Суд: Приморський районний суд м. Одеси
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: споживчого кредиту
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №522/22065/24-Е
Суддя: Косіцина В. В.
Справа №522/22065/24-Е
Провадження №2/522/2399/25
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 листопада 2026 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси у складі головуючої – судді Косіциної В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, –
ВСТАНОВИВ:
06 грудня 2024 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якій позивач просить стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 403 097,63 гривень, а також здійснити розподіл судових витрат.
За результатами автоматизованого розподілу справа була передана на розгляд судді Косіциній В.В.
05 травня 2025 року заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси позовну заяву АТ «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості – задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «СЕНС БАНК» три відсотки річних та інфляційні витрати пов`язані із несвоєчасним виконанням рішення суду у розмірі 75 436,96 гривень, а також суму сплаченого судового збору, пропорційну заявленим позовним вимогам, у розмірі 904,55 гривень.
28 липня 2026 року від ОСОБА_1 надійшла заява про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05.05.2025 №522/22065/24-Е та про скасування обмежень (арешту) майна заявника та банківських карток.
24 серпня 2026 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 серпня 2026 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05.05.2025 №522/22065/24-Е – залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Копію ухвали суду від 24.08.2026 було направлено ОСОБА_2 за його зареєстрованим місцем проживання листом з рекомендованим повідомленням про вручення, який було вручено відповідачу 30.07.2026, що підтверджується наявним у матеріалах справи поштовим поверненням.
Копію ухвали суду від 24.08.2026 було направлено ОСОБА_1 за її зареєстрованим місцем проживання листом з рекомендованим повідомленням про вручення, який відповідно до інформації щодо трекінгу поштових відправлень АТ «УКР ПОШТА», наявної в матеріалах справи, було вручено відповідачу 03.09.2026.
03 вересня 2026 року від представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 надійшла уточнена заява про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05.05.2025 №522/22065/24-Е, у якій заявник зазаначає про виправлення недоліків та просить поновити строк для подання вказаної заяви і скасувати заочне рішення Приморського районного від 05 травня 2025 року у справі №522/22065/24-Е.
04 вересня 2026 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_1 поновлено процесуальний строк для звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року у справі №522/22065/24-Е та прийнято до розгляду заяву представника ОСОБА_1 – адвоката Танасогла Олександра Михайловича про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року у справі №522/22065/24-Е.
10 вересня 2026 року від ОСОБА_1 надійшла заява про розгляд справи за її відсутності.
У судове засідання призначене на 10 вересня 2026 року ніхто із учасників справи не з`явився, хоча були належним чином повідомленні про дату, час та місце судового розгляду.
10 вересня 2026 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси заяву представника ОСОБА_1 – адвоката Танасогла Олександра Михайловича про перегляд заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року у справі №522/22065/24-Е – задоволено частково. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 травня 2025 року у справі №522/22065/24-Е за позовом Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості – скасовано
Будь яких інших заяв або клопотань від учасників справи – не надходило.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ч. 4,5 ст. 268 ЦПК України, У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Суд, вивчивши та дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2013 року у справі №1522/17557/12 встановлено, 06 травня 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №700005801. Згідно до умов кредитного договору від 06.05.2008 №700005801 банк взяв на себе зобов`язання надати ОСОБА_1 кредит у сумі 24 216,70 доларів США з процентною ставкою у розмірі 13,50% річних. Дата остаточного повернення кредиту - 07 травня 2015 року. Цільове використання кредиту - придбання транспортного засобу згідно договору купівлі-продажу укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Надія» №2008024 від 15.04.2008 р. LANCIA MUZA, 2007 року випуску, колір - синій, державний номер - НОМЕР_1 . № кузова НОМЕР_2 .
06 травня 2008 року в забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_1 перед Банком за кредитним договором від 06.05.2008 №700005801 між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки №700005801-П, відповідно до якого ОСОБА_2 поручається за виконання ОСОБА_1 . обов`язків, які виникають з кредитного договору.
Зазначеним рішенням стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованість по кредитному договору від 06 травня 2008 року №700005801 у розмірі 150 873, 92 гривень, з яких:
- сума кредиту у розмірі – 18 128, 08 доларів США, що за курсом НБУ на 07.05.2012 складає 144 841,51 гривень;
- сума нарахованих відсотків у розмірі – 500,71 доларів США, що за офіційним курсом НБУ на дату розрахунку складає – 4000,79 гривень;
- нарахована пеня у розмірі – 2 031,62 гривня;
- витрати по сплаті судового збору у розмірі – 1 508,74 гривень.
27 грудня 2013 року на виконання зазначеного рішення Приморський районний суд м. Одеси видав виконавчий лист.
12 серпня 2022 року позачерговими загальними зборами акціонерів АТ «АЛЬФА-БАНК» було прийнято рішення про зміну найменування банку з АТ «АЛЬФА-БАНК» на АТ«СЕНС БАНК», а також про внесення змін до Статуту АТ «АЛЬФА-БАНК» шляхом затвердження його в новій редакції. 30 листопада 2022 року були внесені зміни до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме - змінено найменування банку з АТ «АЛЬФА-БАНК» на АТ «СЕНС БАНК».
06 грудня 2024 року позивачем АТ «СЕНС БАНК», заявлено позовну вимогу про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на його користь заборгованості за кредитним договором від 06.05.2008 №700005801 розраховану на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов`язання встановленого рішення суду яка станом на 23.02.2022 становить 403 097,63 гривень та складається з:
- суми заборгованості за ставкою 3% на кредитну заборгованість у розмірі – 43 197,87 гривень;
- суми заборгованості за інфляційними витратами на кредитну заборгованість у розмірі – 359 899,76 гривень.
Відповідно до ст. 223 ЦПК України, у редакції, що була чинною на момент винесення рішення суду: «Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом».
Відповідно до стаття 294 ЦПК України, у тій самій редакції, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18.10.2013 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2013 року.
Також судом встановлено, що ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 листопада 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2013 року залишено без змін, відповідно вказане рішення набрало законної сили 12.11.2013 (одразу після розгляду справи апеляційним судом).
У позовній заяві позивач зазначає про те, що на момент звернення до суду із позовом, відповідачами рішення суду про стягнення кредитної заборгованості – не виконано, у зв`язку з чим, існують підстави для стягнення в порядку статті 625 ЦК України трьох відсотків річних та інфляційних втрат за невиконання рішення суду.
Суд частково погоджується із такими доводами з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).
У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.
Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 611 ЦК Українив разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).
Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).
У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.
При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.
Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного судуу постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:
- натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;
- конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;
- кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.
В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.
У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.
Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.
Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: «Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3 % річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги.Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку».
Велика Палата Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23 погодилася з наведеними висновками з огляду на наступне.
У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.
Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип доступу до правосуддя.
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).
Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.
Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.
У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші].
Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).
Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.
Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.
Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».
До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.
Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.
Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.
Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.
Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим.
Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.
Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.
Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.
У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.
Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.
У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.
Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.
З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном.
Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.
Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.
Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.
Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.
У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.
За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.
При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.
Разом з тим, згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).
За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23 вказала, що суди попередніх інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.
В справі що розглядається, з Автоматизованої системи виконавчого провадження встановлено, що виконавче провадження №51037256 було відкрито стосовно стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ПАТ «АЛЬФА-БАНК», яке станом на день розгляду справи завершено.
19 листопада 2019 року до Приморського районного суду м. Одеси звернувся представник АТ «АЛЬФА-БАНК» з заявою про видачу дубліката виконавчих листів та поновлення строку на їх пред`явлення до виконання, зазначаючи, що у зв`язку із спробою врегулювання заборгованості за кредитом стягувачем було пропущено строк на пред`явлення виконавчих листів до виконання.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 у справі № 1522/17557/12 встановлено, що представник позивача зазначив, що у зв`язку із великим об`ємом внутрішнього документообігу між АТ «АЛЬФА-БАНК» та зовнішніми компаніями, які представляють інтереси банку на підставі відповідних договорів про надання послуг, під час передачі документів, оригінали виконавчих листів було втрачено. Суд постановляючи ухвалу виходив з того, що 11 жовтня 2017 року ТОВ «ВЛ ГРУПП» складено акт про втрату виконавчих документів в результаті перевірки матеріалів кредитної справи №700005801 щодо боржника ОСОБА_1 , з якого вбачається, що проведеною перевіркою наявних оригіналів кредитної справи встановлено факт втрати/відсутності оригіналів виконавчих листів №1522/17557/12.
В ухвалі Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 у справі № 1522/17557/12 суд також встановив, що позивачем не надано жодних доказів втрати оригіналу виконавчого листа, оскільки факт його відсутності в матеріалах кредитної справи не є безумовним доказом його втрати стягувачем. Також суд зазначив, окрім того із заявою представник позивача звернувся лише 22.11.2019, не зважаючи на виявлення відсутності оригіналу виконавчого листа 11.10.2017. На підставі вище наведеного вказаною ухвалою у задоволенні заяви представника АТ «АЛЬФА-БАНК» про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку на його пред`явлення у справі за позовом ПАТ «АЛЬФА-БАНК» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовлено.
Відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, позивач не скористався своїх правом на оскарження ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 встановлено, що питання щодо видачі дубліката виконавчого документа може розглядатись виключно в разі подання такої заяви в межах строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання чи наявності правових підстав для поновлення цього строку судом. Враховуючи відмову суду в поновленні строку на пред`явлення виконавчого документа до виконання, відсутні і підстави для видачі його дублікату.
Тобто, вказаною ухвалою частко встановлено пропущення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа у справі № 1522/17557/12 в частині позовних вимог до ОСОБА_1 та відмовлено у поновлення вказаного строку.
Вказане у сукупності свідчить про те, що позивач в цілому не зацікавлений у примусовому виконанні первісного рішення у справі № 1522/17557/12 в частині вимог до ОСОБА_1 , а навпаки, має на меті постійно пред`являти вимоги до боржників про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу.
Вказана обставина в цілому суперечить принципу правової визначеності.
Тому, враховуючи те, що строк пред`явлення виконавчого листа до виконання у справі № 1522/17557/12, боржником за яким є ОСОБА_1 закінчився, а ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22.11.2019 у справі № 1522/17557/12 Акціонерному товариству «АЛЬФА-БАНК» було відмовлено у задоволенні заяви про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, та вказана ухвала не була оскаржена до Одеського апеляційного суду, суд вважає, що зобов`язання ОСОБА_1 перед АТ «СЕНС БАНК» набули ознак натурального, тобто, такого що існує в натурі, проте, не може бути виконано у примусовому порядку, у зв`язку з чим, суд вважає, що вимога до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних витрат в даному конкретному випадку не може бути застосована, оскільки порушує принцип правової визначеності, у зв`язку з чим, суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині позовних вимог до ОСОБА_1 .
Щодо вимоги про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 , суд зазначає наступне.
З матеріалів справи та Автоматизованої системи виконавчого провадження вбачається, що щодо ОСОБА_2 14 червня 2019 року було відкрито виконавче провадження №59364742 на підставі виконавчого листа від 27.12.2013 у справі №1522/17557/12. Вказане виконавче провадження на дату розгляду справи є завершеним.
В той же час, у заяві від 24.01.2025 представник ОСОБА_2 – адвокат Бондаренко Сергій Анатолійович не заперечував проти того, що виконавчий лист у справі №1522/17557/12, боржником за яким є ОСОБА_2 перебував на примусовому виконанні у приватного виконавця.
Вказана обставина також підтверджується копію відповіді приватного виконавця виконавчого округу Одеської області – Носенка Сергія Борисовича від 30.12.2024, яка долучена до заяви від 24.01.2025.
У зв`язку з чим, підстави вважати, що зобов`язання ОСОБА_2 перед АТ «СЕНС БАНК» є набуло ознак натурального – відсутні, а тому, останній несе цивільно-правову відповідальність, передбачену ст.625 ЦК України на загальних засадах.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18)).
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 760/15679/15 (провадження № 61-504св19)).
Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі №6-771цс15, постанову Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі №6-474цс16, постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-1672цс16, постанову Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі №6-284цс17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі №296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зазначено, що: «оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти».
Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 09 червня 2021 року в справі №361/4822/18 (провадження №61-12756св19)).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 серпня 2023 року в справі №753/369/21 (провадження №61-5785св23) вказано, що «оскільки апеляційний суд установив, що валютою зобов`язання між сторонами є гривня з вираженням її еквіваленту в іноземній валюті (доларах США), а відповідачка вказану обставину в касаційній скарзі не заперечувала, то втрати позивача в цій справі від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Тому в задоволенні позовної вимоги про стягнення інфляційних втрат слід відмовити саме в зв`язку з її безпідставністю».
З рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18.09.2013 вбачається, що кредит за договором від 06.05.2008 №700005801 було надано ОСОБА_1 в доларах США. Резолютивною частиною вказаного судового рішення з відповідачів було стягнуто грошову суму розраховану та визначену в доларах США, з визначенням еквіваленту в національній валюті – гривні за курсом НБУ.
Тому, оскільки валютою зобов`язання між сторонами є Долар США, втрати позивача в цій справі від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти, у зв`язку з чим, інфляційні втрати були нараховані позивачем без належних на те підставі.
У позовній заяві АТ «СЕНС БАНК» просить суд стягнути з відповідачів 3% річних за період з 08.05.2012 по 01.02.2022.
У відзиві на позовну заява представник ОСОБА_2 – ОСОБА_4 просить суд застосувати строки позовної давності щодо нарахування 3% річних, та стягнути з відповідачів заборгованість виключно за період з 06.12.2021 по 23.02.2022.
У вказаному клопотанні представник відповідача зазначає наступне: в зв`язку з тим, що позов було подано в грудні 2024 року, але з лютого 2022 року, діють прикінцеві положення, а існуючі зобов`язання обмежується останніми трьома роками то під задоволення підпадає грудень 2021 року та січень і неповний лютий 2022 року.
Суд частково погоджується із зазначеним з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Законом № 540-ІХ внесено зміни до пункту розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та передбачено, що строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі Постанова №211).
Закон №540-ІХ передбачив, що моментом, з якого продовжується позовна давність (у тому числі передбачена статтями 257, 258 ЦК України), є запровадження карантину відповідно до Постанови №211, тобто 12.03.2020. А тому у разі, якщо сплив позовної давності мав би настати з 12.03.2020, а позивач звернувся до суду після цього моменту, але до закінчення карантину, позовна давність не може вважатись пропущеною, а суд не має підстав для застосування статті 267 ЦК України (наслідки спливу позовної давності).
Така позиція наведена в постанові Верховного Суду від 25 серпня 2021 року у справі №914/1560/20.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.
Проте, указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який триває і по теперішній час.
Згідно п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
У постанові КЦС ВС від 28.06.2023 у справі №760/15867/16-ц суд зазначив, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і три проценти річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
04 вересня 2025 року набрав чинності Закон України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України щодо поновлення перебігу позовної давності», згідно з яким п. 19 розділу виключається.
Проте, позовна заява надійшла до суду 06.12.2024, тобто, в період, коли строк позовної давності було зупинено.
Таким чином, перебіг позовної давності слід обчислювати з 13.03.2017, тобто за три роки до дати зупинення перебігу позовної давності, а саме до 12.03.2020. Враховуючи, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність тривалістю 3 роки, суд доходить висновку, що вимоги, заявлені за період до 13.03.2017, перебувають поза межами позовної давності.
Окрім того, суд вважає за доцільне зазначити, що законодавством, чинним у період з 13 березня 2017 року по 12 березня 2020 року, за який позивачем здійснено нарахування 3% річних, не було встановлено заборони на нарахування та стягнення 3% річних на суму простроченого грошового зобов`язання. Отже, саме по собі нарахування позивачем 3% річних за вказаний період не суперечило вимогам чинного на той час законодавства та не може бути підставою для відмови у задоволенні відповідної вимоги.
За таких обставин, розрахунок штрафних санкцій повинен виглядати наступним чином:
- три відсотки річних за період з 13.03.2017 по 23.02.2022 – 20 932,16 гривень (20 709,32 (нарахування за період з 01.04.2017 по 23.02.2022) + 222,84 (нарахування за період з 13.03.2017 по 31.03.2017: 384,01/31*18)).
З урахуванням наведеного, суд доходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та стягнення з ОСОБА_2 на користь АТ «СЕНС БАНК» заборгованість за 3% річних за період з 13.03.2017 по 23.02.2022 у розмірі 20 932,16 гривень.
Щодо суми сплаченого судового збору, суд зазначає наступне.
Згідно ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
У позовній заяві позивач просить здійснити розподіл судових витрат.
Згідно платіжної інструкції від 29.11.2024 №837558, АТ «СЕНС БАНК» сплатило 4 837,18 гривень в якості судового збору.
Ціна позову – 403 097,63 гривень.
Розмір задоволених позовних вимог – 20 932,16 гривень.
Питома вага – 0,0519 (20 932,16 / 403 097,63).
Судовий збір – 251,05 гривень (0,0519 * 4 837,18).
Тому, з урахуванням зазначеного, з відповідача – ОСОБА_2 на користь АТ «СЕНС БАНК» підлягає стягненню сума сплаченого позивачем судового збору, пропорційну задоволеним позовним вимогам, в розмірі – 521,05 гривень.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 12, 13, 27, 64, 76, 81, 95, 133, 141, ч. 4 ст. 223, ч. 2 ст. 247, 258-259, 263-265, 268, 280-282, 354 ЦПК України, суд –
УХВАЛИВ:
Позовну заяву Акціонерного товариства «СЕНС БАНК» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості – задовольнити частково.
Стягнути з відповідача – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на користь позивача – Акціонерного товариства «СЕНС БАНК», м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, ЄДРПОУ: 23494714, заборгованість за 3% річних пов`язаних із несвоєчасним виконанням рішення суду у розмірі 20 932 (двадцять тисяч дев`ятсот тридцять дві) гривні 16 (шістнадцять) копійок.
Стягнути з відповідача – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на користь позивача – Акціонерного товариства «СЕНС БАНК», м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100, ЄДРПОУ: 23494714, суму сплаченого позивачем судового збору, пропорційну заявленим позовним вимогам, у розмірі 251 (двісті п`ятдесят одна) гривня 05 (п`ять) копійок.
У задоволенні позовних вимог щодо відповідача – ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за 3% річних та інфляційних втрат пов`язаних із несвоєчасним виконанням рішення суду – відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Одеського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Текст рішення складено та підписано 09 листопада 2026 року.
Суддя Косіцина В.В.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua