Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: оренди
Дата: 19 жовтня 2026 р.
Справа: №752/4604/24
Суддя: Писана Таміла Олександрівна
справа №752/4604/24
провадження № 22-ц/824/9824/2026
головуючий у суді І інстанції Верещінська І.В.
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
20 жовтня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Писаної Т.О.
суддів - Приходька К.П., Журби С.О.
за участю секретаря судового засідання - Павлової В.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про тлумачення змісту п. 5.6 Договору найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року,
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2024 року ОСОБА_1 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду позовом до ОСОБА_2 (надалі за текстом - відповідач), про тлумачення змісту п. 5.6 Договору найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 01 вересня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про тлумачення змісту п. 5.6 Договору найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року - відмовлено.
Не погоджуючись із указаним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, які, на думку апелянта, призвели до неправильного вирішення справи.
Зокрема, посилається на те, що ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 05 серпня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 25 вересня 2024 року о 14 год. 30 хв., а відповідачу встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Зазначає, що після проведення судового засідання 25 вересня 2024 року судом оголошено перерву та призначено наступне судове засідання на 08 листопада 2024 року о 10 год. 00 хв. У зазначене судове засідання з`явився представник відповідача - адвокат Зеленко Дмитро Сергійович, який подав клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
Апелянт зазначає, що 16 грудня 2024 року представник позивача, перебуваючи у Солом`янському районному суді міста Києва, звернулася до помічника головуючого судді з питанням щодо реалізації представником відповідача права на ознайомлення з матеріалами справи та подання відзиву на позовну заяву. При цьому, зі слів помічника судді, представник відповідача з матеріалами справи не ознайомлювався та відзив на позовну заяву не подавав.
Водночас 13 січня 2025 року о 12 год. 04 хв. до підсистеми «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву, поданий адвокатом Зеленком Дмитром Сергійовичем в інтересах відповідача.
На думку апелянта, зазначений відзив подано з пропуском установленого судом строку, при цьому він не містить клопотання про поновлення строку на його подання та не містить зазначення поважних причин пропуску такого строку. Звертає увагу, що відзив подано через п`ять місяців після відкриття провадження у справі та через два місяці після подання представником відповідача клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
У зв`язку з цим представником позивача було подано заперечення щодо прийняття відзиву на позовну заяву та заявлено вимогу про його повернення відповідачу як такого, що поданий із пропуском установленого процесуального строку. Однак, як зазначає апелянт, суд першої інстанції зазначені заперечення не розглянув та, всупереч вимогам статей 120, 126, 127, частини сьомої статті 178 ЦПК України, прийняв відзив до розгляду.
Крім того, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час вирішення питання про відкладення розгляду справи.
Зазначає, що за результатами судового засідання 08 листопада 2024 року за погодженням із представником відповідача було визначено наступну дату судового засідання - 15 січня 2025 року. 13 січня 2025 року представник відповідача - адвокат Зеленко Дмитро Сергійович повідомив представника позивача про подання клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 15 січня 2025 року, у зв`язку із зайнятістю адвоката в іншому кримінальному провадженні.
На думку апелянта, з огляду на те, що дата судового засідання була завчасно погоджена з представником відповідача, а останнім у період з 05 серпня 2024 року по 13 січня 2025 року не вчинялося інших процесуальних дій, які б свідчили про необхідність додаткового часу для реалізації прав, передбачених статтею 197 ЦПК України, підстав для відкладення розгляду справи не було.
Також зазначає, що за відомостями офіційного веб-порталу «Судова влада України» не вбачалося можливим підтвердити зайнятість адвоката Зеленка Дмитра Сергійовича в іншому судовому провадженні у визначені дату та час. У зв`язку з цим представником позивача було подано заперечення проти відкладення розгляду справи, яке, як стверджує апелянт, судом залишено без розгляду.
Посилається на те, що в порушення частини четвертої статті 265 ЦПК України оскаржуване рішення не містить мотивів відхилення або залишення без розгляду поданих представником позивача заперечень та клопотань.
Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не надав належної оцінки доводам позивача та поданим ним доказам на підтвердження заявлених позовних вимог і заперечень. На думку апелянта, оскаржуване рішення має формальний характер, оскільки в ньому фактично відображено переважно позицію, на яку посилався представник відповідача, без належної оцінки доводів та доказів позивача в їх сукупності.
Також представник апелянта вказує на неправильне встановлення судом першої інстанції обставин, які мають значення для справи, внаслідок їх неправильного дослідження та оцінки, а також неправильне визначення характеру спірних правовідносин.
12 жовтня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У судовому засіданні 20 жовтня 2026 року ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_5 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін з таких підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Як убачається з матеріалів справи, у лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про тлумачення змісту пункту 5.6 договору найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року, просивши витлумачити його таким чином, що зазначене положення передбачає повернення йому гарантійного платежу в розмірі 1 500 доларів США та орендної плати за останній місяць у такому самому розмірі.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на дострокове припинення договірних відносин у зв`язку із сімейними обставинами, вжиття ним заходів для пошуку нових орендарів та відсутність, на його думку, майнових втрат у наймодавця. Водночас відповідач заперечувала проти такого тлумачення, вважаючи, що передбачені договором підстави для повернення спірних коштів відсутні.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що зміст пункту 5.6 договору є зрозумілим, не містить неоднозначних понять або термінів, які потребували б судового тлумачення, а фактично позивач порушує питання про покладення на відповідача обов`язку повернути грошові кошти, що не є предметом позову про тлумачення правочину.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають установленим обставинам справи та ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.
Згідно із частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.
Метою тлумачення правочину є з`ясування дійсного змісту волевиявлення сторін, закріпленого в його умовах, та встановлення того, які права й обов`язки сторони погодили між собою під час укладення правочину. При цьому тлумачення не може підміняти собою вирішення спору про виконання договірних зобов`язань, установлення обставин, що є підставою для виникнення відповідного обов`язку, або зміну погоджених сторонами умов договору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010/14-ц викладено висновки щодо послідовності застосування правил тлумачення правочину, відповідно до яких перший рівень тлумачення - за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів (абзац перший частини третьої статті 213 ЦК України).
Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також, з чого вони виходили при його виконанні (абзац перший частини третьої статті 213 ЦК України).
Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення (частина четверта статті 213 ЦК України).
Отже, застосування правил тлумачення правочину має на меті встановити зміст уже погоджених сторонами умов, а не сформулювати нове правило поведінки, якого договір не містить.
У цій справі матеріали не містять належних доказів того, що між сторонами виник спір саме щодо розуміння змісту слів, понять чи термінів, використаних у пункті 5.6 договору, або що буквальне значення цього положення не дає змоги встановити погоджене сторонами правило поведінки.
Саме по собі те, що сторони по-різному оцінюють наявність підстав для повернення гарантійного платежу та орендної плати за останній місяць, не свідчить про неоднозначність змісту пункту 5.6 договору та не створює самостійної підстави для його судового тлумачення в запропонований позивачем спосіб.
Зміст зазначеного пункту договору передбачає звільнення сторін від відповідальності за невиконання прийнятих на себе зобов`язань, якщо таке невиконання пов`язане з обставинами, що не залежать від їхньої волі або бажання та перебувають поза сферою контролю зобов`язаної сторони. Водночас сторони зобов`язалися вживати заходів для взаємного запобігання майновим і фінансовим втратам.
Отже, буквальне значення пункту 5.6 договору стосується умов звільнення сторін від відповідальності за невиконання договірних зобов`язань за наявності передбачених цим пунктом обставин. При цьому в ньому не передбачено, що дострокове припинення договору через сімейні обставини наймача саме собою зумовлює повернення гарантійного платежу та попередньо сплаченої орендної плати за останній місяць.
Відтак питання про те, чи становили обставини, на які посилається позивач, обставини, що не залежали від його волі або бажання та перебували поза сферою його контролю, чи вжив він усіх необхідних заходів для запобігання майновим і фінансовим втратам, а також які правові наслідки такі обставини мають для взаємних зобов`язань сторін, потребує встановлення та оцінки відповідних фактів у межах спору про права й обов`язки сторін за договором.
Саме по собі посилання позивача на створення нової сім`ї, сприяння пошуку нових орендарів та відсутність фактичного простою квартири не може бути предметом доказування під час вирішення спору про стягнення грошових коштів, однак не свідчать про необхідність тлумачення відповідного договірного положення в спосіб, запропонований позивачем.
Крім того, пункт 3.10 договору прямо передбачає, що в разі дострокового припинення договору з ініціативи наймача раніше ніж через 12 місяців із дня його підписання, а також за інших визначених у цьому пункті обставин, гарантійний платіж залишається у власності наймодавця та поверненню не підлягає.
Таким чином, вирішення питання про повернення гарантійного платежу потребує врахування змісту договору в цілому, зокрема співвідношення пунктів 3.9, 3.10 та 5.6, а також установлення обставин, з якими сторони пов`язали виникнення відповідних правових наслідків. Натомість вимога позивача фактично спрямована на встановлення винятку із погодженого сторонами договірного регулювання безпосередньо шляхом судового тлумачення пункту 5.6 договору.
У межах цього провадження суд не може підміняти тлумачення правочину встановленням нових підстав для повернення коштів або визначенням обов`язку відповідача сплатити їх позивачу без належного розгляду спору про відповідне матеріальне право.
Окрім того, задоволення позовної вимоги в запропонований позивачем спосіб фактично означало б не тлумачення пункту 5.6 договору, а доповнення його новою умовою, відповідно до якої наймач набував би право на повернення гарантійного платежу та орендної плати за останній місяць у разі дострокового припинення договору за обставин, на які він посилається.
Проте такий спосіб судового захисту не відповідає правовій природі тлумачення правочину.
Відповідно до частини першої статті 6, статей 627, 628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні його умов з урахуванням вимог законодавства. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, обов`язкові відповідно до актів цивільного законодавства.
Принцип свободи договору передбачає право сторін самостійно визначати зміст договірних прав та обов`язків, а судове втручання у договірні відносини має здійснюватися в межах, установлених законом. Суд не наділений повноваженнями під виглядом тлумачення правочину встановлювати за сторони нові умови договору, які ними не погоджувалися, або змінювати зміст уже погоджених умов відповідно до інтересів однієї зі сторін.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом, а стаття 654 ЦК України визначає форму, в якій має вчинятися зміна або розірвання договору.
Отже, якщо позивач вважає, що погоджені сторонами умови договору не забезпечують належного захисту його майнових інтересів, це саме собою не надає суду права змінювати такі умови шляхом їх тлумачення. Питання про наявність підстав для повернення коштів має вирішуватися з урахуванням змісту договору в цілому, відповідних норм матеріального права та встановлених у справі обставин, а не шляхом доповнення пункту 5.6 договору новим положенням.
Як убачається з правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 753/22010/14-ц, правило contra proferentem застосовується тоді, коли після використання інших способів тлумачення зміст відповідної умови договору залишається незрозумілим.
Contra proferentem має на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище, оскільки саме вона допустила таку двозначність. Сontra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань). Сontra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь в процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі чи навіть складала проект усього договору або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. У разі неясності умов договору тлумачення умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведене інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань.
У цій справі позивач не навів обґрунтованих доводів, які б свідчили про неможливість установити зміст пункту 5.6 договору шляхом застосування загальних правил тлумачення правочинів. Натомість його вимога спрямована на закріплення судовим рішенням конкретного правового наслідку повернення двох платежів, який не передбачений зазначеним пунктом договору в тому значенні, якого просить надати йому позивач.
За таких обставин застосування правила contra proferentem не може бути способом досягнення бажаного позивачем результату, оскільки воно не замінює необхідності доведення обставин, з якими закон або договір пов`язує виникнення права вимагати повернення коштів.
Колегія суддів також бере до уваги, що договір найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року укладено в письмовій формі, а його пункти 3.9, 3.10 та 5.6 регулюють відповідні аспекти договірних відносин. За змістом статті 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає зі звичаїв ділового обороту.
Тому посилання позивача на усну домовленість із представником наймодавця щодо повернення гарантійного платежу та орендної плати за останній місяць саме по собі не свідчить про зміну письмових умов договору та не дає підстав для тлумачення пункту 5.6 у заявлений ним спосіб. Наявність такої домовленості, її зміст, правове значення та наслідки для сторін можуть бути предметом доказування під час вирішення належно сформульованої вимоги про стягнення коштів.
Більше того, якби сторони дійсно досягли згоди щодо повернення позивачеві спірних коштів, на що він посилається в обґрунтування позову, то спір у такому разі стосувався б виконання досягнутої домовленості, а не різного розуміння змісту пункту 5.6 договору.
Відтак колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач фактично порушує питання щодо встановлення обов`язку відповідача повернути грошові кошти в загальному розмірі 3 000 доларів США, а не про тлумачення змісту правочину в розумінні статей 213, 637 ЦК України.
Наявність у позивача права вимагати повернення гарантійного платежу та орендної плати за останній місяць, так само як і наявність у відповідача відповідного обов`язку, не може бути встановлена лише шляхом тлумачення пункту 5.6 договору. Для цього необхідно з`ясувати правову природу кожного платежу, умови його повернення, співвідношення відповідних положень договору, обставини дострокового припинення оренди та наявність передбачених законом або договором підстав для стягнення коштів.
При цьому відмова в задоволенні заявленого позову про тлумачення договору не означає вирішення судом питання про відсутність у позивача права на повернення спірних коштів за будь-яких обставин, а свідчить про неналежність обраного способу захисту для досягнення заявленої мети.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, установив обставини, які мають значення для вирішення заявленої вимоги, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для судового тлумачення пункту 5.6 договору в запропонований позивачем спосіб.
Доводи апеляційної скарги про безпідставне прийняття судом першої інстанції відзиву на позовну заяву, поданого з пропуском установленого судом строку, не є достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Відповідно до частини сьомої статті 178 ЦПК України відзив подається у строк, установлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Згідно зі статтею 126 ЦПК України із закінченням установленого законом або судом процесуального строку втрачається право на вчинення відповідної процесуальної дії, крім випадків, передбачених законом. Водночас питання поновлення або продовження процесуального строку вирішується відповідно до статті 127 ЦПК України.
Частина восьма статті 178 ЦПК України передбачає, що в разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Отже, процесуальні наслідки неподання відзиву в установлений строк мають оцінюватися з урахуванням конкретних обставин справи та змісту процесуальних дій суду. Саме лише подання відзиву після спливу встановленого строку не свідчить про те, що рішення суду в будь-якому разі підлягає скасуванню.
Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що апелянт пов`язує порушення своїх процесуальних прав із прийняттям відзиву, який, на його думку, подано несвоєчасно, а також із нерозглядом поданих заперечень щодо його прийняття.
Водночас для скасування судового рішення з процесуальних підстав необхідно встановити не лише факт відповідного порушення, а й передбачені процесуальним законом підстави для скасування рішення.
Відповідно до частини другої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Винятки становлять випадки, передбачені частиною третьою цієї статті.
У цій справі вирішальним для правильного вирішення спору є встановлення правової природи заявленої вимоги та визначення того, чи існують підстави для судового тлумачення пункту 5.6 договору відповідно до статей 213, 637 ЦК України. Наведені апелянтом заперечення щодо своєчасності подання відзиву самі собою не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відсутності неоднозначності змісту відповідного договірного положення та невідповідності обраного способу захисту фактичній меті позову.
Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині не свідчать про наявність установлених статтею 376 ЦПК України підстав для скасування правильного по суті судового рішення.
Не заслуговують на увагу й доводи апелянта про безпідставне відкладення судового засідання, призначеного на 15 січня 2025 року, у зв`язку із зайнятістю представника відповідача в іншому кримінальному провадженні.
Відповідно до частини першої статті 223 ЦПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови його належного повідомлення про дату, час і місце засідання не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Підстави для відкладення розгляду справи визначені частиною другою зазначеної статті.
Вирішуючи питання про відкладення розгляду справи, суд має враховувати передбачені законом підстави, обставини, наведені в клопотанні, необхідність забезпечення учасникам справи можливості реалізувати процесуальні права та завдання цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду справи.
Саме по собі попереднє погодження дати судового засідання не позбавляє учасника справи права заявити клопотання про його відкладення за наявності відповідних підстав. Водночас зайнятість представника в іншому судовому провадженні також не зумовлює автоматичного відкладення розгляду справи, а підлягає оцінці судом з урахуванням конкретних обставин.
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні.
Посилання апелянта на відсутність відомостей на офіційному веб-порталі «Судова влада України» щодо зайнятості адвоката в іншому провадженні саме собою не доводить безпідставності відповідного клопотання. При цьому з наведених в апеляційній скарзі обставин не вбачається, що відкладення судового засідання призвело до обмеження права позивача на подання доказів, висловлення своєї позиції чи реалізацію інших процесуальних прав настільки, щоб це вплинуло на правильність вирішення спору.
За таких обставин зазначені доводи не дають підстав для висновку про наявність процесуального порушення, яке відповідно до статті 376 ЦПК України зумовлює скасування оскаржуваного рішення.
Як убачається з оскаржуваного рішення, суд першої інстанції дослідив зміст договору, установив обставини його укладення та виконання, з`ясував позиції сторін щодо дострокового припинення орендних відносин і повернення коштів, а також навів правові підстави, з яких дійшов висновку про відсутність підстав для судового тлумачення пункту 5.6 договору.
Незгода позивача з правовою оцінкою встановлених обставин не свідчить про те, що суд не дослідив докази або не надав їм належної оцінки. При цьому докази щодо сплати коштів, листування сторін та пошуку нових орендарів не спростовують висновку про те, що такі обставини стосуються передусім питання про наявність підстав для повернення коштів, а не неоднозначності змісту договірного положення.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне визначення характеру спірних правовідносин.
З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно визначив предмет спору та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про тлумачення змісту пункту 5.6 договору найму (оренди) нерухомого майна від 16 травня 2023 року.
Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та власного тлумачення позивачем умов договору, однак не містять обставин, які б спростовували висновки суду або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням вимог закону, а передбачені статтею 376 ЦПК України підстави для його скасування чи зміни відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий Т.О. Писана
Судді К.П. Приходько
С.О. Журба
Оригінал: reyestr.court.gov.ua