Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №757/4102/25-ц — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них

Дата: 27 жовтня 2026 р.

Справа: №757/4102/25-ц

Суддя: Петров Євген Вікторович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 757/4102/25

провадження № 61-9143св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Моргун Дмитро Олександрович, на постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року у складі колегії суддів Поліщук Н. В., Желепи О. В., Соколової В. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет застави,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет застави.

Позов обґрунтовано тим, що 06 жовтня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 29102020/5, до якого у подальшому внесено зміни та доповнення договором від 12 травня 2022 року № 2.

На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 06 жовтня 2021 року між сторонами укладено договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 1597.

Відповідно до умов договору позики з урахуванням внесених змін ОСОБА_2 надано у борг грошові кошти у розмірі 1 579 459,00 грн, що відповідало еквіваленту 49 082,00 дол. США.

На підставі договору про відступлення права вимоги від 08 серпня 2023 року до позивача перейшли всі права кредитора за договором позики від 06 жовтня 2021 року № 29102020/5, договором від 12 травня 2022 року № 2 про внесення змін і доповнень до договору позики та договором застави, у зв`язку із чим він набув статусу позикодавця та заставодержателя.

Вказував, що умовами договору позики визначено порядок та строки повернення отриманих коштів, а кінцевим строком виконання зобов`язання встановлено 12 серпня 2022 року.

Сторони погодили, що у разі збільшення курсу гривні до долара США позика підлягає поверненню у сумі, еквівалентній доларовому еквіваленту позики, за комерційним курсом продажу долара США, встановленим Акціонерним товариством «Правекс-Банк» (далі - АТ «Правекс-Банк») на день здійснення кожного платежу, у тому числі у випадку звернення стягнення на предмет застави чи примусового стягнення заборгованості.

Виконання зобов`язань за договором позики забезпечено заставою належного відповідачу транспортного засобу марки «Bentley», модель «Bentayga», 2016 року випуску, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 .

Також договором передбачено, що у разі порушення строків повернення позики позичальник зобов`язаний сплатити неустойку у розмірі 6 854,00 грн за кожний календарний день прострочення виконання зобов`язання.

Однак відповідач належним чином не виконала взяті на себе зобов`язання, не повернула грошові кошти у визначений договором строк, у зв`язку із чим з 13 серпня 2022 року виникла прострочена заборгованість за договором позики.

У зв`язку з невиконанням боржником забезпеченого заставою зобов`язання 29 серпня 2023 року відповідачу направлено повідомлення про намір звернути стягнення на предмет застави, а 31 серпня 2023 року відповідні відомості зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

06 жовтня 2023 року приватний нотаріус вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення основної заборгованості за договором позики, розмір якої на дату його вчинення становив 1 794 928,74 грн.

Надалі приватний виконавець відкрив виконавче провадження, однак на час звернення до суду вимоги кредитора фактично не задоволені, звернення стягнення на предмет застави не завершено.

Позивач зазначав, що з урахуванням умов договору щодо визначення суми боргу відповідно до курсу долара США розмір основної заборгованості станом на дату звернення до суду становить 2 073 714,50 грн, тому різниця між цією сумою та сумою, зазначеною у виконавчому написі нотаріуса, становить 278 785,76 грн.

Крім того, у зв`язку із простроченням виконання грошового зобов`язання за період із 13 серпня 2022 року до 24 січня 2025 року позивач нарахував відповідачу неустойку у розмірі 6 141 184,00 грн та три проценти річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у розмірі 152 716,29 грн.

Вважав, що у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором позики він має право на стягнення нарахованих сум заборгованості та задоволення забезпеченої заставою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет застави.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- стягнути з ОСОБА_2 на його користь 6 572 686,05 грн заборгованості, яка складається із: 278 785,76 грн різниці основної заборгованості, 6 141 184,00 грн неустойки та 152 716,29 грн трьох процентів річних;

- у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за договором позики від 06 жовтня 2021 року № 29102020/5, з урахуванням змін, внесених договором від 12 травня 2022 року № 2, звернути стягнення на предмет застави - транспортний засіб марки «Bentley», модель «Bentayga», 2016 року випуску, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , шляхом передання цього транспортного засобу у власність позивача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва у складі судді ОСОБА_4 рішенням від 07 липня 2025 рокупозов задовольнив.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 572 686,05 грн заборгованості, яка складається із: 278 785,76 грн різниці основної заборгованості, 6 141 184,00 грн неустойки та 152 716,29 грн трьох процентів річних.

У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за договором позики від 06 жовтня 2021 року № 29102020/5, з урахуванням змін, внесених договором від 12 травня 2022 року № 2, звернув стягнення на предмет застави - транспортний засіб марки «Bentley», модель «Bentayga», 2016 року випуску, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 , шляхом передання цього транспортного засобу у власність ОСОБА_1 у рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що між первісним кредитором ОСОБА_3 та ОСОБА_2 виникли договірні правовідносини позики, виконання зобов`язань за якими забезпечено заставою транспортного засобу. На підставі договору про відступлення права вимоги від 08 серпня 2023 року ОСОБА_1 набув права кредитора за договором позики та права заставодержателя за договором застави.

Суд установив, що відповідач не повернула отримані за договором позики грошові кошти у визначений сторонами строк, у зв`язку з чим із 13 серпня 2022 року виникла прострочена заборгованість.

Врахувавши умови договору щодо визначення суми позики відповідно до еквівалента в іноземній валюті та положення статті 533 ЦК України, суд дійшов висновку, що позивач має право на стягнення різниці основної заборгованості, яка виникла внаслідок зміни курсу гривні до долара США, у розмірі 278 785,76 грн.

Крім того, суд першої інстанції вважав обґрунтованими вимоги про стягнення з відповідача передбаченої договором неустойки у розмірі 6 141 184,00 грн та трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 152 716,29 грн, оскільки боржник допустила прострочення виконання грошового зобов`язання.

Вирішуючи вимогу про звернення стягнення на предмет застави, суд першої інстанції керувався тим, що невиконання відповідачем забезпеченого заставою зобов`язання надає заставодержателю право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Суд зазначив, що вчинення приватним нотаріусом виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави та відкриття виконавчого провадження не позбавляє позивача права на судовий захист, оскільки виконавче провадження не завершене, а вимоги кредитора фактично не задоволені.

З урахуванням положень статей 589, 590 ЦК України, Закону України «Про заставу» та Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на заставлений транспортний засіб шляхом передання його у власність заставодержателя у рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.

Київський апеляційний суд постановою від 13 травня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 липня 2025 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції, задовольняючи позов, не врахував усіх обставин справи та неправильно застосував норми матеріального права.

06 жовтня 2023 року приватний нотаріус вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави - автомобіль марки «Bentley», модель «Bentayga», у рахунок погашення заборгованості за договором позики у розмірі 1 794 928,74 грн, що еквівалентно 49 082,00 дол. США. На підставі цього виконавчого напису 10 жовтня 2023 року приватний виконавець відкрив виконавче провадження.

Отже, позивач, реалізуючи права заставодержателя, уже скористався передбаченим законом способом звернення стягнення на предмет застави шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса.

Апеляційний суд зазначив, що відповідно до умов договору застави предмет застави з дня укладення договору був переданий у володіння заставодержателя та мав перебувати на його зберіганні або у визначеної ним третьої особи до повного виконання зобов`язань за договором позики.

Позивач не спростував факту виконання цієї умови договору та перебування транспортного засобу на зберіганні у заставодержателя із моменту укладення договору застави.

Крім того, апеляційний суд урахував, що приватний виконавець постановою від 19 вересня 2024 року описав та арештував предмет застави за участю ОСОБА_1 , якого визначено відповідальним зберігачем, а 12 серпня 2025 року склав акт вилучення та передання майна стягувачу.

Апеляційний суд зазначив, що на час вчинення виконавчого напису нотаріуса та здійснення виконавчого провадження предмет застави фактично перебував у володінні позивача, що свідчить про відсутність перешкод із боку боржника для виконання виконавчого напису та звернення стягнення на заставлене майно.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що виконання виконавчого напису залежало від дій самого стягувача, а тому відсутні підстави для покладення на відповідача обов`язку сплачувати різницю основної заборгованості, яка виникла у зв`язку зі зміною курсу долара США після вчинення виконавчого напису нотаріуса.

Вирішуючи вимоги про стягнення трьох процентів річних та неустойки, апеляційний суд керувався тим, що заявлені позивачем суми нараховані за період із 13 серпня 2022 року до 24 січня 2025 року, тобто у період дії воєнного стану.

Пославшись на пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, суд апеляційної інстанції зазначив, що у період дії в Україні воєнного стану позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 ЦК України, а також від обов`язку сплати неустойки (штрафу, пені) за прострочення виконання договору позики.

У зв`язку з цим апеляційний суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення із ОСОБА_2 152 716,29 грн трьох процентів річних та 6 141 184,00 грн неустойки.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважав, що підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет застави немає.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Моргун Д. О., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 липня 2025 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17, від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15 та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 645/3265/13, від 11 грудня 2018 року у справі № 910/21156/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет застави з огляду на те, що кредитор раніше скористався позасудовим способом захисту шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса.

Заявник вказує, що використання позасудового способу звернення стягнення на предмет застави не позбавляє заставодержателя права звернутися до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет застави, зокрема шляхом передання рухомого майна у власність обтяжувача. Такий спосіб захисту прямо передбачений Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Зазначає, що апеляційний суд помилково ототожнив відкриття виконавчого провадження та перебування предмета застави на зберіганні у заставодержателя із фактичним задоволенням вимог кредитора. Ні вчинення виконавчого напису нотаріуса, ні відкриття виконавчого провадження, ні передання предмета застави на зберігання кредитору самі собою не припиняють забезпеченого грошового зобов`язання.

На думку заявника, право заставодержателя вважається реалізованим лише після фактичного задоволення забезпеченої вимоги, а тому до моменту реалізації предмета застави або набуття права власності на нього в установленому законом порядку кредитор не може вважатися таким, що отримав належне виконання зобов`язання.

Апеляційний суд безпідставно поставив можливість судового захисту прав кредитора у залежність від факту перебування транспортного засобу на зберіганні у заставодержателя та не врахував, що виконання забезпеченого заставою зобов`язання фактично не відбулося.

Крім того, заявник не погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність підстав для стягнення різниці основної заборгованості. Посилається на те, що договором передбачено повернення позики у гривні з визначенням еквівалента в іноземній валюті, тому розмір заборгованості має визначатися з урахуванням погодженого сторонами порядку перерахунку валютного еквівалента.

Також апеляційний суд безпідставно відмовив у стягненні неустойки та трьох процентів річних, оскільки договором позики передбачено відповідальність позичальника за порушення строків виконання зобов`язання у вигляді неустойки, а відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми.

Заявник посилається на те, що договори про внесення змін до договору позики та договору застави були укладені сторонами 12 травня 2022 року, тобто після введення в Україні воєнного стану, і сторони повторно підтвердили свої зобов`язання, у тому числі щодо відповідальності за їх невиконання.

Вважає, що пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а тому вимоги про стягнення трьох процентів річних та неустойки за період із 13 серпня 2022 року до 24 січня 2025 року є обґрунтованими.

На переконання заявника, суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного з`ясування обставин справи, не надав належної оцінки доказам у їх сукупності та безпідставно позбавив кредитора ефективного способу захисту порушеного права.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 13 липня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

23 липня 2026 року матеріали справи № 757/4102/25 надійшли до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 07 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

06 жовтня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 29102020/5, за умовами якого позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти у розмірі 3 524 463,00 грн, що за погодженим сторонами курсом відповідало еквіваленту 133 250,00 дол. США, а позичальник зобов`язалася повернути суму позики у строки та порядку, визначені договором (а. с. 14-17).

На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 06 жовтня 2021 року між сторонами укладено договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Камінською В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 1597, предметом якого є автомобіль марки «Bentley», модель «Bentayga», 2016 року випуску, шасі (кузов, рама) НОМЕР_1 , державний номерний знак НОМЕР_2 (а. с. 23-26).

Відповідно до пунктів 1.7, 1.8 договору застави сторони погодили, що предмет застави залишається на зберіганні у заставодержателя до повного виконання заставодавцем своїх зобов`язань за договором позики та передається у володіння заставодержателя у день укладення договору за актом приймання-передавання транспортного засобу. Протягом строку дії договору предмет застави мав перебувати на зберіганні у заставодержателя або визначеної ним третьої особи.

02 лютого 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договори про внесення змін і доповнень до договору позики та договору застави, якими змінено розмір забезпеченого зобов`язання та визначено, що сума позики становить 836 258,00 грн, що відповідало еквіваленту 29 250,00 дол. США, із кінцевим строком повернення до 02 серпня 2022 року (а. с. 18-20, 29-31).

12 травня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договори № 2 про внесення змін і доповнень до договору позики та договору застави, відповідно до яких остаточно визначено розмір зобов`язання позичальника у сумі 1 579 459,00 грн, що за погодженим сторонами курсом відповідало еквіваленту 49 082,00 дол. США, із кінцевим строком повернення позики до 12 серпня 2022 року.

Сторони також погодили, що у разі збільшення курсу гривні до долара США сума позики підлягає поверненню відповідно до доларового еквівалента за комерційним курсом продажу долара США, встановленим АТ «Правекс-Банк», а також передбачили відповідальність позичальника за порушення строків виконання зобов`язання (а. с. 21, 22, 27, 28).

09 травня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого до нового кредитора перейшли права вимоги за договором позики від 06 жовтня 2021 року № 29102020/5, з урахуванням внесених змін, та договором застави (а. с. 12, 13).

08 серпня 2023 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_1 набув права кредитора за договором позики та заставодержателя за договором застави в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав (а. с. 10, 11).

06 жовтня 2023 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу вчинив виконавчий напис № 1125 про звернення стягнення на предмет застави - транспортний засіб марки «Bentley», модель «Bentayga», 2016 року випуску, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 (а. с. 41, 42).

Згідно з виконавчим написом розмір заборгованості за основною сумою позики станом на 06 жовтня 2023 року становить 1 794 928,74 грн, що еквівалентно 49 082,00 дол. США.

10 жовтня 2023 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Пишний А. В. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 06 жовтня 2023 року № 1125 (а. с. 43, 44).

Цього ж дня, 10 жовтня 2023 року, приватний виконавець прийняв постанови про визначення розміру мінімальних витрат виконавчого провадження та про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця.

19 вересня 2024 року приватний виконавець прийняв постанову про опис та арешт майна боржника - транспортного засобу, який є предметом застави (а. с. 217, 218).

12 серпня 2025 року приватний виконавець склав акт вилучення та передання майна стягувачу (а. с. 218, 219).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

У пункті 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

У частинах першій та другій статті 590 ЦК України визначено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Правові засади звернення стягнення на рухоме майно, що є предметом забезпечувального обтяження, визначені Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Згідно зі статтею 24 цього Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов`язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження.

Відповідно до частини другої статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються: 1) загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження; 2) опис рухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги обтяжувача; 3) заходи щодо забезпечення збереження предмета забезпечувального обтяження або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; 4) спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом проведення публічних торгів або із застосуванням однієї з процедур, передбачених статтею 26 цього Закону; 5) пріоритет та розмір вимог інших обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, які підлягають задоволенню з вартості предмета забезпечувального обтяження; 6) початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» одним із позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження є передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання в порядку, встановленому цим Законом (у тому числі передача цінних паперів електронної форми існування у власність обтяжувача відповідно до законодавства про депозитарну систему України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначила, що використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду. Суд на підставі пункту 4 частини другої статті 25 і статті 26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» може визначити спосіб реалізації предмета забезпечувального обтяження шляхом передачі рухомого майна у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов`язання.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові звернула увагу на правові наслідки застосування такого способу задоволення вимог кредитора: у разі набуття обтяжувачем права власності на предмет забезпечувального обтяження відповідне зобов`язання, забезпечене обтяженням, вважається повністю виконаним і обтяжувач не вправі пред`являти боржнику інші вимоги у зв`язку з виконанням цього зобов`язання.

Отже, сам собою факт попереднього обрання заставодержателем одного з передбачених законом способів звернення стягнення, зокрема вчинення виконавчого напису нотаріуса, не свідчить про фактичне задоволення забезпеченої вимоги та не виключає можливості звернення заставодержателя до суду. Водночас застосування декількох передбачених законом механізмів захисту не може мати наслідком подвійне задоволення однієї й тієї самої вимоги кредитора.

У справі, що переглядається, суди встановили, що 06 жовтня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 29102020/5, виконання якого забезпечено договором застави транспортного засобу «Bentley Bentayga», 2016 року випуску, а на підставі договору про відступлення права вимоги від 08 серпня 2023 року ОСОБА_1 набув права кредитора за договором позики та заставодержателя за договором застави.

У зв`язку з невиконанням боржником зобов`язання за договором позики 06 жовтня 2023 року приватний нотаріус вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на предмет застави, на підставі якого відкрито виконавче провадження.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет застави, керувався тим, що кредитор уже ініціював звернення стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса, а предмет застави перебував у володінні заставодержателя.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Вчинення виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави та відкриття виконавчого провадження із його примусового виконання самі собою не свідчить про фактичне задоволення вимог кредитора і не є підставами припинення забезпеченого заставою зобов`язання. Обрання кредитором одного зі способів звернення стягнення на предмет застави не є тотожним фактичному задоволенню його вимог та не позбавляє заставодержателя права звернутися до суду, якщо забезпечене зобов`язання залишилося невиконаним.

Разом із тим звернення стягнення на предмет застави як спосіб захисту права заставодержателя має забезпечувати задоволення лише тієї вимоги, яка фактично залишилася невиконаною, та не може створювати умов для подвійного отримання кредитором виконання одного й того самого зобов`язання. Тому суд, вирішуючи питання про звернення стягнення на предмет застави, повинен установити не лише факт існування забезпеченого зобов`язання, а й конкретний розмір вимоги, яка підлягає задоволенню саме за рахунок предмета застави.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, одночасно стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 572 686,05 грн, до складу яких входили різниця основної заборгованості, неустойка та три проценти річних, і звернув стягнення на предмет застави шляхом передання транспортного засобу «Bentley Bentayga» у власність заставодержателя. При цьому суд не врахував, що 06 жовтня 2023 року приватний нотаріус уже вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на цей самий предмет застави у рахунок погашення основної заборгованості в розмірі 1 794 928,74 грн, та не встановив, який саме залишок забезпеченого заставою зобов`язання існував на час вирішення спору.

Крім того, суд першої інстанції не визначив, які саме вимоги кредитора підлягають задоволенню за рахунок передання предмета застави у його власність, та не встановив співвідношення між грошовими сумами, заявленими до стягнення безпосередньо з боржника, і тією частиною забезпеченої вимоги, яка має бути погашена за рахунок заставленого майна.

За таких обставин вирішення вимог про стягнення грошової заборгованості та звернення стягнення на предмет застави без встановлення обсягу невиконаного забезпеченого зобов`язання, співвідношення заявлених вимог і правових наслідків обраного способу звернення стягнення не забезпечує належної правової визначеності щодо обсягу виконання зобов`язання та створює ризик подвійного задоволення вимог кредитора.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, цих недоліків не усунув, дійсний розмір забезпеченого заставою невиконаного зобов`язання не встановив, стан та результати виконавчого провадження належним чином не з`ясував і помилково керувався тим, що саме вчинення виконавчого напису нотаріуса виключає можливість судового звернення стягнення на предмет застави. Такий підхід не відповідає статті 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та наведеному висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 645/6151/15-ц.

Щодо позовних вимог про стягнення трьох процентів річних та неустойки Верховний Суд керується таким.

Згідно з частинами першою-третьою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини першої статті 550, частин першої, другої статті 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК Українинарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався указами Президента України, цей стан триває до сьогодні.

Відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18, який передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Встановлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

У справі, що переглядається, позивач заявив вимоги про стягнення трьох процентів річних та неустойки, нарахованих за період із 13 серпня 2022 року до 24 січня 2025 року, тобто у період дії воєнного стану.

Та обставина, що договір № 2 про внесення змін і доповнень до договору позики укладений 12 травня 2022 року, тобто після введення воєнного стану, та сторони погодили відповідальність за порушення зобов`язання, не виключає застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Зазначена норма є спеціальною щодо відповідальності позичальника за прострочення виконання грошового зобов`язання за договором позики у період дії воєнного стану та не пов`язує звільнення від відповідальності з датою укладення договору або внесення до нього змін.

Такий підхід узгоджується також із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 03 червня 2026 року у справі № 686/34448/24 (провадження № 61-11101св25), відповідно до яких свобода договору не є безмежною: сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, крім випадків, коли неможливість такого відступу випливає із прямої вказівки закону або імперативного характеру відповідного правового регулювання. Домовленість сторін, спрямована на усунення встановленого законом обмеження відповідальності позичальника у період дії воєнного стану, не може бути підставою для незастосування такого законодавчого обмеження.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення із ОСОБА_2 152 716,29 грн трьох процентів річних та 6 141 184,00 грн неустойки.

Щодо вимоги про стягнення 278 785,76 грн різниці основної заборгованості Верховний Суд зазначає таке.

Суди встановили, що за умовами договору позики, з урахуванням внесених до нього змін, сторони визначили суму позики у гривнях з її еквівалентом у розмірі 49 082,00 дол. США та погодили, що у разі збільшення курсу гривні до долара США сума позики підлягає поверненню відповідно до визначеного сторонами доларового еквівалента за комерційним курсом продажу долара США, встановленим АТ «Правекс-Банк».

Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Отже, визначення сторонами грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті та погодження іншого, ніж передбачений частиною другою статті 533 ЦК України, порядку визначення суми, що підлягає сплаті у гривнях, не суперечать вимогам закону. Водночас визначення розміру непогашеного основного зобов`язання потребує встановлення фактичного обсягу його виконання та застосування погодженого сторонами порядку перерахунку валютного еквівалента.

Вчинення виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави у рахунок погашення визначеної на той час суми основної заборгованості саме собою не свідчить ані про належне виконання забезпеченого зобов`язання, ані про припинення обов`язку боржника виконати основне грошове зобов`язання у тому обсязі, в якому воно залишилося невиконаним.

Оскільки за змістом статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, для вирішення питання про наявність та розмір основної заборгованості необхідно встановити, чи відбулося фактичне задоволення вимог кредитора за рахунок предмета застави, у якому обсязі таке задоволення відбулося та який залишок основного зобов`язання існував на час вирішення спору.

При цьому необхідно враховувати і правові наслідки конкретного способу звернення стягнення. Якщо буде встановлено, що ОСОБА_1 саме набув право власності на предмет застави у рахунок виконання забезпеченого зобов`язання, суду належить урахувати висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 645/6151/15-ц (провадження № 14-99цс21) про те, що за такого способу задоволення вимог забезпечене обтяженням зобов`язання вважається повністю виконаним і обтяжувач не вправі пред`являти боржнику інші вимоги у зв`язку з виконанням цього зобов`язання.

Отже, істотне значення для правильного вирішення спору має не лише факт перебування автомобіля у володінні стягувача, а й правова підстава його передання, зокрема чи було майно передано на зберігання у межах виконавчого провадження, чи набув заставодержатель право власності на предмет застави в установленому законом порядку та чи відбулося внаслідок цього задоволення забезпеченої вимоги.

Апеляційний суд, відмовляючи у стягненні 278 785,76 грн різниці основної заборгованості, належним чином не перевірив погоджений сторонами механізм визначення гривневого еквівалента суми позики, не встановив момент та обсяг фактичного задоволення вимог кредитора, а також не з`ясував, який розмір основного грошового зобов`язання залишався невиконаним на час вирішення спору.

Зазначені обставини мають істотне значення і для вирішення позовної вимоги про звернення стягнення на предмет застави, оскільки суд, вирішуючи таку вимогу, повинен установити конкретний розмір забезпеченої вимоги, яка залишилася невиконаною та підлягає задоволенню за рахунок предмета застави, а також правові наслідки обраного способу звернення стягнення, не допускаючи подвійного задоволення вимог кредитора.

Таким чином, висновки апеляційного суду як щодо відсутності підстав для стягнення 278 785,76 грн різниці основної заборгованості, так і щодо відсутності підстав для звернення стягнення на предмет застави є передчасними, оскільки зроблені без установлення обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення цих взаємопов`язаних позовних вимог.

За положеннями статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, вирішувати питання про достовірність доказів чи перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки для правильного вирішення вимог про стягнення 278 785,76 грн різниці основної заборгованості та звернення стягнення на предмет застави необхідно встановити фактичний розмір невиконаного основного зобов`язання, стан і результати виконавчого провадження, правові наслідки передання предмета застави стягувачу, обсяг фактичного задоволення вимог кредитора та розмір вимоги, яка може бути задоволена за рахунок предмета застави, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості самостійно встановити ці обставини, постанова апеляційного суду у зазначених частинах підлягає скасуванню із переданням справи у цих частинах на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить урахувати наведене, встановити розмір невиконаного основного зобов`язання з урахуванням погодженого сторонами порядку визначення гривневого еквівалента позики; з`ясувати стан та результати виконавчого провадження, правову підставу і наслідки передання предмета застави стягувачу; встановити, чи відбулося фактичне задоволення вимог кредитора за рахунок предмета застави та в якому обсязі; з`ясувати, чи набув заставодержатель право власності на предмет застави у рахунок виконання забезпеченого зобов`язання; визначити розмір забезпеченої вимоги, яка залишилася невиконаною, та залежно від установленого вирішити вимоги про стягнення різниці основної заборгованості і звернення стягнення на предмет застави з урахуванням правових наслідків відповідного способу звернення стягнення та недопущення подвійного задоволення однієї й тієї самої вимоги кредитора.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на викладене колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне:

касаційну скаргу задовольнити частково;

постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 152 716,29 грн трьох процентів річних та 6 141 184,00 грн неустойки залишити без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України;

постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про стягнення 278 785,76 грн різниці основної заборгованості та звернення стягнення на предмет застави скасувати з підстав, передбачених статтею 411 ЦПК України, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду Верховний Суд не ухвалює нового рішення по суті спору, а частково скасовує постанову апеляційного суду з переданням справи у відповідній частині на новий апеляційний розгляд, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах попередніх інстанцій та її касаційним переглядом, має бути здійснений за результатами остаточного вирішення спору з урахуванням загальних правил розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Моргун Дмитро Олександрович, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення різниці основної заборгованості та звернення стягнення на предмет застави скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення трьох процентів річних та неустойки залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк

Оригінал: reyestr.court.gov.ua