Суд: Соборний районний суд міста Дніпра
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про захист честі, гідності та ділової репутації, з них:
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №201/15614/26
Суддя: Федоріщев С. С.
Справа № 201/15614/26
Провадження № 2/201/8086/2026
РІШЕННЯ
іменем України
09 листопада 2026 року м. Дніпро
Суддя Соборного районного суду міста Дніпра Федоріщев С.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — військова частина НОМЕР_1 , про захист честі, гідності та ділової репутації, визнання інформації недостовірною та її спростування, -
ВСТАНОВИВ:
Стислий виклад позиції позивача, відповідача та третьої особи.
До Соборного районного суду міста Дніпра 12 жовтня 2026 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — військова частина НОМЕР_1 , про захист честі, гідності та ділової репутації, визнання інформації недостовірною та її спростування.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач поширив у соціальній мережі Facebook матеріал під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_1 ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ. НАКАЗ: “СВОЇХ НЕ ІСНУЄ», у якому, на думку позивача, містяться неправдиві відомості про віддання ним наказу відкривати вогонь по військовослужбовцях, які залишають позиції без дозволу, а також про систематичне незаконне утримання, зв`язування, побиття військовослужбовців, погрози розстрілом та інші протиправні дії у НОМЕР_2 ОШП. Позивач зазначає, що наведені відомості формують у читачів уявлення про його особисту причетність до незаконного насильства та зловживання службовими повноваженнями, чим порушують його честь, гідність і ділову репутацію. Позивач також посилається на те, що наведені у публікації фрагменти аудіозапису вирвані з контексту та стосувалися правил переміщення і координації військовослужбовців для розпізнавання своїх. На підтвердження своєї позиції позивач посилається, зокрема, на витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 02 вересня 2026 року № 6410 про призначення службового розслідування та зазначає, що за його результатами обставин, викладених у публікації, не встановлено. Також позивач посилається на свої бойові заслуги, державні нагороди та позитивну характеристику.
Відповідач подав відзив, у якому проти позову заперечував. Зазначив, що інформацію отримав з відеоінтерв`ю військовослужбовців, розміщених у мережі Інтернет, а також від третіх осіб, конкретних осіб пригадати не може. Відповідач вказав, що не був безпосереднім очевидцем усіх описаних подій та не має інших доказів на підтвердження достовірності кожного твердження, однак вважав інформацію суспільно значущою та такою, що має бути доведена до відома громадськості. Просив відмовити в задоволенні позову.
Третя особа — військова частина НОМЕР_1 — подала письмові пояснення, у яких наголосила на суспільній значущості справи та негативному впливі публічних звинувачень у жорстокому поводженні з військовослужбовцями на авторитет військового командування, морально-психологічний стан особового складу та довіру до Збройних Сил України. Військова частина просила долучити пояснення, забезпечити розгляд справи у найкоротший можливий строк та задовольнити позовні вимоги.
Заяви, клопотання інші процесуальні дії у справі.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 12.10.2026 року вказана позовна заява передана для розгляду судді Федоріщеву С.С.
Згідно із вимогами ч. 8 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до Єдиного державного демографічного реєстру щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача.
15 жовтня 2026 року до суду надійшла інформація про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача.
Ухвалою судді від 19 жовтня 2026 року було відкрито провадження у даній цивільній справі.
27 жовтня 2026 року до суду надійшов відзив на позов.
27 жовтня 2026 року до суду надійшли письмові пояснення третьої особи.
Позивач своїм правом на подачу відповіді на відзив не скористався.
Фактичні обставини, встановлені судом.
Відповідач ОСОБА_2 поширив у соціальній мережі Facebook матеріал під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_2 : СИСТЕМА ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ З ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ. НАКАЗ: “СВОЇХ НЕ ІСНУЄ», у якому, на думку позивача, містяться неправдиві відомості про віддання ним наказу відкривати вогонь по військовослужбовцях, які залишають позиції без дозволу, а також про систематичне незаконне утримання, зв`язування, побиття військовослужбовців, погрози розстрілом та інші протиправні дії у 225 ОШП.
Позивач ОСОБА_1 зазначає, що наведені відомості формують у читачів уявлення про його особисту причетність до незаконного насильства та зловживання службовими повноваженнями, чим порушують його честь, гідність і ділову репутацію. Позивач також посилається на те, що наведені у публікації фрагменти аудіозапису вирвані з контексту та стосувалися правил переміщення і координації військовослужбовців для розпізнавання своїх. На підтвердження своєї позиції позивач посилається, зокрема, на витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 02 вересня 2026 року № 6410 про призначення службового розслідування та зазначає, що за його результатами обставин, викладених у публікації, не встановлено. Також позивач посилається на свої бойові заслуги, державні нагороди та позитивну характеристику.
Відповідач у своєму відзиві зазначив, що інформацію отримав з відеоінтерв`ю військовослужбовців, розміщених у мережі Інтернет, а також від третіх осіб, конкретних осіб пригадати не може. Також Відповідач вказав, що не був безпосереднім очевидцем усіх описаних подій та не має інших доказів на підтвердження достовірності кожного твердження, однак вважав інформацію суспільно значущою та такою, що має бути доведена до відома громадськості. Жодних доказів на підтвердження правдивості своєї публікації суду не надав, правом на призначення експертизи не скористався.
Мотивована оцінка кожного аргументу наведеного позивачем, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, мотиви їх застосування та висновки суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч.1, 2 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції України.
Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Принципи справедливості судового розгляду в рішеннях Європейського суду з прав людини трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Рішеннями Європейського суд з прав людини у справах «Dombo Beheer D.V. v. The Netherlands» від 27.101993р. (п.33) та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996р. (п.38) встановлено, що принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами, вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до п.48 Рішення Суду у справі «Мала проти України» від 03.07.2014р. №4436/07, остаточне 17.11.2014р. «Принцип справедливості, закріплений у ст.6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява №63566/00, п.25 від 18.07.2006р. та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява №42310/04, п.280 від 21.04.2011р.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Водночас, відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до змісту ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Надаючи оцінку встановленим фактам, та аналізуючи доводи сторін, суд виходить з того, що Конституцією України в ст.3 закріплено, що людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до ст.28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності.
Відповідно до Преамбули Загальної Декларації прав людини визнання гідності, яка властива всім членам людської сім`ї, і рівних та невід`ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру.
Частиною четвертою статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Згідно з статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частин другої та третьої статті 34 Конституції України, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
Нормами статті 68 Конституції України передбачено, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
У статті 201 ЦК України зазначено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація. Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Згідно з статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб; підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Статтею 275 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»; судам роз`яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
Тягар доведеності достовірності інформації, поширеної про іншу особу, лежить на тому, хто поширив таку інформацію, позивач лише доводить сам факт її поширення.
Згідно із частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію»; оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.
Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.
Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.
Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вона стосується не тільки «інформації»; чи «ідей»;, які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Як зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, 08 липня 1986 року, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації»; чи тих «ідей»;, які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе.
Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.
За своїм характером судження має оціночний характер та виражає ставлення того, то говорить, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.
Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження щодо позивача. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
У рішенні у справі «Ляшко проти України», Європейський суд з прав людини зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 Конвенції застосовується не тільки до «інформації», чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе демократичне суспільство. Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. При цьому, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.
Таким чином, особа, яка висловлює не факти щодо позивача, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.
Разом з тим, при розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
В даному випадку, поширена відповідачем про позивача інформація містить посилання на конкретні факти та події, носить стверджувальний характер та не містить жодних посилань чи обмовок щодо припущень, власного тлумачення або викладення інформації через власні погляди відповідача, а тому інформацію, поширену ним у публікаціях можна перевірити на предмет її дійсності.
При цьому, як випливає із загального змісту тексту статті, його стилістичних особливостей, значень лексем, за допомогою яких характеризується діяльність позивача, можна стверджувати, що у загальному контексті висловлювань ці словосполучення та фразові єдності мають виражену негативну конотацію, тобто є носіями негативної інформації, а зміст текстового матеріалу полягає у змалюванні негативного образу позивача, який, будучи командиром окремого штурмового полку (ОШП) ЗСУ, здійснює протиправні дії.
Отже, з тексту поширеної інформації убачається, що вона є фактичним твердженням, оскільки вона може бути перевірена на предмет її дійсності щодо істинності фактів і вона є недостовірною з огляду на те, що фактичних доказів на підтвердження достовірності таких висловлювань відповідачем суду надано не було.
Указана публікація була розміщена в у соціальній мережі Facebook, що надає доступ до неї необмеженому колу осіб, а вільний доступ до неї створює такі умови, що підтверджує обставину поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб.
У своєму відзиві відповідач прямо зазначив, що поширив інформацію, яку побачив в інтернеті та почув від третіх осіб. Отже, факт поширення інформації відповідачем доведений.
Зміст публікації безпосередньо стосується позивача, оскільки у ній названо його ім`я, зазначено його посаду командира 225 ОШП та пов`язано з ним віддання наказів і функціонування описаної системи поводження з військовослужбовцями.
Крім того, суд бере до уваги присвоєння позивачу звання Героя України, його бойові заслуги та державні нагороди під час оцінки особи позивача й характеру шкоди його честі, гідності та ділової репутації. Докази мають значення для оцінки репутаційних наслідків. Водночас, суд враховує, що відповідачем не надано достатніх та достовірних доказів на підтвердження вказаної інформації, що суперечить положенням ст.ст. 76 - 84 ЦПК України.
Суд також бере до уваги положення статті 62 Конституції України та статті 17 КПК України щодо презумпції невинуватості. Ці положення не означають, що повідомляти про можливі правопорушення можна лише після обвинувального вироку, і сам факт відсутності вироку не доводить автоматично недостовірність повідомлення. Однак, вони забороняють трактувати особу як винувату у вчиненні кримінального правопорушення до встановлення її вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
У даній справі відповідач поширив категоричний матеріал, зміст якого формує у читача висновок про особисту причетність позивача до незаконного позбавлення волі, катування, побиття, погроз розстрілом та віддання злочинних наказів, застосування фізичного насильства та поміщення до ізольованих приміщень як покарання. Такий спосіб поширення інформації створив у невизначеного кола осіб уявлення про особисту причетність позивача до тяжких протиправних дій та порушив його право на повагу до честі, гідності й ділової репутації.
При цьому, відповідач визнав, що не був очевидцем подій, не може назвати джерела інформації та не має доказів на підтвердження кожного з таких звинувачень. Отже, йдеться не про добросовісне інформування про неперевірені повідомлення із належним зазначенням їх статусу, а про подання неперевірених звинувачень як установлених обставин.
Відтак, вказана інформація щодо ОСОБА_1 порушує його права, оскільки відповідачем не доведено правдивості поширеної інформації широкому колу осіб.
Щодо вимоги про спростування суд зазначає, що відповідно до частини сьомої статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий самий спосіб, у який її було поширено. Оскільки спірну публікацію відповідач розмістив у соціальній мережі Facebook, належним способом захисту є покладення на нього обов`язку оприлюднити на тій самій сторінці повідомлення про спростування визначених судом недостовірних фактичних тверджень. Такий спосіб захисту є співмірним установленому порушенню та забезпечує відновлення порушеного особистого немайнового права.
Щодо вимоги про заборону подальшого поширення суд зазначає, що позивач просить заборонити не будь-яку критику чи обговорення діяльності військового підрозділу, а повторне поширення конкретних тверджень, які цим рішенням визнаються недостовірними та такими, що порушують його особисті немайнові права. Така заборона має конкретний предмет і спрямована на припинення триваючого порушення права позивача. Заборона не позбавляє відповідача права висловлювати власні оцінки, повідомляти перевірені факти або поширювати іншу інформацію, що не відтворює встановлені судом недостовірні твердження.
За таких обставин суд вважає вимогу обґрунтованою.
Доходячи до такого висновку, суд враховує, що спірна публікація має єдину спрямованість та загальний зміст: створити у читача уявлення про існування у 225 ОШП системи жорстокого поводження з військовослужбовцями, а також про особисту причетність позивача як командира підрозділу до такої системи. Окремі оціночні формулювання у висновках публікації не можуть оцінюватися ізольовано від фактичних звинувачень, на яких вони ґрунтуються. У цьому випадку вони підсумовують та посилюють конкретні повідомлення про нібито віддання незаконних наказів, незаконне позбавлення волі, побиття, зв`язування та погрози розстрілом. Водночас, відповідач не навів конкретних джерел такої інформації, не був очевидцем подій та не здійснив перевірки відомостей, що сам визнав у відзиві. Тому, суд оцінює публікацію в її цілісному контексті, а не як сукупність ізольованих фраз.
З урахуванням змісту, категоричної форми викладення, прямого пов`язування описаних дій з позивачем та відсутності підтвердженої фактичної основи, суд доходить висновку, що поширена інформація в цілому порушує особисті немайнові права позивача та підлягає спростуванню у заявлений ним спосіб.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.201, 275, 277, 287, 278 ЦК України, ст.ст.2, 5, 76-81, 83, 89, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Військова частина НОМЕР_1 , про захист честі, гідності та ділової репутації — задовольнити.
Визнати недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 , інформацію, поширену у статті «225 ОШП: СИСТЕМА ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ З ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ. НАКАЗ: “СВОЇХ НЕ ІСНУЄ”», а саме твердження:
«225 ОШП: СИСТЕМА ЖОРСТОКОГО ПОВОДЖЕННЯ З ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМИ НАКАЗ: «СВОЇХ НЕ ІСНУЄ»
Одним із ключових доказів є аудіозапис, на якому голос, ідентифікований як голос командира НОМЕР_2 ОШП ОСОБА_3 , дає вказівку вважати військових, які самовільно залишають позиції, противником.
У записі прямо звучить вимога відкривати вогонь щодо тих, хто залишає позиції без дозволу.
ВІЙСЬКОВИХ УТРИМУВАЛИ У ПІДВАЛАХ
На Сумському напрямку військовослужбовців утримували у підвалах. На вході перебувала озброєна охорона, телефони вилучалися, а вільно залишати приміщення військовим не дозволяли.
В одному з таких приміщень одночасно перебувало близько 40 військових. У різні періоди кількість утримуваних у школі в Миропільському становила від кількох десятків до 70 осіб.
ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ ЗВ`ЯЗУВАЛИ
У підрозділі зв`язували військовослужбовців. Окремих бійців перевозили із зав`язаними руками, а на позиціях їх розв`язували та видавали зброю.
Також відомо про зв`язування десантників на позиціях.
ПОГРОЗИ РОЗСТРІЛОМ
У 255 ОШП командуванням постійно застосовувались до військовослужбовців прямі погрози розстрілу за відмову виконувати накази або за відставання під час руху на позиції.
ГУЛЯЙПОЛЕ: РОЗЗБРОЄННЯ ТА ЗАТРИМАННЯ
У районі Гуляйполя військовослужбовців інших підрозділів затримували та роззброювали бійці НОМЕР_2 ОШП. Близько 40 військових НОМЕР_3 бригади ТрО були вивезені з населеного пункту озброєними військовими.
«ЯМА» ЯК МІСЦЕ ПОКАРАННЯ
У полку має місце так звана «яма» — закрите приміщення, куди поміщали військовослужбовців як покарання. Такими місцями називали підвали та інші ізольовані приміщення.
«ДЕРЕВО ПРАВДИ»
У 225 ОШП існує ще один спосіб покарання — так зване «дерево правди».
Військовослужбовців прив`язували до дерева та били пластиковими трубами або палицями.
ВИСНОВОК
Наведені факти свідчать про те, що командування НОМЕР_2 ОШП фактично перетворили військову дисципліну на систему залякування, насильства та незаконного примусу. Побиття військовослужбовців, їхнє зв`язування, утримання у закритих приміщеннях, погрози розстрілом та покарання фізичним насильством не мають нічого спільного із законною військовою дисципліною.
Такі дії мають ознаки катування, жорстокого поводження з військовослужбовцями та перевищення службових повноважень. Фактично йдеться про використання командних повноважень не для організації служби, а для залякування, придушення волі та фізичного примусу підлеглих.
Командири, які застосовують до власних військовослужбовців насильство, погрожують їм зброєю, незаконно позбавляють свободи та організовують принизливі покарання, діють не як командири, а як особи, які використовують надану їм владу у злочинний спосіб.
Саме тому описану систему можна охарактеризувати як бандитську модель управління на чолі з ОСОБА_4 , побудовану на страху, насильстві та безкарності».
Визнати недостовірною інформацію про те, що ОСОБА_1 , нібито була надана вимога відкривати вогонь щодо військовослужбовців, які залишають позиції без дозволу.
Визнати недостовірною інформацію в частині, в якій вона створює у читача безпосереднє уявлення про особисту причетність ОСОБА_1 до систематичного застосування насильства, незаконного позбавлення волі, зв`язування, побиття, погроз розстрілом та інших протиправних дій щодо військовослужбовців.
Зобов`язати ОСОБА_2 спростувати недостовірну інформацію у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом розміщення на вебсторінці, де опубліковано спірний матеріал, повідомлення про спростування недостовірної інформації із зазначенням резолютивної частини рішення суду у даній справі.
Зобов`язати ОСОБА_2 не поширювати надалі зазначені недостовірні твердження щодо ОСОБА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя С.С. Федоріщев
Оригінал: reyestr.court.gov.ua