Постанова від 05 листопада 2026 р. у справі №460/11308/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/11308/26 пров. № А/857/45978/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді – Димарчук Т.М.,

суддів – Москаля Р.М., Сала П.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 липня 2026 року у справі №460/11308/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, в якому просив:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області щодо не нарахування та не виплати доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення, відповідно до статті 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року №796-XII у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 01 січня відповідного календарного року;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області нарахувати та виплатити доплату до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення (зона гарантованого добровільного відселення), відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-XII у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, установлених на 01 січня відповідного календарного року, починаючи з 01.02.2026.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22.07.2026 позов задоволено повністю.

Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, не погоджуючись з вказаним рішенням суду, звернулося з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що рішення ухвалене з порушенням вимог матеріального та процесуального права, просить його скасувати в повному обсязі та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було враховано норми статті 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2026 рік» та Постанову Кабінету Міністрів України від 14 січня 2026 р. № 48, якими встановлено додаткові умови для виплати доплати непрацюючим пенсіонерам, що постійно проживають у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення. Апелянт вказує, що на виконання зазначених нормативних актів було проведено звірку з Єдиним державним демографічним реєстром, за результатами якого встановлено відсутність відомостей щодо постійного проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення у період з 26 квітня 1986 р. до 1 січня 1993 р., що, на думку відповідача, свідчить про відсутність правових підстав для встановлення відповідної доплати.

Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Суд на підставі частини четвертої статті 304 КАС України дійшов висновку, що відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 має статус особи, потерпілої від Чорнобильської катастрофи (категорія 3); зареєстроване місце проживання – у населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 №106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення; є непрацюючим пенсіонером та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування на невиплати доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі двох прожиткових мінімумів, позивач звернувся до суду з позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018 було відновлено дію статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в редакції, чинній до 01.01.2015, яка закріплює право непрацюючих пенсіонерів, що проживають у зоні радіоактивного забруднення (зокрема, в зоні гарантованого добровільного відселення), на отримання підвищення до пенсії. Водночас суд, ураховуючи приписи Закону України № 1774-VIII та правові висновки Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що розрахунковою величиною для обчислення такого підвищення є прожитковий мінімум для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальна заробітна плата. Відхиляючи застосування обмежень та додаткових умов, встановлених нормами законів про Державний бюджет (статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік»), суд першої інстанції, із посиланням на практику Конституційного Суду України та принцип пріоритетності спеціального закону, наголосив, що держава не може скасовувати чи звужувати гарантовані спеціальним законом соціальні виплати в межах бюджетного процесу. З огляду на це суд визнав протиправною бездіяльність пенсійного органу та зобов`язав його здійснити нарахування і виплату позивачу відповідного підвищення до пенсії в розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, починаючи з 01.02.2026.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених ст. 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я, визначено Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-ХІІ від 28.02.1991 (далі – Закон №796-ХІІ), який створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.

Відповідно до частин першої, другої статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що була чинною до 01 січня 2015 року) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:

– у зоні безумовного (обов`язкового) відселення – три мінімальні заробітні плати;

– у зоні гарантованого добровільного відселення – дві мінімальні заробітні плати;

– у зоні посиленого радіоекологічного контролю – одна мінімальна заробітна плата.

Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.

1 січня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі №796-ХІІ статті 31, 37, 39, 45.

Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII, який в силу приписів розділу II «Прикінцеві положення» набрав чинності з 01 січня 2016 року, включено до Закону №796-ХІІ статтю 39 такого змісту: «Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження. Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».

06 грудня 2016 року прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.

Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання і протидії політичній корупції» від 19 грудня 2019 року № 410-IX).

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» від 15 травня 2018 року № 2415-VIII).

Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Як свідчить зміст Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що приписами Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII запроваджено імперативну заборону на застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати працівників та інших виплат. Водночас законодавцем чітко встановлено, що базозою для обчислення вказаних виплат відтепер слугує виключно розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (в редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було виключено Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018».

Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України». Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 вказав, що обмеження чи скасування Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», фактично є відмовою держави від її зобов`язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов`язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

У Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакціях, чинних до внесення змін Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вказане Рішення не містить.

Тобто вказаним Рішенням Конституційного Суду України відновлено дію статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року), яка з 17 липня 2018 року є чинною.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі № 240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17 липня 2018 року відновила чинність редакція статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (яка була чинною до 01 січня 2015 року) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшій категорії осіб, ніж це передбачено у редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII.

Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта – статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» до внесення змін Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 04 лютого 2016 року № 987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення – у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють

(1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також

(2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності.

У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В деяких випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» актом (переживаюча / ультраактивна дія) (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20 (пункт 40), від 03 листопада 2021 року у справі №9901/378/20 (пункт 30).

Згідно з частиною першою статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.

Конституційний Суд України в Рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4/зп у справі №18/183-97 за конституційним зверненням ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набрання чинності Конституцією України) визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який був чинним раніше.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вирішення правової колізії між нормативними актами однакової юридичної сили має здійснюватися з урахуванням темпорального принципу (lex posterior derogat priori), відповідно до якого застосуванню підлягає закон, виданий пізніше (незалежно від наявності чи відсутності в ньому прямого застереження про скасування попередніх норм).

Оскільки Закон України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ був прийнятий пізніше за Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», саме встановлена ним розрахункова величина — прожитковий мінімум для працездатних осіб — підлягає застосуванню під час обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, передбаченого статтею 39 вказаного спеціального Закону (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Відтак, використання мінімальної заробітної плати як базової величини у цих правовідносинах виключається.

При цьому апеляційний суд поділяє позицію місцевого суду щодо того, що такий правозастосовний підхід жодним чином не суперечить положенням статті 71 профільного Закону стосовно заборони призупинення його дії іншими законодавчими актами. Приписи пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ не спричиняють правового наслідку у вигляді призупинення дії самої матеріальної норми, а лише запроваджують нову розрахункову величину, необхідну для її практичної реалізації.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що, хоча приписи частини третьої статті 22 Конституції України (з урахуванням їх тлумачення Конституційним Судом України, зокрема у Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005) забороняють звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав при зміні законодавства, суб`єктивне право позивача на отримання спірного підвищення до пенсії не належить до категорії основних прав. За своєю правовою природою вказане підвищення є додатковою виплатою до призначеної пенсії, виникнення права на яку зумовлюється фактом проживання особи в зоні радіоактивного забруднення.

З огляду на це, дія пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ цілком правомірно поширюється на вказані правовідносини. Відтак, розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 спеціального Закону підлягає обчисленню із застосуванням як розрахункової величини саме прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати, що не є порушенням сутності конституційних гарантій щодо соціального захисту.

Такий підхід повністю узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постанові від 04.04.2024 у справі № 240/19227/21, який місцевий суд обґрунтовано застосував до спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, у позивача наявне право на щомісячне підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб.

Разом з цим, статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено, що у 2025 році на період дії воєнного стану в Україні доплата непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення, встановлюється за умови, що такі особи проживали або працювали у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення, станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року, у зв`язку з чим особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи. Доплата за проживання на зазначених територіях встановлюється у розмірі 2361 гривня.

Особам, які після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року) самостійно або у встановленому законодавством порядку за направленнями обласних державних адміністрацій змінили місце проживання за межі зон безумовного (обов`язкового) відселення або гарантованого добровільного відселення та в подальшому повернулися на постійне місце проживання до цих зон, а також особам, які зареєстрували своє місце проживання чи переїхали на постійне місце проживання до зазначених зон після аварії на Чорнобильській АЕС, доплата за проживання в таких зонах не встановлюється.

Виплата доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення непрацюючим пенсіонерам припиняється після залишення особою свого місця постійного проживання на зазначених територіях та декларування/реєстрації місця проживання за межами зон безумовного (обов`язкового) відселення та зон гарантованого добровільного відселення, що підтверджується відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів.

Для встановлення виплат, передбачених цією статтею, Пенсійному фонду України забезпечити звірення відомостей про постійне місце проживання одержувачів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення із відомостями Єдиного державного демографічного реєстру та інших державних реєстрів для продовження чи припинення відповідних виплат, а також приведення розмірів доплати за проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення або в зоні гарантованого добровільного відселення та пенсійних виплат у відповідність із цією статтею.

Відповідно до статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» Кабінетом Міністрів України 27 грудня 2024 року прийнято постанову № 1524 «Деякі питання здійснення у 2025 році на період воєнного стану в Україні доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення» (далі – Постанова № 1524), яка застосовується з 01 січня 2025 року, пунктом 1 якої установлено, що у 2025 році факт проживання у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 26 квітня 1986 року чи у період з 26 квітня 1986 року до 1 січня 1993 року для встановлення, продовження чи припинення доплат, передбачених статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», у разі відсутності відповідних відомостей у Єдиному державному демографічному реєстрі, Реєстрі територіальної громади та в інших державних реєстрах встановлюється органами Пенсійного фонду України за сукупності таких обставин:

особі надано статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;

у Єдиному державному демографічному реєстрі, відомчій інформаційній системі Державної міграційної служби відсутні відомості про зміну місця проживання такою особою у період після 1 січня 1993 року.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що положеннями статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та постанови Кабінету Міністрів України № 1524 були запроваджені тимчасові (на період дії воєнного стану у 2025 році) критерії для отримання доплати непрацюючими пенсіонерами, які постійно проживають у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення. Зокрема, право на вказану виплату в фіксованому розмірі 2361 грн пов`язувалося виключно з фактом проживання або роботи на цих територіях станом на 26 квітня 1986 року чи в період до 1 січня 1993 року, що слугувало підставою для набуття статусу постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи особи. Водночас громадяни, які після аварії на ЧАЕС змінили місце проживання за межі вказаних зон і згодом повернулися, або ж уперше переїхали на ці території після аварії, були позбавлені права на отримання відповідної доплати.

Отже, в такий спосіб указаними нормативними актами фактично встановлено інше, додаткове правове регулювання спірних правовідносин, яке є відмінним від положень Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Цей нормативний акт є профільним (спеціальним) законом, який забезпечує реалізацію конституційних прав потерпілого населення на охорону життя і здоров`я, а також формує єдиний та незмінний порядок соціального захисту, визначення категорій зон радіоактивного забруднення й умов проживання на них.

Верховний Суд у постанові від 05.06.2026 (справа №240/4486/25) виснував, що запровадження додаткових умов для отримання доплати непрацюючим пенсіонерам, які постійно проживають у зоні безумовного (обов`язкового) відселення та в зоні гарантованого добровільного відселення згідно із статтею 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та пункту 1 Постанови № 1524 призводить до обмеження конституційного права такої категорії осіб на належний соціальний захист, що передбачений спеціальним законом, а також порушує суть конституційних гарантій щодо безумовного забезпечення соціального захисту таких осіб. Поширення дії Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» та Постанови № 1524 на доплату, встановлену Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», є грубим порушенням норм Конституції України, зокрема статей 8, 19 та 92».

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 зазначав, що предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, а тому цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007). Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі – Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27 лютого 2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Отже, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що зміна правового регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, можлива виключно шляхом внесення змін до профільного законодавства. Як неодноразово наголошував Конституційний Суд України (зокрема, у рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 та від 22.05.2008 № 10-рп/2008), закон про Державний бюджет не наділений вищою юридичною силою стосовно інших законів, а тому не може скасовувати, зупиняти їх дію чи встановлювати додаткове (інакше) регулювання тих відносин, які є предметом виняткових (спеціальних) норм. Запровадження таких обмежень через бюджетний процес призводить до недопустимого звуження змісту та обсягу існуючих соціальних прав і свобод громадян, що прямо суперечить приписам статей 22 та 46 Конституції України.

З огляду на те, що відповідні зміни до спеціального Закону в частині виплати спірної доплати непрацюючим пенсіонерам не вносилися, утворилася правова колізія між нормами профільного законодавства та Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік». Апеляційний суд поділяє позицію місцевого суду щодо того, що для подолання вказаної конкуренції норм, керуючись принципом верховенства права та позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 18.06.2020 № 5-рп(II)/2020, необхідно застосовувати класичний принцип правозастосування — «спеціальний закон скасовує дію загального» (lex specialis derogat generali). Відповідно, пріоритетному застосуванню підлягають положення спеціального Закону, тоді як приписи закону про Державний бюджет розглядаються як загальні норми (lex generalis), які не можуть обмежувати чи скасовувати вже гарантовані державою соціальні права.

З огляду на це, місцевий суд обґрунтовано визнав протиправним застосування відповідачем положень статті 45 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» разом із постановою Кабінету Міністрів України № 1524, а також аналогічних приписів статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» (Закон № 4695-IX). Вказаними нормами незаконно запроваджено додаткові обмежувальні критерії для отримання доплати (наявність факту проживання чи роботи в зонах відселення в період з 26.04.1986 до 01.01.1993), встановлено її фіксований зменшений розмір (2361 грн у 2025 році та 2595 грн у 2026 році) та передбачено припинення виплат особам, які змінювали місце свого проживання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що допущена відповідачем бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, встановленому статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (на рівні двох прожиткових мінімумів), є протиправною.

За таких обставин місцевий суд дійшов обґрунтованого переконання про необхідність ефективного судового захисту порушених прав та інтересів позивача шляхом задоволення заявлених вимог у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 липня 2026 року у справі № 460/11308/26 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддяТ. М. Димарчук

суддіР. М. Москаль

П. І. Сало