Рішення від 05 листопада 2026 р. у справі №320/26312/26 — Запорізький окружний адміністративний суд

Суд: Запорізький окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи з приводу регулюванню містобудівної діяльності та землекористування, зокрема у сфері

Дата: 05 листопада 2026 р.

Справа: №320/26312/26

Суддя: Калашник Юлія Вікторівна

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06 листопада 2026 року (15:40)Справа № 320/26312/26 ЗП/280/76/26 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Калашник Ю.В., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Люшненко Дмитра Юрійовича (04053, м.Київ, вул. Січових Стрільців, 89; код ЄДРПОУ 02910019) в інтересах держави в особі Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (04070, м.Київ, вул. Спаська, 12; код ЄДРПОУ 42475311) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

29.06.2026 через підсистему «Електронний суд» до Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Люшненко Дмитра Юрійовича (далі – заявник, прокурор) в інтересах держави в особі Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі – позивач, Департамент) до ОСОБА_1 (далі – відповідач, ОСОБА_1 ), в якій позивач просить суд: зобов`язати відповідача протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 42475311, м. Київ, вул. Спаська, 12) охоронний договір на частину пам`ятки – нежитлове приміщення площею 192,9 кв.м., розташоване в будівлі АДРЕСА_2 на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.05.2024 №630).

В обґрунтування позову зазначено, що Будинок житловий за адресою: АДРЕСА_2 внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку історії, архітектури та монументального мистецтва місцевого значення, охоронний №3283/2-Кв. Власником нежитлового приміщення площею 192,9 кв.м у вказаному будинку з 25.10.2024 є ОСОБА_1 . Проте, ОСОБА_1 вже майже рік ухиляється від взяття на себе імперативно визначених законодавством обов`язків та не ініціює укладення охоронного договору на належну йому частину пам`ятки. Отже внаслідок тривалого невиконання ОСОБА_1 визначеного законодавством обов`язку щодо укладення охоронного договору на належну йому на праві власності частину пам`ятки по АДРЕСА_2 , об`єкт культурної спадщини залишається без відповідного пам`яткоохоронного захисту з боку держави, що беззаперечно порушує її інтереси, оскільки нівелює всю суть взятих на себе Україною міжнародних зобов`язань та пам`яткоохоронної політики держави.

01.07.2026 ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.07.2026 справу №320/26312/26 передано за підсудністю до Запорізького окружного адміністративного суду.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.09.2026 прийнято до провадження справу №320/26312/26 та продовжено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.

25.09.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.№55689). У відзиві зазначено, що паспорт об`єкта культурної спадщини є обов`язковим документом, який розробляється та оформлюється уповноваженим органом охорони культурної спадщини у межах бюджетного фінансування або інших джерел, не заборонених законодавством та відповідно до затвердженої форми. У паспорті визначаються ключові характеристики об`єкта, його історичні та культурні цінності, сучасний стан, науково-дослідна та проектна документація, а також зони охорони пам`ятки. Паспорт пам`ятки, копія якого долучена до матеріалів справи оформлена зовсім на інший об`єкт нерухомого майна, а ніж об`єкт, частина кого належить відповідачеві. Так, згідно копії паспорту пам`ятки, наданої позивачем, адреса такої пам`ятки: АДРЕСА_3 , в той самий час, як ОСОБА_1 належить частина об`єкту нерухомого майна, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Також зазначений паспорт пам`ятки, не відповідає вимогам діючого законодавства до форми та змісту паспорту пам`ятки архітектури. Більш того, дата його розробки припадає на 09.03.1994, що вочевидь підтверджує тезу про його невідповідність діючому законодавству, оскільки його виговорено більш ніж на 20 років раніше, ніж об`єкт включений в реєстр пам`яток культурної спадщини місцевого значення міста Києва, занесених до Державного реєстру нерухомих пам`яток України - 15.03.2024. А тому цей документ не можна вважати паспортом пам`ятки. Таким чином, зазначені обставини унеможливлюють укладення охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини місцевого значення міста Києва – житловий будинок, за адресою: місто Київ, вулиця Олеся Гончара, будинок 32-а. Зважаючи на викладене вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

08.10.2026 засобами системи «Електронний суд» від представника заявника надійшли додаткові пояснення (вх.№58692) в яких вказано, що законодавство не вимагало від органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій подання оновленої документації з метою занесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у випадку внесення змін до Порядку обліку об`єктів культурної спадщини. У зв`язку з цим необґрунтованими та безпідставними є доводи відповідача про те, що наявність паспорта об`єкта культурної спадщини, складеного раніше, нібито свідчить про відсутність підстав для укладення охоронного договору. Безпідставними також є посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 09.09.2025 у справі №440/10514/23, оскільки Верховний Суд у зазначеній постанові виходив саме з відсутності належно оформленого паспорта, який би давав можливість визначити характеристики пам`ятки, режим її використання та необхідні пам`яткоохоронні заходи. Натомість сам по собі факт виготовлення паспорта у попередній період не свідчить про відсутність правових підстав для укладення охоронного договору. Посилання відповідача на те, що у паспорті об`єкта культурної спадщини зазначено адресу: м. Київ, вул. Гончара, 32, тоді як фактична адреса об`єкта є АДРЕСА_2 , не свідчить про відсутність підстав для укладення охоронного договору та не спростовує ідентичності об`єкта культурної спадщини. Вказана розбіжність у позначенні номера будинку має виключно адресний характер та сама по собі не свідчить про те, що йдеться про різні об`єкти нерухомості. З огляду на викладене вважає, що доводи, викладені у відзиві ОСОБА_1 є необґрунтованими та не спростовують доводів позовної заяви. Просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Згідно зі ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Згідно з ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Таким чином, суд визнав за доцільне вирішити справу за наявними в ній матеріалами, в порядку письмового провадження.

Суд, оцінивши повідомлені обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, судом встановлено наступне.

Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 15.03.2024 №201 Будинок житловий за адресою: вул. Олеся Гончара, 32-А у м. Києві внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку історії, архітектури та монументального мистецтва місцевого значення, охоронний №3283/2-Кв.

Інформація про внесення «Будинку житлового» до Державного реєстру нерухомих пам`яток України розміщена на офіційному сайті Міністерства культури України загальнодоступною (https://mincult.gov.ua/kulturna-spadshchyna/derzhavnyyreiestr-nerukhomykh-pam-iatok-ukrainy/).

У подальшому, а саме з 25 жовтня 2024 року, право власності на частину зазначеної пам`ятки – нежитлові приміщення площею 192,9 кв.м (на АДРЕСА_2 ) зареєстровано за ОСОБА_1 , що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однак охоронного договору на зазначену частину пам`ятки відповідач з Департаментом не уклав.

Вищезазначені обставини визнаються сторонами та не є спірними.

Департамент направив на поштову адресу відповідача рекомендованим листом припис від 29 липня 2025 року №880/П. Згідно з приписом, ОСОБА_1 зобов`язано, зокрема, в десятиденний термін з дня отримання припису вжити заходів для укладення охоронного договору на частину приміщень першого поверху будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Проте зазначений припис ОСОБА_1 не виконав, охоронний договір не уклав.

Вважаючи, що відповідач повинен укласти з позивачем охоронний договір на нежитлові приміщення площею 192,9 кв.м по АДРЕСА_2 , прокурор звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд зазначає таке.

Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у суді.

Пункт 16 частини першої статті 4 КАС України визначає, що адміністративний договір - це спільний правовий акт суб`єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб`єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону.

Пункт 4 частини першої статті 19 КАС України відносить до юрисдикції адміністративних судів публічно-правові спори, у тому числі спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі №806/1536/18 сформулював висновок, що охоронний договір є актом за участю суб`єкта владних повноважень та власника (співвласника) пам`ятки культурної спадщини, має форму договору, визначає взаємні права та обов`язки його учасників у публічно-правовій сфері, тобто у сфері реалізації державного управління охороною культурної спадщини, і укладається на підставі статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» замість видання індивідуального акта органу охорони культурної спадщини, а отже, є адміністративним договором; спори з приводу укладення таких договорів підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 19 КАС України. Такий підхід до юрисдикції подібної категорії спорів Верховний Суд неодноразово застосовував, зокрема, у постановах від 20 березня 2024 року у справі №620/17968/21, від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23, від 23 травня 2024 року у справі №320/5145/23, від 24 січня 2025 року у справі №560/5184/24, від 26 лютого 2025 року у справі №120/2126/24, від 26 лютого 2025 року у справі №580/2402/23, від 16 вересня 2025 року у справі №420/8947/24, від 18 грудня 2025 року у справі №160/4161/24 та від 27 січня 2026 року у справі №400/1773/25.

Також суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України Рішенням від 03 грудня 2025 року №6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 до Закону України «Про прокуратуру» в тому, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Водночас у пунктах 3 та 4 резолютивної частини цього Рішення Конституційний Суд України зазначив, що визнані неконституційними приписи втрачають чинність із 01 січня 2027 року та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності зазначених приписів і продовжують існувати після втрати ними чинності.

Прокурор звернувся до суду у цій справі у червні 2026 року, тому наведене Рішення Конституційного Суду України не поширюється на спірні правовідносини.

Щодо суті позовних вимог.

Конституція України у статті 54 проголошує, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Преамбула Закону України від 08 червня 2000 року №1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі - Закон №1805-III) визначає, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою, а охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У преамбулі Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи від 03 жовтня 1985 року, ратифікованої Законом України від 20 вересня 2006 року №165-V «Про ратифікацію Конвенції про охорону архітектурної спадщини Європи», визначено, що архітектурна спадщина найяскравіше віддзеркалює багатство та розмаїття культурної спадщини Європи, є безцінним свідком нашого минулого і спільним надбанням всіх європейців. Частина друга статті 4 цієї Конвенції зобов`язує кожну Сторону запобігати спотворенню, руйнуванню або знищенню об`єктів спадщини, що охороняються.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 117-120 постанови від 12 вересня 2023 року у справі №910/8413/21 наголосила, що нерухомі об`єкти культурної спадщини, на відміну від іншого нерухомого майна, мають особливу правову природу: вони мають цінність не тільки як нерухоме майно, а набувають історико-культурної цінності, яка формується десятиліттями та століттями і яку суспільство може лише успадкувати від попередніх поколінь; тому руйнування такого об`єкта завдає шкоди не лише його власникові, а і суспільству в цілому, а самі об`єкти потребують особливої охорони.

Абзац шостий статті 1 Закону №1805-III (у редакції Закону України від 25 травня 2017 року №2073-VIII) визначає, що пам`ятка культурної спадщини - це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Частини перша та друга статті 23 Закону №1805-III встановлюють, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

При передачі пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у володіння, користування чи управління іншій особі істотною умовою договору про таку передачу є забезпечення особою, якій передається пам`ятка, щойно виявлений об`єкт культурної спадщини чи її (його) частина, збереження пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини відповідно до вимог цього Закону та умов охоронного договору, укладеного власником або уповноваженим ним органом (особою) з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону №1805-III відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов`язків, що випливають із цього Закону.

Частина третя статті 25 Закону №1805-III додатково зобов`язує юридичних та фізичних осіб забезпечити збереженість пам`яток на землях, якими вони користуються, та укладати з органами охорони культурної спадщини охоронні договори.

Пункт 17 частини першої статті 6 Закону №1805-III відносить укладення охоронних договорів на пам`ятки до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року №1768 затверджено «Порядок укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини» (далі - Порядок №1768)

Пункт 2 Порядку №1768 у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на приміщення, встановлював, що власник пам`ятки чи її частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки чи її частини у власність або у користування укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Аналогічний за змістом обов`язок закріплює пункт 12 Порядку №1768 відповідно до якого, власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини у власність (користування) укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини.

Після внесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України або набуття ним правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власнику (користувачу) цього об`єкта або уповноваженому ним органу (особі). У такому разі власник (користувач) пам`ятки, щойно виявленого об`єкта культурної спадщини чи її (його) частини або уповноважений ним орган (особа) зобов`язаний укласти охоронний договір з відповідним органом охорони культурної спадщини не пізніше ніж через один місяць з моменту отримання такого повідомлення. (пункт 13 Порядку №1768).

Верховний Суд у постанові від 13 грудня 2018 року у справі №826/4605/16, розглядаючи спір щодо власника частини пам`ятки архітектури, сформулював висновок про те, що юридичні або фізичні особи, у власності або користуванні яких перебувають об`єкти культурної спадщини чи їх частини, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір встановленого зразка, і кваліфікував невиконання цього обов`язку як невиконання зобов`язання, встановленого статтею 23 Закону №1805-III та пунктом 2 Порядку №1768. Зазначений правовий підхід Верховний Суд застосував, зокрема, у постановах від 19 лютого 2021 року у справі №826/25854/15, від 08 травня 2024 року у справі №240/17530/23 та від 14 серпня 2025 року у справі №380/9422/21.

Отже, законом передбачається обов`язкове укладення власником пам`ятки чи її частини охоронного договору з відповідним органом охорони культурної спадщини після переходу права власності.

У постанові від 24 травня 2021 року у справі №640/4482/20 Верховний Суд дійшов висновку щодо застосування частин першої, третьої та четвертої статті 23 Закону №1805-III і пункту 2 Порядку №1768 про те, що юридичну відповідальність за належне утримання та збереження будівлі - пам`ятки архітектури з моменту державної реєстрації права власності несе виключно власник, який не звільняється від обов`язку укласти охоронний договір.

У пунктах 72-73, 75-77 постанови від 23 травня 2024 року у справі №320/5145/23 Верховний Суд зазначив, що норми частини першої статті 23 Закону №1805-III містять прямі приписи і безальтернативно та беззастережно встановлюють обов`язок для усіх власників об`єктів культурної спадщини укласти охоронний договір у порядку, встановленому законом, а положення пункту 2 Порядку №1768 встановлюють часові межі виконання закріпленого у статті 23 Закону №1805-III обов`язку, а саме місячний строк, який обчислюється або з моменту отримання об`єкта у власність, або, якщо охоронний статус надано пізніше, - з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу про набуття об`єктом такого статусу.

Наведені висновки Верховний Суд сформулював стосовно щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, проте такі висновки є застосовними й до пам`яток культурної спадщини, оскільки частина перша статті 23 Закону №1805-III установлює єдиний за змістом обов`язок для власників пам`яток і власників щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, а Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2023 року у справі №910/8413/21 (пункт 145) зазначила, що в контексті заходів з охорони культурної спадщини Закон №1805-III прирівнює щойно виявлені об`єкти культурної спадщини до пам`яток культурної спадщини.

Отже, момент відліку строку виконання обов`язку укласти охоронний договір залежить від того, чи мав об`єкт охоронний статус на час набуття особою права власності на нього. Якщо на цей момент об`єкт уже був пам`яткою, зокрема об`єктом, взятим на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом №1805-III, місячний строк, установлений пунктом 2 (нині пунктом 12) Порядку №1768, обчислюється з дня набуття права власності, а подальше занесення такого об`єкта до Реєстру лише підтверджує вже наявний статус і не змінює початку перебігу строку його виконання.

Натомість у разі набуття об`єктом нерухомості охоронного статусу, коли особа вже була його власником, місячний строк обчислюється з дня отримання власником повідомлення уповноваженого органу, оскільки до цього моменту в нього не було підстав вважати належне йому майно об`єктом культурної спадщини.

При цьому невиконання органом охорони культурної спадщини обов`язку повідомлення власника про занесення належної йому пам`ятки культурної спадщини до Реєстру не звільняє власника такої пам`ятки від обов`язку, встановленого частиною першою статті 23 Закону №1805-III, укласти охоронний договір і не є підставою для відмови у задоволенні позову про зобов`язання цей обов`язок виконати (пункт 86 постанови Верховного Суду від 09 вересня 2026 року у справі №520/29107/24).

В пункті 87 зазначеної постанови Верховного Суду акцентовано увагу на тому, що виконання державою конституційного обов`язку із забезпечення збереження історичних пам`яток відповідно до статті 54 Конституції України не може залежати від належного здійснення органом охорони культурної спадщини обов`язку щодо інформування власника, а невиконання цього обов`язку саме по собі не може нівелювати передбачений законом механізм забезпечення збереження пам`ятки.

Такий підхід також узгоджується з Орієнтиром A.8 «Обов`язок виконувати закон» (Duty to implement the law) Оновленого Мірила правовладдя (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленого Європейською комісією за демократію через право (European Commission for Democracy through Law) (Венеційською комісією (Venice Commission)) на 145-му пленарному засіданні 12- 13 грудня 2025 року (CDL-AD(2025)002). У пункті 38 цього документа зазначено, що фундаментальною вимогою правовладдя є повага до закону та його належне застосування і виконання, а обов`язок щодо його реалізації має три складові: особи повинні додержуватися закону, держава - у розумних межах забезпечувати його виконання, а посадові особи - діяти виключно в межах наданих їм повноважень.

Підсумовуючи вищевикладене суд констатує, що із набуттям права власності на пам`ятку культурної спадщини у власника виникають установлені законом додаткові обов`язки щодо її збереження, які випливають із його охоронного статусу; такі обов`язки конкретизуються у Законі №1805-III та охоронному договорі, який власник пам`ятки укладає з органом охорони культурної спадщини.

Подібний висновок також викладений в пункті 80 постанови Верховного Суду від 27 січня 2026 року у справі №400/1773/25.

При цьому навіть неналежне інформування органом охорони культурної спадщини про обов`язок власника укласти охоронний договір не звільняє власника культурної спадщини (чи її частини) від укладання такого договору (пункти 86-87 постанови Верховного Суду від 09 вересня 2026 року у справі №520/29107/24)

Щодо доводів відповідача, що відсутність належно оформленого паспорту об`єкту унеможливлює виконання обов`язку власника щодо укладення Охоронного договору.

Як вбачається з матеріалів справи та про що судом вже зазначалось вище, наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 15.03.2024 №201 Будинок житловий за адресою вул. Олеся Гончара, 32-А у м. Києві внесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку історії, архітектури та монументального мистецтва місцевого значення, охоронний №3283/2-Кв.

Пунктом 2 наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 01.03.2024 №158 (зі змінами від 28.03.2024 №425/41770) передбачено, що облікова документація, в тому числі облікові картки та паспорти, складені на пам`ятки культурної спадщини, зберігають свою чинність.

Облікова документація на щойно виявлені об`єкти, розроблена до набрання чинності цим наказом, не потребує приведення у відповідність до Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 (у редакції наказу Міністерства культури та інформаційної політики України від 01.03.2024 №158), якщо подання про занесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України подано на розгляд Міністерства культури та інформаційної політики України до 31 грудня 2024 року.

Отже, законодавство не вимагало від органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій подання оновленої документації з метою занесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у випадку внесення змін до Порядку обліку об`єктів культурної спадщини.

У зв`язку з цим необґрунтованими та безпідставними є доводи відповідача про те, що наявність паспорта об`єкта культурної спадщини, складеного раніше, нібито свідчить про відсутність підстав для укладення охоронного договору.

Додатково суд звертає увагу, що Наказом Міністерства культури України №158 від 11.03.2013 затверджено Порядок обліку об`єктів культурної спадщини (Порядок №158).

Відповідно до пункту 1 Розділу ІХ Порядку №158 Мінкультури забезпечує включення до Реєстру об`єктів культурної спадщини, які взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом:

- пам`яток всесоюзного, республіканського значення - за категорією національного значення шляхом підготовки проекту постанови Кабінету Міністрів України про занесення пам`ятки до Реєстру за категорією національного значення;

- інших пам`яток - за категорією місцевого значення шляхом прийняття рішення про занесення таких пам`яток до Реєстру за категорією місцевого значення.

Відповідно до пункту 3 розділу ІХ Порядку №158 у разі відсутності облікової документації на об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом, його включення до Реєстру здійснюється без облікової документації.

За правилами пункту 3 Прикінцевих положень Закону №1805-III об`єкти, включені до списків (переліків) пам`яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури», визнаються пам`ятками відповідно до цього Закону.

З матеріалів справи (в тому числі паспорту пам`ятника історії та культури СРСР від 09.03.1994) вбачається, що спірний об`єкт за рішенням Київського міськвиконкому від 16.07.1979 за №920 знаходиться в охоронній зоні регулювання забудови першої категорії /3.1.1/ та архітектурної охоронної зони. Об`єкт є пам`ятником історії і пам`ятником архітектури та взятий під охорону за Розпорядженням Представника Президента у м. Києві від 17.02.1994 за №105.

Тобто об`єкт було включено до переліку пам`ятників історії та архітектури в період дії Закону Української РСР «Про охорону і використання пам`яток історії та культури» від 13.07.1978 за №3600-ІХ (далі - Закон №3600-IX).

Таким чином, в силу приписів пункту 3 Прикінцевих положень Закону №1805-III спірний об`єкт визнаний пам`яткою культурної спадщини.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23.10.2025 у справі №440/8821/22 та від 21.10.2026 у справі №440/2730/23.

Отже, у справі яка розглядається, спірний об`єкт є пам`яткою культурної спадщини також в силу закону - приписів пункту 3 Прикінцевих положень Закону №1805-III.

Таким чином, обов`язок укласти охоронний у відповідача існує безвідносно до того чи виготовлена технічна документація і чи занесено об`єкт до Державного реєстру.

До того ж, за правилами пункту 3 розділу ІХ Порядку №158, у разі відсутності облікової документації на об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Законом (№1805-III прим.), його включення до Реєстру здійснюється без облікової документації.

Зазначені висновки збігаються з правовою позицією Верховного Суду викладеній в постанові від 21 жовтня 2026 року у справі №440/2730/23 (адміністративне провадження №К/990/36311/25).

Покликання відповідача на висновки Верховного Суду у постанові від 09.09.2025 у справі №440/10514/23, є безпідставними, оскільки фактичні обставини у цій справі відрізняються від обставин справи, яка розглядається.

Так, на відміну від справи, яка розглядається, у справі №440/10514/23 Суд виходив з того, що будівля, щодо якої вирішувалось питання укладення охоронних договорів, є щойно виявленим об`єктом культурної спадщини, а не пам`яткою архітектури.

Крім того, на відміну від справи, яка розглядається, у справі №440/10514/23 судами було встановлено відсутність паспорта щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, а також що відповідачі не ухилялись від укладення охоронного договору, а самостійно звертались до уповноважених органів для вирішення питання його укладення.

Посилання відповідача на те, що у паспорті об`єкта культурної спадщини зазначено адресу: АДРЕСА_2 , тоді як фактична адреса об`єкта є вул. О.Гончара, 32-А, не свідчить про відсутність підстав для укладення охоронного договору та не спростовує ідентичності об`єкта культурної спадщини.

Ідентичність об`єкта підтверджується сукупністю його індивідуальних характеристик, його фактичним місцезнаходженням, зовнішнім виглядом, архітектурними характеристиками та іншими даними, що дають можливість однозначно встановити, що йдеться про одну й ту саму будівлю.

Зокрема в Акті візуального обстеження об`єкта за адресою: вул. Олеся Гончара, 32-А зазначено, що: «Садиба, за адресою: вул. Олеся Гончара, 32, 1911 р., наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 15.03.2024 №201, внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку історії, архітектури та монументального мистецтва місцевого значення, охоронний №3283-Кв, до складу якої входить житлова будівля, за адресою: вул. Олеся Гончара, 32-А, 1911 р., наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 15.03.2024 №201, внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятку історії, архітектури та монументального мистецтва місцевого значення, охоронний №3283/2-Кв».

При цьому відомості, зафіксовані у Акті візуального обстеження складеного Департаментом, який здійснив обстеження відповідного об`єкта на місці, узгоджуються з даними паспорта пам`ятки, фото в додатках до документів та фактичним розташуванням будівлі.

Таким чином, зазначення у паспорті адреси «вул. Олеся Гончара, 32» (вул. Чкалова, 32), а в акті візуального обстеження та інших джерелах — «вул. Олеся Гончара, 32-А», не створює правової невизначеності щодо самого об`єкта культурної спадщини, оскільки з інших ідентифікуючих ознак очевидно, що мова йде про одну й ту саму будівлю (частину комплексу споруд).

Більше того, відповідачем не наведено жодних доказів існування за відповідною адресою іншого об`єкта, який би відповідав характеристикам пам`ятки, зазначеним у паспорті, та не доведено, що паспорт стосується іншої будівлі.

Отже, формальна розбіжність у цифровому позначенні адреси — «32» та «32- А» — не може бути підставою для висновку про відсутність ідентифікації об`єкта культурної спадщини або для звільнення власника від встановленого законом обов`язку укласти охоронний договір.

Також при вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди умотивовувати свої рішення. Але дану вимогу не слід розуміти як таку, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.

Отже, суд вказує, що інші аргументи та підстави, зазначені сторонами, не спростовують висновків суду, викладених вище, оскільки судом надано правову оцінку основним аргументам, на яких ґрунтувалися доводи та заперечення учасників справи та оцінено їх в розрізі норм чинного законодавства та встановлених обставин справи.

Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем не доведено наявність підстав для відмови в укладенні охоронного договору.

З урахуванням вищевикладеного суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Частиною 2 статті 139 КАС України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

В зв`язку з відсутністю документально підтверджених витрат пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати прокурора зі сплати судового збору з позивача не стягуються.

Керуючись статтями 241, 243-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги заступника керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Києва Люшненко Дмитра Юрійовича (04053, м.Київ, вул. Січових Стрільців, 89; код ЄДРПОУ 02910019) в інтересах держави в особі Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (04070, м.Київ, вул. Спаська, 12; код ЄДРПОУ 42475311) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити.

Зобов`язати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код ЄДРПОУ 42475311, м. Київ, вул. Спаська, 12) охоронний договір на частину пам`ятки – нежитлове приміщення площею 192,9 кв.м, розташоване в будівлі АДРЕСА_2 на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.05.2024 №630).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 06.11.2026.

Суддя Ю.В. Калашник

Оригінал: reyestr.court.gov.ua