Рішення від 05 листопада 2026 р. у справі №320/37382/26 — Київський окружний адміністративний суд

Суд: Київський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо

Дата: 05 листопада 2026 р.

Справа: №320/37382/26

Суддя: Дудін С.О.

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 листопада 2026 року м. Київ справа №320/37382/26

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про визнання протиправною та скасування індивідуальної податкової консультації, зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Державної податкової служби України (далі по тексту – відповідач, ДПС України), в якому просить суд:

- визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію від 15.09.2026 №5486/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути звернення позивача та надати нову індивідуальну податкову консультацію з урахуванням висновків суду.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що 11.08.2026 через свого представника звернувся до Державної податкової служби України із заявою про надання індивідуальної податкової консультації щодо визначення його статусу податкового резидента України з урахуванням положень Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи.

У зверненні позивач просив роз`яснити, чи є він податковим резидентом України станом на дату надання консультації, а в разі втрати такого статусу - визначити дату, з якої він вважається нерезидентом України.

Позивач зазначає, що є громадянином України, проте з 2023 року постійно проживає разом із сім`єю в Республіці Кіпр. На підтвердження цієї обставини посилається на довідку від 06.03.2023, видану головою Громадської ради Парекклісії, свідоцтво про реєстрацію іноземця від 28.03.2022 та посвідку на проживання від 16.10.2024.

За твердженням позивача, 27.01.2023 він знявся із зареєстрованого місця проживання в Україні у зв`язку з оформленням документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання. Крім того, 29.12.2022 було проведено державну реєстрацію припинення його підприємницької діяльності.

Посилаючись на інформацію Державної прикордонної служби України, позивач зазначає, що 22.02.2022 виїхав з України, після чого перебував на її території протягом нетривалих періодів. Зокрема, у 2023 році він не перебував в Україні, у 2024 році перебував 11 днів, у 2025 році - 73 дні, у 2026 році - 23 дні.

Позивач також стверджує, що не здійснює безпосереднього керівництва українськими підприємствами, хоча залишається учасником та кінцевим бенефіціарним власником юридичних осіб, зареєстрованих в Україні. Водночас у травні 2024 року в Республіці Кіпр ним засновано компанію ECLECTIC HOLDING (CYPRUS) LTD, у якій він обіймає посади директора та секретаря.

За доводами позивача, належні йому на праві власності об`єкти нерухомості в Україні є нежитловими приміщеннями, а його постійне місце проживання, особисті та економічні зв`язки, а також центр життєвих інтересів знаходяться в Республіці Кіпр.

15.09.2026 Державна податкова служба України надала позивачу індивідуальну податкову консультацію №5486/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК.

Позивач вважає зазначену консультацію протиправною, оскільки, на його переконання, відповідач не надав конкретних та однозначних відповідей на поставлені запитання щодо наявності або відсутності в нього статусу податкового резидента України та дати втрати такого статусу.

На думку позивача, відповідач обмежився цитуванням положень податкового законодавства без належного аналізу наведених у зверненні фактичних обставин та без формулювання висновків щодо практичного застосування відповідних норм права.

Позивач наголошує, що визначення податкового резидентства безпосередньо впливає на обсяг його податкових обов`язків, порядок оподаткування доходів та можливість уникнення подвійного оподаткування.

Посилаючись на положення статей 52, 53, 112 Податкового кодексу України та правові висновки Верховного Суду щодо змісту індивідуальних податкових консультацій, позивач стверджує, що оскаржувана консультація не відповідає вимогам пункту 52.3 статті 52 Податкового кодексу України, оскільки не містить належного обґрунтування застосування норм законодавства з урахуванням конкретних обставин та чіткого висновку щодо їх практичного використання.

На переконання позивача, надання такої консультації порушує його право на отримання належного роз`яснення податкового законодавства та позбавляє можливості скористатися передбаченими законом гарантіями звільнення від фінансової відповідальності у разі дотримання індивідуальної податкової консультації.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 28.09.2026 прийнято позовну заяву до провадження та відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Державна податкова служба України подала відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог, вважаючи оскаржувану індивідуальну податкову консультацію правомірною та такою, що відповідає вимогам податкового законодавства.

На переконання відповідача, позивач помилково ототожнює процедуру надання індивідуальної податкової консультації з процедурою встановлення або підтвердження податкового статусу фізичної особи.

Відповідач стверджує, що відповідно до статей 52, 53 Податкового кодексу України індивідуальна податкова консультація має інформаційно-роз`яснювальний характер та спрямована на роз`яснення практичного застосування норм податкового законодавства, а не на встановлення юридичних фактів чи прийняття владного рішення щодо податкового статусу конкретної особи.

За доводами відповідача, визначення податкового резидентства здійснюється фізичною особою самостійно на підставі передбачених законодавством критеріїв. При цьому контролюючий орган не наділений повноваженнями встановлювати статус резидента або нерезидента фізичної особи в межах процедури надання індивідуальної податкової консультації.

ДПС України зазначає, що визначення резидентського статусу передбачає послідовне застосування критеріїв наявності постійного житла, центру життєвих інтересів, тривалості перебування та громадянства. Встановлення відповідних обставин потребує дослідження сукупності документів та оцінки фактичних обставин, що, на думку відповідача, виходить за межі процедури надання індивідуальної податкової консультації.

Відповідач наголошує, що надані позивачем відомості про проживання в Республіці Кіпр, перебування там його сім`ї та здійснення підприємницької діяльності не покладають на контролюючий орган обов`язку підтвердити втрату ним статусу податкового резидента України.

На переконання відповідача, в оскаржуваній консультації позивачу надано необхідні роз`яснення щодо нормативного порядку та критеріїв визначення податкового резидентства, а тому вимоги статті 52 Податкового кодексу України дотримані.

Позивач подав відповідь на відзив, у якій не погоджується із запереченнями Державної податкової служби України, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не спростовують доводів позовної заяви.

Позивач зазначає, що відповідач помилково ототожнює надання індивідуальної податкової консультації із процедурою встановлення юридичного факту. Наголошує, що не звертався до контролюючого органу з вимогою видати довідку про підтвердження статусу нерезидента України, внести відповідні відомості до реєстрів або прийняти владне рішення щодо зміни його податкового статусу. Предметом звернення від 11.08.2026 було отримання роз`яснення щодо практичного застосування положень підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України та статті 4 Конвенції між Україною і Республікою Кіпр до конкретних обставин позивача.

На переконання позивача, самостійне визначення платником своїх податкових обов`язків не звільняє контролюючий орган від обов`язку надати індивідуальну податкову консультацію з урахуванням фактичних обставин, наведених у зверненні. При цьому просте відтворення положень законодавства та загального алгоритму визначення податкового резидентства не відповідає вимогам пункту 52.3 статті 52 Податкового кодексу України.

Позивач наголошує, що у зверненні повідомив відповідачу про постійне проживання разом із сім`єю в Республіці Кіпр з 2023 року, зняття із зареєстрованого місця проживання в Україні, наявність посвідки на проживання за кордоном, припинення підприємницької діяльності в Україні, обмежену кількість днів перебування на її території, а також здійснення діяльності в кіпрській компанії ECLECTIC HOLDING (CYPRUS) LTD.

Крім того, позивач повідомив про наявність корпоративних прав в українських юридичних особах за відсутності безпосереднього управління їхньою діяльністю.

На думку позивача, наведені обставини підлягали оцінці контролюючим органом шляхом послідовного застосування критеріїв визначення податкового резидентства, передбачених національним законодавством та міжнародним договором. Відповідач мав пояснити правове значення повідомлених обставин або зазначити конкретні суперечності чи відсутні відомості, які перешкоджають формулюванню відповідного висновку.

Натомість, як стверджує позивач, відповідач обмежився викладенням загальних умов, за яких фізична особа може визнаватися резидентом або нерезидентом України, не застосувавши відповідні критерії до його конкретної ситуації. Також залишено без відповіді питання про дату, з якої позивач може вважатися таким, що втратив статус податкового резидента України.

У відзиві на позовну заяву відповідач просив суд розглянути справу за участю ДПС України за правилами загального позовного провадження. Означене клопотання мотивоване тим, що дана справа є нетиповою для спрощеного позовного провадження.

Розглянувши означене клопотання, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах:

1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»;

6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.

Умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

Для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо:

1) прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище;

2) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію;

3) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;

4) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців;

5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію;

6) оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

7) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження;

8) типові справи;

9) оскарження нормативно-правових актів, які відтворюють зміст або прийняті на виконання нормативно-правового акта, визнаного судом протиправним і нечинним повністю або в окремій його частині;

10) інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження;

11) перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.

Отже, частиною четвертою вищевказаної статті імперативно визначено категорії справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.

Із положеннями наведеної правової норми процесуального закону перекликаються й приписи частини четвертої статті 257 КАС України, яка відносить справи в аналогічних спорах до переліку справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Частина ж друга статті 257 КАС України визначає, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Предметом позову у даній справі є оскарження ІПК.

Оскільки дана справа не віднесена до імперативно визначеного переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, процесуальні перешкоди для розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відсутні.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.07.2021 у справі №340/1901/20, від 28.07.2021 у справі №160/6740/20, від 22.07.2021 у справі №460/6542/20, від 29.07.2021 у справі №340/1727/20, від 05.08.2021 у справі №200/5490/20-а, від 23.06.2021 у справі №520/13014/2020 та багатьох інших.

Також суд зазначає, що оцінити значення справи для сторін і значний суспільний інтерес має суд в рамках конкретних правовідносин, з яких виник спір. Це означає, що вказані підстави (для розгляду справи за правилами загального позовного провадження) повинні мати своєрідне конкретизоване пояснення у вимірі певної справи; посилання на ці підстави безвідносно до конкретних фактичних підстав не достатньо для того, щоб вимагати розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в численних постановах, зокрема, від 26.05.2022 у справі №640/594/20, від 22.10.2021 у справі № 200/6491/20-а, від 07.10.2021 у справі № 640/23517/20, від 05.10.2021 у справі № 640/23385/20, від 05.08.2021 у справі № 200/5490/20-а, від 22.07.2021 у справі № 460/6542/20, від 23.06.2021 у справі № 520/13014/2020 тощо.

При цьому суд зауважує, що лише посилання на наявність у учасника процесу бажання щодо здійснення розгляду справи за правилами загального, а не спрощеного, позовного провадження не є достатньою підставою для задоволення відповідного клопотання, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, як і не вимагають обов`язкового розгляду справи саме за правилами загального позовного провадження лише з урахуванням викладеного волевиявлення учасника процесу про це. У протилежному випадку суди б мусили розглядати в обов`язковому порядку у судових засіданнях за правилами загального позовного провадження усі справи, в яких учасником процесу повідомлено про особливу важливість для нього такої справи, що зводило б нанівець власну оцінку судом обставин справи через призму необхідності чи доцільності проведення судового засідання, та нівелювало б практичну ефективність інституту спрощеного провадження в принципі. В умовах надмірного навантаження судів справами такий алгоритм дій явно б не сприяв процесуальній економії. Обставини даної справи, на переконання суду, не потребують для встановлення об`єктивної істини ані обов`язкового проведення судового засідання, ані здійснення трансформації форми адміністративного судочинства зі спрощеного у загальне позовне провадження, оскільки повний та всебічний розгляд справи є загальною процесуальною вимогою для кожного судового провадження, незалежно від його форми або того, проводиться судове засідання у справі чи ні. Крім того, суд зауважує, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання не позбавляє учасника процесу можливості надати будь-які докази чи письмові документи чи надати пояснення, виклавши їх у письмовій формі.

Також суд зазначає, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Ахеn v. Germany», заява №8273/78). Так, y випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (не в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

При цьому, положення Кодексу адміністративного судочинства України гарантують права учасників справи безпосередньо знайомитись з матеріалами справи, зокрема і з аргументами іншої сторони та інших учасників та реагувати на ці аргументи відповідно до процесуального законодавства.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що твердження відповідача про неможливість розгляду цієї справи за правилами загального позовного провадження є непереконливими, а тому відсутні підстави для задоволення заяви відповідача.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

Позивач є громадянином України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 .

11.08.2026 представник позивача, адвокат Федорко О.О., звернувся до Державної податкової служби України із заявою про надання індивідуальної податкової консультації щодо визначення податкового резидентства ОСОБА_1 з урахуванням положень Податкового кодексу України та Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи.

У зверненні заявник зазначив, що є громадянином України, однак починаючи з 2023 року постійно проживає в Республіці Кіпр, що підтверджується довідкою від 06.03.2023, виданою головою Громадської ради Парекклісії, посвідкою на проживання від 16.10.2024 № НОМЕР_2 та свідоцтвом про реєстрацію іноземця від 28.03.2022 № НОМЕР_3 .

Також заявник повідомив, що 27.01.2023 знявся із зареєстрованого місця проживання в Україні у зв`язку з оформленням документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання, на підтвердження чого надав витяг із реєстру територіальної громади від 27.01.2023.

Посилаючись на відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 27.07.2026 №19.5.2/56812-26-Вих, заявник зазначив, що 22.02.2022 виїхав з України, після чого відвідував її лише протягом нетривалих періодів. Зокрема, за наведеними у зверненні відомостями, протягом 2022 року він перебував в Україні 40 днів, у 2023 році - 0 днів, у 2024 році - 11 днів, у 2025 році - 73 дні, у 2026 році - 23 дні.

Крім того, заявник повідомив, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31.07.2026 №488244998 йому належать на праві власності нежитлові приміщення загальною площею 95,0 кв. м у АДРЕСА_1 , та офісне приміщення загальною площею 92,9 кв. м на вулиці Королеви Єлизавети ІІ, 2.

При цьому заявник наголосив, що зазначені об`єкти нерухомості не є житловими приміщеннями, а його постійне місце проживання знаходиться в Республіці Кіпр. На переконання заявника, наведені обставини дають змогу визначити його податкове резидентство за критерієм місця постійного проживання без необхідності застосування наступних критеріїв, передбачених податковим законодавством.

Щодо економічних зв`язків з Україною заявник зазначив, що з 2023 року не здійснює підприємницької діяльності та безпосереднього керівництва українськими підприємствами, а 29.12.2022 проведено державну реєстрацію припинення його підприємницької діяльності як фізичної особи-підприємця.

На підтвердження відсутності трудових відносин в Україні заявник послався на відповіді Головного управління ДПС у Дніпропетровській області від 28.07.2026 та Пенсійного фонду України від 24.07.2026, зазначивши, що востаннє доходи у вигляді заробітної плати в Україні йому нараховувалися у 2022 році.

Водночас заявник повідомив, що 05.05.2024 заснував у Республіці Кіпр компанію ECLECTIC HOLDING (CYPRUS) LTD, у якій обіймає посади директора та секретаря.

Заявник також зазначив, що залишається учасником та кінцевим бенефіціарним власником юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, зокрема ТОВ «БПО Смарт», ТОВ «Смарт БПО», ТОВ «Смарт Солюшнс БПО», ТОВ «Смарт Груп Кепітал» та ТОВ «КУА «Смарт Груп Кепітал», проте безпосереднього керівництва та управління їхньою діяльністю не здійснює, а його участь у цих підприємствах обмежується участю в загальних зборах та отриманням дивідендів.

Крім того, заявник повідомив, що перебуває у зареєстрованому шлюбі, має двох дітей, які разом із дружиною постійно проживають у Республіці Кіпр, де діти також навчаються.

На переконання заявника, сукупність наведених обставин свідчить про те, що його постійне місце проживання та центр життєвих інтересів знаходяться саме в Республіці Кіпр, оскільки з цією державою він має більш тісні особисті та економічні зв`язки, ніж з Україною.

Заявник також наголосив, що протягом відповідних податкових років не перебував на території України 183 дні, у зв`язку з чим вважає, що за критерієм тривалості перебування він також не може бути визнаний податковим резидентом України.

Обґрунтовуючи необхідність отримання індивідуальної податкової консультації, заявник послався на положення підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України та статті 4 Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр, зазначивши, що визначення податкового резидентства має здійснюватися шляхом послідовного застосування передбачених законодавством критеріїв, зокрема місця постійного проживання, центру життєвих інтересів, тривалості перебування та громадянства.

На думку заявника, наведені у зверненні обставини підтверджують його податкове резидентство в Республіці Кіпр та відсутність підстав для визнання його резидентом України.

У зв`язку з цим у зверненні від 11.08.2026 заявник просив Державну податкову службу України надати індивідуальну податкову консультацію з таких питань:

- станом на день надання консультації, з урахуванням Конвенції, укладеної між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи, яку ратифіковано Законом України від 07.07.2013 №412-VII «Про ратифікацію Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи та Протоколу до неї», чи є редизентом України ОСОБА_1 .?

- якщо ОСОБА_1 вважається таким, що втратив статус резидента України, то з якої дати слід вважати, що ОСОБА_1 не є резидентом України?

За результатом розгляду звернення позивача від 11.08.2026 Державною податковою службою України надано індивідуальну податкову консультацію від 15.09.2026 №5486/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК.

У консультації відповідач насамперед відтворив наведені заявником обставини щодо його громадянства України, постійного проживання в Республіці Кіпр з 2023 року, зняття із зареєстрованого місця проживання в Україні, наявності документів, що підтверджують право на проживання в Республіці Кіпр, тривалості перебування на території України, належності йому нерухомого майна та корпоративних прав в Україні, а також здійснення діяльності в кіпрській компанії.

Щодо поставлених заявником питань ДПС України, посилаючись на підпункт 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, зазначила, що фізичною особою - резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

Контролюючий орган роз`яснив, що в разі наявності у фізичної особи місця проживання також в іноземній державі її резидентський статус визначається за критерієм постійного місця проживання. Якщо особа має постійне місце проживання в обох державах, враховується місцезнаходження центру її життєвих інтересів, тобто держави, з якою вона має більш тісні особисті чи економічні зв`язки.

У разі неможливості визначення центру життєвих інтересів або відсутності постійного місця проживання в жодній із держав застосовується критерій перебування в Україні не менше 183 днів протягом податкового року. Якщо резидентський статус неможливо визначити за попередніми критеріями, враховується громадянство України.

При цьому відповідач зазначив, що достатньою, але не виключною умовою визначення місцезнаходження центру життєвих інтересів є місце постійного проживання членів сім`ї фізичної особи або її реєстрації як суб`єкта підприємницької діяльності.

Також ДПС України навела положення статті 29 Цивільного кодексу України щодо визначення місця проживання фізичної особи та статті 4 Митного кодексу України щодо поняття постійного місця проживання.

Ураховуючи інформацію, викладену у зверненні, відповідач зазначив, що позивач має місце проживання на території Республіки Кіпр, перебуває разом із сім`єю за межами України понад 183 дні протягом зазначеного періоду, а центр його життєвих інтересів знаходиться на Кіпрі (проживання сім`ї, робота).

Водночас контролюючий орган зазначив, що позивач є громадянином України, учасником та кінцевим бенефіціарним власником юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, а також власником нерухомого майна на її території, проте не зареєстрований як фізична особа - підприємець.

За результатами викладення відповідних положень законодавства ДПС України зазначила, що якщо фізичною особою - громадянином України дотримані критерії, визначені абзацами першим - четвертим підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, така особа може бути визнана резидентом України.

Разом із тим відповідач указав, що якщо за жодним із зазначених критеріїв фізична особа не може бути визнана резидентом України, така особа може вважатися нерезидентом.

При цьому ДПС України наголосила, що до повноважень контролюючого органу не належить функція визначення резидентського статусу фізичної особи, у зв`язку із чим фізична особа самостійно визначає свій статус на підставі підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.

Щодо застосування Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи відповідач зазначив, що її положення поширюються на осіб, які є резидентами однієї або обох Договірних Держав, та на визначені Конвенцією податки, зокрема податок на доходи фізичних осіб.

Посилаючись на статтю 4 Конвенції, контролюючий орган навів правила визначення резидентського статусу фізичної особи, яка відповідно до положень пункту 1 цієї статті є резидентом обох Договірних Держав.

Зокрема, відповідач зазначив, що в такому випадку враховуються наявність постійного місця проживання, центр життєвих інтересів, місце звичайного проживання та належність особи до громадянства відповідної держави. Якщо особа є національною особою обох Договірних Держав або жодної з них, відповідне питання вирішується компетентними органами цих держав за взаємною згодою.

Крім того, ДПС України послалася на Коментарі до Модельної податкової конвенції Організації економічного співробітництва і розвитку, зазначивши, що вони використовуються під час тлумачення положень міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування.

Відповідач навів положення зазначених Коментарів щодо визначення постійного місця проживання, відповідно до яких таким місцем може бути житло, що перебуває у власності особи або використовується нею на підставі договору оренди, за умови його доступності для постійного користування, на відміну від тимчасового перебування.

Щодо визначення центру життєвих інтересів ДПС України зазначила про необхідність урахування сукупності обставин, зокрема сімейних і соціальних відносин особи, її професійної, політичної, культурної та іншої діяльності, місця здійснення підприємницької діяльності, управління майном та інших особистих і економічних зв`язків.

Стосовно критерію звичайного проживання контролюючий орган зазначив, що він передбачає врахування не лише кількості днів перебування особи у відповідній державі, а й частоти, тривалості та регулярності такого перебування як складових усталеного способу життя особи.

У підсумку відповідач зазначив, що положення Конвенції встановлюють правила оподаткування доходів осіб, на яких поширюється її дія, залежно від виду отриманого доходу та податкового статусу відповідних осіб.

При цьому ДПС України наголосила, що податковий статус конкретної особи визначається національним законодавством кожної з Договірних Держав, а критерії резидентства, передбачені статтею 4 Конвенції, застосовуються виключно для цілей відповідного міжнародного договору, а не для визначення податкового статусу особи як такого.

Додатково відповідач повідомив, що статтею 108-1 Податкового кодексу України визначено порядок проведення процедури взаємного узгодження.

Наприкінці консультації ДПС України, посилаючись на пункт 52.2 статті 52 Податкового кодексу України, зазначила, що індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому її надано.

Не погоджуючись зі змістом наданої ІПК, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який ґрунтується на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону, що унеможливлює або істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Згідно з підпунктом 14.1.172 пункту 14.1 статті 14 ПК України податкова консультація - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 14.1.172-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України індивідуальна податкова консультація - роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

За приписами пункту 52.1 статті 52 ПК України за зверненням платників податків у паперовій або електронній формі контролюючий орган, визначений підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, надає їм безоплатно індивідуальні податкові консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на такий контролюючий орган, протягом 25 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію (п.52.2 ст.52 ПК України).

Пунктом 52.3 статті 52 ПК України визначено, що за вибором платника податків індивідуальна податкова консультація надається в усній, у паперовій або електронній формі. Індивідуальна податкова консультація, надана у паперовій або електронній формі, обов`язково повинна містити назву - індивідуальна податкова консультація, реєстраційний номер в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій, опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, зазначених у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання таких норм законодавства.

Згідно з пунктом 53.2 статті 53 ПК України платник податків може оскаржити до суду наказ про затвердження узагальнюючої податкової консультації або надану йому у паперовій або електронній формі індивідуальну податкову консультацію як правовий акт індивідуальної дії, які, на думку такого платника податків, суперечать нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Скасування судом наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Протягом 30 календарних днів з дня набрання законної сили рішенням суду про скасування наказу про затвердження узагальнюючої податкової консультації або індивідуальної податкової консультації центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, або контролюючий орган з урахуванням висновків суду зобов`язані опублікувати узагальнюючу податкову консультацію або надати платнику податків індивідуальну податкову консультацію.

Аналіз вказаних норм свідчить, що податкова консультація за своєю правовою природою є фактично відповіддю контролюючого органу платнику податків на його питання й повинна містити конкретні роз`яснення такому платнику практичної форми та/або моделі його поведінки у визначеному колі податкових правовідносин.

Отже, індивідуальна податкова консультація, як методична й практична допомога платнику при виконанні ним податкового обов`язку, фактично, за всіма процедурами (нарахування та сплата платежів, пені, штрафних санкцій, оскарження дій контролюючих органів тощо): 1) надається платнику податків для правильності практичного застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності; 2) має індивідуальний характер і може використовуватися лише платником податків, якому така консультація надана; 3) не може встановлювати (змінювати чи припиняти) відповідну норму законодавства, а лише надає роз`яснення щодо практичного її застосування; 4) має мету - викладення (роз`яснення) платнику податків офіційного розуміння контролюючим органом змісту конкретної правової норми з питань оподаткування для забезпечення правильного її застосування.

При цьому, платнику надано право оскаржити до суду, як правовий акт індивідуальної дії, податкову консультацію контролюючого органу у випадку, якщо вона, на його думку, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору, й скасування судом такої податкової консультації є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

Обов`язковими ж складовими письмової податкової консультації є опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, зазначених у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання таких норм законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 03.12.2020 у справі № 805/112/16-а, від 13.08.2021 у справі № 816/1510/16, від 12.06.2024 у справі № 200/3060/22

У спірному випадку предметом індивідуальної податкової консультації ДПС України від 15.09.2026 №5486/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК є роз`яснення питання щодо наявності або відсутності у позивача статусу податкового резидента України.

При цьому, суд зазначає, що предметом цього спору не є встановлення судом податкового резидентства позивача або зобов`язання контролюючого органу прийняти рішення про визнання його нерезидентом України.

Предметом судового контролю є відповідність наданої відповідачем індивідуальної податкової консультації вимогам статті 52 ПК України.

Водночас необхідно розмежовувати встановлення юридичного факту, що передбачає прийняття відповідного рішення компетентним органом, та роз`яснення правових наслідків застосування норм законодавства до обставин, повідомлених платником податків.

Здійснення правової кваліфікації обставин, наведених платником у зверненні, з метою роз`яснення порядку практичного застосування податкового законодавства не є тотожним прийняттю владного рішення про встановлення відповідного юридичного факту.

У свою чергу, контролюючий орган не зобов`язаний безумовно визнавати достовірними всі повідомлені платником відомості або підтверджувати його податковий статус у спосіб, який не передбачений законодавством.

У разі недостатності наведених платником обставин для формулювання конкретного висновку контролюючий орган має надати мотивоване роз`яснення щодо юридичного значення відповідних обставин, умов застосування норм законодавства та причин, які перешкоджають формулюванню запитуваного висновку.

Отже, посилання відповідача на відсутність повноважень установлювати юридичний факт податкового резидентства саме по собі не спростовує обов`язку надати індивідуальну податкову консультацію, яка відповідає вимогам пункту 52.3 статті 52 ПК України.

Підпунктом 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що резиденти – це, зокрема, фізична особа - резидент - фізична особа, яка має місце проживання в Україні (п. «в»).

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв`язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від`їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім`ї або її реєстрації як суб`єкта підприємницької діяльності.

Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

Якщо всупереч закону фізична особа - громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого цим Кодексом або нормами міжнародних угод України.

Якщо фізична особа є особою без громадянства і на неї не поширюються положення абзаців першого - четвертого цього підпункту, то її статус визначається згідно з нормами міжнародного права.

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому цим Кодексом, або її реєстрація як самозайнятої особи.

У разі якщо у розділі IV цього Кодексу використовується термін «резидент» у відповідних відмінках, під цим терміном розуміється «фізична особа – резидент».

Відповідно до положень статті 3 ПК України податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв`язку з оподаткуванням митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі - законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Порядок адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, визначається виключно податковим законодавством, законодавством про збір та ведення обліку єдиного внеску.

Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» визначено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи та Протоколу до неї» від 04.07.2013 №412-VII ратифіковано Конвенцію між Урядом України і Урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування та запобігання податковим ухиленням стосовно податків на доходи та Протокол до неї, підписані 8 листопада 2012 року в м. Нікосії, які набирають чинності з дня отримання останнього письмового повідомлення про завершення Договірними Державами всіх внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання ними чинності (додаються).

Датою набрання чинності для України означеною Конвенцією є 07.08.2013.

Відповідно до статті 1 Конвенції її дія поширюється на осіб, які є резидентами однієї чи обох Договірних Держав.

Згідно зі статтею 4 Конвенції для цілей цієї Конвенції термін "резидент Договірної Держави" означає будь-яку особу, яка за законодавством цієї Держави підлягає оподаткуванню в ній на підставі місця проживання, постійного місця перебування, місця управління, місця реєстрації або іншого аналогічного критерію, а також включає цю Державу і будь-яку її адміністративно-територіальну одиницю чи місцевий орган влади. Цей термін, проте, не включає будь-яку особу, яка підлягає оподаткуванню в цій Державі лише стосовно доходів із джерел у цій Державі.

Якщо відповідно до положень пункту 1 цієї статті фізична особа є резидентом обох Договірних Держав, її статус визначається згідно з такими правилами:

a) вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, в якій вона має місце постійного проживання, якщо вона має місце постійного проживання в обох Договірних Державах, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, в якій вона має тісніші особисті й економічні зв`язки (центр життєвих інтересів);

b) якщо Договірна Держава, в якій вона має центр життєвих інтересів, не може бути визначена або коли вона не має місця постійного проживання в жодній з Договірних Держав, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, в якій вона зазвичай проживає;

c) якщо вона зазвичай проживає в обох Договірних Державах або коли вона зазвичай не проживає в жодній з них, вона вважається резидентом тієї Договірної Держави, національною особою якої вона є;

d) якщо вона є національною особою обох Договірних Держав або не є національною особою жодної з них, то компетентні органи Договірних Держав вирішують це питання за взаємною згодою.

Аналізуючи наведені положення податкового законодавства та їх застосування до спірних правовідносин, суд зазначає таке.

Підпунктом «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України встановлено систему критеріїв, за якими визначається статус фізичної особи як податкового резидента України.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що законодавець передбачив послідовний порядок визначення резидентського статусу фізичної особи, який ґрунтується насамперед на встановленні місця її проживання, а за наявності місця проживання також в іншій державі - на визначенні місця постійного проживання, центру життєвих інтересів, тривалості перебування на території України та, за відповідних умов, громадянства.

При цьому застосування кожного наступного критерію обумовлюється неможливістю визначення резидентського статусу особи за попереднім критерієм у випадках, прямо передбачених зазначеною правовою нормою.

Отже, наведені законодавцем критерії не є рівнозначними альтернативними підставами визначення податкового резидентства, які можуть застосовуватися контролюючим органом довільно або вибірково.

Щодо критерію місця проживання та постійного місця проживання.

Відповідно до підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України фізичною особою - резидентом визнається фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом України, якщо має місце постійного проживання в Україні.

Таким чином, первинне значення для визначення податкового резидентства має встановлення фактичних обставин щодо наявності в особи місця проживання в Україні та за її межами, а в разі наявності такого місця у двох державах - визначення держави, в якій особа має постійне місце проживання.

При цьому поняття місця проживання не може ототожнюватися виключно з місцем реєстрації особи або місцезнаходженням належного їй нерухомого майна.

Згідно з частиною першою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Отже, для визначення місця проживання значення має не лише наявність формального правового зв`язку особи з певним об`єктом нерухомості, а й фактичне використання відповідного житла для проживання.

У цьому контексті суд ураховує також положення пунктів 12 та 13 Коментарів до пункту 2 статті 4 Модельної податкової конвенції Організації економічного співробітництва та розвитку, на які посилався відповідач в оскаржуваній консультації.

Відповідно до наведених роз`яснень під постійним житлом для цілей застосування міжнародного договору розуміється житло, яке перебуває в розпорядженні особи та є доступним для її постійного користування. При цьому правовий титул користування житлом не має визначального значення, оскільки таким житлом може бути як власний будинок чи квартира, так і орендоване помешкання.

Визначальними є фактична доступність житла для постійного користування та характер зв`язку особи з відповідним місцем проживання.

Застосовуючи наведені положення до обставин, повідомлених позивачем, суд звертає увагу на таке.

У зверненні від 11.08.2026 позивач зазначив, що з 2023 року постійно проживає в Республіці Кіпр за конкретною адресою, на підтвердження чого надав довідку від 06.03.2023, видану головою Громадської ради Парекклісії.

Крім того, позивач повідомив про наявність посвідки на проживання в Республіці Кіпр від 16.10.2024 та свідоцтва про реєстрацію іноземця від 28.03.2022.

У сукупності зазначені документи мають значення для встановлення характеру та тривалості зв`язку позивача з місцем проживання на території Республіки Кіпр.

Водночас суд ураховує, що 27.01.2023 позивач здійснив зняття із зареєстрованого місця проживання в Україні у зв`язку з оформленням документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання.

Зазначена обставина сама по собі не є безумовним доказом припинення податкового резидентства України, оскільки зміна місця реєстрації не тотожна зміні резидентського статусу. Проте в сукупності з іншими обставинами вона має значення для оцінки характеру та сталості зв`язків позивача з Україною.

Також позивач повідомив про наявність у його власності двох об`єктів нерухомого майна на території України, а саме нежитлових приміщень площею 95,0 кв. м та офісного приміщення площею 92,9 кв. м у місті Дніпрі.

При цьому, за твердженням позивача, зазначені приміщення не призначені для проживання.

Суд зазначає, що сам собою факт володіння нежитловою нерухомістю в Україні не є тотожним наявності в особи постійного житла на її території.

Водночас відсутність у власності особи об`єктів житлової нерухомості також не виключає можливості фактичного проживання в Україні на інших правових підставах, зокрема в орендованому житлі або житлі, наданому іншими особами.

Отже, визначальним є встановлення того, чи мало місце фактичне користування позивачем житлом в Україні та чи було таке житло доступним йому для постійного проживання у відповідний період.

Наведені позивачем обставини щодо проживання на Кіпрі, зняття з реєстрації місця проживання в Україні та наявності у власності в Україні лише нежитлових приміщень мають безпосереднє значення для застосування первинних критеріїв визначення податкового резидентства.

При цьому відповідач, відтворивши відповідні відомості в оскаржуваній консультації, не пояснив, яке правове значення вони мають для визначення місця проживання та постійного місця проживання позивача відповідно до підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

Зокрема, відповідач не зазначив, чи можуть наведені позивачем обставини за умови їх достовірності свідчити про відсутність у нього постійного місця проживання в Україні, а також не вказав, які саме додаткові обставини необхідно встановити для застосування відповідного критерію.

Щодо критерію центру життєвих інтересів.

Абзацом другим підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що якщо фізична особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом України, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв`язки (центр життєвих інтересів) в Україні.

Водночас законодавець визначив, що достатньою, але не виключною умовою визначення місцезнаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім`ї або її реєстрації як суб`єкта підприємницької діяльності.

Отже, під час визначення центру життєвих інтересів необхідно враховувати як особисті, так і економічні зв`язки фізичної особи з відповідною державою.

При цьому зазначені зв`язки підлягають оцінці в сукупності, а наявність окремих економічних інтересів у певній державі не означає безумовного знаходження в ній центру життєвих інтересів особи.

Зі змісту звернення від 11.08.2026 вбачається, що позивач повідомив про постійне проживання разом з дружиною та двома дітьми в Республіці Кіпр, де його діти також навчаються.

Зазначені обставини, за умови їх підтвердження, мають істотне значення для визначення особистих зв`язків позивача, оскільки місце постійного проживання членів сім`ї прямо визначене законодавцем як одна з достатніх, але не виключних умов встановлення центру життєвих інтересів фізичної особи.

Стосовно економічних зв`язків позивач повідомив, що 29.12.2022 було проведено державну реєстрацію припинення його підприємницької діяльності як фізичної особи - підприємця.

Крім того, заявник зазначив, що з 2023 року не перебуває у трудових відносинах з українськими юридичними особами та не здійснює безпосереднього керівництва їхньою господарською діяльністю.

Водночас у травні 2024 року позивач заснував у Республіці Кіпр компанію ECLECTIC HOLDING (CYPRUS) LTD, у якій, за його твердженням, обіймає посади директора та секретаря.

Наведені обставини мають значення для встановлення характеру професійних та економічних зв`язків позивача з Республікою Кіпр.

Разом з тим суд ураховує, що позивач залишається учасником та кінцевим бенефіціарним власником низки юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, а також власником нерухомого майна на її території.

Зазначені обставини свідчать про збереження позивачем певних економічних зв`язків з Україною.

Проте сам факт володіння корпоративними правами або нерухомим майном не є безумовним підтвердженням знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи в державі реєстрації відповідних юридичних осіб чи місцезнаходження майна.

Для належної оцінки таких обставин необхідно враховувати характер корпоративної участі, фактичне здійснення управлінських функцій, джерела отримання доходів, місце здійснення професійної діяльності, а також співвідношення відповідних економічних зв`язків з особистими зв`язками особи.

Позивач зазначив, що його участь в українських підприємствах обмежується участю в загальних зборах та отриманням дивідендів, тоді як безпосереднє керівництво господарською діяльністю відповідних юридичних осіб він не здійснює.

Таким чином, повідомлені позивачем обставини свідчать про наявність особистих та економічних зв`язків з Республікою Кіпр за одночасного збереження окремих економічних зв`язків з Україною.

При цьому постійне проживання позивача разом із сім`єю в Республіці Кіпр, здійснення ним професійної діяльності в кіпрській компанії та припинення підприємницької діяльності в Україні є обставинами, які за своїм характером можуть свідчити про переважну пов`язаність його особистого та професійного життя з Республікою Кіпр.

Водночас остаточна оцінка місцезнаходження центру життєвих інтересів потребує врахування всієї сукупності юридично значущих обставин.

Суд зазначає, що відповідач в оскаржуваній консультації сам відтворив повідомлену позивачем обставину про знаходження центру його життєвих інтересів на Кіпрі, пославшись на проживання там сім`ї та роботу.

Проте ДПС України не пояснила, яким чином зазначені обставини співвідносяться із наявністю корпоративних прав та нерухомого майна в Україні, а також не навела обґрунтування того, чи впливають відповідні економічні зв`язки з Україною на застосування критерію центру життєвих інтересів.

За таких обставин просте відтворення відомостей про наявність у позивача особистих та економічних зв`язків з обома державами без пояснення їх правового значення не може вважатися повним роз`ясненням порядку практичного застосування відповідного критерію.

Щодо критерію тривалості перебування на території України.

Відповідно до абзацу другого підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України, якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, неможливо визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання в жодній із держав, вона вважається резидентом України, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів протягом періоду або періодів податкового року, включаючи дні приїзду та від`їзду.

Отже, законодавець пов`язує застосування зазначеного критерію з неможливістю визначення резидентського статусу за попередніми критеріями в передбачених законом випадках.

При цьому перебування фізичної особи на території України менше 183 днів протягом податкового року не є самостійною та безумовною підставою для визнання її нерезидентом України, якщо за попередніми критеріями встановлено обставини, які свідчать про наявність у неї статусу резидента.

Водночас відповідна тривалість перебування має значення для визначення резидентського статусу у випадках, прямо передбачених підпунктом 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

У зверненні позивач послався на інформацію Державної прикордонної служби України, відповідно до якої він перебував на території України у 2022 році протягом 40 днів, у 2023 році - 0 днів, у 2024 році - 11 днів, у 2025 році - 73 дня.

Стосовно 2026 року заявник повідомив про перебування в Україні протягом 23 днів відповідно до відомостей про перетин державного кордону за період до 21.07.2026.

Наведені відомості свідчать, що протягом 2022-2025 років заявлена позивачем тривалість його перебування в Україні була меншою за 183 дні в кожному із зазначених років.

Щодо 2026 року суд звертає увагу, що надані відомості охоплюють лише частину відповідного календарного року, а тому самі по собі не дозволяють зробити остаточний висновок про тривалість перебування позивача в Україні протягом усього 2026 податкового року.

Таким чином, наведені позивачем відомості мають значення для перевірки дотримання критерію тривалості перебування в Україні, проте підлягають застосуванню з урахуванням передбаченої законом послідовності визначення податкового резидентства.

Водночас відповідач, відтворивши у спірній ІПК відповідні дані, не роз`яснив, яке значення вони мають для визначення резидентського статусу позивача та за яких умов критерій тривалості перебування підлягає застосуванню до його ситуації.

Щодо критерію громадянства.

Абзацом четвертим підпункту «в» підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України встановлено, що якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи з використанням попередніх положень цього підпункту, така особа вважається резидентом України, якщо вона є громадянином України.

Отже, громадянство України є передбаченим законодавцем додатковим критерієм визначення податкового резидентства, який застосовується за умови неможливості визначення відповідного статусу за попередніми критеріями.

Зазначене правове регулювання не передбачає безумовного визнання кожного громадянина України її податковим резидентом незалежно від місця його проживання, місцезнаходження центру життєвих інтересів та інших обставин.

Інше тлумачення фактично позбавляло б самостійного правового значення передбачені законодавцем попередні критерії визначення податкового резидентства.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином України.

Водночас сама ця обставина не звільняла контролюючий орган від необхідності роз`яснення порядку застосування попередніх критеріїв визначення його резидентського статусу.

При цьому відповідач мав пояснити, за яких саме умов у ситуації позивача виникають передбачені законодавством підстави для застосування критерію громадянства.

Суд враховує, що позивач надав документи, які, за його твердженням, підтверджують постійне проживання в Республіці Кіпр, однак надані позивачем документи потребують оцінки з урахуванням розмежування фактичного проживання та податкового резидентства.

У зв`язку з цим ДПС України мала роз`яснити, яке значення мають надані позивачем документи для застосування положень пункту 1 статті 4 Конвенції, чи є повідомлених ним обставин достатньо для висновку про можливість виникнення подвійного резидентства та за яких умов підлягають застосуванню правила пункту 2 зазначеної статті.

У разі недостатності відповідних відомостей контролюючий орган мав пояснити, які саме юридично значущі обставини залишаються невстановленими та яким чином їх відсутність впливає на можливість формулювання висновку щодо практичного застосування відповідних норм законодавства.

Натомість у спірній ІПК відповідач обмежився викладенням загальних положень Конвенції та Коментарів до Модельної податкової конвенції ОЕСР, не пояснивши належним чином їх застосування до сукупності фактичних обставин, повідомлених позивачем.

Окремої оцінки потребує друге питання, поставлене позивачем у зверненні від 11.08.2026, щодо дати, з якої він має вважатися таким, що втратив статус податкового резидента України.

Суд зазначає, що визначення відповідного моменту не може ґрунтуватися виключно на формальній даті зняття особи з реєстрації місця проживання в Україні, отримання посвідки на проживання в іноземній державі або державної реєстрації припинення підприємницької діяльності.

Зазначені обставини мають значення для оцінки зміни фактичних особистих та економічних зв`язків особи, проте не є самостійними універсальними підставами автоматичного припинення статусу податкового резидента України.

Визначення моменту зміни податкового статусу потребує застосування критеріїв, передбачених підпунктом 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України, до фактичних обставин відповідного періоду.

При цьому необхідно враховувати, що окремі критерії, зокрема тривалість перебування на території України, визначаються з урахуванням відповідного податкового року.

Водночас застосування міжнародного договору потребує встановлення періоду, протягом якого особа відповідно до внутрішнього законодавства відповідних держав могла визнаватися їх резидентом, а також визначення правових наслідків застосування положень Конвенції до такого періоду.

Отже, для належної відповіді на друге питання позивача контролюючий орган мав роз`яснити нормативний порядок визначення моменту зміни резидентського статусу, правове значення повідомлених позивачем дат та обставин, а також умови, від яких залежить можливість визначення відповідного моменту.

Натомість зі змісту оскаржуваної ІПК не вбачається, що відповідач надав окреме роз`яснення щодо зазначеного питання.

Зокрема, ДПС України не пояснила, чи мають правове значення для визначення відповідного моменту дати виїзду позивача з України, зняття з реєстрації місця проживання, початку постійного проживання в Республіці Кіпр та припинення підприємницької діяльності в Україні.

Також відповідач не навів мотивів, з яких повідомлені позивачем обставини не дозволяють надати роз`яснення щодо порядку визначення відповідної дати.

Узагальнюючи викладене, суд зазначає таке.

Системний аналіз підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 ПК України та статті 4 Конвенції між Україною і Республікою Кіпр свідчить про те, що визначення податкового резидентства фізичної особи потребує послідовного застосування відповідних критеріїв з урахуванням фактичних обставин, які мають юридичне значення.

При цьому законодавство не передбачає можливості визначення податкового резидентства виключно за одним формальним показником, зокрема громадянством України, наявністю нерухомого майна, корпоративних прав або реєстрації місця проживання.

У спірному випадку позивач повідомив контролюючому органу сукупність обставин, які безпосередньо стосуються передбачених законодавством критеріїв податкового резидентства, а саме: постійне проживання в Республіці Кіпр, зняття з реєстрації місця проживання в Україні, проживання сім`ї за кордоном, припинення підприємницької діяльності та трудових відносин в Україні, здійснення професійної діяльності на Кіпрі, тривалість перебування на території України, а також наявність нерухомого майна та корпоративних прав в Україні.

Зазначені обставини за своїм змістом мають безпосереднє значення для оцінки місця постійного проживання, центру життєвих інтересів та тривалості перебування позивача.

Більше того, сукупність повідомлених позивачем відомостей щодо проживання разом із сім`єю та здійснення професійної діяльності в Республіці Кіпр за одночасного припинення підприємницької діяльності в Україні містить обставини, які можуть свідчити про переважну пов`язаність його особистого та професійного життя саме з Республікою Кіпр.

Наявність у позивача корпоративних прав і нежитлової нерухомості в Україні свідчить про збереження певних економічних зв`язків із цією державою, однак сама собою не спростовує повідомлених ним обставин щодо постійного проживання та місцезнаходження сім`ї за кордоном.

Водночас встановлення відповідних обставин для цілей надання індивідуальної податкової консультації не є тотожним ухваленню контролюючим органом окремого рішення про визнання фізичної особи нерезидентом України.

Суд погоджується з тим, що індивідуальна податкова консультація не є документом, яким установлюється юридичний факт податкового резидентства або його припинення.

Однак з цього не випливає, що контролюючий орган вправі обмежитися відтворенням нормативних положень без пояснення їх практичного застосування до фактичних обставин, наведених платником податків.

Відповідно до пункту 52.3 статті 52 ПК України письмова індивідуальна податкова консультація повинна містити опис питань, порушених платником, з урахуванням фактичних обставин звернення, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок щодо їх практичного використання.

Отже, обов`язок контролюючого органу полягає не у безумовному підтвердженні бажаного платником податків правового результату, а в наданні змістовного, мотивованого та індивідуалізованого роз`яснення щодо практичного застосування відповідних норм законодавства.

Натомість у спірній ІПК відповідач, навівши перелік обставин, повідомлених позивачем, та виклавши відповідні положення національного законодавства і міжнародного договору, фактично залишив без належної правової оцінки їх співвідношення.

Зокрема, ДПС України не пояснила, яке значення для визначення податкового резидентства позивача мають відсутність у нього зареєстрованого місця проживання в Україні, постійне проживання разом із сім`єю на Кіпрі, припинення підприємницької діяльності в Україні, наявність корпоративних прав та нежитлової нерухомості на її території, а також нетривале перебування в Україні протягом відповідних податкових років.

Не надано також належного роз`яснення щодо передумов застосування правил усунення подвійного резидентства, передбачених пунктом 2 статті 4 Конвенції, з урахуванням обставин позивача.

Крім того, відповідач не надав окремої відповіді щодо правового порядку визначення дати, з якої позивач може вважатися таким, що втратив статус податкового резидента України.

Таким чином, недолік оскаржуваної індивідуальної податкової консультації полягає не у відмові відповідача прийняти рішення про встановлення статусу нерезидента України, а у відсутності належного індивідуалізованого роз`яснення щодо практичного застосування норм податкового законодавства до сукупності обставин, викладених у зверненні позивача.

Враховуючи означені обставини, суд дійшов висновку, що спірна ІПК не забезпечує належного роз`яснення щодо поставлених заявником питань, не містить обґрунтування співвідношення наведених позивачем обставин із критеріями визначення податкового резидентства, зокрема і крізь призму практичного застосування положень національного податкового законодавства та міжнародного договору до конкретної ситуації позивача, що свідчить про її невідповідність вимогам ПК України та наявність підстав для визнання її протиправною і скасування.

З метою ефективного відновлення порушеного права позивача відповідача належить зобов`язати повторно розглянути звернення та надати нову індивідуальну податкову консультацію з урахуванням висновків суду.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, позов слід задовольнити повністю.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд звертає увагу позивача на те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумови для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.

Такий правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 9901/67/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 93218001) та Верховним Судом у постанові від 09.09.2020 у справі №540/2321/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91414456).

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 2662,40 грн, що підтверджується квитанцією від 18.09.2026 №8427-8430-6665-3838.

Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 2662,40 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – ДПС України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію ДПС України від 15.09.2026 №5486/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК.

Зобов`язати ДПС України повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 11.08.2026 (вх. ДПС №5481/ІПК/6 від 11.08.2026) та надати нову індивідуальну податкову консультацію з урахуванням висновків суду.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 2662,40 грн (дві тисячі шістсот шістдесят дві грн 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - ДПС України (ідентифікаційний код 43005393, місцезнаходження: 04053, м. Київ, Львівська пл., 8).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua