Рішення від 08 листопада 2026 р. у справі №420/31098/25 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/31098/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бездрабка О.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі військової частини НОМЕР_1 , третя особа: Державна казначейська служба України про стягнення матеріальної шкоди,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Держави України в особі військової частини НОМЕР_1 , третя особа: Державна казначейська служба України, в якій, з урахуванням заяв про уточнення позовних вимог від 18.09.2025 р., від 22.09.2025 р., просить стягнути з Держави Україна на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення (заробітної плати) військовослужбовця за період служби з 20.05.2023 р. по 28.03.2025 р. включно у розмірі 509121,71 грн., заподіяну в результаті прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правового акту (пункт 2 постанови КМУ № 481 від 12.05.2023 р.), що був визнаний протиправним та нечинним, шляхом безспірного списання коштів з Державного бюджету України.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у період з 25.02.2022 р. по 28.03.2025 р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . З 20.05.2023 р., тобто з дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 р. № 481, відповідач обчислювали розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача шляхом множення на тарифний коефіцієнт не розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а фіксованої величини 1762 грн., внаслідок чого недоотримав грошове забезпечення. Зауважує, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 р. у справі № 320/29450/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 р., пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 р. № 481 визнано протиправним та нечинним, а тому має право на відшкодування шкоди, завданої застосуванням цього акта, на підставі ст.1175 Цивільного кодексу України та ст.56 Конституції України, незалежно від вини посадових і службових осіб. Причинно-наслідковий зв`язок між застосуванням пункту 2 Постанови № 481 та зменшенням його грошового забезпечення є прямим і безпосереднім, а розмір шкоди становить різницю між фактично виплаченими сумами та сумами, які підлягали виплаті за первинною редакцією пункту 4 Постанови № 704. З посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 р. у справі № 242/4741/16 зазначає, що належним відповідачем у даному спорі є Держава України як самостійний учасник правовідносин.

Ухвалою від 16.09.2025 р. у справі відкрито спрощене провадження та надано відповідачу п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

06.10.2025 р. від Державної казначейської служби України надійшли пояснення, у яких вказує на те, що Казначейство є окремою юридичною особою, яка не уособлює державу, з позивачем у правовідносинах не перебувала та шкоди йому не завдавала, а покладення на органи Казначейства повноважень щодо безспірного списання коштів державного бюджету на підставі рішення суду не означає, що вони мають бути учасниками кожної справи про стягнення коштів з державного бюджету. На підтвердження цього посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц. Зауважує, що визначення розміру грошового забезпечення військовослужбовців делеговано Кабінету Міністрів України ч.4 ст.9 Закону № 2011-XII, військова частина при визначенні розміру грошового забезпечення діяла відповідно до чинного на той час нормативно-правового акта, а належним та ефективним способом захисту у разі незгоди з таким актом є його оскарження. На даний час у справі № 320/29450/24 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України щодо скасування рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 р. та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 р., якими пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 р. № 481 визнано протиправним та нечинним.

Ухвалою від 20.05.2026 р. зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням в адміністративній справі № 420/20601/25.

Ухвалою від 06.11.2026 р. поновлено провадження у справі.

Ухвалою від 06.11.2026 р. прийнято до розгляду заяви представника позивача про уточнення позовних вимог.

Відповідно до ч.5 ст.262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки від сторін не надходило заяв про розгляд справи в судовому засіданні, суд розглядає справу в порядку письмового провадження.

Дослідивши наявні у справі докази, суд приходить до висновку відмову в задоволенні позовних вимог виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 25.02.2022 р. по 28.03.2025 р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25.02.2022 р. № 14 старшого лейтенанта ОСОБА_1 призначено на посаду командира 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28.03.2025 р. № 89 майора ОСОБА_1 з 28.03.2025 р. виключено зі списків особового складу та знято з усіх видів забезпечення.

З матеріалів справи вбачається, що у спірний період відповідач обчислював розміри посадового окладу та окладу за військовим званням позивача виходячи з розрахункової величини 1762 грн., про що свідчить довідка військової частини НОМЕР_2 від 21.06.2025 р. № 1356/ФЕС.

12.05.2025 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 481 "Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до постанов Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, та внесення зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704", яка набрала чинності 20.05.2020 р., пунктом 2 якої абзац перший пункту 4 Постанови № 704 викладено в редакції, за якою розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 р. у справі № 320/29450/24, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 р., визнано неправомірними дії Кабінету Міністрів України при прийнятті Постанови № 481 та визнано протиправним та нечинним пункт 2 цієї Постанови.

Вважаючи, що внаслідок визнання нечинним нормативно-правового акту було спричинено майнову шкоду у вигляді недоотриманого грошового забезпечення за період з 20.05.2023 р. по 28.03.2025 р. включно у розмірі 509121,71 грн., позивач звернувся до суду з позовом про стягнення матеріальної шкоди з Держави Україна.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступних приписів законодавства.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За приписами ст.1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

З аналізу даної правової норми слідує, що відшкодування шкоди можливе за одночасної наявності таких умов:

прийняття органом державної влади нормативно-правового акта;

визнання цього акта незаконним та його скасування;

заподіяння особі шкоди;

причинний зв`язок між застосуванням до особи такого акта та заподіяною шкодою.

Відсутність будь-якої з цих умов виключає відшкодування шкоди за ст.1175 ЦК України, а перша з них - визнання акта незаконним та скасування - є тим юридичним фактом, з якого право на відшкодування взагалі виникає.

Позивач пов`язує право на відшкодування шкоди виключно з визнанням протиправним та нечинним пункту 2 Постанови № 481 судовими рішеннями у справі № 320/29450/24.

Суд зазначає, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.07.2026 у справі № 320/29450/24 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14.03.2025 р. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.06.2025 р. скасовано повністю та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог про визнання неправомірними дій Кабінету Міністрів України та зобов`язання скасувати пункт 2 Постанови № 481 відмовлено.

У постанові від 16.07.2026 р. у справі №320/29450/24 Верховний Суд зазначив, що з аналізу вказаних положень Закону чітко вбачається, що встановлення розміру грошового забезпечення військовослужбовців делеговано Уряду, тобто зазначене питання є сферою правового регулювання саме КМУ (у тому числі, встановлення базової величини). У жодних з профільних законодавчих актів законодавець не визначив базовий критерій для здійснення розрахунку посадового окладу грошового забезпечення, що, відповідно, не дозволяє суду констатувати, що вносячи зміни до Постанови № 704 у частині встановлення базової величини для розрахунку грошового забезпечення, Уряд діяв не в межах своєї компетенції, визначеної статтею 117 Конституції України, та поза повноважень, установлених статтею 20 Закону № 794-VII.

Крім того, Верховний Суд констатував, що під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій Верховний Суд не встановив законних підстав, які б свідчили про протиправність дій КМУ під час прийняття спірної Постанови № 481, оскільки Уряд має право встановлювати розмір грошового забезпечення військовослужбовцям (зокрема, базової величини), що прямо регламентовано Законом № 2011-XII.

З наведеного слідує, що станом на час вирішення цієї справи пункт 2 Постанови № 481 не є нормативно-правовим актом, який визнаний незаконним та скасований. Судові рішення, якими його було визнано протиправним та нечинним, скасовані судом касаційної інстанції, а в позові про оскарження дій Кабінету Міністрів України при прийнятті цього акта відмовлено.

Пункт 4 Постанови № 704 у редакції пункту 2 Постанови № 481 є чинним, що підтверджує застереження, наведене в тексті самого акта: "Абзац перший пункту 4 в редакції Постанови КМ № 481 від 12.05.2023 - додатково див. Рішення Київського окружного адміністративного суду № 320/29450/24 від 14.03.2025, Постанову Верховного Суду №320/29450/24 від 16.07.2026".

Отже, юридичний факт, з яким позивач пов`язує виникнення в нього права на відшкодування шкоди, у цій справі відсутній, а перша та визначальна умова застосування ст.1175 ЦК України не виконана.

Суд наголошує, що такий висновок не є переоцінкою судових рішень у справі № 320/29450/24 та не залежить від того, як військова частина обчислювала грошове забезпечення позивача.

Стаття 1175 ЦК України пов`язує відшкодування не з протиправністю поведінки органу, який застосував акт, а з визнанням самого нормативно-правового акта незаконним та скасованим.

Суд відхиляє доводи позивача про те, що застосування до нього пункту 2 Постанови № 481 у період його дії є достатньою підставою для відшкодування шкоди за ст.1175 ЦК України, оскільки ця норма не встановлює відповідальності за застосування будь-якого нормативно-правового акта, наслідком якого стало зменшення виплат, вона встановлює відповідальність за шкоду, завдану актом, який визнаний незаконним та скасований. Оскільки такого визнання у правовій системі більше не існує, застосування акта до позивача правових наслідків, передбачених ст.1175 ЦК України, не породжує.

Суд враховує, що ч.2 ст.265 КАС України, за якою нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду, визначає лише момент втрати чинності.

Однак спір вирішується не через темпоральну дію рішення суду у справі № 320/29450/24, а через те, що такого рішення після 16.07.2026 р. не існує: скасоване судове рішення правових наслідків не породжує ані на майбутнє, ані за минулий період.

Разом з тим, суд наголошує, що питання правильності обчислення грошового забезпечення позивача у спірному періоді не є предметом цієї справи: позивач вимог про визнання протиправними дій не заявив, а ст.1175 ЦК України пов`язує відшкодування шкоди не з поведінкою органу, який застосував акт, а з визнанням самого акта незаконним і його скасуванням.

Означене вище питання є предметом справи № 420/20601/25 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, у якій рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.06.2026 р. позов задоволено частково: визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 та військової частину НОМЕР_2 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) з 01.06.2022 р. по 28.03.2025 р. без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року; зобов`язано військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01.06.2022 р. по 28.03.2025 р., визначивши його розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" станом на 01.01.2024 р., встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" станом на 01.01.2025 р., на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Вказане рішення на даний час не набрало законної сили у зв`язку з його оскарженням в апеляційному порядку.

Суд наголошує, що позивач уже скористався правом на відновлення свого майнового інтересу в належний спосіб - шляхом подання самостійного позову про визнання протиправними дій військових частин та зобов`язання їх перерахувати і виплатити грошове забезпечення (справа № 420/20601/25).

Натомість стягнення тих самих сум ще й як шкоди за ст.1175 ЦК України означало б подвійне відшкодування одного й того самого майнового інтересу за один і той самий період, що суперечить компенсаційній природі відшкодування шкоди і завданню адміністративного судочинства, визначеному ч.1 ст.2 КАС України.

Суд враховує, що не може одночасно існувати двох судових рішень, у яких встановлені взаємовиключні юридичні факти щодо однієї і тієї ж особи, про що зазначено Верховним Судом у постанові від 09.11.2022 р. у справі № 205/7254/18.

Рішення про стягнення шкоди за ст.1175 ЦК України неминуче ґрунтувалося б на тому, що пункт 2 Постанови № 481 є нормативно-правовим актом, визнаним незаконним та скасованим, тоді як суд касаційної інстанції остаточно вирішив, що підстав для висновку про протиправність дій Кабінету Міністрів України при прийнятті цього акта немає, а судові рішення, якими цей пункт визнавався протиправним та нечинним, скасував.

Взаємовиключними були б і майнові наслідки таких рішень.

Вирішуючи питання про те, чи були і ким порушені права та інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, суд зазначає, що право на відшкодування шкоди, завданої прийняттям нормативно-правового акта, за ст.1175 ЦК України виникає з моменту визнання такого акта незаконним та його скасування. За встановлених судом обставин пункт 2 Постанови № 481 таким актом не є, а тому право, про порушення якого стверджує позивач, у нього не виникло.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що умови відшкодування шкоди, визначені ст.1175 ЦК України, у цій справі відсутні.

Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Приписами ч.1 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

З огляду на викладене, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 2625 КАС України, суд -

вирішив:

Відмовити в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_3 ) до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (01008, м.Київ, вул.Грушевського, буд.12/2, ЄДРПОУ 00031101), Держави України в особі військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ), третя особа: Державна казначейська служба України (01601, м.Київ, вул.Бастіонна, буд.6, ЄДРПОУ 37567646) про стягнення матеріальної шкоди.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.І. Бездрабко