Постанова від 08 листопада 2026 р. у справі №750/4628/26 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/4628/26

Головуючий у першій інстанції – Слісар А. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/2225/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Супруна О.П.,

суддів: Скрипки А.А., Стельмаха А.П.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у складі судді Слісаря А.В. від 18.08.2026 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів,

У С Т А Н О В И В :

21.04.2026 ОСОБА_2 через свого представника, адвоката Кушнеренка Є.Ю., звернулася до Деснянського районного суду м. Чернігова з позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів за період із 01.09.2025 по 31.03.2026 у розмірі 36 135,28 грн, а також понесених позивачем судових витрат, у тому числі на правничу допомогу.

Позов мотивовано тим, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На підставі виконавчого листа з відповідача на користь позивача стягуються аліменти на утримання доньки в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05.05.2021 і до досягнення дитиною повноліття. За вказаним виконавчим листом відкрито виконавче провадження № 80545836.

Відповідач ухиляється від сплати аліментів, унаслідок чого станом на березень 2026 року утворилася заборгованість у розмірі 36 135,28 грн. За розрахунком позивача, розмір пені за прострочення сплати аліментів за період із 01.09.2025 до 31.03.2026 становить 42 242,48 грн. Водночас, із огляду на передбачене частиною першою статті 196 Сімейного кодексу України (далі – СК України) обмеження максимального розміру неустойки сумою заборгованості, позивач просила стягнути з відповідача пеню в розмірі 36 135,28 грн.

Позивачем заявлено витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн.

Деснянський районний суд м. Чернігова своїм рішенням від 18.08.2026 задовольнивши позов ОСОБА_2 , стягнув із відповідача на її користь неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 36 135,28 грн та 8 000,00 грн витрат на правничу допомогу, а також 1 331,20 грн судового збору на користь держави.

17.09.2026 до Чернігівського апеляційного суду через систему «Електронний суд» надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 , подана його представником, адвокатом Кручек О.О., у якій апелянт просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.08.2026 та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в позові ОСОБА_2 , перерозподілити судові витрати відповідача за розгляд справи в суді першої інстанції та покласти на позивача судові витрати відповідача за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права.

Зазначає, що заборгованість зі сплати аліментів виникла не з його вини, оскільки виконавче провадження було закінчено 24.10.2024 за заявою позивача про повернення виконавчого документа, а на той час існувала переплата за аліментами в розмірі 35 221,97 грн. Після повернення виконавчого документа він продовжував систематично переказувати кошти на банківські картки доньки та позивача для забезпечення потреб дитини, що, на його думку, свідчить про добросовісне виконання батьківського обов`язку. Уважає, що саме дії стягувача, яка повторно пред`явила виконавчий документ до виконання лише у 2026 році, призвели до виникнення облікованої державним виконавцем заборгованості.

Також апелянт не погоджується з висновком суду про те, що перекази коштів без зазначення призначення платежу «аліменти» не підтверджують їх сплату на утримання дитини. Посилається на практику Верховного Суду, відповідно до якої відсутність такого зазначення сама собою не спростовує аліментного характеру платежів, якщо це підтверджується сукупністю інших доказів. Уважає, що суд безпідставно не врахував здійснені ним перекази, унаслідок чого неправильно визначив період прострочення та розмір пені.

Окрім того, апелянт зазначає про неправильність наведеного судом розрахунку пені, зокрема через зазначення в окремих його складових дат 2023 року замість 2025 року, а також стверджує, що позовна заява підлягала залишенню без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача та її представника в судові засідання без поважних причин.

У відзиві на апеляційну скаргу сторона позивача просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, зазначаючи, що відповідач не надав належних доказів сплати аліментів у період з вересня 2025 року по березень 2026 року, оскільки надані ним квитанції не містять призначення платежу та не підтверджують перерахування коштів саме як аліментів. Посилається на практику Верховного Суду щодо необхідності документального підтвердження виконання аліментного зобов`язання та вважає, що відсутність відкритого виконавчого провадження не звільняла відповідача від обов`язку добровільно виконувати рішення суду про стягнення аліментів.

Представник позивача також зазначає, що заборгованість підтверджується розрахунком державного виконавця від 30.03.2026, який відповідач не оспорював, а обов`язок довести відсутність своєї вини у виникненні заборгованості покладається на платника аліментів. Доводи апеляційної скарги про необхідність залишення позову без розгляду вважає безпідставними, оскільки неявка позивачки та її представника не перешкоджала розгляду справи, а судові засідання 15.06.2026 та 23.07.2026 відбувалися під час повітряних тривог у місті Чернігові, що, на його думку, є поважною причиною неявки. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, залишити рішення без змін та стягнути з відповідача судові витрати, зокрема 4 000,00 грн витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги й заперечення на неї, викладені у відзиві, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За правилами частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Оскаржуване рішення суду мотивовано тим, що Деснянський районний суд м. Чернігова своїм рішенням від 02.06.2021 стягнув із відповідача аліменти на утримання доньки в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05.05.2021 і до досягнення дитиною повноліття. За розрахунком державного виконавця, із урахуванням переплати, яка існувала станом на 21.10.2024 у розмірі 35 222,22 грн, заборгованість зі сплати аліментів за період із вересня 2025 року до березня 2026 року становила 36 135,28 грн.

Відхиляючи доводи відповідача про відсутність його вини у виникненні заборгованості, суд зазначив, що виконавче провадження було закінчене в 2024 році за заявою стягувача про повернення виконавчого документа, однак це не припиняло обов`язку відповідача виконувати рішення суду та добровільно сплачувати аліменти. Суд також не прийняв як належне підтвердження сплати аліментів квитанції про перекази коштів на рахунки позивача та дитини, оскільки вони не містили призначення платежу, яке давало б змогу встановити, що кошти перераховувалися саме на виконання аліментного зобов`язання.

Посилаючись на частину першу статті 196 СК України та правові висновки Верховного Суду, зокрема щодо презумпції вини платника аліментів і покладення на нього обов`язку довести відсутність своєї вини, суд дійшов висновку, що відповідач не надав належних доказів на підтвердження обставин, які б свідчили про відсутність його вини в утворенні заборгованості. При цьому суд зазначив, що погашення заборгованості після відкриття провадження у справі свідчить про визнання ним такої заборгованості.

Визначаючи розмір неустойки, суд виходив із необхідності обчислення пені окремо за кожним простроченим щомісячним платежем, із урахуванням суми заборгованості та кількості днів прострочення. За розрахунком суду, загальний розмір пені за період із вересня 2025 року до березня 2026 року становив 42 242,48 грн. Однак, оскільки відповідно до частини першої статті 196 СК України розмір неустойки не може перевищувати 100 % заборгованості зі сплати аліментів, суд стягнув пеню в межах суми заборгованості – 36 135,28 грн.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд урахував, що позивач надала договір про надання правничої допомоги, акт виконаних робіт і документ про оплату послуг адвоката. Із огляду на документальне підтвердження витрат, складність справи, обсяг наданих послуг і критерії розумності та співмірності стягнув із відповідача 8 000,00 грн заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції.

Суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с. 9).

Деснянський районний суд м. Чернігова своїм рішенням від 02.06.2021 у справі № 750/4851/21 стягнув зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на неповнолітню дитину – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку, щомісяця, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 05.05.2021 і до досягнення дитиною повноліття.

16.09.2021 ОСОБА_2 отримала виконавчий лист № 750/4851/21, після чого пред`явила його до виконання до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

На підставі виконавчого листа № 750/4851/21, виданого 08.09.2021 Деснянським районним судом м. Чернігова, 23.09.2021 головний державний виконавець Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Кононенко В.Д. відкрив виконавче провадження № 66918501, що підтверджується інформацією про виконавче провадження від 05.06.2026 (а.с. 66-67).

Із тієї ж інформації вбачається, що станом на дату її отримання виконавче провадження перебуває в стані «завершено».

Як убачається з листа Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 30.03.2026 № 22201, 21.10.2024 ОСОБА_2 подала заяву про повернення виконавчого листа № 750/4851/21 про стягнення аліментів зі ОСОБА_1 , у зв`язку з чим виконавчий документ було повернуто стягувачу без подальшого виконання (а.с. 14).

15.01.2026 позивач звернулася до Деснянського районного суду м. Чернігова з заявою про видачу дубліката виконавчого листа у справі № 750/4851/21, яку Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалою від 28.01.2026 задовольнив (а.с. 81).

18.03.2026 ОСОБА_2 звернулася до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України з заявою про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа (дублікат) № 750/4851/21, виданого 28.01.2026 Деснянським районним судом м. Чернігова.

Постановою головного державного виконавця Центрального ВДВС у м. Чернігові Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Близнюк Ю.М. від 23.03.2026 відкрито виконавче провадження № 80545836 з виконання виконавчого листа № 750/4851/21, виданого 28.01.2026 (а.с. 16).

У загаданому вище листі Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 30.03.2026 № 47610 також повідомлено про відсутність станом на 21.10.2024 заборгованості зі сплати аліментів. Водночас обліковано переплату у розмірі 35 222,22 грн. Також повідомлено, що за період, починаючи з 21.10.2024, здійснено нарахування аліментних платежів та станом на 31.03.2026 сформовано заборгованість зі сплати аліментів з урахуванням наявної передплати, що підлягає врахуванню при визначені загального розміру зобов`язань боржника (а.с. 14, 172).

Із розрахунку заборгованості зі сплати аліментів за виконавчим провадженням № 80545836, складеного державним виконавцем Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Близнюк Ю.М., убачається, що заборгованість ОСОБА_1 за період із вересня 2021 року по березень 2026 року становить 36 135,28 грн (із урахуванням переплати станом на 21.10.2024 в розмірі 35 222,22 грн заборгованість починається з вересня 2025 року) (а.с. 15).

Розраховуючи розмір неустойки (пені), позивач виходила із суми заборгованості зі сплати аліментів, визначеної державним виконавцем у розрахунку від 30.03.2026, та періоду прострочення з 01.09.2025 по 31.03.2026. За її розрахунком, загальна сума пені за вказаний період становить 42 242,48 грн. Оскільки відповідно до частини першої статті 196 СК України розмір неустойки не може перевищувати 100 % заборгованості зі сплати аліментів, позивач обмежила заявлену до стягнення суму пені розміром заборгованості – 36 135,28 грн.

Копії постанови про відкриття виконавчого провадження № 80545836 та дубліката виконавчого листа № 750/4851/21, виданого Деснянським районним судом м. Чернігова 28.01.2026, відповідач отримав 07.04.2026 на свою електронну адресу у відповідь на звернення до Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 02.04.2026 (а.с. 69).

На думку відповідача, його вина у несплаті аліментів за період із вересня 2025 року по березень 2026 року відсутня, оскільки примусове стягнення в цей період не здійснювалося, а нове виконавче провадження відкрито лише наприкінці березня 2026 року за заявою стягувача.

Відповідач також стверджував, що протягом 2023-2026 років переказував кошти безпосередньо на банківську картку доньки для задоволення її потреб. На підтвердження цих доводів він надав банківські квитанції про перекази коштів, а також копію банківської картки доньки, зазначаючи, що її номер збігається з номером картки отримувача коштів у платіжних документах.

Зокрема, у матеріалах справи наявна квитанція про перерахування ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 коштів із призначенням платежу «аліменти в.п. 65863781» (а.с. 65).

Також, наявні квитанції про перекази коштів, у яких платником зазначений ОСОБА_1 , а отримувачем – ОСОБА_2 (за серпень, вересень та жовтень 2023 року), а також квитанції про перерахування коштів на користь ОСОБА_3 за період із листопада 2023 року по березень 2026 року включно. Водночас в останніх квитанціях призначення платежів не зазначено (а.с. 37-64).

Частиною другою статті 51 Конституції України встановлений конституційний обов`язок батьків утримувати своїх дітей до їх повноліття, а повнолітніх дітей – піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Зазначене конституційне положення закріплює один із основоположних принципів сімейного права – взаємний обов`язок членів сім`ї щодо матеріальної підтримки, який ґрунтується на засадах відповідальності батьків за належне забезпечення умов життя, розвитку та виховання дитини. Обов`язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей має конституційний характер, є безумовним і не залежить від їхнього матеріального становища, працездатності чи інших обставин, окрім випадків, прямо передбачених законом.

Наведені положення Конституції України дублюються в статті 180 СК України, відповідно до якої батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

За правилами частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Ці конституційні приписи конкретизовані в частині першій статті 18 ЦПК України, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами.

Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист, а невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий суд, зокрема в рішеннях від 26.06.2013 № 5-рп/2013 та від 15.05.2019 № 2-р(ІІ)/2019.

Отже, у разі ухвалення судового рішення про стягнення аліментів обов`язок батьків щодо утримання дитини набуває характеру обов`язку з виконання судового рішення, порушення якого тягне за собою застосування встановлених законом заходів примусового виконання та цивільно-правової відповідальності. Повернення виконавчого документа стягувачу та завершення виконавчого провадження самі по собі не звільняють платника аліментів від виконання судового рішення та не позбавляють його обов`язку добровільно сплачувати присуджені аліменти.

Відповідно до частини четвертої статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Одним із видів такої відповідальності є стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, яка має компенсаційний характер та спрямована на забезпечення належного виконання платником аліментів покладеного на нього обов`язку щодо утримання дитини.

Під ухиленням від сплати аліментів слід розуміти винну поведінку платника аліментів, що полягає в невиконанні або неналежному виконанні рішення суду про їхнє стягнення. Таке ухилення може виражатися як у прямій відмові від сплати аліментів, так і в інших діях чи бездіяльності, які фактично унеможливлюють виконання цього обов`язку, зокрема приховуванні заробітку (доходу), зміні місця роботи чи проживання без повідомлення державного виконавця або вчиненні інших дій, спрямованих на уникнення виконання судового рішення.

Абзацом першим частини першої статті 196 СК України передбачено, що в разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Таким чином, обов`язковою умовою застосування передбаченої статтею 196 СК України відповідальності є не лише наявність заборгованості зі сплати аліментів, а й виникнення такої заборгованості з вини платника.

У постанові від 14.12.2020 у справі № 661/905/19 Верховний Суд зазначив, що стягнення неустойки (пені), передбаченої частиною першою статті 196 СК України, можливе лише за наявності вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. Оскільки СК України не визначає випадків, за яких вина платника аліментів виключається, до відповідних правовідносин підлягають застосуванню положення цивільного законодавства про вину.

За змістом статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

У такому разі, саме на платника аліментів покладається обов`язок доведення відсутності своєї вини у виникненні заборгованості. Водночас вирішення цього питання потребує оцінки всіх установлених обставин, які характеризують поведінку платника, його дії щодо виконання обов`язку з утримання дитини та причини, із яких виникла заборгованість.

При цьому слід розмежовувати питання визначення розміру заборгованості зі сплати аліментів і питання наявності вини платника в її виникненні. Розрахунок державного виконавця є доказом розміру облікованої заборгованості, однак сам по собі не вирішує питання про наявність усіх передбачених законом умов для стягнення неустойки.

Згідно зі статтею 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

За змістом частини четвертої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця. Виконавець зобов`язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі: надходження виконавчого документа на виконання від стягувача; подання заяви стягувачем або боржником; надіслання постанови на підприємство, в установу, організацію, до фізичної особи - підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші доходи; надіслання виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; закінчення виконавчого провадження.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.04.2019 у справі № 333/6020/16-ц дійшла висновку, що пеня нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожен день прострочення, а її розмір визначається окремо щодо кожного місячного платежу з урахуванням суми заборгованості та тривалості прострочення.

Правильність висновку про наявність підстав для стягнення неустойки у цій справі залежить від оцінки поведінки відповідача впродовж періоду утворення заборгованості та з`ясування того, чи довів він відсутність своєї вини в простроченні сплати аліментів.

Як установлено судом, виконавчий документ було повернуто позивачеві 21.10.2024 за її заявою. На цю дату заборгованість зі сплати аліментів була відсутня, та існувала переплата в розмірі 35 222,22 грн. Ця обставина пояснює, чому за розрахунком державного виконавця заборгованість почала обліковуватися лише з вересня 2025 року, проте сама по собі не свідчить про припинення обов`язку відповідача сплачувати аліменти надалі.

Повернення виконавчого документа стягувачу припинило подальше примусове виконання в межах відповідного виконавчого провадження, але не скасувало судового рішення про стягнення аліментів і не звільнило відповідача від обов`язку своєчасно та в повному обсязі утримувати дитину. Отже, відсутність відкритого виконавчого провадження в період із вересня 2025 року по березень 2026 року не виключала можливості виникнення заборгованості з вини платника аліментів.

Саме по собі повторне пред`явлення виконавчого документа до виконання лише в березні 2026 року також не може бути покладене в основу висновку про відсутність вини відповідача. Обов`язок зі сплати аліментів виник на підставі судового рішення та підлягав виконанню незалежно від того, чи здійснювалося в цей час їх примусове стягнення державним виконавцем.

Оцінюючи доводи апелянта про перерахування коштів на банківські картки позивача та доньки, колегія суддів ураховує, що відсутність у платіжному документі призначення платежу сама по собі не є безумовною підставою для невизнання переказаних коштів аліментами. Водночас належність відповідних платежів до виконання аліментного зобов`язання має встановлюватися з урахуванням усієї сукупності обставин, а не лише факту переказу коштів на рахунок певної особи.

Такий підхід узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 10.08.2023 у справі № 206/2658/22, відповідно до яких відсутність у платіжному документі зазначення про сплату аліментів не виключає можливості встановлення аліментного характеру платежу на підставі інших доказів.

У цій справі відповідач надав квитанції про перекази коштів позивачу за серпень, вересень та жовтень 2023 року, а також квитанції про перерахування коштів на картку доньки за період із листопада 2023 року по березень 2026 року. При цьому лише в одній із наданих квитанцій зазначено призначення платежу «аліменти в.п. 65863781», тоді як інші квитанції такого призначення не містять.

Наведені докази підтверджують факт переказу коштів відповідачем, однак самі по собі не дають змоги встановити, що всі відповідні суми перераховувалися саме в рахунок виконання визначеного судовим рішенням аліментного зобов`язання, а також що їхній розмір відповідав сумам аліментів, які підлягали сплаті щомісяця. Відповідач не надав достатніх доказів, які б у сукупності з платіжними документами підтверджували повне виконання ним аліментного обов`язку впродовж спірного періоду або узгодження з позивачем іншого порядку такого виконання.

Перекази коштів на картку доньки свідчить про надання їй певної матеріальної допомоги, проте без установлення їхнього призначення та співвідношення з належними щомісячними платежами не спростовує висновку про наявність заборгованості зі сплати аліментів. При цьому колегія суддів не ототожнює сам факт відсутності призначення платежу з безумовним доказом несплати аліментів, а оцінює ці документи в сукупності з іншими обставинами справи.

Так само наявність у матеріалах справи квитанції із зазначенням призначення платежу «аліменти» не є достатньою для висновку про належне виконання відповідачем обов`язку протягом усього спірного періоду, оскільки не підтверджує сплату всіх належних щомісячних платежів у повному обсязі.

Колегія суддів також ураховує, що після отримання 07.04.2026 документів щодо відкриття виконавчого провадження відповідач мав можливість надати державному виконавцю докази здійснених переказів та порушити питання про їхнє урахування під час визначення заборгованості. Однак сам факт звернення відповідача за отриманням документів після відкриття виконавчого провадження не доводить відсутності його вини у виникненні заборгованості за попередній період.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не довів належними та достатніми доказами відсутності своєї вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів. Доказів об`єктивних обставин, які унеможливлювали належне виконання ним установленого судовим рішенням обов`язку, або доказів вжиття всіх залежних від нього заходів для своєчасної та повної сплати аліментів відповідач не надав.

Доводи апеляційної скарги про те, що заборгованість була погашена після відкриття провадження у справі, не спростовує наведеного висновку. Подальше погашення заборгованості саме по собі не усуває відповідальності за прострочення, яке мало місце до її погашення, оскільки відповідно до частини першої статті 196 СК України пеня нараховується за кожен день прострочення до дня повного погашення заборгованості або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 10.08.2023 у справі № 206/2658/22 є необґрунтованим, оскільки за змістом даної постанови боржник не був ознайомлений з рішенням суду про стягнення з нього аліментів, тоді як ОСОБА_1 достеменно знав про судове рішення, яким на нього покладений аліментарний обов`язок. Отже, установленні в згаданій постанові обставини не відповідають обставинам, установленим судом у даній справі.

У цій справі позивач визначила загальний розмір пені за період із 01.09.2025 по 31.03.2026 у сумі 42 242,48 грн, а до стягнення заявила 36 135,28 грн, тобто суму, що відповідає розміру облікованої заборгованості та не перевищує встановленого частиною першою статті 196 СК України граничного розміру неустойки.

Доводи апелянта про зазначення в окремих складових розрахунку дат 2023 року замість 2025 року самі по собі не спростовують правильності визначеного розміру пені, адже з інших даних розрахунку можна встановити, що нарахування здійснено за належний спірний період. При цьому апелянт не навів власного детального розрахунку, який би підтверджував, що виявлені ним неточності призвели до неправильного визначення суми пені. Визначальним для вирішення спору є встановлення фактичної суми заборгованості, періоду прострочення та вини платника аліментів, які в цій справі підтверджуються сукупністю досліджених доказів.

За таких обставин, колегія суддів уважає, що суд першої інстанції правильно встановив юридично значущі обставини справи, надав належну оцінку доказам у їхній сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених частиною першою статті 196 СК України підстав для стягнення з відповідача неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

Доводи апеляційної скарги в цій частині не спростовують висновків суду першої інстанції щодо наявності заборгованості, вини відповідача в її виникненні та правових підстав для стягнення пені, а зводяться переважно до іншої оцінки доказів і незгоди з висновками суду, які не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору по суті ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а підстав для його скасування чи зміни з наведених в апеляційній скарзі мотивів колегія суддів не вбачає.

Щодо доводів апеляційної скарги про залишення позову без розгляду колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 у справі № 285/2961/21 зазначив, що можливість розгляду справи за відсутності належним чином повідомленого позивача, який повторно не з`явився в судове засідання, не повідомив про причини неявки та не подав заяви про розгляд справи без його участі, має оцінюватися з урахуванням того, чи перешкоджає така неявка вирішенню спору, чи відповідатиме розгляд справи за цих обставин завданню цивільного судочинства та його основним засадам, а також чи заперечує відповідач проти такого розгляду.

Як убачається з матеріалів справи, позивач та її представник не з`явилися в судові засідання, призначені на 15.06.2026 та 23.07.2026, і не подали заяв про розгляд справи за їхньої відсутності. Водночас представник позивача подав відповідь на відзив, у якій виклав позицію щодо доводів відповідача та наполягав на задоволенні позовних вимог, а також брав участь у судовому засіданні, призначеному на 13.08.2026.

У відзиві на апеляційну скаргу сторона позивача пояснює неявку тим, що відповідні судові засідання відбувалися під час повітряних тривог у місті Чернігові, які перешкоджали участі в судових засіданнях.

Саме по собі подання відповіді на відзив та викладення в ній позиції щодо спору не звільняло позивача від необхідності належно реалізовувати свої процесуальні права й виконувати процесуальні обов`язки. Водночас ці обставини свідчать про те, що позивач не залишила розгляд справи без уваги та в письмовій формі висловила свої заперечення проти доводів відповідача.

Вирішуючи питання про наявність підстав для залишення позову без розгляду, суд мав урахувати не лише факт повторної неявки позивача та її представника, а й процесуальну поведінку сторін і можливість розгляду справи за наявними матеріалами.

Разом із тим, сам факт оголошення повітряної тривоги не означає автоматично, що неявка учасника справи в судове засідання є поважною. Так само подання письмових пояснень не замінює заяви про розгляд справи за відсутності особи. Тому оцінка цього доводу залежить від установлених обставин проведення відповідних засідань, належного повідомлення позивача та її представника, а також наявних у справі відомостей про причини їхньої неявки.

За наявними у матеріалах справи даними немає достатніх підстав стверджувати, що суд першої інстанції був зобов`язаний залишити позов без розгляду лише через повторну неявку позивача та її представника. Із огляду на це, довід апеляційної скарги в цій частині не є самостійною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, якщо матеріали справи не підтверджують одночасної наявності передбачених процесуальним законом умов для застосування такого наслідку.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 374 ЦПК України).

За правилом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Виходячи з викладеного вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.08.2026 – без змін.

Рішення місцевого суду в частині розміру стягнутих витрат на правничу допомогу відповідачем не оскаржується.

За змістом частин першої, другої та третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для визначення їх розміру учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини четверта – шоста статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заявила вимогу про стягнення з відповідача 4 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, на підтвердження чого надала договір про надання правничої допомоги, акт наданих послуг та квитанцію до прибуткового касового ордера.

Відповідач клопотання про зменшення розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції не заявляв.

Ураховуючи результат апеляційного перегляду справи, обсяг наданої правничої допомоги та підтвердження понесення відповідних витрат належними доказами, колегія суддів уважає обґрунтованим стягнення з відповідача на користь позивача 4 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В :

Залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18.08.2026 – без змін.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 4 000,00 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та не оскаржується, окрім випадків, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий: О.П. Супрун

Судді: А.А. Скрипка

А.П. Стельмах