Суд: Київський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них
Дата: 08 листопада 2026 р.
Справа: №320/36531/26
Суддя: Вісьтак М.Я.
КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
09 листопада 2026 року справа № 320/36531/26
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом, якому просить суд:
-визнати протиправними та скасувати рішення від 20.08.2026 Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, щодо відмови у здійсненні перерахунку пенсії, ОСОБА_1 , згідно частини 4 статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»
-зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повторно розглянути заяву на перерахунок пенсії, ОСОБА_1 , згідно частини 4 статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування з 11.08.2026 року.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи визначено головуючого суддю - Вісьтак М. Я.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.09.2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві як отримувач пенсії. 11.08.2026 позивач звернувся через вебпортал Пенсійного фонду України із заявою про перерахунок пенсії. За принципом екстериторіальності зазначену заяву було опрацьовано Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві, яке рішенням від 20.08.2026 відмовило позивачу в перерахунку пенсії відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». ОСОБА_1 вважає таку відмову неправомірною.
У встановлений судом строк відповідач не подав відзив на позовну заяву відповідно до вимог статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України та не повідомив про поважні причини його неподання.
Матеріали справи містять довідку про доставку електронного листа, яка підтверджує отримання відповідачем 18.09.2026 копії ухвали суду про відкриття провадження через електронний кабінет.
Станом на день ухвалення рішення строк, встановлений судом для подання відзиву, сплив. Будь-яких заяв, клопотань чи пояснень від відповідача до суду не надходило, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості встановити його правову позицію щодо предмета спору.
Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Процесуальні засади розгляду справи у письмовому провадженні.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).
Встановлені судом обставини.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві як отримувач пенсії.
11.08.2026 позивач звернувся через вебпортал Пенсійного фонду України із заявою про перерахунок пенсії.
За принципом екстериторіальності зазначену заяву було опрацьовано Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві.
Згідно з листом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (Управління пенсійного забезпечення, надання страхових виплат та соціальних послуг) від 28.08.2026 № 86784/Ш-2600-26, на звернення ОСОБА_2 від 11.08.2026 № ВЕБ-26002-Ф-С-26-442404 повідомлено, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві та з 09.07.2024 отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Під час призначення пенсії її розмір було обчислено із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні за 2021- 2023 роки у розмірі 13 559,41 грн. Вказано, що з 01.03.2026 проведено перерахунок пенсії із застосуванням коефіцієнта збільшення показника середньої заробітної плати, внаслідок чого для пенсії позивача такий показник становив 14 370,64 грн.
У листі також зазначено, що пенсію позивача обчислено з урахуванням страхового стажу тривалістю 3 роки 3 місяці 28 днів та заробітної плати за період роботи з 01.07.2000 по 30.06.2026. Основний розмір пенсії становить 4 992,48 грн, обчислений за формулою: 14 370,60 грн х0,93264 х 0,37250.
Станом на 01.08.2026 розмір пенсії позивача за віком становив 4 992,48 грн, доплата за понаднормовий стаж за два роки відповідно до абзацу другого частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» 47,22 грн, а загальний розмір пенсії з урахуванням надбавок 5 039,70 грн.
Відповідно до відомостей про роботу з копії трудової книжки серії НОМЕР_2 , позивача 29.03.2024 звільнено з посади інженера у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Сапрон Тейсік» за угодою сторін відповідно до статті 36 Кодексу законів про працю України, про що внесено запис на підставі наказу від 29.03.2024 № 12-03/К.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 3 Конституції України, відповідно, гарантує, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, згідно якого Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім`ї.
Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Положеннями статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV (далі Закон № 1058-IV) та Постановою Кабінету Міністрів України від 25.02.2025 № 209 «Про індексацію пенсійних і страхових виплат та додаткові заходи щодо підвищення рівня соціального захисту найбільш вразливих верств населення у 2025 році» (далі Постанова № 209).
Відповідно до статті 4 Закону №1058-IV, законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Згідно ст. 5 Закону №1058-IV, цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування".
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону №1058-IV, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку […].
Відповідно до частини другої-третьої статті 42 Закону №1058 для забезпечення індексації пенсії щороку з 1 березня проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії
Показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, щороку збільшується на коефіцієнт, що відповідає 50 відсоткам показника зростання споживчих цін за попередній рік та 50 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.
У разі відсутності дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі розмір щорічного збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, передбачений абзацом другим цієї частини, може бути збільшений, але не повинен перевищувати 100 відсотків показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.
Суд зазначає, що вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення). Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У відповідності до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.
Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" має один і той же зміст.
Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово застосовував критерії, які дозволяють виявити наявність або відсутність охоронюваного законом інтересу в особи, яка звертається за судовим захистом. Судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання, але виходить за межі суб`єктивного права; пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві або скарзі особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі - позивачу або скаржнику.
Крім цього, особа, яка звертається до суду з позовом повинна довести конкретні факти порушення її прав та інтересів, а саме підтвердити, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи порушені і в результаті визнання тих чи інших дій та/або бездіяльності майнові права чи інтерес заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Тобто позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про зобов`язання відповідача здійснити перерахунок його пенсії відповідно до статті 42 Закону №1058, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку наявність у нього права на перерахунок пенсії відповідно до вказаної норми Закону та яким саме чином відповідач порушив його на такий перерахунок, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Отже, за вищезазначеними правовими нормами обов`язковою умовою звернення до суду передбачено наявність порушеного права, а відсутність такої умови є самостійною підставою для відмови у позові. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Судовому захисту в адміністративних судах України підлягає лише порушене право, а отже предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов`язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Такої ж позиції дотримується Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/12787/17.
Водночас відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (аналогічну правову позицію також викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).
Частина четверта статті 42 Закону № 1058-IV передбачає: якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, перерахунок проводиться з урахуванням не менш як 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії; такий перерахунок проводиться із заробітної плати (доходу), з якої обчислена пенсія.
Лише за бажанням пенсіонера перерахунок проводиться із заробітної плати за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) пенсії. Обчислення страхового стажу для перерахунку здійснюється не раніше дня, що настає за днем, по який обчислено страховий стаж під час призначення (попереднього перерахунку) пенсії.
Таким чином, закон пов`язує обов`язок органу Пенсійного фонду врахувати при перерахунку заробітну плату, яку особа отримала після призначення пенсії, з реалізацією пенсіонером свого права вибору, тобто з його волевиявленням, а також з набуттям права на перерахунок за наявності не менше 24 місяців стажу після попереднього перерахунку.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію за віком, призначену з 09.07.2024 відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». При призначенні пенсії застосовано показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні за 2021- 2023 роки.
11.08.2026 позивач звернувся через веб-портал Пенсійного фонду із заявою про перерахунок пенсії. Листом ввідповідач повідомив позивача, що пенсію щороку з 1 березня індексують відповідно до ч. 2 ст. 42 Закону №1058-IV на підставі постанов Кабінету Міністрів України від 25.02.2025 №209 та від 25.02.2026 №236. Відповідач вказав, що останній автоматизований перерахунок проведено з 01.03.2026. Розмір пенсії станом на 01.08.2026 становить 5039,70 грн, з яких 4992,48 грн - пенсія за віком, 47,22 грн - доплата за понаднормовий стаж.
Предметом спору є правомірність відмови відповідача перерахувати пенсію за ч. 4 ст. 42 Закону №1058-IV. Умовою такого перерахунку є продовження роботи після призначення пенсії і набуття відповідного страхового стажу.
Разом з цим суд встановив, що позивач не подав суду жодного доказу того, що після призначення пенсії 09.07.2024 він працював, провадив діяльність, пов`язану з обов`язковою сплатою страхових внесків, або мав інший страховий стаж.
Окрім цього, довідки про заробітну плату, відомостей з реєстру застрахованих осіб про сплату страхових внесків, цивільно-правових договорів, відомостей про реєстрацію фізичною особою-підприємцем чи інших документів на підтвердження стажу, набутого після 09.07.2024, до матеріалів справи не долучено. Позивач також не заявляв клопотання про витребування таких доказів.
З наданої трудової книжки вбачається, що останній запис про роботу датований 29.03.2024, тобто до призначення пенсії. Увесь страховий стаж позивача, який на момент призначення пенсії становив 37 років 3 місяці 28 днів, враховано при призначенні пенсії, а новий стаж після 09.07.2024 не набуто.
За таких обставин умови, необхідні для перерахунку пенсії за ч. 4 ст. 42 Закону №1058-IV, відсутні. Сам по собі сплив понад двох років з дня призначення пенсії такого права не породжує, оскільки закон пов`язує перерахунок з набутим страховим стажем, а не лише з плином часу. Відсутність підстав для перерахунку виключає і обов`язок відповідача здійснювати його за заявою позивача.
Що стосується листа відповідача, суд зазначає таке.
Відповідач пояснив порядок щорічної індексації пенсії за ч. 2 ст. 42 Закону та навів розрахунок розміру пенсії, який арифметично узгоджений: 14370,64 грн Ч 0,93264 Ч 0,37250 = 4992,48 грн. Пенсію позивача проіндексовано з 01.03.2025 та 01.03.2026 на підставі постанов КМУ №209 і №236, показник за 2021- 2023 роки застосовано правильно. Те, що відповідач у листі прямо не послався на ч. 4 ст. 42, не свідчить про порушення прав позивача, оскільки підстав для перерахунку за цією нормою позивач не мав. Скасування листа і зобов`язання повторно розглянути заяву не призвело б до відновлення будь-якого права позивача і було б безпідставним формалізмом.
Щодо доводів про неналежну мотивацію листа суд враховує, що відповідно до практики ЄСПЛ (справа «Руїс Торіха проти Іспанії») обов`язок надавати мотиви не вимагає детальної відповіді на кожен довід, і не може бути підставою для задоволення позову, коли результат не змінився б.
Відтак, з огляду на недоведеність позивачем обставин, на яких ґрунтуються його вимоги (ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України), та правомірність дій відповідача, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності правових підстав для визнання дій відповідача протиправними. З огляду на викладене, враховуючи вимоги частини другої статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», суд дійшов висновку, що адміністративний позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат у суду відсутні, оскільки у задоволенні позову відмовлено.
На підставі наведеного та керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.
Надіслати учасникам справи (їх представникам) копію судового рішення в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 251 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Вісьтак М.Я.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua