Постанова від 21 жовтня 2026 р. у справі №352/2250/24 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 352/2250/24

Провадження № 22-ц/4808/1273/26

22ц/4808//1273/26

Головуючий у 1 інстанції КУЗЬМЕНКО С. В.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів Василишин Л. В.,

Томин О. О.,

секретар Петрів Д. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 07 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 26 травня 2026 року у складі судді Кузьменка С. В., ухвалені у м. Івано-Франківську, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Лисецької селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за заповітом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Лисецької селищної ради Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , Лисецької селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за заповітом.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що його баба ОСОБА_3 була власником будинковолодіння по АДРЕСА_1 , яке збудовано в 1964 році. 25 серпня 1993 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким все належне їй майно заповідала йому.

Після смерті його баби ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилась спадщина, в тому числі й на будинковолодіння по АДРЕСА_1 .

Позивач вказував, що є спадкоємцем за заповітом зазначеного будинковолодіння та іншого майна, оскільки чоловік ОСОБА_3 – ОСОБА_4 помер до часу відкриття спадщини, а син ОСОБА_3 – ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 та за життя не заявляв свої права на спадкове майно.

Посилаючись на те, що він прийняв спадщину шляхом вступу в управління, володіння та розпорядження майном, оскільки проводив похорон ОСОБА_3 та проживав в спірному будинковолодінні, однак не може оформити свої права в зв`язку із відсутністю правовстановлюючих документів на спірне майно, а також на те, що інших спадкоємців даного майна немає, просив визнати за ним право власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

У червні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та Лисецької селищної ради Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння. Свої позовні вимоги мотивував тим, що фактичні обставини щодо набуття спадкових прав після смерті ОСОБА_3 були неодноразово досліджені та встановлені судами усіх інстанції неодноразово. Зокрема, судовими рішеннями у справах № 2-253/2010 та № 22-ц-6292/2010 встановлено обставини, що мають преюдиційне значення, а саме, що єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 була її донька ОСОБА_5 , а її спадкоємцем відповідно є він. Також зазначеними рішеннями було встановлено, що на час смерті ОСОБА_3 проживала спільно із своєю дочкою ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_2 , а не в спірному будинковолодінні. При цьому вказував, що позивач ОСОБА_1 був учасником справи № 22-ц-6292/2010, в якій було встановлено ту обставину, що ОСОБА_1 , на ім`я якого було складено заповіт заяви у нотаріальну контору не подавав, у фактичне володіння спадковим майном не вступав.

Посилаючись на те, що він є єдиним правонаступником ОСОБА_3 , просив визнати за ним право власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 , а також стягнути на свою користь судові витрати.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 07 травня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Цим же рішенням задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку загальною площею 51,9 кв.м., житловою площею 21,7 кв.м., стайні загальною площею 18,9 кв.м, стодоли загальною площею 15,3 кв.м, колодязя, огорожі.

Додатковим рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 26 травня 2026 року постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 500 грн.

У апеляційній скарзі на зазначені рішення суду ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на неналежну оцінку судом доказів у справі, просить рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та в стягненні судових витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 500 грн. – відмовити.

Позивач ОСОБА_1 вважає, що суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин норми чинного ЦК України. В той же час, на його думку, суд повинен був керуватися нормами ЦК УРСР (в редакції 1963 року), що був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

Поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що він прийняв спадщину після смерті баби ОСОБА_3 шляхом вступу в управління, володіння та розпорядження спадковим майном. Зокрема, він забрав і використовував речі побутового вжитку покійної, що знаходилися в спірному будинковолодінні, з 1996 року по даний час проживає в спірному будинковолодінні, користується спірним будинком, підтримує його в належному стані, що підтверджується довідкою Лисецької селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області № 2-22від 16 серпня 2024 року та довідкою Стебниківської сільської ради Тисменицького району №97 від 01 квітня 2015 року, а також копіями погосподарських книг за 1996- 2005 роки.

Скаржник ОСОБА_1 звертає увагу на те, що обґрунтовуючи свій зустрічний позов, ОСОБА_2 посилався на преюдицію та обставини і факти, які були встановлені в справах № 2-10/2006, № 22-ц-982/2007р., № 2-253/2010р., № 22-ц-6292/2010р. При цьому, окрім процесуальних рішень судів, інших документів на спірне майно та на підтвердження своїх зустрічних вимог ОСОБА_2 до суду не подавав. Водночас, предметом спору вищевказаних справ було інше будинковолодіння в АДРЕСА_2 , яке було колгоспним двором.

Помилковим, на думку представника ОСОБА_1 , є посилання суду першої інстанції на судові рішення у вищезазначених справах, оскільки суди в межах розгляду зазначених вище справ, не досліджували та не давали оцінки іншому майну ОСОБА_3 – спірному будинковолодінню, не встановлювали хто проживав та користувався цим майном на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 , а також після відкриття спадщини, а досліджували тільки обставини, що стосувалися законності набуття права власності на будинковолодіння в АДРЕСА_2 і його подальшого відчуження. За таких обставин вважає, що вказані вище рішення судів по відношенню до нашого спору не є преюдиційними.

Позивач ОСОБА_1 зазначає, що судом не враховано приписи п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», за змістом яких тільки у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Доказів зверненням до нотаріуса Вінтоняк П. П. суду не надав, що є іншою підставою для відмови в задоволенні його позову.

Також Вінтоняк В. В. зауважує, що зустрічна позовна заява ОСОБА_2 та відзив на позов надійшов до суду поза межами процесуальних строків встановлених судом, без клопотання про їх поновлення, а тому такі документи не могли бути прийняті судом та в подальшому вирішені по суті.

Крім того, Вінтоняк В. В. вважає заявлені відповідачем ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу є неспівмірними, завищеними та непропорційними до предмета спору, оскільки становлять 1/3 частку від вартості спірного майна. Також суперечливим та необґрунтованим є перелік виконаних представником відповідача робіт, викладених у акті виконаних робіт.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Манченко О. В. доводи апеляційної скарги заперечує, рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить залишити його без змін. Додатково вказує, що позивач ОСОБА_1 з 2010 року володів інформацією про те, що належним спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 була її донька – ОСОБА_5 , а не він. Більше того, з 2010 року ОСОБА_1 не вчиняв жодних дій щодо оформлення своїх спадкових прав чи оспорення спадкових прав належних спадкоємців. Також, у судових рішеннях 2010 року встановлено, що фактично спадкодавець ОСОБА_3 до своєї смерті проживала спільно із своєю дочкою ОСОБА_5 , зятем ОСОБА_6 та внуком ОСОБА_2 у будинку АДРЕСА_2 . Тому зазначені у первісному позові, а також у апеляційній скарзі відомості щодо «спільного проживання позивача ОСОБА_1 з бабою ОСОБА_3 , її поховання за кошти позивача не відповідають дійсності.

Представник відповідача ОСОБА_2 вказує на те, що у справі № 2-253 суди встановили важливу для спадкових правовідносин обставину – факт проживання спадкодавця ОСОБА_3 не з позивачем у цій справі, а саме з донькою ОСОБА_5 , яка й прийняла спадщину, а також з відповідачем ОСОБА_2 .

Також представник відповідача вважає помилковими твердження скаржника про те, що відзив на позовну заяву та зустрічний позов подано з порушенням строків, оскільки зустрічний позов було подано в останній день строку для його пред`явлення, а реєстрація судом позову в наступний день не спростовує факту його вчасного надсилання.

Інші учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористалися, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляли. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.; поведінку самого відповідача.

Згідно з статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Представник Лисецької селищної ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області в судове засідання апеляційного суду не з`явився, про час і місце розгляду справи був повідомлений за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без його участі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 адвоката Марущака В. І., який просив скаргу задовольнити, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Манченко О. В., яка просила залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 з таких підстав.

Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції прийшов до висновків, що право на спадкове майно після смерті ОСОБА_3 , а саме на домоволодіння АДРЕСА_1 , набув позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , оскільки після смерті ОСОБА_3 , яка була власником вказаного майна, у спадщину вступила лише матір ОСОБА_2 – ОСОБА_5 . Натомість позивач ОСОБА_1 не вступив у спадщину після смерті ОСОБА_3 , що підтверджується спадковою справою, а також судовими рішеннями у справі № 2-253.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна з огляду на наступне.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення в даній справі не відповідає.

З довідки старости Стебницького старостинського округу № 2-18 від 12 червня 2024 року вбачається, що згідно запису в погосподарській книзі № 3 виконкому Стебниківської сільської ради домогосподарство по АДРЕСА_1 за особовим номером НОМЕР_1 числиться за ОСОБА_3 , померлою ІНФОРМАЦІЯ_1 про що сторони в судовому засіданні апеляційного суду не заперечували (том 1 а.с. 25).

За життя ОСОБА_3 25 серпня 1993 року склала заповіт яким все своє майно, де б воно не було і з чого не складалося і взагалі все, що буде їй належати на день її смерті і на що вона за законом матиме право, заповіла позивачу ОСОБА_1 (том 1 а.с. 18).

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1 а.с. 7).

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Положеннями частини першої статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до пункту 4, підпункту 1 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику в справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України в редакції 1963 року, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом, тощо.

Відповідно до вимог ст. 548 ЦК УРСР для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.

Згідно зі ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Позивач ОСОБА_1 на момент смерті ОСОБА_3 проживав в будинку АДРЕСА_1 , поховав бабусю, вступив в управління володіння і розпорядження спадковим майном та продовжує проживати в цьому будинку. В цьому житлі з 24 червня 1992 року по теперішній час зареєстроване його місце проживання (том 1 а.с. 26, 27, том 2 а.с. 119).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції посилався на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2010 року та рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 грудня 2010 року в справі № 2-253 (том 1 а.с. 155-156, 157-159) якими встановлено, що ОСОБА_1 фактично не вступив в управління спадковим майном.

Згідно із ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Між тим, судом першої інстанції не враховано, що будинковолодіння по АДРЕСА_1 не було предметом спору в справі № 2-253 в якій ОСОБА_2 як спадкоємець першої черги відшукував своє право на спадкування іншого нерухомого майна після смерті ОСОБА_3 – будинку АДРЕСА_2 .

Крім того, відповідачка ОСОБА_7 в судовому засіданні при розгляді судом першої інстанції справи № 2-253 пояснювала, що ОСОБА_1 фактично прийняв спадщину після смерті ОСОБА_3 , оскільки проживав в будинку АДРЕСА_1 .

При цьому позиція ОСОБА_1 є послідовною та незмінною, оскільки при перегляді рішення суду першої інстанції апеляційним судом в справі № 2-253, він заявляв, що не приймав у спадщину будинок АДРЕСА_2 та не претендує на нього.

Преюдиціальність – обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20).

Оскільки фактичні обставини в справі № 2-253 встановлювалися судом щодо іншого нерухомого майна: будинку АДРЕСА_2 , докази щодо спадкування будинку АДРЕСА_1 суду не подавалися і не досліджувалися, не можна погодитися із висновком суду першої інстанції про встановлення рішеннями судів у зазначеній справі факту неприйняття всієї спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 .

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Таким чином, оцінюючи надані ОСОБА_1 докази, апеляційний суд вважає, що оскільки позивач на час смерті спадкодавця проживав у спірному будинку та вступив в його управління, він вважається таким, що прийняв спадщину.

Належних і допустимих доказів тому, що позивач ОСОБА_1 не прийняв у спадщину спірне домоволодіння після смерті ОСОБА_3 , відповідачем не надано як суду першої інстанції, так і апеляційному суду.

Відтак оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове про задоволення його позовних вимог, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 необхідно відмовити.

Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про необхідність скасування оскаржуваного рішення, підлягає скасуванню також й оскаржуване додаткове судове рішення про відшкодування витрат на правову допомогу в зв`язку із задоволенням зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .

Керуючись ст. 367, 368, 376, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 07 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 26 травня 2026 року – скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Лисецької селищної ради Івано-Франківської області та ОСОБА_2 про визнання права власності на будинковолодіння в порядку спадкування за заповітом – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку загальною площею 51,9 кв.м., житловою площею 21,7 кв.м., стайні загальною площею 18,9 кв.м, стодоли загальною площею 15,3 кв.м, колодязя, огорожі.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та Лисецької селищної ради Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння – відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 05 листопада 2026 року.

Судді В. М. Барков

Л. В. Василишин

О. О. Томин