Постанова від 26 жовтня 2026 р. у справі №750/2618/26 — Чернігівський апеляційний суд

Суд: Чернігівський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про стягнення аліментів

Дата: 26 жовтня 2026 р.

Справа: №750/2618/26

Суддя: Скрипка А. А.

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 жовтня 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/2618/26

Головуючий у першій інстанції – Слісар А. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1503/26, № 22-ц/4823/1502/26

Чернігівський апеляційний суд у складі:

головуючого-судді: Скрипки А.А.

суддів: Онищенко О.І., Шарапової О.Л.

секретар: Зеляк Ю.Г.

сторони:

позивач: ОСОБА_1

відповідач: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 : на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у складі судді Слісаря А.В. від 06 травня 2026 року, місце ухвалення рішення - м. Чернігів, та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова у складі судді Слісаря А.В. від 13 травня 2026 року, місце ухвалення додаткового рішення - м. Чернігів, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, в якому просила: стягнути з відповідача на свою користь 391 843,37 грн. неустойки (пені) внаслідок прострочення у виплаті аліментів, відповідно до виконавчого листа Деснянського районного суду м.Чернігова №2/2506 від 11.04.2011 року. Позивач також ставила питання про стягнення з відповідача на свою користь судових витрат на професійну правничу допомогу, вказавши, що докази їх понесення будуть надані у строк 5 днів з дня розгляду спору по суті. В обґрунтування вимог заявленого позову ОСОБА_1 зазначала, що відповідно до виконавчого листа Деснянського районного суду м.Чернігова по справі №2/2506/1130/11, Оболонським ВДВС у м. Києві Київського МУ МЮУ з відповідача здійснюється стягнення аліментів, виконавче провадження 26631502, відкрите 26.05.2011 року. В межах виконавчого провадження сплата аліментів не відбувалась, внаслідок чого державним виконавцем розраховано заборгованість у розмірі 391 843,37 грн. Позивач стверджувала, що заборгованість виникала з 2011 року по 2023 рік, отже, прострочення по кожному платежу складає понад 100 днів. Відповідно до ч.1 статті 196 Сімейного кодексу України, у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості. За доводами позивача, відповідач є особою працездатного віку, має у власності транспортні засоби, в т.ч. автомобіль TOYOTA LAND СRUISER, 2010 року випуску, який він намагався реалізувати з метою ухилення від сплати аліментів. Позивач стверджувала, що відповідач, який є боржником по виконавчому провадженню, приховує офіційні доходи, офіційно не працює, що заважало утримувати з нього аліменти з 2011 по 2026 рік. Отже, як вважає позивач, відсутні підстави для зменшення розміру неустойки по аліментах. За даних обставин, позивач просила стягнути з відповідача розмір неустойки (пені), який становить 391 843,37 грн.

13.03.2026 року від позивачки на адресу суду першої інстанції надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог (а.с.37), в якій позивачка зазначала, що державним виконавцем по ВП №26631502 складено новий розрахунок заборгованості по аліментах, з урахуванням відомостей про часткову оплату, які надішли від боржника (відповідача). Враховуючи дані обставини та відповідно до статті 49, п.5 ч.1 статті 257 ЦПК України, позивачка заявила про зменшення позовних вимог та просила стягнути з відповідача заборгованість з пені в розмірі 220 557,60 грн. В іншій частині просила залишити позов без розгляду. До заяви додано розрахунок заборгованості, з урахуванням документів боржника (а.с.38-40).

Оскаржуваним рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.05.2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 220 557,60 грн.

Як вбачається із рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції прийняв до уваги ті обставини, що згідно із проведеним судом розрахунком, загальна сума неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання дитини за період з 26 січня 2011 року по 11 березня 2026 року (остаточне погашення заборгованості по аліментах), становить 6 126 166,86 грн. При цьому, згідно актуалізованого розрахунку заборгованості по аліментах відповідача, заборгованість відповідача по аліментам за період з 26 січня 2011 року по 28 травня 2023 року становила 220 557,60 грн. На підставі положень статті 196 Сімейного кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір пені за прострочення сплати аліментів на утримання дитини, не може перевищувати 100% заборгованості по аліментам. Оскільки заборгованість відповідача по аліментам за період з 26 січня 2011 року по 28 травня 2023 року, становила 220 557,60 грн., суд першої інстанції дійшов висновку, що розмір пені за прострочення сплати аліментів на утримання дитини, яку необхідно стягнути з відповідача, становить - 220 557,60 грн. Суд першої інстанції зазначив, що відповідач зобов`язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 Сімейного кодексу України. Суд першої інстанції також вказав у оскаржуваному рішенні від 06.05.2026 року, що доказів того, що заборгованість за аліментами виникла не з вини відповідача, матеріали справи не містять, а наведені обставини у відзиві не підтверджені належними доказами та не є підставою для відмови у позові. За даних обставин, суд першої інстанції дійшов висновку що позовні вимоги позивача ОСОБА_1 є обґрунтованими, і тому позов необхідно задовольнити повністю.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №750/2618/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000 грн., у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. В іншій частині заяви - відмовлено.

В апеляційній скарзі на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.05.2026 року ОСОБА_2 просить: скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.05.2026 року у справі №750/2618/26 та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів у повному обсязі; в межах апеляційного розгляду витребувати з Оболонського ВДВС у м. Києві матеріали виконавчого провадження № 26631502 у частині направлення постанов і вимог боржнику, розрахунків заборгованості, врахування добровільних платежів та підстав активізації виконання у 2026 році. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції фактично ототожнив наявність розрахунку державного виконавця із доведеністю вини відповідача, не дослідив надані відповідачем докази добровільної сплати аліментів, не перевірив процесуальну історію виконавчого документа, не встановив належне повідомлення відповідача та без мотивів застосував максимальну межу пені. Доводи апеляційної скарги вказують, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року підлягає скасуванню, оскільки суд першої інстанції:

- не надав оцінки банківським випискам, які підтверджують регулярні платежі з призначенням ”аліменти”;

- не оцінив декларації позивачки, у яких вона сама зазначала отримання аліментів від відповідача;

- не встановив, які платежі враховані у розрахунку ДВС, які не враховані та чому;

- не дослідив історію виконавчого документа, його втрату/неперебування у ВДВС, видачу дубліката, повернення без прийняття до виконання та подальшу активізацію виконання у 2026 році;

- не перевірив належне повідомлення відповідача про виконавче провадження і вимоги виконавця;

- не врахував офіційну реєстрацію відповідача з 10.11.2016 року за адресою, відмінною від тієї, яку використовував державний виконавець. Відсутність доказів направлення цих постанов за актуальною адресою ставить під сумнів належне повідомлення відповідача про реальний стан ВП і про застосовані до нього обмеження.

- Апелянт вважає, що суд першої інстанції помилково розцінив погашення заборгованості як визнання вини у простроченні. Суд першої інстанції помилково зазначив, що погашення заборгованості після відкриття провадження у справі свідчить про визнання відповідачем заборгованості. Навіть якщо відповідач сплатив суму, визначену державним виконавцем, це не означає визнання вини у виникненні прострочення за весь період 2011-2023 років, і не означає згоди зі стягненням пені у максимальному розмірі. Навпаки, негайне погашення суми після її остаточного розрахунку підтверджує добросовісність відповідача та мало бути враховане щонайменше при вирішенні питання про зменшення пені.

- Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не мотивував висновок про наявність вини відповідача. У цій справі відповідач подав докази, які безпосередньо спростовували тезу про винне ухилення: банківські виписки щодо регулярних переказів із призначенням ”аліменти” декларації позивачки, у яких вона сама декларувала отримання аліментів від відповідача; витяг про реєстрацію місця проживання відповідача з 10.11.2016 року за іншою адресою; довідку МСЕК щодо матері відповідача; квитанції про повне погашення заборгованості; постанову про закінчення виконавчого провадження; квитанцію ЄСІТС про направлення цих доказів стороні позивача.

- Апелянт вважає, що суд першої інстанції не розглянув питання зменшення пені з урахуванням матеріального та сімейного стану відповідача, добровільних платежів і повного погашення боргу. Відповідач у відзиві зазначав про свій майновий і сімейний стан, догляд за матір`ю, яка є особою з інвалідністю І групи, наявність неповнолітньої дитини, відсутність офіційної роботи, а також про повне погашення заборгованості одразу після її перерахунку. На підтвердження було подано довідку МСЕК щодо ОСОБА_3 та інші документи. Додатково суд мав врахувати довідку ОК-5 Пенсійного фонду України, сформовану 26.02.2026 року, яка відображає реальну офіційну трудову історію та доходи відповідача, а не припущення представника позивачки про приховування доходів.

В доводах апеляційної скарги апелянт стверджує, що станом на 16.06.2023 року, виконавчий лист про стягнення аліментів з ОСОБА_2 у відділі ДВС не перебував. Ця обставина підтверджувалася ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 21.07.2023 року у провадженні №6/750/126/23, у якій наведено відповідь Оболонського ВДВС. Крім того, 22.08.2023 року ОСОБА_1 звернулась із заявою про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання, а ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 26.01.2024 року у справі №2/2506/1130/11, провадження №6/750/2/24, цю заяву було залишено без розгляду за клопотанням представника заявниці. За доводами апеляційної скарги, у матеріалах також наявне повідомлення Оболонського ВДВС від 31.07.2023 року про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання. Активні заходи примусового виконання були застосовані лише 20.02.2026 року, коли державний виконавець виніс постанову про арешт коштів боржника. Надані матеріали Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень та постанови ДВС додатково підтверджують, що процесуальна історія ВП №26631502 не є лінійною і не була перевірена судом. З інформації про виконавче провадження, сформованої 16.05.2026 року, вбачається: виконавчий документ надійшов до державного виконавця 04.05.2011 року, виконавче провадження було відкрито 23.05.2011 року, однак наступні відображені активні дії після тривалого проміжку часу датовані лише 18.01.2024 року та 25.01.2024 року. Постанова від 18.01.2024 року про передачу виконавчого провадження прямо зазначає підставу: до відділу надійшов оригінал виконавчого документа та заява стягувача. 25.01.2024 року державний виконавець Гаркавенко А.В. прийняла ВП №26631502 до виконання, а також винесла постанови про зміну реєстраційних даних боржника і стягувача. При цьому, як вказує апелянт, навіть 25.01.2024 року реєстраційні дані боржника коригувалися лише зі старої адреси ” АДРЕСА_1 ” на іншу стару адресу: ” АДРЕСА_2 ”. Належна зареєстрована адреса відповідача з 10.11.2016 року - АДРЕСА_3 , у цих постановах не використовувалась. Лише 20.02.2026 року у ВП були одночасно вчинені активні примусові дії: внесення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників, арешт коштів, арешт майна, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, у праві полювання, користування зброєю та керування транспортними засобами. У всіх цих постановах використовувалась стара адреса боржника: АДРЕСА_2 . Підставою було зазначено заборгованість 391 843,37 грн., станом на 28.05.2023 року за розрахунком від 20.02.2026 року. Цей первісний розрахунок надалі був переглянутий: уже 06.03.2026 року у постанові про арешт коштів сума звернення стягнення зазначена, як 383 328,14 грн., а після надання відповідачем документів та перерахунку остаточна заборгованість становила - 220 557,60 грн. Така зміна розміру боргу сама по собі підтверджує, що початкові виконавчі заходи застосовувалися без належної перевірки всіх платежів відповідача. Водночас, уже 12.03.2026 року державний виконавець виніс низку постанов про зняття арешту з коштів і скасування тимчасових обмежень у праві виїзду за межі України, полювання, користування зброєю та керування транспортними засобами, оскільки заборгованість зі сплати аліментів була погашена у повному обсязі, та станом на 12.03.2026 року, була відсутня. 19.03.2026 року ВП №26631502 закінчено у зв`язку з фактичним виконанням: заборгованість 220 557,60 грн. сплачена повністю, залишок нестягненої суми - 0 грн., виконавчий збір - 22 055,76 грн. Постанова від 12.03.2026 року про стягнення виконавчого збору визначила виконавчий збір у розмірі 22 055,76 грн., тобто, 10 % від остаточно визначеної заборгованості 220 557,60 грн., а не від первісних 391 843,37 грн. Це додатково підтверджує, що саме розрахунок 220 557,60 грн. був результатом подальшого уточнення, а не початковою безспірною сумою боргу. Апелянт стверджує, що судом першої інстанції неправильно застосовано статтю 196 Сімейного кодексу України, що призвело до невірного вирішення даного спору по суті.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року ОСОБА_2 просить скасувати додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року у справі №750/2618/26 та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу; судові витрати за результатами апеляційного розгляду покласти на позивачку. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване додаткове рішення суду першої інстанції від 13.05.2026 року є незаконним та необґрунтованим, а також таким, що підлягає скасуванню, із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заяви позивачки про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу. Доводи апеляційної скарги вказують, що суд першої інстанції: не встановив фактичної оплати витрат; не перевірив, чи настав строк оплати за умовами договору та акта; не надав оцінки умовам договору про оплату після фактичного виконання судового рішення; не перевірив елемент ”гонорару успіху”; не встановив конкретний обсяг робіт, який компенсується сумою 8 000,00 грн.; не мотивував методику зменшення з 30 000,00 грн. до 8 000,00 грн.; не врахував заперечення відповідача щодо необґрунтованості даних судових витрат.

В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 підтримав вимоги і доводи поданих ним апеляційних скарг на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.05.2026 року, та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року, і просив їх задовольнити.

В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 , належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилася.

Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасника судового розгляду даної справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов наступного висновку.

В ході судового розгляду даної справи судом встановлено, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, що згідно виконавчого листа (дублікат), виданого Деснянським районним судом м. Чернігова 21.07.2023 року, з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стягувалися аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 26.01.2011 року до досягнення нею повноліття (а.с.6).

Постановою від 23.05.2011 року головного державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції, було відкрито виконавче провадження №26631502 з виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (а.с.13).

Згідно із розрахунком заборгованості зі сплати аліментів, складеним державним виконавцем 10.03.2026 року, заборгованість відповідача по сплаті аліментів на користь позивачки на утримання дитини у виконавчому провадженні №26631502 за період з 26.01.2011 року по 28.05.2023 року становить - 220 557,60 грн. (а.с.38-40).

Постановою від 19.03.2026 року, головний державний виконавець відділу Державної виконавчої служби Оболонського районного управління юстиції закінчив виконавче провадження №26631502 з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку, у зв`язку із сплатою заборгованості по аліментах - 220 557,60 грн. у повному обсязі та фактичного виконання рішення суду (а.с.139).

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 відносно того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року, є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції фактично ототожнив наявність розрахунку державного виконавця із доведеністю вини відповідача, не дослідив подані відповідачем докази добровільної сплати аліментів, не перевірив процесуальну історію виконавчого документа, не встановив належне повідомлення відповідача та без мотивів застосував максимальну межу пені, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.

- не надав оцінки банківським випискам, які підтверджують регулярні платежі з призначенням ”аліменти”;

- не оцінив декларації позивачки, у яких вона сама зазначала отримання аліментів від відповідача;

- не встановив, які платежі враховані у розрахунку ДВС, які не враховані та чому;

- не перевірив належне повідомлення відповідача про виконавче провадження і вимоги виконавця;

З даного приводу апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до приписів ч.1 статті 196 Сімейного кодексу України, яка регламентує відповідальність за прострочення сплати аліментів, оплати додаткових витрат на дитину, у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.

Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.

Ухиленням від сплати аліментів необхідно вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку (приховування заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміна місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень ч.3 статті 12, ч.1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Приписами ч.6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із ч.1 статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч.1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до ч.1, ч.2, ч.3 статті 89 ЦПК України, яка регламентує оцінку доказів, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованості висновків суду першої інстанції про необхідність задоволення вимог заявленого ОСОБА_1 позову, оскільки вказані висновки суду першої інстанції узгоджуються із фактичними документально підтвердженими обставинами справи та нормами права, які регулюють спірні правовідносини.

При цьому, апеляційний суд вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги відносно того, що суд першої інстанції не мотивував свій висновок про наявність вини відповідача у несплаті аліментів. Оскільки, як встановлено в ході судового розгляду даної справи, і вказані обставини підтверджуються її матеріалами, заборгованість по сплаті аліментів у відповідача почала утворюватися з січня 2011 року - з моменту відкриття виконавчого провадження, і частково відповідач почав сплачувати аліменти з січня 2015 року. При цьому, заборгованість по сплаті аліментів утворювалася у відповідача з 2011 року по 2023 рік, і лише 19.03.2026 року ВП №26631502 було закінчено, у зв`язку з фактичним виконанням: заборгованість 220 557,60 грн. сплачена відповідачем повністю, залишок нестягнутої суми - 0 грн., виконавчий збір - 22 055,76 грн.

Апелянт зазначає, що у цій справі він подав докази, які безпосередньо спростовують тезу про його винне ухилення від сплати аліментів: банківські виписки щодо регулярних переказів із призначенням ”аліменти”, декларації позивачки, у яких вона сама декларувала отримання аліментів від відповідача; витяг про реєстрацію місця проживання відповідача з 10.11.2016 року за іншою адресою; довідку МСЕК щодо матері відповідача.

Проте, апеляційний суд не може вважати вказані вище документи належним підтвердженням відсутності вини відповідача у несплаті аліментів на утримання сина, оскільки вони не доводять неможливості сплати відповідачем аліментів протягом всього хронологічного періоду виникнення у нього заборгованості по сплаті аліментів: з 2011 року по 2023 рік. При цьому, заперечень проти наданого виконавчою службою актуалізованого розрахунку заборгованості за аліментами відповідачем надано не було, і правильність цього розрахунку відповідачем також не оскаржувалася. При цьому, у вказаному розрахунку заборгованості відповідача зі сплати аліментів враховані всі здійснені відповідачем оплати в рахунок аліментних платежів.

Згідно ч.4 статті 155 Сімейного кодексу України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Законодавство покладає на особу зобов`язання своєчасно та в повному обсязі сплачувати аліменти, при цьому, якщо аліменти стягуються за рішенням суду, то невиконання чи неналежне виконання такого обов`язку має негативні наслідки у вигляді додаткової відповідальності. Вина у сімейних правовідносинах характеризується тим, що особа усвідомлювала протиправність своєї поведінки, передбачала або повинна була передбачати настання шкідливого результату, бажала його настання або відносилась до нього байдуже. Форма вини не має принципового значення у сімейних правовідносинах. Саме на платника аліментів покладається обов`язок довести, що заборгованість утворилась з незалежних від нього причин, зокрема, у зв`язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банківськими установами, наявністю форсмажорних обставин тощо. В інших випадках застосовується презумпція вини платника аліментів у виникненні заборгованості по сплаті аліментів, а стягнення пені за весь час прострочення стає невідворотним. Ухиленням від сплати аліментів слід вважати дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь стягувача визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов`язку (приховування заробітку (доходу), що підлягає обліку при відрахуванні аліментів, зміна місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо).

Таким чином, обов`язок доведення відсутності вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів покладається на боржника. При цьому, відповідач у даній справі не надав належних, допустимих, достатніх доказів, у розумінні приписів статей: 77, 78, 80 ЦПК України, доказів того, що заборгованість зі сплати аліментів на утримання сина виникла не з його вини, починаючи з січня 2011 року по травень 2023 року.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (див.: пункт 8.25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, провадження № 12-79гс19, пункт 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження №14-623цс18).

Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів (ч.2 статті 196 Сімейного кодексу України).

Приписами ч.1 статті 196 Сімейного кодексу України встановлено максимальну межу для пені та передбачено, що розмір пені не повинен перевищувати розміру заборгованості, на яку вона нараховується. Окрім цього, в сфері судового розсуду перебуває вирішення питання про зменшення пені (ч.2 статті 196 Сімейного кодексу України). Тобто, алгоритм визначення розміру пені, який підлягає стягненню на користь одержувача аліментів, полягає в наступному: спочатку, з урахуванням максимальної межі, визначається пеня; після цього з`ясовується, чи є підстави для її зменшення.

При цьому, необхідно зазначити, що при вирішенні питання про стягнення пені (стаття 196 Сімейного кодексу України) законодавець надає суду право зменшувати розмір пені, а не звільняти платника аліментів від її сплати.

Тлумачення ч.2 статті 196 Сімейного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох підстав, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них. Суд при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки враховує матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів.

Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити його матеріальний та/або сімейний стан, як підставу для зменшення розміру пені. Такий матеріальний та/або сімейний стан платника аліментів має доводитися платником на момент, коли відбулося прострочення чи повна несплата аліментів.

Визначення справедливого та розумного розміру пені при застосуванні конструкції зменшення розміру пені належить до суддівського розсуду. Суд має забезпечити, щоб зменшення пені не порушувало права одержувача аліментів, але водночас не створювало надмірного фінансового навантаження для платника аліментів. Пеня має бути співрозмірною з правопорушенням (зокрема, прострочення, невиконанням зобов`язань, наявність/відсутність часткової оплати). Розмір пені має залишатися співрозмірним із розміром основного зобов`язання, тому суд не може зменшувати пеню до такої міри, що виключала б її роль як ”стимулу” для своєчасного виконання аліментних зобов`язань.

Зазначене вище узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 квітня 2025 року у справі №932/541/23, провадження №61-185св25.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку суду першої інстанції відносно того, що надані відповідачем докази щодо свого матеріального та сімейного стану, не підтверджують наявності підстав для зменшення розміру пені за прострочення сплати аліментів або для відмови у задоволенні вимог заявленого ОСОБА_1 позову.

Враховуючи наведене вище, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування рішення суду першої інстанції від 06.05.2026 року, ухваленого на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини, та на основі з`ясованих фактичних обставин справи, підтверджених тими доказами, які були досліджені в ході судового розгляду даної справи.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що в ході апеляційного перегляду даної справи також не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про наявність підстав для скасування додаткового рішення суду першої інстанції від 13.05.2026 року у даній цивільній справі, зважаючи на наступне.

Відповідно до приписів ч.4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 31 січня 2025 року у справі №758/5917/21, провадження №61-1515св24, з приводу питання розподілу між сторонами судових витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалено судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й стримування від подання безпідставних позовів.

Відповідно до приписів ч.1, ч.2 статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із ч.3 статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас, зі змісту ч.4 статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.3 статті 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Положеннями ч.8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема, у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18).

Суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений ч.8 статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання.

Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується із приписами статті 30 Закону України ”Про адвокатуру та адвокатську діяльність”, враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21).

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №211/3113/16-ц, від 06 листопада 2020 року у справі №760/11145/18 зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду вказувала, що при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи із конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц).

Приймаючи до уваги наведене вище, приписи ч.4, ч.5, ч.6 статті 137 ЦПК України, а також законодавчо встановлені критерії відшкодування понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, дослідивши надані стороною позивача ОСОБА_1 докази на підтвердження обсягу та вартості наданої адвокатом Годуновим В.С. позивачу ОСОБА_1 професійної правничої допомоги в суді першої інстанції (договір про надання правової допомоги 26/01 від 26.01.2026 року, акт про надання правової допомоги до договору 26/01 від 11.05.2026 року (а.с.95,96)), а також виходячи із критерію реальності адвокатських витрат, а саме, визначення їх дійсності та необхідності, конкретних обставин справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 8 000 грн., в рахунок відшкодування понесених позивачкою судових витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції. Такий розмір відповідає засадам виваженості, обґрунтованості, розумності, співмірності та справедливості; узгоджується зі складністю справи, суттю спору, тривалістю затраченого представником позивача ОСОБА_1 - адвокатом Годуновим В.С. часу, є пропорційним предмету спору та обсягу фактично наданих послуг і результату розгляду справи. При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що обсяг виконаних адвокатом робіт - позовна заява, заява про зменшення розміру позовних вимог та відповідь на відзив викладені у незначному обсязі та розрахунок пені взагалі не було надано, що свідчить про неспівмірність заявленого до стягнення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30 000 грн., який є завищеним. За наведених вище обставин, судом першої інстанції обґрунтовано визнано доведеним факт понесення позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу у даній справі у розмірі 8 000,00 грн., як такому, що є співмірним із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторін.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 на додаткове рішення суду першої інстанції від 13.05.2026 року зазначають, що суд першої інстанції не встановив фактичної оплати витрат за надання послуг професійної правничої допомоги та не перевірив, чи настав строк оплати за умовами договору про надання правової допомоги та акта про надання правової допомоги.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування додаткового рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року, оскільки відповідно до приписів чинного законодавства, які регламентуть дані правовідносини, право на відшкодування мають і очікувані (ще не сплачені) судові витрати, якщо їх розмір та обов`язок сплати зафіксовані в договорі про надання правничої допомоги. Як вбачається із п.2.3. договору про надання правової допомоги 26/01 від 26.01.2026 року, укладеного між адвокатом Годуновим В.С. та ОСОБА_1 (а.с.95), оплата за договором має бути здійснена у строк 3 днів з дня надходження коштів на рахунок клієнта, які сплачені внаслідок виконання цього договору. Згідно п.3 акту від 11.05.2026 року про надання правової допомоги до договору 26/01, складеному між адвокатом Годуновим В.С. та ОСОБА_1 (а.с.96), сторони погодили, що оплата за цим актом має бути проведена в порядку розділу 2 Договору, а саме, у строк 3 днів з дня фактичного виконання судового рішення про стягнення коштів на користь клієнта (після зарахування коштів на рахунок клієнта).

Приймаючи до уваги вищенаведене, апеляційний суд дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків додаткового рішення суду першої інстанції від 13.05.2026 року, оскільки дані висновки узгоджуються із приписами норм права, які регулюють дані правовідносини та є документально підтвердженими.

За даних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 на додаткове рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 13.05.2026 року - підлягає залишенню без задоволення, а додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13.05.2026 року - підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями: 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 06 травня 2026 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 13 травня 2026 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий: Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua