Постанова від 04 листопада 2026 р. у справі №908/582/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.11.2026 року м.Дніпро Справа № 908/582/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Кощеєва І.М., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026 (суддя Горохов І.М.)

у справі № 908/582/24

за позовом Заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області, в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Запорізької обласної ради

до відповідачів:

1. Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради

2. Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”

про визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання природного газу споживачу та стягнення безпідставно сплачених коштів

ВСТАНОВИВ:

У провадженні Господарського суду Запорізької області перебувала справа №908/582/24 за позовом заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Запорізької обласної ради до відповідачів Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” про визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання природного газу споживачу та стягнення безпідставно сплачених коштів.

Рішенням від 09.07.2024 суд позовні вимоги задовольнив повністю.

Не погодившись із рішення суду, Товариство з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” оскаржило його в апеляційному порядку.

За підсумками апеляційного провадження постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.07.2026 апеляційна скарга ТОВ “Запоріжгаз Збут” була залишена без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 09.07.2024 – без змін.

Господарським судом Запорізької області були видані накази.

21.08.2026 через підсистему “Електронний суд” від Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” суд отримав скаргу на дії посадової особи органу державної виконавчої служби.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026 у справі № 908/582/24 відмовлено у задоволенні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” щодо скасування постанов Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни.

Не погодившись з вказаною ухвалою Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” подано апеляційну скаргу, згідно з якою просить скасувати ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026 у справі № 908/582/24 та прийняти нове рішення по даній справі, яким скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Запоріжгаз збут» на дії державного виконавця задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржувана ухвала прийнята за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ТОВ «Запоріжгаз збут» ще з жовтня 2025 року, станом на дату відкриття виконавчих проваджень і станом на сьогодні зареєстровано за адресою: 49038, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Княгині Ольги, 22 прим. 144, жодного майна у власності на території м. Запоріжжя чи іншого міста у Товариства немає. Про зміну місця знаходження суд першої інстанції не повідомлявся, оскільки, на час змін справа не перебувала в проваджені суду першої інстанції, а була на розгляді в Центральному апеляційному господарському суді. При цьому відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. В порушення ч. 1 ст. 24, п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» головним державним виконавцем не було перевірено місцезнаходження боржника і не повернуто виконавчі документи стягувачам, в зв`язку з чим було відкриті виконавчі провадження без правових підстав. І як наслідок вчинялись виконавчі дії не за місцем знаходження боржника. З цього приводу суд першої інстанції вказав, що Закон № 1404 не містить обов`язку виконавця перевіряти достовірність інформації про місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін виконавчого провадження, визначених судом у виконавчому документі. Такої прямої вказівки в окремій статті чи частині статті не зазначено, але цей обов`язок випливає із статті 24 Закону, оскільки, стягувач при поданні відвідної заяви в ДВС повинен переконатись, що адреса боржника територіальної віднесена до тієї чи іншої ДВС, а державний виконавець повинен впевнитись, що його виконавчі дії будуть вчинятись за місцезнаходженням боржника, але цього не було зроблено ані стягувачами, ані держаним виконавцем.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

28.09.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу – без змін.

В судовому засіданні 23.07.2026 брали участь представник відповідача-2 та прокурор. Позивач та відповідач-1 явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини відсутності суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, за усталеною судовою практикою та позицією ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі апеляційної скарги ТОВ “Запоріжгаз Збут”, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.

В свою чергу, позивач та відповідач-1, як учасники судового процесу, не були позбавлені права забезпечити участь у судовому засіданні 05.11.2026 будь-якого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, в тому числі в режимі відеоконференції.

Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.

Варто наголосити на тому, що визначення пріоритету щодо участі в судовому процесі у випадку невизнання судом обов`язкової явки представника, не тягне за собою неможливість здійснення розгляду справи, тобто відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є безумовною підставою для його відкладення.

Натомість обставин неможливості вирішення спору судом не встановлено.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників позивача та відповідача-1.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

В судовому засіданні представник відповідача-2 підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, просив суд її задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити скаргу на дії державного виконавця.

Прокурор заперечив проти вимог апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наголосив на необхідності залишення оскаржуваної ухвали без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, у провадженні Господарського суду Запорізької області у складі судді Горохова І.С. перебувала справа № 908/582/24 за позовом заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Запорізької обласної ради до відповідачів Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради, Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” про визнання недійсними додаткових угод до договору про постачання природного газу споживачу та стягнення безпідставно сплачених коштів.

Рішенням від 09.07.2024 суд позовні вимоги задовольнив повністю та вирішив:

- визнати недійсною додаткову угоду № 2 від 05.02.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 3 від 01.03.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 4 від 01.03.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 5 від 28.04.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 6 від 28.04.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 7 від 28.04.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 8 від 24.05.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 9 від 01.07.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 10 від 16.07.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 11 від 09.08.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 12 від 18.08.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 13 від 10.09.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 14 від 21.09.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 15 від 07.10.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- визнати недійсною додаткову угоду № 16 від 07.10.2021 до договору про постачання природного газу споживачу № 41АВ697-996-20 від 31.12.2020, укладеного між Комунальним некомерційним підприємством “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради та Товариством з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”,

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної ради кошти в сумі 366 735,43 грн;

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя кошти, витрачені у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,52 грн;

- стягнути з Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя кошти, витрачені у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,51 грн.

Не погодившись із рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” оскаржило його в апеляційному порядку.

За підсумками апеляційного провадження постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.07.2026 апеляційна скарга ТОВ “Запоріжгаз Збут” була залишена без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 09.07.2024 – без змін.

У зв`язку із набранням рішенням від 09.07.2024 у справі № 908/582/24, судом 29.07.2026 були видані три накази:

1) про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної ради коштів в сумі 366 735,43 грн;

2) про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,52 грн;

3) про стягнення з Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,51 грн.

21.08.2026 через підсистему “Електронний суд” від Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” суд отримав скаргу на дії посадової особи органу державної виконавчої служби (вих. б/н, сформовану у підсистемі 21.08.2026), в якій скаржник просить суд:

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 18.08.2026 про відкриття виконавчого провадження № 81745879;

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 18.08.2026 № 81745879 про арешт майна боржника;

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 18.08.2026 № 81745879 про арешт коштів боржника;

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 18.08.2026 № 81745879 про стягнення виконавчого збору;

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 18.08.2026 № 81745879 про стягнення витрат виконавчого провадження;

- скасувати постанову Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни від 19.08.2026 про відкриття виконавчого провадження № 81757018.

В обґрунтування вимог посилається, серед іншого, на те, що виконавчі документи у справі № 908/582/26 стягувачами були пред`явлені до Виконавчої служби з порушенням підвідомчості. Частиною 1 статті 24 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржник є юридичною особою, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Право вибору місця виконання між кількома відділами державної виконавчої служби, які можуть вчиняти виконавчі дії по виконанню рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону України “Про виконавче провадження” виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. Скаржник (боржник за виконавчими провадженнями) ТОВ «Запоріжгаз Збут» з жовтня 2025 року, станом на дату відкриття виконавчих проваджень і станом на сьогодні зареєстровано за адресою: 49038, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Княгині Ольги, 22 прим. 144, жодного майна у власності на території м. Запоріжжя чи іншого міста у немає. Вважає, що в порушення ч. 1 ст. 24, п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону України “Про виконавче провадження” Виконавчою службою не було перевірено місцезнаходження боржника і не повернуто виконавчі документи стягувачам, в зв`язку з чим було відкриті виконавчі провадження без правових підстав. Просить скаргу задовольнити та скасувати постанови Виконавчої служби у виконавчому провадженні № 81745879 від 18.08.2026 про відкриття виконавчого провадження, про арешт майна боржника, про арешт коштів боржника, про стягнення виконавчого збору, про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження, та у виконавчому провадженні № 81757018 від 19.08.2026 про відкриття виконавчого провадження.

У своїх запереченнях на скаргу Виконавча служба зазначила, серед іншого, що на підставі заяв стягувачів про примусове виконання рішення Виконавчою службою 18.08.2026 та 19.08.2026, відповідно, винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень № 81757018 та № 81745879, і в межах останнього - постанови про арешт майна боржника, про арешт коштів боржника, про стягнення виконавчого збору та про стягнення витрат виконавчого провадження. Зазначені постанови прийняті виконавцем на підставі поданих стягувачами оригіналів виконавчих документів - наказів Господарського суду Запорізької області від 29.07.2026 у справі № 908/582/24, які відповідають вимогам статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», у межах установленого строку пред`явлення. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються, зокрема, повне найменування (для юридичної особи) боржника, його місцезнаходження. У наказах суду від 29.07.2026 у справі № 908/582/24, а також у заявах стягувачів - Запорізької обласної ради та Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя про примусове виконання рішення місцезнаходженням боржника зазначено: вул. Волгоградська, буд. 26а, м. Запоріжжя, 69035, тобто адресу, яка на момент надходження виконавчих документів до Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України територіально належала до юрисдикції саме цього органу державної виконавчої служби. На момент вирішення питання про прийняття виконавчих документів до виконання державний виконавець керувалася відомостями, що містилися безпосередньо у виконавчих документах та заявах стягувачів, які на час їх подання відповідали вимогам статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Закон України «Про виконавче провадження» не покладає на державного виконавця обов`язку до моменту відкриття виконавчого провадження самостійно встановлювати чи перевіряти актуальність відомостей про місцезнаходження боржника, якщо такі відомості прямо зазначені у виконавчому документі та заяві стягувача і відповідають територіальній юрисдикції відповідного органу державної виконавчої служби. За таких умов на момент відкриття виконавчих проваджень № 81745879 та № 81757018 Виконавча служба мала передбачені законом підстави для прийняття виконавчих документів до виконання, а обов`язку повернути їх стягувачам на підставі пункту 10 частини 4 статті 4 Закону в неї не виникло. Посилання боржника на зміну його місцезнаходження з жовтня 2025 року не спростовує викладеного, оскільки саме виконавчий документ, виданий судом 29.07.2026, тобто вже після заявленої боржником дати зміни адреси, та подані стягувачами заяви від 05.08.2026 і 11.08.2026 містили відомості про місцезнаходження боржника в м. Запоріжжі. Державний виконавець не наділена повноваженнями та не зобов`язана піддавати сумніву чи перевіряти достовірність відомостей, зазначених у виконавчому документі, виданому судом, до моменту відкриття виконавчого провадження. Крім того, зміна юридичної адреси сама по собі не є безумовним доказом відсутності майна боржника (коштів на рахунках, дебіторської заборгованості споживачів, обладнання газорозподільних мереж тощо) на території Запорізької області: питання наявності чи відсутності майна боржника на певній території з`ясовується державним виконавцем у межах вжиття заходів примусового виконання рішення шляхом надсилання запитів до відповідних реєстрів, банківських установ та інших органів, а не є передумовою прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження. Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний відкрити виконавче провадження за наявності передбачених законом підстав, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення, до якої додано оригінал виконавчого документа, що відповідає вимогам, передбаченим цим Законом. Оскільки виконавчі документи у справі № 908/582/24, подані стягувачами у межах установленого строку пред`явлення до виконання, відповідали вимогам статті 4 Закону, у тому числі щодо зазначення місцезнаходження боржника в межах юрисдикції Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, у державного виконавця були відсутні законні підстави для відмови у відкритті виконавчого провадження або для повернення документів стягувачам на підставі пункту 10 частини 4 статті 4 Закону. За таких обставин постанови Виконавчої служби від 18.08.2026 про відкриття виконавчого провадження № 81745879, про арешт майна боржника, про арешт коштів боржника, про стягнення виконавчого збору, про стягнення витрат виконавчого провадження, а також постанова від 19.08.2026 про відкриття виконавчого провадження № 81757018 прийняті державним виконавцем у межах наданих йому законом повноважень, на підставі відомостей, зазначених у виконавчих документах та заявах стягувачів, на законних підставах, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Представниця прокуратури також заперечила проти задоволення скарги із підстав, наведених у письмових поясненнях Прокуратури. Зокрема, зауважила, що відповідно до п. 10. ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю. У свою чергу, під час судового розгляду справи №908/582/24 з жовтня 2025 року по липень 2026 року скаржник не повідомляв суд про зміну адреси своєї реєстрації або про зміну свого місцезнаходження. Рішення суду у справі №908/582/24 в добровільному порядку дотепер скаржником не виконано. Як наслідок, у виконавчих документах, виданих судом на виконання рішення суду у справі № 908/582/24, зазначена остання відома адреса боржника, за якою він був зареєстрований (відсутня помилка у виконавчих документах). Тому виконавчі документи, видані судом, скеровані на примусове виконання саме до Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України. Перед прийняттям виконавчого документа, пред`явленого до виконання, виконавець має упевнитися, що визначена у виконавчому документів адреса місцезнаходження, місця проживання (перебування) боржника належить до території виконавчого округу державного виконавця. Рішення про повернення виконавчого документу на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону здійснюється у разі якщо стягувач помилився з органом примусового виконання, в тому випадку, коли адреса визначена у виконавчому документі підвідомча іншому відділу державної виконавчої служби. Закон про виконавче провадження не містить обов`язку виконавця перевіряти достовірність інформації про місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін виконавчого провадження визначених судом у виконавчому документі. Підвідомчості Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України належить територія Вознесенівського району міста Запоріжжя, у тому числі адреса вул. Волгоградська, буд. 26а, м. Запоріжжя, 69035, яка зазначена як адреса боржника у виконавчих документах, тому підстави для винесення постанов на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону відсутні. Доводи боржника про відсутність у нього майна на території Вознесенівського району міста Запоріжжя не підтверджено жодними доказами. Водночас скаржник під час подання цієї скарги до суду не надав жодного підтвердження наявності у останнього майна на території міста Дніпро. Згідно зі ст. 48 Закону України “Про виконавче провадження” стягнення за виконавчими документами звертається, в першу чергу, на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Отже перевірка майнового стану боржника за його адресою реєстрації або місцезнаходження його майна здійснюється лише після перевірки наявності у боржника грошових коштів. Скаржник, зазначаючи в прохальній частині про скасування постанов державного виконавця від 18.08.2026 про арешт майна та коштів боржника, стягнення виконавчого збору та про стягнення витрат виконавчого провадження, жодним чином не обґрунтовує підстави для їх скасування. Зауважується, що державний виконавець не позбавлений у подальшому на вжиття заходів, передбачених ч. 5 ст. 24 Закону взагалі передати виконавче провадження до відповідного відділу державної виконавчої служби. Просить відмовити скаржнику в задоволенні скарги.

Відмовляючи у задоволенні відповідної скарги, суд першої інстанції дійшов висновку, що виконавчі документи: накази суду від 29.07.2026 про стягнення 366 735,43 грн - на користь позивача, та про стягнення 25 460,52 грн – на користь прокуратури, пред`явлені стягувачами з дотриманням положень ст. 24 Закону № 1404, за місцем знаходження боржника, яке вказано у виконавчих документах та заявах стягувачів про примусове виконання рішення за цими виконавчими документами. За висновком господарського суду, наявні матеріали справи у їх сукупності дають підстави дійти висновку про дотримання Виконавчою службою вимог законодавства при ухваленні постанов у виконавчих провадженнях № 81757018 та №81745879.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

На виконання рішення від 09.07.2024 у справі № 908/582/24, яке за підсумками апеляційного провадження постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.07.2026 залишено в силі, Господарським судом Запорізької області 29.07.2026 були видані три накази:

1) про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної ради коштів в сумі 366735,43 грн;

2) про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,52 грн;

3) про стягнення з Комунального некомерційного підприємства “Запорізький регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр” Запорізької обласної ради на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,51 грн.

При цьому, як зазначено господарським судом, під час здійснення судового розгляду справи № 908/582/24 за офіційними відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, скаржником зареєстровано місце знаходження: 69035, м. Запоріжжя, вул. Волгоградська, буд. 26-а.

Саме ця адреса була зазначена судом в рішенні від 09.07.2024.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

За приписами ч. 1 ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Разом з тим, згідно ст. 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є обов`язковою для застосування судами відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ЄСПЛ у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40). У Рішенні ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.

Відтак, обов`язковість виконання будь-якого судового рішення, що набрало законної сили, є конституційною засадою.

Розділом V ГПК України врегулювано процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у господарських справах.

Як передбачено ч. 1 ст. 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Наказ, судовий наказ, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - ухвала суду є виконавчими документами (ч. 3 ст. 327 ГПК України).

В свою чергу, основні засади здійснення виконавчого провадження регламентовані положеннями Закону України “Про виконавче провадження” (далі також – Закон № 1404).

Відповідно до ст. 1 Закону № 1404, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

В пункті 2 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" зазначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.

Серед загальних вимог до виконавчого документу, які визначені в ст. 4 закону України “Про виконавче провадження”, є резолютивна частина рішення, що передбачає заходи примусового виконання рішень.

Як вбачається з матеріалів справи, при оформленні наказів про примусове виконання рішення від 29.07.2026 господарським судом було зазначено резолютивну частину рішення від 09.07.2024 (у відповідній частині щодо стягнення), з урахуванням вказаної в тексті рішення адреси скаржника – ТОВ “Запоріжгаз Збут”: 69035, м. Запоріжжя, вул. Волгоградська, буд. 26-а.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону № 1404 виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За приписами статті 24 Закону № 1404 виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна.

У ч. 1 ст. 26 Закону № 1404 визначено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення; 2) за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді…

Прокуратура звернулась із заявою про примусове виконання рішення (№52-103-6956 ВИХ-26 від 05.08.2026), пред`явивши до примусового виконання наказ суду від 29.07.2026 у справі № 908/582/24 про стягнення із скаржника на користь Прокуратури коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,52 грн, до Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, до юрисдикції якого належить територія Вознесенівського району міста Запоріжжя, де знаходиться вказана у наказі адреса, як адреса боржника.

На підставі заяви Прокуратури, згідно із статтею 24 Закону № 1404 Виконавча служба 19.08.2026 прийняла постанову про відкриття виконавчого провадження № 81757018 з примусового виконання наказу суду від 29.07.2026 про стягнення зі скаржника коштів, витрачених у 2024 році на сплату судового збору при здійсненні представництва інтересів держави у розмірі 25 460,52 грн.

Позивач заявою вих. № 08-49/74878 від 11.08.2026 про примусове виконання рішення (про відкриття виконавчого провадження) пред`явив наказ суду від 29.07.2026 у справі №908/582/24 про стягнення зі скаржника коштів в сумі 366 735,43 грн.

На підставі заяви позивача, Виконавчою службою 18.08.2026 прийнята постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 81745879 про стягнення з скаржника на користь позивача коштів в сумі 366 735,43 грн.

Згідно з ч. 4 ст. 24 Закону 1404 державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 ст. 27 Закону № 1404, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Керуючись вказаними приписами, 18.08.2026 Виконавча служба в межах виконавчого провадження № 81745879 ухвалила постанову про стягнення виконавчого збору в розмірі 36673,54 грн.

Положеннями ст. 42 Закону № 1404 визначено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження (ч. 1). Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження (ч. 2).

Згідно з п. 2 розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 за № 512/5 (із подальшими змінами та доповненнями), [далі за текстом – Інструкція № 512/5], фінансування виконавчого провадження здійснюється за рахунок коштів виконавчого провадження, визначених статтею 42 Закону… Витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження. Виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.

На підставі викладеного, Виконавчою службою 18.08.2026 у виконавчому провадженні № 81745879 прийнята постанова про розмір витрат виконавчого провадження.

Крім того в своїй заяві про примусове виконання рішення (вих. № 08-49/7878 від 11.08.2026) Позивач просив Виконавчу службу одночасно з відкриттям виконавчого провадження арештувати майно (кошти) боржника.

Згідно з положеннями ч. 1, 2 ст. 56 Закону № 1404, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника… Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Виконавчою службою 18.08.2026 в межах виконавчого провадження №81745879 прийняті постанова про арешт майна боржника та постанова про арешт коштів боржника.

Таким чином, наявні у справі матеріали свідчать про правомірність, своєчасність вжиття Виконавчою службою заходів для здійснення фактичного виконання наказів суду від 29.07.2026 у справі № 908/582/24.

Апеляційний суд звертає увагу, що підставою для оскарження постанов Виконавчої служби в межах виконавчих проваджень № 81745879 та № 81757018 скаржник вказує пред`явлення виконавчих документів до виконання з порушенням підвідомчості органу виконання, тобто, не за місцем знаходження скаржника (боржника за виконавчими провадженнями), і в порушення норм ч. 1 ст. 24, п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону № 1404 Виконавчою службою не перевірено місце знаходження боржника і не повернуто виконавчі документи стягувачам.

ТОВ “Запоріжгаз Збут”, окрім як пред`явлення виконавчих документів до виконання з порушенням підвідомчості органу виконання, інших обґрунтувань для скасування постанов від 18.08.2026 у виконавчому провадження № 81745879 про арешт майна боржника, про арешт коштів боржника, про стягнення виконавчого збору та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження не визначив.

Так, відповідно до частини 1 статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України «Про виконавче провадження».

Аналіз наведених норм матеріального права свідчить про те, що прийняття державним чи приватним виконавцем виконавчих документів до виконання здійснюється за територіальним принципом, суть якого полягає у тому, що державний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться на території, на яку поширюються його функції, а приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність, та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України. При цьому місце виконання виконавчого документу визначається за критеріями, зазначеними у частині другій статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», до яких законодавець відносить: (1) місце проживання, перебування боржника - фізичної особи, (2) місцезнаходження боржника - юридичної особи, (3) місцезнаходження майна боржника .

З наявних у справі матеріалів вбачається, що виконавчі документи: накази суду від 29.07.2026 про стягнення 366 735,43 грн - на користь позивача, та про стягнення 25 460,52 грн – на користь прокуратури, пред`явлені стягувачами з дотриманням положень ст. 24 Закону № 1404, за місцем знаходження боржника, яке вказано у виконавчих документах та заявах стягувачів про примусове виконання рішення за цими виконавчими документами.

Не оспорюючи факт необхідності виконання рішення суду у справі № 908/582/24 в примусовому порядку, через невиконання його боржником ТОВ «Запоріжгаз збут» в добровільному порядку, апелянт не погоджується з відкриттям виконавчих проваджень № 81745879 та № 81757018 Лівобережним відділом державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – Лівобережний ВДВС у м. Запоріжжі ДМУ МЮ України).

Колегія суддів зауважує, що згідно з ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принципи верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004 зазначено, що одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традицій, звичаїв, тощо, які легітимізовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

За правилами п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.ч. 2-4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У постанові від 08.05.2018 у справі № 910/1873/17 Верховний Суд вказав, що принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Згідно з ст. 43 ГПК України учасники судового процесу (їх представники) повинні добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1). Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема (ч. 2): 1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності ін. підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення ін. аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення; 2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення ін. дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; 3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер; 4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою; 5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі. Якщо (ч. 3 ст. 43 ГПК України) подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Суд зобов`язаний (ч. 4) вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

Верховний Суд в окремій ухвалі від 17.06.2021 у справі № 922/605/15 зазначив, що під зловживанням процесуальними правами, слід розуміти особливу форму господарського процесуального правопорушення, тобто умисні, недобросовісні дії учасників господарського процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав учасників судового процесу та їх представників, та перешкоджанням діяльності суду по справедливому та своєчасному розгляду і вирішенню господарської справи.

Передбачене п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язку добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 у справі "Alimentaria Sanders S.A. v. Spain" (Alimentaria Sanders S.A. проти Іспанії)).

Отже, у дотриманні стандартів доступу до суду, передбачених згідно з пунктом 1 статті 6 цієї Конвенції, важливе значення має добросовісна поведінка учасників справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 9901/11/19).

Верховний Суд виділяє такі критерії добросовісної поведінки:

- очікувана поведінка: поведінка сторони має бути очікуваною, характерною для інших учасників цивільних правовідносин в порівнянних обставинах;

- врахування прав та законних інтересів іншої сторони правовідносин: поведінка учасника цивільно-правових відносин не повинна обмежувати право чи позбавляти права інших осіб;

- законна мета: поведінка сторони має бути законною, не допускаються дії виключно з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі;

- сприяння іншій стороні цивільного обороту: учасники цивільних правовідносин повинні сприяти своєму контрагенту різними способами, у тому числі отримання необхідної інформації.

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - винесення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб. У разі ж коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.08.2019 у справі №905/945/18 та у постанові від 16.10.2019 у справі № 906/936/18, від 06.05.2021 у справі №910/6116/20.

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло" (див. постанову Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/5841/17).

Апеляційний суд наголошує, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 та постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 викладений такий висновок щодо застосування норми пункту 6 статті 3 ЦК України: "Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них".

Про заборону суперечливої поведінки Верховний Суд вкотре наголошував у постановах від 14.12.2022 у справах № 126/2200/20 та № 394/85/21, від 25.01.2023 у справі № 760/34680/19.

В свою чергу, ч. 7 ст. 120 ГПК України визначає, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

А за ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Так, адреса вул. Волгоградська, буд. 26а, м. Запоріжжя є адресою за якою боржник знаходився та як наслідок здійснював свою господарську діяльність триваючий час.

Як свідчать обставини даної справи, під час судового розгляду справи №908/582/24 з жовтня 2025 року по дату подання апеляційної скарги відповідач-2 не повідомляв суд про зміну адреси своєї реєстрації або про зміну свого місцезнаходження.

Більше того, до поданих до Центрального апеляційного господарського суду та Господарського суду Запорізької області заявах по суті та з процесуальних питань (зокрема, заяві про залишення позову без розгляду від 10.04.2026, клопотанні про відкладення (перенесення) розгляду справи від 14.04.2026, додаткових поясненнях у справі (доповненнях до клопотання про зупинення провадження) від 29.06.2026) ТОВ «Запоріжгаз Збут» долучало один і той самий Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, в якому місцезнаходження юридичної особи зазначено: Україна, 69035, Запорізька обл., місто Запоріжжя, вул.Волгоградська, будинок 26-А. Такий самий Витяг долучено й до скарги від 21.08.2026 щодо скасування постанов Головного державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління міністерства юстиції України Волик Діани Олександрівни.

Крім того, у своїй скарзі на дії та рішення посадової особи державної виконавчої служби, боржником серед своїх контактних даних зазначено номер телефону, за яким, зокрема, суд може зв`язатися з боржником, а саме: +380612227402. Як свідчать актуальні відомості з ЄДР, вказаний номер телефону продовжує значитись як контактні дані з юридичною особою ТОВ «Запоріжгаз Збут». Водночас телефонний код 0612 закріплений за територією міста Запоріжжя.

Як наслідок, у виконавчих документах, виданих судом на виконання рішення суду у справі № 908/582/24, зазначена остання відома суду адреса боржника, за якою товариство було зареєстроване, що вказує на відсутність помилки у виконавчих документах.

У свою чергу, підвідомчості Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України належить територія Вознесенівського району міста Запоріжжя, у тому числі адреса вул. Волгоградська, буд. 26а, м. Запоріжжя, 69035, яка зазначена як адреса боржника у виконавчих документах та поданих заявах стягувачів. Тому виконавчі документи, видані судом, скеровані на примусове виконання саме до Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України.

А отже, у державного виконавця на момент відкриття виконавчого провадження були відсутні підстави для винесення постанов на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону № 1404.

Варто також наголосити, що рішення суду в добровільному порядку дотепер ТОВ «Запоріжгаз Збут» не виконано.

Сукупність наведених вище обставин вказує на недобросовісну та непослідовну поведінку боржника, неналежне виконання ним своїх процесуальних обов`язків, зокрема, щодо повідомлення суду про зміну адреси місцезнаходження, використання ним права на подання скарги на дії державного виконавця всупереч його призначенню: фактично не для захисту законного інтересу, а з метою уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу, виходячи з правових підстав такої скарги та єдиного обґрунтування щодо пред`явлення виконавчих документів з порушенням підвідомчості. На користь цього свідчить також і суперечлива поведінка боржника, який протягом усього розгляду справи та разом зі скаргою подавав суду Витяг Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з інформацією про його місцезнаходження у місті Запоріжжя, а в самій скарзі стверджує про те, що з жовтня 2025 року здійснив перереєстрацію за адресою: 49038, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Княгині Ольги, 22 прим. 144.

При цьому доводи скаржника про невжиття Виконавчою службою заходів щодо перевірки місця знаходження боржника вмотивовано відхилені господарським судом з посиланням на те, що чинне законодавство, яке визначає порядок пред`явлення виконавчих документів до виконання, порядок примусового виконання рішень, не містить прямої норми, яка б передбачала повноваження виконавця вчиняти на стадії вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження дії, направлені на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна.

З огляду на викладене, до прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження виконавець не має права вчиняти дії, направлені на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника.

Вказаних висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/64/15.

Суд першої інстанції слушно зауважив на помилковості аргументів скаржника щодо необхідності застосування п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону № 1404 у спірному випадку, згідно з яким виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

В розумінні положень Закону № 1404, перед прийняттям виконавчого документа, пред`явленого до виконання, виконавець має упевнитися, що визначена у виконавчому документі адреса місцезнаходження, місця проживання (перебування) боржника належить до території виконавчого округу державного виконавця.

Рішення про повернення виконавчого документу на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону № 1404 здійснюється у разі, якщо стягувач помилився з органом примусового виконання, в тому випадку, коли адреса, визначена у виконавчому документі, підвідомча іншому відділу державної виконавчої служби.

Закон № 1404 не містить обов`язку виконавця перевіряти достовірність інформації про місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб) сторін виконавчого провадження, визначених судом у виконавчому документі.

В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що стаття 25 Закону № 1404 передбачає передачу виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи, що здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Зокрема, наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 затверджена Інструкція з організації примусового виконання рішень (далі - Інструкція), яка розроблена відповідно до Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", Закону України "Про виконавче провадження", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України, і визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з п. 6 розділу V Інструкції, виконавче провадження передається з одного органу державної виконавчої служби до іншого у разі, зокрема, якщо місце проживання, перебування, роботи боржника або місцезнаходження його майна знаходиться на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби.

Відповідно до п. 9 розділу V Інструкції про передачу виконавчого провадження іншому органу державної виконавчої служби або до виконавчої групи державний виконавець виносить відповідну постанову, яку разом з матеріалами виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня з дня її винесення надсилає до органу державної виконавчої служби, до якого передається виконавче провадження.

Тобто законодавець визначив алгоритм дій органу виконавчої служби на випадок зміни відомостей про юридичну особу – боржника у виконавчому провадженні, які можуть відбутися на стадії примусового виконання рішення.

Таким чином, державний виконавець не позбавлений можливості вжити заходів, передбачених ст. 25 Закону№ 1404 щодо передачі виконавчого провадження до відповідного відділу державної виконавчої служби

Натомість у разі скасування оскаржуваних постанов, фактичне виконання виконавчих документів буде припинено, що призведе до безпідставного затягування виконання судового рішення та порушення статті 6 Європейської конвенції з прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі Шмалько проти України (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

У справі «Бурдов проти Росії» Європейський суд зазначив, що виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).

У справі "Кайсин проти України" (Kaysin and Others v.Ukraine) Європейський Суд з прав людини наголосив, що правосуддя було б ілюзорним, як би внутрішній правопорядок держави дозволяв невиконання остаточного й обов`язкового рішення суду стосовно однієї з сторін.

У справі Фуклєв проти України (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

У рішенні від 17.05.2005 у справі Чіжов проти України (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої п. 1 ст. 6 Конвенції.

Сукупний аналіз рішень Європейського суду з прав людини у справах Алпатов та інші проти України, Робота та інші проти України, Варава та інші проти України, ПМП Фея та інші проти України достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін.

Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення ЄСПЛ у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Стгеесе), від 19.03.1997; у справі "Бурдов проти Росії" (Buurdov v. Russia) від 07.05.2002; у справі "Ясюнієне проти Литви" (Jasiniene v. Lithuania) від 06.03.2003).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Агрокомплекс проти України» від 06.10.2011 існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу.

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено пунктом 1 статті 1 Першого протоколу (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява № 40450/04, рішення від 15.10.2009).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 у справі № 1-7/2013 виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (див. також п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (див. також п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 922/4519/14, від 14.09.2020 у справі № 296/443/16-ц зазначено, що «забезпечення остаточності судового рішення та його неухильного виконання спрямоване на дотримання таких вимог верховенства права, як забезпечення прав і свобод людини, правової визначеності, доступу до правосуддя, законності. Порушення принципу обов`язковості виконання судового рішення суперечить вимогам правової визначеності».

Зважаючи на необхідність дотримання принципу обов`язковості виконання судових рішень, закріпленого у ст. 129-1 Конституції України та ст. 326 ГПК України, а також поведінку та дії ТОВ “Запоріжгаз Збут”, які не характеризуються направленістю на захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про дотримання Виконавчою службою вимог законодавства при ухваленні постанов у виконавчих провадженнях № 81757018 та №81745879.

Доводи відповідача-2 не спростовують правильності висновків господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення його скарги.

Порушень або неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали, не виявлено.

За таких умов, апеляційний суд доходить висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та відповідно відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026.

У відповідності до ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на її заявника.

Керуючись статтями 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут” на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026 у справі № 908/582/24 залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 07.09.2026 у справі № 908/582/24 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю “Запоріжгаз Збут”.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 09.11.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя І.М. Кощеєв

Суддя А.Є. Чередко