Рішення від 28 жовтня 2026 р. у справі №214/2218/26 — Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу

Суд: Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них

Дата: 28 жовтня 2026 р.

Справа: №214/2218/26

Суддя: Гонтар А. Л.

ЄУН 214/2218/26

Номер провадження 2/211/4204/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2026 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області

за головуванням судді А.Л.Гонтар

з участю секретаря судового засідання Д.Л.Блінової

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Кривого Рогу в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа комунальне некомерційне товариство «Криворізький онкологічний диспансер Дніпропетровської обласної ради» про порушення трудових прав працівників,

УСТАНОВИВ:

позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 01 березня 2026 року звернулись до Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу у порядку цивільного судочинства з позовом до ОСОБА_3 , третя особа комунальне некомерційне товариство «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради про порушення трудових прав працівників. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач ОСОБА_1 працює на посаді працівника з господарської діяльності КП «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради, перебувала на робочому місті 07.11.2025 року,о 13.34 год. їй зателефонував завідуючий мамологічного відділення ОСОБА_3 та запросив для розмови до свого кабінету. Цій розмові передувала низка подій, головною з яких є судова справа проти однієї з колег, яку ОСОБА_3 сприйняв, як особисту образу. 07.11.2025 року ОСОБА_3 із-за особистої неприязні до ОСОБА_1 з ОСОБА_4 в службовому кабінеті здійснював мобінг, а саме, примушував написати заяву на звільнення без будь-яких правових підстав.У зв`язку із систематичним мобінгом з боку ОСОБА_3 у ОСОБА_1 погіршилось як ментальне здоров`я так і стан фізичного здоров`я. Отже, позивач ОСОБА_1 обґрунтовує позов тим, що ОСОБА_3 систематично вчиняв щодо неї мобінг, який проявився у психологічному тиску, безпідставному примушуванні до звільнення, приниженні та створенні несприятливих умов праці, що спричинило погіршення стану її здоров`я. Попри формальний висновок службового розслідування про «непідтвердження» мобінгу, відповідачам фактично застосовано дисциплінарні стягнення, що свідчить про наявність порушень та необ`єктивність висновків комісії й підтверджує підстави для судового захисту прав ОСОБА_1 .

ОСОБА_2 має загальний стаж роботи в медицині 55 років. У Криворізькому онкологічному диспансері ОСОБА_2 працювала з 1992 року. Вона брала активну участь у відкритті палати реанімації 17 грудня 1992 року та була призначена на посаду старшої медичної сестри цього підрозділу. 01 липня 1995 року було відкрито відділення гормонозалежних пухлин, пухлин голови та шиї, ОСОБА_2 було переведено на посаду старшої медичної сестри де вона працювала до 13 лютого 2020 року. Після того, як вона досягла 60 річного віку, ОСОБА_3 почав вимагати звільнення ОСОБА_2 . ОСОБА_2 відмовилась звільнятись за власним бажанням, після цього ОСОБА_3 приблизно протягом одного року систематично викликав її до свого кабінету та здійснював психологічний тиск у формі погроз можливими службовими неприємностями. Внаслідок таких дій у ОСОБА_2 погіршувався стан здоров`я, зокрема, підвищувався артеріальний тиск. Оскільки заяв на звільнення від ОСОБА_2 не надходило, ОСОБА_3 почав систематично принижувати її в присутності підлеглих співпрацівників, самовільно скасовував її розпорядження. Надалі завідувач відділення ОСОБА_3 почав систематично втручатись у складання графіків роботи середнього та молодшого медичного персоналу, через що ОСОБА_2 доводилось переробляти їх по 3-4 рази, що створювало додаткове психологічне навантаження. Отже, причиною залишення ОСОБА_2 займаної посади стала об`єктивна неможливість належного виконання посадових обов`язків без порушень.

Зазначені дії завідувача відділення ОСОБА_3 мають ознаки мобінгу на робочому місті та дискримінації за віковою ознакою.

Просять визнати факт мобінгу завідую чого мамологічного відділення КНТ «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради ОСОБА_3 щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

На підставі ухвали Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 23 березня 2026 року матеріали цивільної справи передано за підсудністю до Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу (а.с.120).

Згідно з протоколом авторозподілу матеріали цивільної справи надійшли в провадження судді А.Л.Гонтар 20 квітня 2026 року.

На підставі ухвали Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 21 квітня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом. Розгляд справи постановлено здійснювати у порядку загального позовного провадження.

26 травня 2026 року представник відповідача надала суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого заперечувала проти задоволення позовних вимог у повному обсязі.

16 липня 2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , представник позивачів ОСОБА_5 у судове засідання не з`явились, просили справу розглядати за їх відсутності, задовольнити позовні вимоги повністю з підстав, зазначених у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_3 , представник відповідача ОСОБА_6 у судове засідання не з`явились, просили справу розглядати у їх відсутності, у задоволенні позовних вимог просили відмовити повністю.

Представник третьої особи КЕП «Кріворізького онкологічного диспансеру» Дніпропетровської обласної ради Нащокін С.О. у судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи у їх відсутності, просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, дійшов такого висновку.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 працює з 07 квітня 2022 року в КНТ «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради на посаді сестри господині мамологічного відділення.

ОСОБА_2 працювала в КНТ «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради з 26 жовтня 1992 року по 13 лютого 2020 року на посаді старшої медичної сестри.

Згідно із довідкою КНТ «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» на виконання наказу № 344 КНТ «Криворізький ОД» ДОР» від 16.12.2025 року «Про комісійний розгляд щодо депутатського звернення» щодо факту мобінгу на робочому місці працівника з господарської діяльності ОСОБА_1 іншими співробітниками підприємства, зокрема, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а саме, вчинення безпідставного примушування до написання заяви на звільнення без будь-яких правових підстав для цього, без підставних звинувачень у бездіяльності та крадіжці, примушування до абсурдних дій, а також образ і створення несприятливих умов праці, комісія висновила, що не підтверджується факт мобінгу щодо ОСОБА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; запропоновано в.о генерального директора застосувати до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 дисциплінарне стягнення у вигляді догани з мотивів зазначених у довідці; запропонувати в.о. генерального директора розглянути трудовим колективом проект положення про запобігання та протидію мобінгу та іншим проявам неетичної поведінки в КНТ «Кривіорізький ОД» ДОР»; про результати звернення депутата повідомити Південно-східне міжрегіональне управління державної служби з питань праці (а.с.54-62).

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною першою статті 16 ЦК України, статтею 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При здійсненні правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

За змістом статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника.

Частина друга статті 2 Кодексу законів про працю України передбачає, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на гідне ставлення з боку роботодавця, інших працівників, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у абз. 8 ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від мобінгу (цькування), дискримінації, упередженого ставлення у сфері праці, захист честі та гідності працівника під час здійснення ним трудової діяльності, а також забезпечення особам, які зазнали таких дій та/або бездіяльності, права на звернення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та до суду щодо визнання таких фактів та їх усунення (без припинення працівником трудової діяльності на період розгляду скарги, провадження у справі), а також відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок таких дій та/або бездіяльності, на підставі судового рішення, що набрало законної сили.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - це ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За змістом статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об`єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Не вважаються дискримінацією у сфері праці встановлені цим Кодексом та іншими законами дії, а також обмеження прав працівників, що залежать від властивих певному виду робіт вимог (щодо віку, освіти, стану здоров`я, статі) чи обумовлені необхідністю посиленого соціального та правового захисту деяких категорій осіб. Особи, які вважають, що вони зазнали дискримінації у сфері праці, мають право звернутися із скаргою до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та/або до суду.

Тобто особа, яка вважає, що стосовно неї виникла дискримінація, має право звернутися до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі № 800/191/17 зазначила, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, з метою з`ясування обставин існування дискримінації у конкретній ситуації застосовується триступеневий тест: по-перше, виявлення двох категорій осіб, які є порівнюваними та відмінними, оскільки відповідно до Конвенції дискримінація передбачає належність людини до певної групи; по-друге, встановлення, чи дійсно члени цих двох груп оцінюються по-різному; і, по-третє, якщо так, то чи для цього є об`єктивні, обґрунтовані підстави.

У постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 804/2823/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи мотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд звертає увгу на висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до статті 2-2 КЗпП України мобінг (цькування) - систематичні (повторювані) тривалі умисні дії або бездіяльність роботодавця, окремих працівників або групи працівників трудового колективу, які спрямовані на приниження честі та гідності працівника, його ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення ним трудових прав та обов`язків,що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій, створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує його недооцінювати свою професійну придатність. Формами психологічного та економічного тиску, зокрема, є: створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери (погрози, висміювання, наклепи, зневажливі зауваження, поведінка загрозливого, залякуючого, принизливого характеру та інші способи виведення працівника із психологічної рівноваги); безпідставне негативне виокремлення працівника з колективу або його ізоляція (не запрошення на зустрічі і наради, в яких працівник, відповідно до локальних нормативних актів та організаційно-розпорядчих актів має брати участь, перешкоджання виконанню ним своєї трудової функції, недопущення працівника на робоче місце, перенесення робочого місця в непристосовані для цього виду роботи місця); нерівність можливостей для навчання та кар`єрного росту; нерівна оплата за працю рівної цінності, яка виконується працівниками однакової кваліфікації; безпідставне позбавлення працівника частини виплат (премій, бонусів та інших заохочень); необґрунтований нерівномірний розподіл роботодавцем навантаження і завдань між працівниками з однаковою кваліфікацією та продуктивністю праці, які виконують рівноцінну роботу.

Вимоги роботодавця щодо належного виконання працівником трудових обов`язків, зміна робочого місця, посади працівника або розміру оплати праці в порядку, встановленому законодавством, колективним або трудовим договором, не вважаються мобінгом (цькуванням).

Вчинення мобінгу (цькування) заборонено.

Особи, які вважають, що вони зазнали мобінгу (цькування), мають право звернутися із скаргою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та/або до суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2024 року у справі № 755/8130/23 (провадження № 61-3194св24) зазначено, що

«41. У справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача (абзац перший частини другої статті 81 ЦПК України).

42. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що процесуальний обов`язок позивача - навести фактичні дані, які підтверджують, що він, маючи певну захищену ознаку, зазнав на її підставі дискримінаційного поводження, зокрема без раціонального (об`єктивного та достатнього) обґрунтування опинився у гіршому становищі порівняно з іншими людьми, які такої ознаки не мають. А роботодавець за наявності цих даних має їх спростувати.

43. Інакше кажучи, позивач має довести сукупність фактичних даних, які підтверджують дискримінаційне поводження з ним. Так, для прямої дискримінації - це те, що: 1) позивач намагався реалізувати певне право, яке йому гарантоване законом, міжнародним договором тощо; 2) під час реалізації цього права він зазнав різниці у ставленні порівняно з іншими особами, які перебувають у подібній із ним ситуації (позивач має правильно обрати зразок для порівняння - групу осіб, порівняно з якими він за аналогічної ситуації зазнав різниці у ставленні); 3) ця різниця пов`язана з певною захищеною ознакою, притаманною позивачеві; 4) така різниця зумовила настання для позивача негативних наслідків; 5) відсутнє раціональне (об`єктивне та достатнє) обґрунтування цієї різниці; 6) різниця у ставленні до позивача не є пропорційною меті відповідного розрізнення.

За наявності таких мотивів позивача відповідач має довести, що: 1) право, яке намагався реалізувати позивач, не є для нього гарантованим; або 2) під час реалізації цього права позивач не зазнав різниці у ставленні, чи позивач неправильно обрав порівнювану групу як зразок для демонстрування різниці у ставлення до нього, зокрема не перебуває з цією групою в аналогічній ситуації; або 3) в основі різниці у ставленні немає жодної захищеної ознаки позивача; або 4) різниця у ставленні до позивача була, але вона не зумовила для нього негативних наслідків; або 5) існує раціональне (об`єктивне та достатнє) обґрунтування різниці у ставленні до позивача порівняно з іншою групою, з якою він себе порівнює (зі зразком для порівняння), зокрема є мета, яку відповідач має досягнути внаслідок різниці у ставленні; 6) різниця у ставленні до позивача пропорційна тій меті, яка була поставлена під час проведення розрізнення, тобто дозволяє досягнути цієї мети у найменш обтяжливий для позивача спосіб.

Якщо доказування позивачем прямої дискримінації передбачає, зокрема, встановлення різниці у ставленні до нього порівняно з іншими особами, яких він зазначив як зразок для порівняння, то доказування позивачем непрямої дискримінації передбачає встановлення відмінності у наслідках формально однакового ставлення (засобами доказування такої відмінності можуть бути, зокрема, статистичні дані, які учасники справи мають надати суду).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У позові ОСОБА_1 зазначила, що ОСОБА_3 систематично вчиняв щодо неї мобінг, який проявився у психологічному тиску, безпідставному примушуванні до звільнення, приниженні та створенні несприятливих умов праці, що спричинило погіршення стану її здоров`я.

Але, позивач всупереч вимогам статті 81 ЦПК України не надала суду докази на підтвердження своїх доводів щодо вчинення відносно неї мобінгу зі сторони відповідача.

Так, аудіозапис розмови від 07 листопада 2025 року на підтвердження мобінгу зі сторони завідуючого мамологічного відділення КНП «Криворізький онкологічний диспансер» ДОР» ОСОБА_3 щодо позивача ОСОБА_1 , є неналежним доказом, адже співрозмовники на таких записах не ідентифіковано, з цих аудіозаписів неможливо встановити дату, час та місце, коли та де така розмова відбувалася. Відповідних експертиз про відповідність голосів конкретним особам позивачем та її представником не заявлялось. Крім того, такі записи здійснено приховано. Попередження про те, що зазначена розмова вже записується, аудіозапис не містить. Здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону особистих інтересів особи. Том відсутні відомості про те, що такий аудіозапис отриманий у встановленому законом порядку. Крім цього, при відтворенні вказаного аудіозапису встановлено, що на ньому міститься розмова, де дві особи сваряться, що не може бути розцінено як мобінг в розумінні закону.

Позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на взаємних неприязних стосунках з завідуючим мамологічного відділення ОСОБА_3 , що стало підставою для притягнення його до дисциплінарної відповідальності за результатами перевірки депутатського звернення.

Отже, жодних доказів систематичних (повторюваних) тривалих умисних дій (цькування) завідуючим мамологічним відділенням ОСОБА_3 щодо позивача ОСОБА_1 суду не надано, а тому факт мобінгу позивача ОСОБА_1 з боку КНТ «Криворізький онкологічний диспансер`ДОР» є недоведеним.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України встановлено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Повно та всебічно встановивши обставини справи, перевіривши та надавши правову оцінку наданим сторонами доказам, вимогам та запереченням за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд висновує про недоведеність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своїх позовних вимог, а саме, вчинення роботодавцем щодо них дискримінаційних дій та мобінгу.

Крім того, щодо позовних вимог ОСОБА_2 щодо визнання факту мобінгу її, то треба звернути увагу, що її було звільнено 13 лютого 2020 року, але Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню)» набрав чинності у 2022 році.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Отже, звільнення позивача ОСОБА_2 відбулось 13 лютого 2020 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню)» від 16 листопада 2022 року, а тому цей закон не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим нормативно-правовим актом.

Суд, звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не було доведено належними й допустимими доказами того, що роботодавець вчиняє мобінг (цькування) щодо неї, що було її процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, а викладені нею факти, які вона пов`язує із мобінгом (цькуванням), ґрунтуються саме на її незгоді з діями та рішеннями роботодавця, проте не свідчать про обмеження її прав і свобод. Зміна робочого місця, посади працівника або розміру оплати праці у порядку, встановленому законодавством, колективним або трудовим договором, не вважаються мобінгом (цькуванням).

За таких обставин, суд не вбачає з боку відповідача ознак мобінгу (цькування) позивача ОСОБА_1 , а саме, систематичних, тривалих умисних дій або бездіяльності роботодавця, окремих працівників, які спрямовані на приниження честі та гідності ОСОБА_1 , її ділової репутації, у тому числі з метою набуття, зміни або припинення нею трудових прав та обов`язків, що проявляються у формі психологічного та/або економічного тиску, зокрема, із створення стосовно працівника напруженої, ворожої, образливої атмосфери, у тому числі такої, що змушує її недооцінювати свою професійну придатність.

За вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, у статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України).

Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

У статті 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження 14-61цс18)).

З огляду на те, що правовідносини, виникли між сторонами на підставі трудових, то відповідачем у справі є работодавець, тобто КНТ «Криворізький онкологічний диспансер» ДОР», але ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3 , як до неналежного відповідача, та за відсутності визначених процесуальним законом підстав для заміни судом неналежного відповідача належним, суд висновує про відмову у задоволенні заявлених позивачами вимог.

На підставі ухвали Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 21 квітня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом. Розгляд справи постановлено здійснювати у порядку загального позовного провадження.

26 травня 2026 року представник відповідача надала суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого заперечувала проти задоволення позовних вимог у повному обсязі.

16 липня 2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

В матеріалах справи відсутні клопотання про заміну відповідача.

Отже, з огляду на те, що позивач не подав клопотання про заміну неналежного відповідача в межах строків, встановлених статтею 51 ЦПК України, суд розглядає спір до відповідача ОСОБА_3 , який не є належним відповідачем у справі.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати у відповідності до ст.141 ЦПК України, слід залишити за позивачами.

Керуючись статтями 2-5, 12-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 354-355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа комунальне некомерційне товариство «Криворізький онкологічний диспансер Дніпропетровської обласної ради про порушення трудових прав працівників - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду 06 листопада 2026 року.

Суддя А.Л.Гонтар

Оригінал: reyestr.court.gov.ua