Постанова від 04 листопада 2026 р. у справі №600/3254/26-а — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 600/3254/26-а

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Маренич І.В.

Суддя-доповідач - Гонтарук В. М.

05 листопада 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гонтарука В. М.

суддів: Моніча Б.С. Білої Л.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними і скасування рішень та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

позивач звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними і скасування рішень та зобов`язання вчинити дії.

24.07.2026 року представником позивача до суду першої інстанції подано заяву про забезпечення позову, в якій просив :

- заборонити військовій частині НОМЕР_1 в особі її командира та інших посадових осіб вчиняти будь-які дії щодо переведення/переміщення/направлення солдата ОСОБА_1 для виконання обов`язків військової служби за межі територіального місцезнаходження військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) по завершенню його перебування у навчальному центрі до іншої військової частини, бойового підрозділу - до набрання рішенням суду у цій справі законної сили.

Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року заяву задоволено частково.

Не погодившись з прийнятою ухвалою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні заяви.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Позивач своїм правом передбаченим ст.ст. 300,304 КАС України не скористався та не подав відзив на апеляційну скаргу.

Сьомий апеляційний адміністративний суд, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 1 статті 150 КАС України передбачено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Відповідно до положень частини 2 статті 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:

1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду;

2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

Із системного аналізу вимог наведених норм випливає, що забезпечення позову – це заходи адміністративного процесуального припинення дій, які можуть ускладнити виконання майбутнього рішення суду чи зробити його виконання неможливим. Вони повинні гарантувати можливість реалізації позовних вимог у разі задоволення позову.

Значення цього інституту адміністративного процесуального права в тому, що ним захищаються законні інтереси (права) позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли неприйняття заходів може призвести до невиконання судового рішення. Забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін.

Мета забезпечення позову – це хоча і негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового акта, а також перешкоджання спричинення значної шкоди заявнику. Таким чином, заходи забезпечення позову не мають якогось дискримінаційного характеру стосовно якоїсь із сторін у спорі; їх застосування здійснюється в рамках дискреційних повноважень суду і на основі принципів змагальності та процесуального рівноправ`я сторін.

Законодавець встановив три підстави для постановляння ухвали про забезпечення позову у справі, зокрема такими є:

- невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду;

- наявні ознаки очевидної протиправності оскаржуваного рішення, дій чи бездіяльності;

- наявні ознаки очевидного порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду.

У пункті 17 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" №2 від 06.03.2008 надано роз`яснення, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування обставин, які б свідчили про наявність зазначених вище підстав для забезпечення позову.

Подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють згідно частини 4 статті 150 КАС України дію оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.

Відтак, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа або до якого має бути поданий позов, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання судового рішення в разі задоволення позовних вимог. Заходи забезпечення позову повинні відповідати і бути співрозмірними заявленим позовним вимогам, мають бути безпосередньо пов`язаними з предметом спору, необхідними і достатніми для забезпечення виконання судового рішення.

При розгляді заяви про вжиття заходів забезпечення позову суд оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням:

- розумності, обґрунтованості й адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

- забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників процесу;

- наявності зв`язку між конкретним видом, що застосовується для забезпечення позову, і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий вид забезпечення забезпечити фактичне виконання рішення суду у разі його задоволення;

- імовірності виникнення утруднень для виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів;

- необхідності у зв`язку із вжиттям заходів запобігти порушенню прав та інтересів інших осіб, в тому числі, й осіб, які не приймають участь у розгляді справи.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року №ETS N005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Згідно приписів статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Зокрема Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини, у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Відповідно пунктів 1, 2, 4 та 5 ч. 1 ст. 151 КАС України позов може бути забезпечено: зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; забороною відповідачу вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

З матеріалів заяви вбачається, що заявник оскаржує довідку ВЛК, за результатами якої його було визнано придатним до служби, наказ про призов на військову службу та наказ про зарахування до списків особового складу військової частини.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022, який триває і на теперішній час.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу", який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

В частині 9 ст. 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" надано визначення поняття військовослужбовців, як осіб, які проходять військову службу.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

З аналізу зазначених норм вбачається, що військовозобов`язані, які були призвані на військову службу під час мобілізації, в особливий період, набувають нового юридичного статусу військовослужбовці.

Суд зазначає, що у зв`язку із призовом на військову службу та зарахування до особового складу військової частини позивач набув статусу військовослужбовця. Отже, на даний час позивач має статус військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 .

При цьому суд зазначає, що подальше направлення/переведення/переміщення позивача для проходження військової служби до іншої військової частини або іншого місця служби у даному випадку може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав та інтересів позивача у разі задоволення пред`явленого ним позову, зумовить необхідність докладати значні зусилля для поновлення цих прав у спірних правовідносинах або навіть може призвести до незворотних наслідків.

Крім того, суд звертає увагу, що доводи позовної заяви у цій справі фактично зводяться до того, що позивач на момент проходження ВЛК та призову на службу перебував під наглядом психіатрів ОКНП "Чернівецька обласна психіатрична лікарня" з діагнозом - перший когнітивний розлад органічного генезу, що підтверджується довідкою від 22.06.2026 №150, яка міститься у матеріалах справи. Однак, таке захворювання позивача не було досліджено під час проходження ВЛК, за результатами чого позивача було визнано повністю придатним до служби за станом здоров`я.

У контексті зазначеного психічного захворювання заявником до заяви долучено Акт №325 від 04.12.2001 обласної амбулаторної спеціалізованої ЛКК при психіатричній лікарні, згідно якого проводився психіатричний огляд позивача як допризовника.

Заявник зазначає, що у ході проведення вказаного вище психіатричного огляду у позивача діагностували ряд відхилень у розвитку, а саме: запас знань низький; таблиці множення не знає; прості арифметичні операції виконує з помилками; обмежена здатність до порівняння, узагальнення; не розуміє абстракцій; не може пояснити значення прислів`їв, абстракцій; не може конкретизувати; не вміє систематизувати та класифікувати тощо.

Таким чином, за результатами проведеного психіатричного огляду позивачу було діагностовано, зокрема, розумову відсталість ступеня легкої дебільності.

Враховуючи проведений медичний огляду у психіатричній лікарні, 25.01.2002 Чернівецькою комісією при військоматі позивач був визнаний непридатним до військової служби у мирний час та обмежено придатним у військовий час за графою І ст. 20Б, а також знятий з військового обліку з огляду на наявність психічного захворювання.

Заявник наголошує, що вказана інформація щодо визнання позивача непридатним до військової служби у мирний час та обмежено придатним у військовий час за графою І ст. 20Б у зв`язку із розумовою відсталістю була достеменно відома представникам ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки відповідні відомості про ВЛК 2002 року містилися у особовій справі позивача та відображалися у його тимчасовому посвідченні військовозобов`язаного № НОМЕР_2 .

При цьому, порядок проходження ВЛК та Розлад хвороб у 2002 році було врегульовано наказом Міністерства оборони України від 01.04.1994р. №2 (у редакції змін від 26.07.1999).

Статтею 20Б Розладу хвороб, до якої було віднесено діагноз позивача, передбачалися діагнози, пов`язані із розумовою відсталістю: дебільність у помірно вираженому і легкому ступені, за результатами яких особи визнавалися непридатними до військової служби із зняттям з військового обліку та непридатними до військової служби у мирний час та обмежено придатним у військовий час.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що під час призову на військову службу позивача спершу було подано в команду військової частини НОМЕР_3 , де йому було відмовлено у зарахуванні за станом здоров`я та направлено до військової частини НОМЕР_1 , хоч позивач формально був визнаний повністю придатним. Вказане підтверджується листом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 11.06.2026 №8170.

Також психічне захворювання позивача знайшло своє підтвердження безпосередньо у листі командира військової частини НОМЕР_1 від 16.07.2026 №1687/3/37233, у якому зазначено, що позивачу встановлено діагноз за результатами додаткового обстеження, рекомендовано додатковий огляд та направлення на ВЛК для визначення ступеня придатності.

Проаналізувавши викладене вище у сукупності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що матеріалами справи дійсно належним чином підтверджується наявне психічне захворювання позивача з діагнозом - перший когнітивний розлад органічного генезу, пов`язане із розумовою відсталістю особи, з яким його було мобілізовано на військову службу та призначено на бойову посаду – старший стрілець-оператор штурмового відділення.

При цьому, із картки обстеження та медичного огляду №2026-0528-1455, згідно якого проводився медичний огляд позивача, не вбачається проведення відповідних медичних досліджень з метою визначення ступеню його придатності до служби з наявним психічним захворюванням.

Поряд з цим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що згідно Пояснень щодо застосування статей Розкладу хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби (додаток 2 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України №402) огляд громадян та військовослужбовців із захворюванням, пов`язаним з розумовою відсталістю, проводиться лише після стаціонарного обстеження, в той час як у матеріалах справи відсутні докази стаціонарного обстеження психічного захворювання позивача під час проведення медичного огляду представниками ВЛК та подальшої мобілізації.

Також суд приймає до уваги аргументи заявника, що саме по собі оскарження індивідуальних актів відповідачів у даній справі автоматично не зупиняє їх дії, що фактично не забороняє командуванню частини направити позивача до бойового підрозділу для виконання обов`язків служби за займаною посадою, в той час як позивачу з дитинства було діагностовано психічне захворювання, яке не було досліджене під час мобілізації і без урахування якого позивача призначено на бойову посаду.

З огляду на викладене, на думку суду, обраний позивачем спосіб забезпечення позову шляхом заборони військовій частині в особі її командира та інших посадових осіб вчиняти будь-які дії щодо переведення/переміщення/направлення позивача для виконання обов`язків військової служби за межі територіального місцезнаходження військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) до іншої військової частини/бойового підрозділу - до набрання рішенням суду у цій справі законної сили, є співмірним та таким, що спрямований на вжиття необхідних заходів з метою недопущення виникнення обставин, які можуть ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача в цій справі.

До того ж, направлення особи на бойові завдання із психічним захворюванням, яке не було обстежене медичними працівниками, безумовно може призвести до невідворотних та згубних наслідків, що унеможливить ефективно захистити або поновити порушене чи оспорюване право або інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду із цим позовом, а також завдати позивачу значної шкоди.

Водночас, суд наголошує, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову правомірність оскаржуваних індивідуальних актів відповідачів судом не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись під час розгляду заяви про забезпечення позову.

Тобто, вирішуючи питання про забезпечення позову у цій справі суд не вирішує спір по суті та не визнає оскаржувані акти відповідачів протиправними або ж правомірними.

Варто зазначити, що обраний заявником вид забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін, оскільки мета забезпечення позову - це негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання судового рішення, а також перешкоджання завдавання значної шкоди позивачу.

Суд звертає увагу, що обраний вид забезпечення позову не змінює правового становища позивача як військовослужбовця та не забороняє командуванню військової частини НОМЕР_1 , у розпорядженні якого перебуває позивач, залучати його для виконання обов`язків військової служби у межах територіального місцезнаходження військової частини НОМЕР_1 під час дії воєнного стану з огляду на збройну агресію рф проти України.

Також слід зазначити, що обраний захід забезпечення позову жодним чином не порушує п. 10 ч. 3 ст. 151 КАС України, адже у даному випадку суд не зупиняє наказ або розпорядження командира (начальника), відданого військовослужбовцю в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

При цьому, суд вважає, що вимога заяви про забезпечення позову в частині заборони військовій частині вчиняти відповідні дії по завершенню перебування позивача у навчальному центрі є необґрунтованою, оскільки заявником не надано суду доказів перебування позивача у навчальному центрі, за результатами чого ним буде складена присяга.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість заяви позивача про забезпечення адміністративного позову.

Оцінюючи позицію апелянта, колегія суддів вважає, що обставини, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої інстанції та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного рішення, у апеляційній скарзі не зазначено.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а ухвалу Чернівецького окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

ГоловуючийГонтарук В. М.

СуддіМоніч Б.С. Біла Л.М.