права вимоги за кредитним договором до фізичної особи саме на підставі договору відступлення права вимоги, а не договору факторингу.

Отже, станом на день ухвалення оскаржуваного рішення існувала усталена та послідовна практика Верховного Суду, відповідно до якої за відсутності винятків (перебування попереднього кредитора у стані ліквідації), визначених Великою Палатою Верховного Суду, фізична особа не може набути право вимоги за кредитним договором незалежно від правової природи цивільно-правового договору, яким оформлено такий перехід права вимоги.

Звертає увагу на те, що подані позивачем докази підтверджують, що станом на дату укладення Договору відступлення права вимоги №2 ні ПАТ «Укрсоцбанк», ні ТОВ «ФК «Глобал Плюс» не перебували у процесі припинення (ліквідації), банкрутства чи санації, а відтак у спірних правовідносинах були відсутні виняткові обставини, які відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду допускають перехід права вимоги за кредитним договором до фізичної особи.

У зв`язку з наведеним просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позов задоволити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року мотивована тим, що суд першої інстанції не виконав покладеного на нього процесуального обов`язку щодо перевірки реальності, необхідності, розумності та співмірності заявлених стороною відповідача до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, суд першої інстанції не встановив необхідності залучення двох адвокатів Редько О.В. та Рукавця О.В., щодо яких загальна сума судових витрат перевищила 124 000 грн, та не перевірив, чи не призвело це до необґрунтованого збільшення судових витрат. Разом із тим саме по собі залучення кількох адвокатів не означає, що витрати на оплату їхніх послуг автоматично підлягають покладенню на іншу сторону спору.

У зв`язку з наведеним просить додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяв Відповідача-1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

12 серпня 2026 року на адресу Тернопільського апеляційного суду від відповідача ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Редько О.В., надійшов відзив на апеляційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року.

Відзив мотивований тим, що у вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Перечинського районного суду Закарпатської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за Договором, який рішенням цього суду від 27 грудня 2022 року (справа № 304/1082/16-ц) задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Договором у розмірі 1 366 331.98 грн та стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Договором у розмірі 1500 грн. Представник Відповідача-1 звертає увагу суду на те, що позов про визнання Договору недійсним у цій справі поданий з метою оцінки/переоцінки обставин, які становлять предмет доказування у справі № 304/1082/16-ц.

У зв`язку з наведеним просить апеляційну скаргу залишити без задоволення та судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покласти на позивача в розмірі попереднього розрахунку 28800.00 грн.

12 серпня 2026 року на адресу Тернопільського апеляційного суду від відповідача ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвокат Редько О.В., надійшов відзив на апеляційну скаргу на додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року.

Відзив мотивований тим, що представник позивача був у судовому засіданні в суді першої інстанції під час розгляду питання щодо судових витрат на правничу допомогу. Крім цього, стороною позивача подано клопотання про зменшення суми судових витрат на правничу допомогу, але ним жодним чином не заявлялись ті підстави, які висвітлено у апеляційній скарзі. Зокрема сторона відповідача не вбачала ні подвоєння, ні право відповідача на правничу допомогу 2-х чи більше адвокатів.

Крім цього, звертає увагу суду на те, що лише через зловживання процесуальними правами та не добросовісну поведінку позивача розгляд справи у суді першої інстанції затягнувся більше як на рік, який штучно створив подвоєний позов для затягування розгляду справи №304/1082/16-ц про стягнення боргу, який розглядав Перечинський районний суд Закарпатської області, а зараз знаходиться у Закарпатському апеляційному суді.

Суду першої інстанції було надано належні та допустимі докази надання правничої допомоги відповідачу, які суд врахував як докази, надані представниками ОСОБА_4 , так і аргументи щодо зменшення судових витрат, наданих представником Волянюка Р.М. Отже апеляційна скарга не містять належних та допустимих доказів, а лише зводиться до не згоди апелянта із рішенням суду.

У зв`язку з наведеним просить апеляційну скаргу залишити без задоволення.

В судовому засіданні представник апелянта ОСОБА_3 — адвокат Молень Р.Б. апеляційні скарги підтримав, зіславшись на мотиви, викладені у них.

Представники відповідача ОСОБА_4 — ОСОБА_6 , Рукавець О.В., проти апеляційних скарг заперечили та просили рішення суду залишити без змін.

Інші учасники в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають до задоволення виходячи із наступного.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте таким вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідають.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Судом встановлено наступні обставини.

26 жовтня 2007 року між АКБ «Укрсоцбанком» та ОСОБА_3 укладено Договір, за яким кредитор зобов`язався надавати позичальнику грошові кошти на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами, а у сукупності транші, зі сплатою 16 процентів річних за кредитом та комісій, в розмірі та в порядку, визначеному тарифами на послуги по наданню кредитів, що містяться в додатку 1 до Договору, який є невід`ємною складовою частиною Договору, в межах максимального ліміту заборгованості позичальника за кредитом в сумі 400000 грн, з кінцевим терміном погашення заборгованості не пізніше 05 жовтня 2010 року (т.1 а.с.8-12).

Рішенням постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 липня 2009 року (справа №2651/08) стягнуто з ОСОБА_3 на користь АКБ «Укрсоцбанку» заборгованість за кредитом в сумі 320932 грн та 3609.32 грн (т.1 а.с.24-26).

16 жовтня 2009 року АКБ «Укрсоцбанк» звернувся із заявою про видачу виконавчого листа до Дніпровського районного суду м.Києва (т.1 а.с.28).

Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 26 листопада 2009 року (справа №6-1015/09) видано виконавчий лист на виконання рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 03 липня 2009 року про стягнення з ОСОБА_3 на користь АКБ «Укрсоцбанку» заборгованості за кредитом в сумі 320932 грн та 3609.32 грн (т.1 а.с.27).

Постановою про відкриття виконавчого провадження від 27 січня 2015 року (ВП №46193353), постановленою головним державним виконавцем Другого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції Мелихом А.І., відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа №6-1015/09, виданого 01 грудня 2014 року Дніпровським районним судом м.Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь «Укрсоцбанку» заборгованості за кредитом у сумі 320 932 грн та 3609.32 грн (т.1 а.с.29).

19 листопада 2015 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Глобал Плюс» укладено Договір відступлення №1 за Договором (т.1 а.с.15-17).

Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Договору відступлення №1 первісний кредитор в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, відступає (передає), а новий кредитор приймає (набуває) права вимоги первісного кредитора за Договором, зі всіма додатковими угодами та договорами про внесення змін, який укладений між первісним кредитором та фізичною особою за законодавством України – ОСОБА_3 . Загальна сума заборгованості боржника за Договором станом (19 листопада 2015 року) на дату укладення цього договору становить 1 367 831.98 грн, з яких:

- 300 015.64 грн – сума заборгованості за основним зобов`язанням;

- 443 456.34 грн – сума нарахованих та несплачених на дату укладення цього договору процентів;

- 457 733.63 грн – сума пені за несвоєчасне повернення кредиту;

- 158 017.05 грн – сума пені за несвоєчасне повернення відсотків;

- 3 609.32 грн – витрати щодо сплати третейського збору, понесені первісним кредитором.

Моментом переходу прав вимоги первісного кредитора за кредитним договором до нового кредитора вважається момент надходження загальної суми вартості відступлених прав, передбаченої пунктом 2.1 цього договору, на рахунок первісного кредитора, відповідно до пункту 2.2 цього договору. До нового кредитора переходять права вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав на підставі зазначених у пункті 1.1 цього договору кредитного договору.

Згідно з пунктом 2.1 Договору відступлення № 1 первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлення прав вимоги за кредитним договором складає 200 000 грн та повинна бути сплачена новим кредитором відповідно до пункту 2.2 цього договору.

Додатком № 1 до Договору відступлення № 1 за Договором було підписано акт приймання-передачі документів за Договором відступлення № 1 за Договором, яким ТОВ «ФК «Глобал Плюс» прийняло документи щодо ОСОБА_3 (т.1 а.с.17, 18).

Додаток № 2 до Договору відступлення № 1 за Договором містить повідомлення про відступлення права грошової вимоги та зміну кредитора за Договором (т.1 а.с.18).

Платіжним дорученням № 215 від 19 листопада 2015 року ТОВ «ФК «Глобал Плюс» перерахувало кошти у розмірі 200 000 грн АКБ «Укрсоцбанк» з призначенням платежу: сплата коштів за Договором, без ПДВ (т.1 а.с.207).

19 листопада 2015 року між ТОВ «Факторингова компанія «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 укладено Договір відступлення № 2 за Договором (т.1 а.с.19-21).

Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Договору відступлення № 2 первісний кредитор в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, відступає (передає), а новий кредитор приймає (набуває) права вимоги первісного кредитора за Договором, зі всіма додатковими угодами та договорами про внесення змін, який укладений між первісним кредитором та фізичною особою за законодавством України – ОСОБА_3 . Загальна сума заборгованості боржника за договором кредиту станом (19 листопада 2015 року) на дату укладення цього договору становить 1 367 831.98 грн, з яких:

- 300 015.64 грн – сума заборгованості за основним зобов`язанням;

- 443 456.34 грн – сума нарахованих та несплачених на дату укладення цього договору процентів;

- 457 733.63 грн – сума пені за несвоєчасне повернення кредиту;

- 158 017.05 грн – сума пені за несвоєчасне повернення відсотків;

- 3 609.32 грн – витрати щодо сплати третейського збору, понесені первісним кредитором.

Моментом переходу прав вимоги первісного кредитора за кредитним договором до нового кредитора вважається момент надходження загальної суми вартості відступлених прав, передбаченої пунктом 2.1 цього договору, на рахунок первісного кредитора, відповідно до пункту 2.2 цього договору. До нового кредитора переходять права вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав на підставі зазначених у пункті 1.1 цього договору кредитного договору.

Згідно пункту 2.1 Договору відступлення № 2 первісний кредитор та новий кредитор домовились, що загальна вартість відступлення прав вимоги за кредитним договором складає 200 000 грн та повинна бути сплачена новим кредитором відповідно до пункту 2.2 цього договору.

Як вказано у пункті 9.10 Договору відступлення № 2, цей договір спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу та у зв`язку з відступленням в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України первісним кредитором новому кредитору, права вимоги, належного первісному кредитору, в межах, яких новий кредитор стає кредитором за кредитним договором. Сторони цим погоджуються, відповідно до статті 656 Цивільного кодексу України, що до цього договору застосовуються положення Цивільного кодексу України, що регулюють операції купівлі-продажу майнових прав (права вимоги). Для уникнення сумніву, наслідком продажу вимог є їх відступлення від первісного кредитора новому кредитору згідно з положеннями про відступлення прав вимоги, передбаченими статтями 512-519 Цивільного кодексу України. Зокрема, але не обмежуючись цим, намір сторін полягає у тому, щоб відступлення вимог первісним кредитором новому кредитору за цим договором становило та тлумачилося як операція купівлі-продажу. Сторони підтверджують, що цей договір не оформляє (не передбачає) та/або не документує операцію факторингу, а також не оформляє (не передбачає) та/або не документує частину операції факторингу.

Додатком №1 до Договору відступлення № 2 за Договором було підписано акт приймання-передачі документів за Договором відступлення № 2 за Договором, яким ОСОБА_4 прийняв документи щодо прав вимоги до ОСОБА_3 (т.1 а.с.22).

В додатку №2 до Договору відступлення №2 за Договором вказано повідомлення про відступлення права грошової вимоги та зміну кредитора за Договором (т.1 а.с.23).

Згідно з платіжним дорученням №1 від 19 листопада 2015 року ОСОБА_4 перерахував кошти у розмірі 200 000 грн ТОВ «ФК «Глобал Плюс», з призначенням платежу: сплата коштів за Договором (т.1 а.с.208).

Постановою про закінчення виконавчого провадження від 29 вересня 2021 року (ВП № 46193353), постановленою головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби у місті Тернополі Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Івано-Франківськ) Семенчук К.І., виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №6-1015/09, виданого 01 грудня 2014 року Дніпровським районним судом м.Києва про стягнення з ОСОБА_3 на користь АКБ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором у сумі 320 932 грн та 3 609.32 грн – закінчено. Згідно з квитанцією № ПН2702731 від 28 вересня 2021 року боржник сплатив борг у повному обсязі. Виконавчий збір та витрати виконавчого провадження отримано повністю (т.1 а.с.30).

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 27 грудня 2022 року (справа №304/1082/16-ц) позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Договором відновлювальної кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року в розмірі 1500 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Договором відновлювальної кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року в розмірі 1366331 грн.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Кредитним договором № 11/116-к від 02 квітня 2007 року у розмірі 1000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 заборгованість за Кредитним договором № 11/116-к від 02 квітня 2007 року в розмірі 958.69 доларів США.

(т.1 а.с.58-65, 85).

13 лютого 2023 року представником ОСОБА_3 – адвокатом Осівим П.В. – подано апеляційну скаргу на вказане рішення (т.1 а.с.66-79).

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 03 березня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 – адвоката Осіва П.В. на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 27 грудня 2022 року (справа № 304/1082/16-ц) (т.1 а.с.80).

Згідно з відповіддю АТ «Сенс Банк» № 15753-БТ-32.3/2025 від 11 листопада 2025 року Договір позичальника ОСОБА_3 закритий 20 листопада 2015 року згідно з Договором відступлення № 1, укладеним між банком та ТОВ «ФК «Глобал Плюс» (т.1 а.с.206).

У матеріалах справи наявні відповіді ОСОБА_4 , надані на питання, поставлені стороною позивача у порядку статті 93 ЦПК України (а.с.235, 236).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, апеляційний суд виходить з наступного.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

- пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

- наявність підстав для оспорення правочину;

- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах

Подібний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору:

(а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України);

(б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України);

(в) факторингу (глава 73 ЦК України).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року в справі № 243/11704/15-ц.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.

Цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов`язанні, за винятком зобов`язань, нерозривно пов`язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). При цьому заборона на відступлення права вимоги має встановлюватися законом або договором.

Тобто законодавець передбачив допустимість існування заборони на відступлення права вимоги.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (стаття 1079 ЦК України).

Відповідно до статті 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що «фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа (аналогічна позиція висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року (справа №909/968/16))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц зазначено, що:

«48. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина другої статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб`єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.

49. Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.

50. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.

51. Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_1 бути не міг.

54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 зазначено, що:

«47. Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

48. Отже, договір факторингу має такі ознаки:

1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату;

2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим;

3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги;

4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови;

5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

49. З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

50. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

51. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

52. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

57. Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

58. Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

59. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором.

60. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов`язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.

61. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.

62. У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу №906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно. Проте у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження №14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.

З огляду на підхід, який Велика Палата Верховного Суду застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року у справі №523/70/17 зазначено, що:

«у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження №14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила загальний висновок, який надалі застосувала у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме - кредитор-банк або інша фінансова установа.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації (пункт 62). Оскільки від іншої частини правового висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), Велика Палата Верховного Суду не відступила, вона, ухваливши постанову від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, фактично визначилася, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Встановлено, що ОСОБА_2 є фізичною особою та не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому не може надавати фінансові послуги. Також встановлено, що на час укладення між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги (20 жовтня 2016 року) ПАТ «Артем-банк» не було позбавлено ліцензії на здійснення фінансових операцій та не перебувало у процедурі ліквідації. […] При таких обставинах укладений 20 жовтня 2016 року між ПАТ «Артем-банк» та ОСОБА_2 договір про відступлення прав вимоги підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, оскільки відповідно до положень частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. При таких обставинах апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що недійсними є і договори, укладені відповідачами в подальшому: договір відступлення права вимоги між ОСОБА_2 та ТОВ «Арма Факторинг», договір комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором та договором забезпечення від 20 жовтня 2016 року, укладений між ТОВ «Арма Факторинг» та ОСОБА_3 , договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки від 20 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Посилання у касаційній скарзі на неефективний спосіб захисту порушеного права, який обрав позивач, є необґрунтованим, оскільки, з огляду на зміст прав та інтересів, за захистом яких позивач звернувся до суду та на характер їх порушення, таке твердження суперечить приписам статей 15, 16 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 зазначено, що:

«6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі №906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

7.13. Велика Палата Верховного Суду виснує, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

7.14. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

8.4. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від висновку в якій має намір відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

8.5. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження №12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників. Отже, частково відступ від висновку, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18), уже відбувся.

8.6. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду наголосила, що, на її думку, є підстава для відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) шляхом його конкретизації та вказати, що: «в імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, будь-якій особі; внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника, що є необхідним для застосування конструкції оспорювання правочину».

8.7. Однак Велика Палата Верховного Суду, враховуючи, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам, не вважає таке твердження колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованим та таким, що дозволяє повністю відступити від попередніх висновків Великої Палати Верховного Суду та сталої практики судів із цього питання.

8.8. Отже, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду, від яких просила відступити колегія суддів Касаційного цивільного суду».

При поверненні справи на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 05 червня 2024 року вказала, що «Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. При цьому було враховано, зокрема, інтереси боржників у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним у ньому вимогам. При цьому Велика Палата Верховного Суду не вважала, що захищаючи свої права та інтереси боржники зловживали правами. Наведена вище правова позиція підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі №910/8115/19 (910/13492/21) провадження №12-42гс22, в якій зазначено, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами на користь фізичної особи є можливим лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не знайшла підстав для відступу, зміни чи доповнення наведеного правового висновку».

Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_3 покликався на те, що внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за кредитним договором № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року, укладеним із ОСОБА_3 , таке право спочатку перейшло від АКБ «Укрсоцбанком» до ТОВ «ФК «Глобал Плюс», а згодом від ТОВ «ФК «Глобал Плюс» до ОСОБА_4 . Таким чином, внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги за договором це право перейшло від банку, який є фінансовою установою, до Відповідача-1, як фізичної особи, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги. Крім того, на дату укладення договору відступлення, банк та Відповідач-2 не перебували в процедурі ліквідації. Тому просив суд визнати недійсним договір від 19 листопада 2015 року про відступлення прав вимоги за договором відновлювальної кредитної лінії № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року, укладений між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 .

У справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що 19 листопада 2015 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ТОВ «ФК «Глобал Плюс», та цього ж дня між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 , як фізичною особою, укладено договір відступлення права вимоги за кредитним договором №770/11-308 від 26 жовтня 2007 року. Крім того, на час укладення вказаного договору відступлення права вимоги жоден з кредиторів (фінансових установ) за відповідними кредитними договорами (АКБ «Укрсоцбанк», ТОВ «ФК «Глобал Плюс») не були позбавлені ліцензії на здійснення фінансових операцій та не перебували у процедурі ліквідації.

Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.

Як вже зазначалося раніше, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичних осіб можливе лише за однієї умови, а саме, якщо первісний кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.

Разом із тим, за обставинами цієї справи, первісний кредитор (АКБ «Укрсоцбанк») на час укладення оскаржуваного договору відступлення права вимоги не був позбавлений банківської ліцензії та не перебував у процедурі ліквідації. Також не перебувало в процедурі ліквідації і ТОВ «ФК «Глобал Плюс», а тому вказане товариство не могло відступити права вимоги за кредитним договором на користь ОСОБА_4 , оскільки у даному випадку таке відступлення на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 24 січня 2024 року в справі № 757/25074/20, від 08 лютого 2024 року в справі № 757/75512/17-ц, від 25 червня 2024 року в справі № 569/22011/18.

Однак наведеного суд першої інстанції не врахував, а тому дійшов помилкового висновку про правомірність укладеного між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 договору відступлення права вимоги за кредитним договором № 770/11-308 від 26 жовтня 2007 року.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що договір про відступлення права вимоги від 19 листопада 2015 року укладений між ТОВ «ФК «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 всупереч вимог закону, у зв`язку з чим існують правові підстави для визнання його недійсним та задоволенням даного позову.

У відповідності до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини другої статті 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У відповідності до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасуванні рішення суду та ухвалення нового рішення, яким позов задоволити.

Щодо оскарження додаткового рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року.

Оскільки судом апеляційної інстанції задоволено позов ОСОБА_3 у повному обсязі, тож витрати відповідачів на професійну правничу допомогу покладаються на них, в межах ними понесених.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Частиною третьою статті 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Частиною першою статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої та другої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Частинами першою, другою, третьою статті 246 ЦПК України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини 3 статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ч.1 ст.182 ЦПК України).

Аналіз вищезазначених процесуальних норм дає підстави для висновку, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Як зазначив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 березня 2020 року у справі №520/8309/18, законодавцем визначено процесуальний наслідок не заявлення до закінчення судових дебатів вимоги на відшкодування судових витрат на правничу допомогу або подання доказів таких витрат із пропуском п`ятиденного строку з моменту винесення рішення у справі. В такому випадку суд залишає заяву сторони про винесення додаткового судового рішення без розгляду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц та в ухвалах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі №750/14822/21, від 24 травня 2023 року у справі №446/2455/21.

Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із частиною першої статті 246 ЦПК України, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Аналізуючи вищевикладене, якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. У разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21.

У справі, яка переглядається апеляційним судом, встановлено, що у позовній заяві стороною позивача заявлялося про те, що докази про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу будуть подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, як визначено ч.8 ст.141 ЦПК України.

Колегія суддів звертає увагу на те, що з заявою про ухвалення додаткового рішення представник позивача звернувся до місцевого суду 23 березня 2026 року, тобто поза межами п`ятиденного строку після ухвалення рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року.

Разом з тим, в заяві про ухвалення додаткового рішення, всупереч вимог частини першої статті 246 ЦПК України, не наведено будь-яких поважних причин неможливості подання доказів про такі витрати протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

На вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув.

Посилання адвоката Моленя Р.Б., як на підставу звернення до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення на те, що акт наданих послуг від 23 березня 2026 року складений поза межами п`ятиденного строку після ухвалення рішення по суті, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки в сторони позивача був обов`язок подати докази до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Також відсутнє і клопотання про поновлення строку подання таких доказів.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що заява представника позивача ОСОБА_3 — адвоката Моленя Р.Б. про ухвалення додаткового рішення підлягає залишенню без розгляду.

Щодо вирішення питання судових витрат за апеляційний розгляд.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ставки, що підлягали сплаті при поданні позовної заяви та апеляційної скарги, становили 1211.20 грн (квитанція ПН215600426655 від 20 січня 2025 року), та відповідно 1453.44 грн (квитанція ПН215600426655 від 13 липня 2026 року).

Отже з відповідачів на користь позивача слід стягнути судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 2664.64 грн.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року – задовольнити.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 березня 2026 року — скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Глобал Плюс» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги – задовольнити.

Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 19 листопада 2015 року, укладений між ТОВ «Факторингова компанія «Глобал Плюс» та ОСОБА_4 , за договором відновлювальної кредитної лінії №770/11-308 від 26 жовтня 2007 року.

Стягнути з ОСОБА_2 та товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Глобал Плюс» на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд даної справи у розмірі 2664 (дві тисячі шістсот шістдесят чотири) гривнi 64 копійки (по 1332 (одна тисяча триста тридцять дві) гривнi 32 копійки з кожного).

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року – задовольнити частково.

Додаткове рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 квітня 2026 року — скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі №607/1532/25 — залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Дата складення повного тексту постанови — 02 листопада 2026 року.

Головуючий О.З. Костів

Судді: Б.О. Гірський

М.В. Хома