Суд: Овідіопольський районний суд Одеської області
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: визнання права власності
Дата: 05 листопада 2026 р.
Справа: №509/3679/26
Суддя: Козирський Є. С.
Справа № 509/3679/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 листопада 2026 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді Козирського Є.С.,
при секретарі судового засідання Лепешенкової В.А.,
за участю:
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в с-щі. Овідіополь, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — ОСОБА_5 , про визнання договору удаваним та застосування наслідків удаваності правочину, поділ спільного майна подружжя,
ВСТАНОВИВ:
04 червня 2026 року представник позивачки ОСОБА_1 — адвокат Левіт Віктор Семенович звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа — ОСОБА_5 , про визнання договору удаваним та застосування наслідків удаваності правочину, поділ спільного майна подружжя.
Позивачка просить визнати удаваним договір дарування від 30 червня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 як дарувальником та ОСОБА_3 як обдаровуваним, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Диким С.П. за реєстровим № 1136; встановити, що фактично між відповідачами вчинено оплатний правочин — купівлю-продаж нежитлового приміщення; визнати це приміщення спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та здійснити поділ майна.
Позивачка просить визнати за нею право власності на 27/45 часток спірного нежитлового приміщення, а за ОСОБА_3 — на 8/45 часток, з урахуванням раніше відчужених ним ОСОБА_5 2/9 часток, а також вартості автомобіля HONDA CR-V, який фактично перебуває у володінні та користуванні ОСОБА_3 . Заявлено також вимоги про стягнення грошової компенсації та судових витрат.
Ухвалою від 08 червня 2026 року відкрито провадження у справі.
Ухвалою від 08 червня 2026 року задоволено заяву про забезпечення позову та накладено арешт на спірне нерухоме майно.
Ухвалою від 06 липня 2026 року підготовче провадження закрито та справу призначено до розгляду по суті.
Судом встановлено, що 27 квітня 2001 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб. Шлюб між сторонами розірвано 15 листопада 2024 року. Таким чином, всі обставини, пов`язані з оплатою та набуттям спірного нерухомого майна у 2016–2017 роках, мали місце у період зареєстрованого шлюбу сторін.
В період шлюбу ОСОБА_3 брав участь у правовідносинах щодо оплатного придбання нежитлового приміщення загальною площею 75,6 кв. м, яке після завершення будівництва отримало юридичну адресу: АДРЕСА_1 .
07 липня 2016 року ОСОБА_4 склав розписку, відповідно до якої підтвердив отримання грошових коштів у зв`язку з попереднім договором № 6/12.1-1/2 від 07 липня 2016 року. У розписці зазначено про отримання 21 000 доларів США, що на той час відповідало 520 800 грн. Також сторонами було складено графік подальших платежів. Подальшу оплату за спірне майно за вказівкою ОСОБА_4 здійснювали безпосередньо на користь юридичної особи-забудовника — ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ».
У період з 05 серпня 2016 року по 05 травня 2017 року здійснювалися платежі за договором купівлі-продажу майнових прав № 6/12.1-1/2 від 07 липня 2016 року. Листом ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ» № 09/вих. від 20 березня 2026 року підтверджено, що товариство дійсно уклало з ОСОБА_3 як покупцем договір купівлі-продажу майнових прав № 6/12.1-1/2. Цим же листом підтверджено, що станом на 05 травня 2017 року ОСОБА_3 сплачено 100 відсотків внесків — 1 070 594,40 грн. Після здійснення повного розрахунку саме ОСОБА_3 ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ» передало оригінали документів, необхідних для оформлення права власності. Листом № 11/вих. від 13 квітня 2026 року ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ» підтвердило тотожність об`єкта, щодо якого здійснювалися платежі, із приміщенням, яке після введення будинку в експлуатацію отримало адресу: АДРЕСА_2 , цокольний поверх. Отже, судом встановлено безпосередній зв`язок між договором майнових прав, платежами ОСОБА_3 та спірним об`єктом нерухомості.
Суд звертає увагу на послідовність юридично значимих дій.
07 липня 2016 року виникають домовленості щодо оплатного набуття конкретно визначеного об`єкта нерухомості. У цей же день ОСОБА_4 документально підтверджує отримання частини грошових коштів. У подальшому відповідно до погодженого механізму здійснюються платежі безпосередньо забудовнику. 05 травня 2017 року сплата вартості об`єкта завершена у повному обсязі. Після цього ОСОБА_3 передані документи, необхідні для оформлення права власності.
Листом від 07 травня 2017 року забудовник підтвердив проведення повного розрахунку.
І лише 30 червня 2017 року, тобто після здійснення повного розрахунку за об`єкт та отримання документів для оформлення права, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір, який сторони назвали договором дарування.
На підставі зазначеного договору право власності зареєстровано за ОСОБА_3 , номер запису про право власності 21178262.
Отже, оформленню так званого «дарування» передувало тривале виконання саме відплатної економічної домовленості, результатом якої стала повна оплата вартості того самого об`єкта особою, яка згодом була зазначена як «обдаровуваний».
Окремої оцінки суду потребують пояснення ОСОБА_3 щодо характеру його відносин із ОСОБА_4 .
У судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 у відповідь на запитання представника позивачки повідомив, що ОСОБА_4 не є його родичем. Відповідач пояснив, що ОСОБА_4 є його знайомим. Водночас на подальші запитання представника позивачки про те, де саме, коли та за яких обставин ОСОБА_3 познайомився з ОСОБА_4 , відповідач конкретних обставин назвати не зміг та повідомив, що цього не пригадує.
Суд наголошує, що сама по собі відсутність родинних відносин між дарувальником та обдаровуваним не означає автоматичної удаваності договору дарування. Разом з тим при вирішенні спору про удаваність правочину суд зобов`язаний оцінювати не окремо взятий доказ, а всю сукупність встановлених фактичних обставин. У цій справі пояснення ОСОБА_3 мають значення саме у взаємному зв`язку з іншими доказами. Йдеться про нерухоме майно значної вартості. Перед оформленням «дарування» ОСОБА_3 особисто брав участь у правовідносинах з його оплатного придбання. Саме ним було здійснено повний розрахунок. Саме йому були передані документи для оформлення права власності. Водночас відповідач не навів суду жодних конкретних обставин, які б пояснювали причину, з якої ОСОБА_4 , який не був його родичем, безоплатно передав йому нерухомість значної вартості. Відповідач не послався на тривалі дружні відносини, утримання, матеріальну допомогу, особливу вдячність, спільний бізнес чи іншу життєву обставину, яка могла б об`єктивно пояснити мотив безоплатного відчуження такого майна. Більше того, відповідач не зміг пригадати навіть конкретні обставини свого знайомства з особою, яка, за його версією, безоплатно передала йому у власність нерухоме майно. Такі пояснення суд оцінює критично.
У постанові Верховного Суду від 03 листопада 2022 року у справі № 912/3747/20 сформульовано підхід, відповідно до якого при вирішенні питання про удаваність дарування суд має досліджувати мотив передачі майна в дар, особливо у випадках, коли дарувальник та обдаровуваний не перебувають у родинних відносинах.
Саме по собі право власника вільно розпорядитися своїм майном не звільняє суд від необхідності встановити дійсну спрямованість волі сторін, якщо зібрані докази ставлять під сумнів безоплатність правочину.
Верховний Суд звертав увагу, що відсутність пояснення щодо обставин знайомства сторін та мотивів безоплатної передачі майна може мати доказове значення у сукупності з іншими обставинами справи.
Тому пояснення ОСОБА_3 додатково узгоджуються з письмовими доказами сторони позивачки та не спростовують її доводів щодо відплатного характеру фактичних правовідносин.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони створюють зовнішню юридичну форму одного договору, тоді як їх дійсна воля спрямована на виникнення інших прав та обов`язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України договір дарування є безоплатним. Правовою метою дарування є передання майна іншій особі без отримання зустрічної майнової винагороди. Натомість за статтею 655 ЦК України покупець за договором купівлі-продажу приймає або зобов`язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, принциповою відмінністю між даруванням і купівлею-продажем є відповідно безоплатність та оплатність.
Особливо релевантною до спірних правовідносин є постанова Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2025 року у справі № 441/2039/21, провадження № 61-6182св24 (ЄДРСР № 126211269).
У цій справі формально було укладено нотаріально посвідчені договори дарування нерухомого майна. Позивач доводив, що фактично майно було придбане під час шлюбу, а договори дарування приховали договори купівлі-продажу. Одним із ключових доказів була розписка про передачу грошових коштів за відчужуване нерухоме майно. Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що встановлений факт передання коштів за нерухоме майно підтверджує оплатний характер відносин та є підставою для висновку, що істотною умовою фактично вчиненого договору була ціна. Касаційний суд залишив без змін рішення, якими договори дарування були визнані договорами купівлі-продажу, а нерухоме майно, набуте під час шлюбу, - спільною сумісною власністю подружжя.
Суд вважає зазначену правову позицію такою, що має суттєве значення для цієї справи з огляду на подібність юридично значимих обставин. У справі, що розглядається, доказова база є не менш послідовною: наявна розписка про початкову оплату, графік платежів, договір майнових прав, документи забудовника про 100-відсотковий розрахунок, а також підтвердження передачі ОСОБА_3 документів для оформлення права власності.
Суд не приймає доводи ОСОБА_3 про те, що наявність у нотаріальному договорі формулювання про безоплатність сама по собі доводить реальність дарування. Саме предметом спору про удаваність є невідповідність формальної юридичної оболонки договору реальному змісту правовідносин. Тому стандартне положення нотаріального договору, відповідно до якого сторони стверджують, що договір не є удаваним, не має наперед встановленої сили та підлягає оцінці поряд з іншими доказами.
Інший підхід фактично позбавив би статтю 235 ЦК України практичного змісту, оскільки сторонам будь-якого удаваного правочину було б достатньо включити до документа формальне твердження про відсутність удаваності.
Суд оцінює не назву договору, а реальний економічний та юридичний зміст поведінки сторін.
У цій справі фактична поведінка сторін свідчить про інше, ніж безоплатне дарування: ОСОБА_3 погодив придбання конкретного об`єкта; за цей об`єкт сплачувалися грошові кошти; було визначено графік оплат; платежі продовжувалися майже десять місяців; після повної сплати забудовник передав саме ОСОБА_3 документи для оформлення права; після цього право власності на той самий об`єкт було оформлено на ОСОБА_3 шляхом договору, формально названого даруванням.
Об`єктивно зазначені дії відповідають економічному змісту оплатного придбання майна, а не безоплатному отриманню подарунка від сторонньої особи. Тому суд доходить висновку, що сторона позивачки виконала передбачений статтями 12, 81 ЦПК України обов`язок доказування удаваності правочину.
Відповідач у відзиві посилався на те, що договір купівлі-продажу майнових прав був укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ», тоді як договір дарування був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а тому зазначені правовідносини нібито не пов`язані між собою.
Суд відхиляє ці доводи.
Юридична оцінка правовідносин не може здійснюватися шляхом формального ізольованого аналізу окремих документів без дослідження їх фактичного та економічного взаємозв`язку.
Матеріалами справи підтверджено, що предметом відповідних правовідносин був один і той самий об`єкт. Саме ОСОБА_4 на початковому етапі підтвердив отримання коштів та визначав подальший порядок їх внесення. Подальші платежі на користь ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ» здійснювалися не стосовно іншого абстрактного майнового права, а саме щодо об`єкта, який у подальшому був оформлений на ОСОБА_3 ТОВ «ПОЛІМЕР-ГРАНІТ» прямо підтвердило тотожність будівельної та юридичної адрес об`єкта. За таких обставин сам факт участі у механізмі розрахунків третьої юридичної особи не спростовує оплатного характеру набуття ОСОБА_3 конкретного нерухомого майна. Навпаки, документи забудовника об`єктивно підтверджують здійснення оплати.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, за винятком речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Наведеною нормою встановлена презумпція спільності майна, набутого в період шлюбу. Відповідно до правових позицій Верховного Суду тягар спростування цієї презумпції покладається на того з подружжя, хто стверджує, що майно є його особистою приватною власністю.
Посилаючись на положення статті 57 СК України, ОСОБА_3 обґрунтовує особистий характер спірного майна виключно договором дарування від 30 червня 2017 року. Проте судом установлено, що цей правочин є удаваним та фактично приховує оплатне придбання майна. Таким чином, після встановлення реальної правової природи правочину посилання на пункт 2 частини першої статті 57 СК України втрачає фактичне підґрунтя. Спірне майно було оплатно набуте у період шлюбу. Доказів того, що 1 070 594,40 грн були особистими коштами ОСОБА_3 , отриманими ним до шлюбу, в дар, у спадщину або з іншого джерела, яке виключає режим спільної сумісної власності, матеріали справи не містять. Сам відповідач у відзиві лише зазначає про недоведеність позивачкою джерела коштів, однак не надає належних доказів особистого походження коштів. Такий підхід суперечить розподілу тягаря доказування за презумпцією статті 60 СК України.
Верховний Суд у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 441/2039/21 також погодився з висновком про те, що після встановлення оплатного характеру правочину нерухоме майно, набуте одним із подружжя у період шлюбу, підпадає під правовий режим спільної сумісної власності.
Отже, спірне нежитлове приміщення є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Судом встановлено, що 27 грудня 2019 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу, за яким відчужив їй 6/27 часток спірного нежитлового приміщення, що становить 2/9 частки.
Після цього у власності ОСОБА_3 залишилося 7/9 часток об`єкта.
Позивачкою не заявлено вимоги про витребування належних ОСОБА_5 2/9 часток чи визнання договору від 27 грудня 2019 року недійсним. Тому право власності третьої особи у цій справі припиненню не підлягає. Водночас факт відчуження ОСОБА_3 частини спільного майна не може призводити до зменшення обсягу майнових прав позивачки.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо один із подружжя відчужив чи використав спільне майно проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї, при поділі враховується відповідне майно або його вартість.
Тому вартість 2/9 часток, відчужених ОСОБА_3 , враховується судом при визначенні фактичної вартості майна, отриманого ним із складу спільної сумісної власності.
Судом встановлено, що автомобіль HONDA CR-V, 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , придбаний сторонами під час шлюбу та належить до спільного майна подружжя. Відповідно до наданого звіту його дійсна вартість становить 492 599,94 грн. З матеріалів справи встановлено, що автомобілем фактично володіє та користується ОСОБА_3 , який в свою чергу не заперечував проти цього. Позивачка посвідчення водія не має, автомобілем не користується та запропонувала при визначенні часток у нерухомому майні врахувати факт фактичного залишення цього транспортного засобу за відповідачем. Суд вважає такий підхід таким, що відповідає принципу реального, а не формального поділу спільного майна.
Судом встановлено, що вартість спірного нежитлового приміщення відповідно до наданої оцінки становить 2 171 552,54 грн. Вартість автомобіля становить 492 599,94 грн. Загальна вартість спільного майна: 2 664 152,48 грн.
За загальним правилом статті 70 СК України кожному з подружжя належить майно вартістю: 1 332 076,24 грн.
З урахуванням того, що 2/9 нерухомості вже відчужено ОСОБА_3 третій особі, а автомобіль фактично залишається у нього, суд вважає обґрунтованим запропонований позивачкою спосіб поділу шляхом передачі їй більшої частини тієї нерухомості, яка фактично може бути поділена.
Суд погоджується зі здійсненим арифметичним розрахунок частки позивачки.
При цьому при визначенні фактичного розподілу спільного майна на стороні ОСОБА_3 підлягають врахуванню:
8/45 часток нерухомості — 386 053,78 грн;
відчужені ним 2/9 частки — 482 567,23 грн;
автомобіль — 492 599,94 грн.
Різниця вартості майна складає 57400,54 грн. (1360332.06 - 1 302 931,524).
Таким чином, при поділі вказаних об`єктів нерухомості слід врахувати різницю вартості поділеного майна та визначити грошову компенсацію, яку слід стягнути на користь позивача у розмірі 57400,54 грн.
Після стягнення зазначеної компенсації вартість майна, отриманого кожним із колишнього подружжя, буде максимально наближена до рівної половини загальної вартості спільного майна.
Тому вимога про грошову компенсацію підлягає задоволенню у вказаному розмірі.
Щодо заяви про застосування позовної давності. ОСОБА_3 просив застосувати позовну давність, посилаючись на те, що договір дарування укладено 30 червня 2017 року, а позов подано лише у 2026 році. Суд не погоджується з таким доводом. Частиною другою статті 72 СК України прямо встановлено, що до вимоги про поділ майна після розірвання шлюбу застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності, а не від дня придбання майна чи державної реєстрації права.
Шлюб сторін розірвано лише 15 листопада 2024 року. До цього часу позовна давність до вимоги про поділ майна подружжя взагалі не застосовувалась. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що позивачка не брала участі у нотаріальному оформленні договору дарування. Договір їй не передавався. Реєстраційні документи вона не отримувала. Під час шлюбних відносин спірний об`єкт сприймався та використовувався як сімейне майно.
З інформаційної довідки № 450359943 від 03 листопада 2025 року позивачка дізналася, що підставою реєстрації права власності на приміщення був договір дарування від 30 червня 2017 року. Сам текст договору дарування був наданий ОСОБА_3 під час розгляду попередньої судової справи 19 січня 2026 року. Позов у цій справі поданий у червні 2026 року. Отже, незалежно від того, відраховувати строк від 03 листопада 2025 року чи від 19 січня 2026 року, він не пропущений. Довід відповідача про те, що позивачка теоретично могла самостійно перевіряти Державний реєстр речових прав у будь-який момент шлюбу, не підтверджує факту, що її право вже в той час фактично оспорювалося відповідачем. Саме існування відкритого державного реєстру не означає автоматичного виникнення у другого з подружжя обов`язку постійно перевіряти, чи не оформив інший із подружжя спільно придбане сімейне майно як свою особисту власність. Такий підхід суперечив би принципам добросовісності сімейних та цивільних правовідносин. Тому заява про застосування наслідків спливу позовної давності задоволенню не підлягає.
Щодо рішення Овідіопольського районного суду від 13 квітня 2026 року.
ОСОБА_3 посилався також на преюдиційне значення рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 квітня 2026 року у справі № 522/24198/25-Е.
Суд відхиляє цей довід. За матеріалами, наданими стороною позивачки, зазначене рішення оскаржено до апеляційного суду та станом на подання відповідних пояснень законної сили не набрало. Крім того, у попередній справі предмет судового розгляду був іншим. Самостійна матеріально-правова вимога до ОСОБА_4 як сторони договору дарування про визнання правочину удаваним не розглядалася. ОСОБА_4 не був відповідачем за такою вимогою. При вирішенні попередньої справи договір дарування залишався чинною та неоспореною юридичною підставою державної реєстрації права власності. Саме з цієї причини суд у попередній справі виходив із положень пункту 2 частини першої статті 57 СК України.
У цій справі предметом безпосереднього судового дослідження є правова природа самого договору дарування, питання, чи відповідав він реальній волі сторін та чи не приховував оплатний правочин. За результатами дослідження додаткового предмета доказування та доказів щодо фактичної оплати суд установив удаваність договору дарування. Отже, висновки у цій справі ґрунтуються на іншому предметі позову та іншому юридично значимому факті - встановленні реальної правової природи договору від 30 червня 2017 року.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також їх взаємний зв`язок у сукупності.
У цій справі суд не ґрунтує висновок про удаваність договору на одному доказі. Висновок випливає з логічної та взаємопов`язаної сукупності обставин:
07 липня 2016 року документально розпочато процедуру оплатного придбання конкретного об`єкта; ОСОБА_4 підтвердив отримання коштів; існував погоджений графік оплат; ОСОБА_3 став покупцем майнових прав за договором із забудовником; оплата здійснювалася протягом тривалого періоду; станом на 05 травня 2017 року ОСОБА_3 сплачено 100 % вартості; після повного розрахунку йому передані документи для оформлення права власності; 30 червня 2017 року той самий об`єкт оформлений на ОСОБА_3 шляхом формального дарування; ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є родичами; відповідач не навів переконливого життєвого мотиву безоплатного дарування нерухомості значної вартості; відповідач не зміг пояснити суду конкретні обставини свого знайомства з дарувальником.
Натомість версія відповідача фактично вимагає визнати, що ОСОБА_3 спочатку повністю оплатив конкретне нерухоме майно, отримав документи для оформлення права власності, а згодом незалежно від проведеної оплати випадково отримав той самий об`єкт у подарунок від сторонньої особи.
Матеріали справи не містять переконливого пояснення такої конструкції.
Суд вважає, що вона суперечить встановленій послідовності фактичних дій та економічному змісту правовідносин.
Саме оплатна модель послідовно пояснює всю сукупність подій: визначення об`єкта, передачу коштів, графік платежів, повну оплату, отримання документів та наступну державну реєстрацію права власності.
У зв`язку з цим суд доходить висновку про доведеність заявленої позивачкою удаваності договору дарування.
Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Позивачкою сплачено судовий збір за подання позову в розмірі 11 488,41 грн, судовий збір за подання заяви про забезпечення позову - 605,60 грн.
Крім того, понесені витрати на проведення оцінки автомобіля та нерухомого майна у загальному розмірі 6 000 грн.
Враховуючи задоволення основних позовних вимог, зазначені витрати підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь позивачки.
Керуючись статтями 12, 13, 76–81, 82, 89, 133, 137, 141, 158, 258, 259, 263–265 ЦПК України, статтями 203, 235, 626, 627, 638, 655, 717 ЦК України, статтями 57, 60, 61, 65, 68–72 СК України, суд
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання договору удаваним та застосування наслідків удаваності правочину, поділ спільного майна подружжя - задовольнити.
Визнати удаваним правочином договір дарування від 30 червня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 як дарувальником та ОСОБА_3 як обдаровуваним, за яким ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_3 прийняв у власність нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 75,6 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Диким С.П. та зареєстрований у реєстрі за № 1136.
Визнати, що правочином, який ОСОБА_4 та ОСОБА_3 фактично вчинили, є договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 75,6 кв. м.
Визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 нежитлове приміщення загальною площею 75,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 804985251237.
У порядку поділу спільного майна подружжя:
визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , право власності на 27/45 часток нежитлового приміщення загальною площею 75,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 804985251237;
визнати за ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , право власності на 8/45 часток зазначеного нежитлового приміщення.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію різниці вартості поділеного спільного майна в розмірі 57400,54 грн. (П`ятдесят сім тисяч чотириста гривень 54 копійки).
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 11 488 грн 41 коп., судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у розмірі 605 грн 60 коп., витрати на проведення оцінок майна у розмірі 6 000 грн.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 40 000 грн.
Заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 червня 2026 року, продовжують діяти у порядку, визначеному статтею 158 ЦПК України.
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення в поряду ч. 6 ст. 259 ЦПК України.
Суддя Є.С. Козирський
Оригінал: reyestr.court.gov.ua