Постанова від 04 листопада 2026 р. у справі №522/2165/24-Е — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: щодо реєстрації або обліку прав на майно

Дата: 04 листопада 2026 р.

Справа: №522/2165/24-Е

Суддя: Грушицький Андрій Ігорович

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 522/2165/24-Е

провадження № 61-10644св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - державний реєстратор Петровірівської сільської ради Березівського району Одеської області Ткаченко Євген Борисович,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2024 року у складі судді Косіциної В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2025 року у складі колегії суддів Сегеди С. М., Громіка Р. Д.,Комлевої О. С.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - державний реєстратор Петровірівської сільської ради Березівського району Одеської області Ткаченко Євген Борисович, про визнання недійсними та скасування реєстраційних дій, вчинених державним реєстратором.

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - державний реєстратор Петровірівської сільської ради Березівського району Одеської області Ткаченко Є. Б., про визнання недійсними та скасування реєстраційних дій, вчинених державним реєстратором.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 09 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики грошей № 1562 за яким позикодавець передав, а позичальник прийняв грошову суму у розмірі 2 730 240,00 грн, що еквівалентно 101 120,00 дол. США строком до 09 липня 2021 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язання зазначеного договору позики 09 липня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір № 1563, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Починаючи з 09 липня 2020 року, тобто з моменту укладання договору позики, позивач ОСОБА_1 , в рахунок погашення заборгованості за договором позики, сплатила позивачу ОСОБА_2 37 260 дол. США.

Проте, в подальшому, у порушення умов діючого законодавства, від імені ОСОБА_2 проведено переоформлення права власності на вказану квартиру.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд:

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер - 68152510 від 23 червня 2023 року, яке прийняте державним реєстратором Петровірівської сільської ради Березівського району Одеської області Ткаченком Є. Б. та внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на його підставі запис від 20 червня 2023 року № 50740499 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , з одночасним припинення речових прав ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ;

- відновити запис про право власності на вказане майно за ОСОБА_1 ;

- здійснити розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 11 листопада 2024 року, яке Одеський апеляційний суд постановою від 17 червня 2025 року залишив без змін, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Скасував захід забезпечення позову, застосований ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2024 року у справі № 522/2165/24-Е у вигляді арешту на об`єкт нерухомого майна, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 не виконала своїх зобов`язань за договором позики грошей. В свою чергу, відповідач ОСОБА_2 дотримав процедуру позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, а також надав реєстратору вичерпний перелік документів для проведення реєстрації права власності на предмет іпотеки.

При цьому, суд правильно виходив із того, що довіреність від 26 жовтня 2022 року, якою ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_5 на його представництво з питань звернення стягнення на предмет іпотеки на його користь, а саме, квартиру АДРЕСА_1 , є дійсною і матеріали справи не містять доказів того, що зазначена довіреність була підроблена або визнана протиправною та була скасована судом, що підтверджується. У зв`язку з цим, ОСОБА_5 мала достатньо повноважень на вчинення дій, пов`язаних із державною реєстрацією права власності на предмет іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2025 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Також, скаржник просила скасувати ухвалу апеляційного суду про відмову у призначенні почеркознавчої експертизи.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 27 серпня 2025 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Приморського районного суду м. Одеси.

26 травня 2026 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 344/3627/16-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, від 24 травня 2023 року у справі № 953/19143/19.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання поширення на спірну квартиру мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Суди не обґрунтували відмову у призначенні почеркознавчої експертизи щодо справжності підпису ОСОБА_2 на вимозі про усунення порушення та описі вкладення поштового відправлення. Проігнорували докази часткового виконання позивачем зобов`язання за договором позики на суму 37 260 дол. США. Не дослідили повноваження представниці ОСОБА_5 , яка діяла від імені ОСОБА_2 .

Суди не звернули увагу на заниження вартості предмета іпотеки та помилки звіту про оцінку майна, на сплив строку дії договору позики та іпотечного договору на момент направлення вимоги, а також порушення порядку повідомлення позивача про зміну місця проживання відповідача.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2025 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що ОСОБА_1 , якій на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності та інформаційною довідкою від 25 листопада 2024 року № 405173880 та ОСОБА_2 09 липня 2020 року уклали договір позики грошей № 1562, за яким позикодавець ОСОБА_2 передав, а позичальник ОСОБА_1 прийняла грошову суму у розмірі 2 730 240 грн, що на той час було еквівалентно 101 120 дол. США строком до 09 липня 2021 року (т. 1 а. с. 49-51, т. 2 а. с. 1, 2).

З метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 09 липня 2020 року № 1562, 09 липня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір № 1563, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округуЧужовською Н. Ю., предметом іпотеки за яким є квартира АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 36-47).

Відповідно до пункту 6.8 вказаного іпотечного договору, в ньому міститься застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, згідно якого це застереження прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та разом із зазначеним у цьому пункті повідомленням є у відповідності до статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частинами першою, другою статті 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (стаття 33 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

У частині першій статті 36 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем прозадоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності. Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (пункт 4 частини першої статті 3 цього Закону).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Щодо доводів про мораторій на стягнення майна громадян

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про поширення на спірні правовідносини положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон України № 1304-VII) з огляду на таке.

Згідно із підпунктом першим пункту 1 Закону України № 1304-VII не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону про іпотеку, якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна, а загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку.

Із наведеної норми вбачається, що дія Закону України № 1304-VII поширюється виключно на правовідносини споживчого кредитування, стороною яких (кредитодавцем) є кредитна установа. У постанові Верховного Суду від 01 квітня 2021 року у справі № 826/5232/16 зазначено, що кредитна установа - фінансова установа, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик.

Дія мораторію за Законом України № 1304-VII остаточно припинилася 23 вересня 2021 року. Спірне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вчинено 23 червня 2023 року, коли мораторій вже не діяв.

Також судами установлено, що договір позики грошей від 09 липня 2020 року № 1562 укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як фізичними особами, жодна зі сторін якого не є кредитною установою - резидентом України. Отже, правовідносини сторін мають характер договору позики між фізичними особами (стаття 1046 ЦК України), а не кредитного договору і за суб`єктним складом не підпадали під дію Закону України № 1304-VII, який регулював виключно відносини за участю кредитних установ.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що предметом договору позики від 09 липня 2020 року № 1562 є грошові кошти в розмірі 2 730 240,00 грн, тобто зобов`язання виражене та підлягає виконанню саме в національній валюті України. Зазначення в тексті договору еквівалента суми боргу в доларах США (101 120,00 дол. США) не змінює валюти самого зобов`язання, а є умовою про валютне застереження (індексацію грошового зобов`язання), яка відповідно до частини другої статті 524 та частини другої статті 533 ЦК України є правомірним способом визначення грошового еквівалента зобов`язання, виконання якого здійснюється в гривні за офіційним курсом відповідної валюти на дату платежу.

Таким чином, зобов`язання за договором позики від 09 липня 2020 року № 1562 не є кредитом, наданим в іноземній валюті, а є гривневим зобов`язанням з валютним застереженням, що виключає застосування до спірних правовідносин положень Закону України № 1304-VII.

Колегія суддів також відхиляє доводи скарги, викладені з посиланням на пункт 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», внесений Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, яким на період дії воєнного стану зупинено дію статті 37 цього Закону в частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки. Зазначена норма, як прямо випливає з її змісту, поширюється виключно на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці за споживчими кредитами. Оскільки, як установлено судами, правовідносини сторін не є відносинами споживчого кредитування, а є договором позики між фізичними особами, положення пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.

Також, слід зазначити, що у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 296/5175/23 зазначено, що приписи пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» застосовуються за наявності наступних критеріїв: нерухоме майно належить фізичній особі; нерухоме майно передано в іпотеку за споживчим кредитом; зобов`язання виникло за договорами, які укладені до 17 березня 2022 року, за умови, що після 17 березня 2022 року до них не вносилися зміни в частині продовження строків виконання зобов`язань та/або зменшення розміру процентів, штрафних санкцій.

За таких обставин довід касаційної скарги про необхідність застосування мораторію на стягнення предмета іпотеки з підстав використання квартири як місця постійного проживання позивача, а також з підстав дії воєнного стану, є помилковим, оскільки ґрунтується на неправильному тлумаченні скаржником сфери дії Закону України № 1304-VII та пункту 5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку», застосування яких обумовлено сукупністю юридичних фактів (споживчий характер кредиту, надання кредиту кредитною установою, валюта зобов`язання - іноземна), жодна з яких у справі, що переглядається, не встановлена.

Колегія суддів зазначає, що обставина проведення державної реєстрації права власності іпотекодержателя саме у червні 2023 року (тобто в період дії воєнного стану) не має самостійного правового значення для вирішення питання про застосування мораторію, оскільки визначальним є не момент вчинення реєстраційної дії, а правова природа забезпеченого іпотекою зобов`язання (договір позики між фізичними особами, а не споживчий кредит кредитної установи) та валюта такого зобов`язання (гривня, а не іноземна валюта), які виключають застосування мораторію.

Щодо доводів про порушення порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки

Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що пунктом 6.8 іпотечного договору від 09 липня 2020 року № 1563 передбачено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до нього права власності на предмет іпотеки, яке відповідно до частин першої-третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку» та правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.

В пункті 6.1 договору іпотеки зазначено, що зобов`язання, яке забезпечене предметом іпотеки вважається виконаним у повному обсязі, якщо іпотекодавцем фактично повернуті грошові кошти у повному обсязі, відповідно до умов основного зобов`язання. Тобто, обставина спливу договірного строку повернення позики у даній справі не є підставою для припинення іпотеки за пунктом 1 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», оскільки основне зобов`язання позичальника (з повернення суми боргу) залишалося невиконаним, що позивачем не спростовано.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 12 червня 2026 року у справі № 398/3286/24 зазначено, що: «оскільки основне кредитне зобов`язання залишається невиконаним, суди дійшли правильного та законного висновку про відсутність будь-яких правових підстав для припинення договору іпотеки та скасування пов`язаних із ним реєстраційних обтяжень. З огляду на це, висновки судів повністю відповідають фактичним обставинам справи».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 висловила правову позицію про те, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору. Поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання.

Отже, доводи скаржника про те, що станом на момент направлення вимоги (05 січня 2023 року) строк дії договору позики та іпотечного договору, визначений до 09 липня 2021 року, вже сплив, а отже іпотека припинилася, є необґрунтованими.

Подібні правові висновки зазначені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 520/15964/16-ц та від 25 липня 2024 року у справі № 500/6150/14.

Щодо доводів про неповідомлення позивача про зміну відповідачем місця проживання (переїзд до Канади) та невідповідність номера телефону відправника, колегія суддів зазначає, що вказані обставини не впливають на дійсність та юридичну силу вимоги про усунення порушення, оскільки визначальним є факт її фактичного отримання іпотекодавцем за адресою, вказаною в іпотечному договорі, що судами першої та апеляційної інстанцій встановлено на підставі рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 6507808261579 (вручено ОСОБА_1 17 лютого 2023 року).

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17.

Щодо доводів про необхідність призначення почеркознавчої експертизи

13 травня 2024 року до суду першої інстанції надійшла письмова заява ОСОБА_2 , якою він особисто підтвердив факт власноручного підписання вимоги про погашення заборгованості від 05 січня 2023 року, а також пояснив обставини її подальшого направлення представнику засобами поштового зв`язку. Зазначену обставину також підтвердив представник відповідача в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України підставою для призначення експертизи є необхідність з`ясування обставин, що мають значення для справи, для яких потрібні спеціальні знання, за відсутності яких встановити такі обставини неможливо. Оскільки факт підписання відповідачем вимоги ним не заперечувався, а предметом спору є не сам факт підписання документа по суті, а обставини, що не потребують спеціальних знань експерта (можливість фізичного вчинення дії з відправлення кореспонденції особою, яка перебуває за межами України, через уповноваженого представника), колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність предмета для призначення почеркознавчої експертизи. Наявність у справі нотаріально посвідченої довіреності від 26 жовтня 2022 року, якою ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 на вчинення відповідних дій, спростовує доводи скаржника про неможливість здійснення представником поштового відправлення від імені довірителя.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи обґрунтував неможливість їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Заяви свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , подані представником позивача лише 08 квітня 2025 року (тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції та на стадії апеляційного перегляду), обґрунтовано залишені без розгляду апеляційним судом, оскільки позивач не навела поважних причин неможливості їх подання на стадії розгляду справи судом першої інстанції, тривалість якого (з лютого 2024 року по листопад 2024 року) надавала достатньо часу для збору відповідних доказів.

Щодо повноважень представника

Матеріали реєстраційної справи містять довіреність від 26 жовтня 2022 року, посвідчену консулом Посольства України в Канаді, якою ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_5 на представництво його інтересів з питань звернення стягнення на предмет іпотеки, а також відповідний витяг з Єдиного реєстру довіреностей. Відповідно до частини сьомої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обсяг повноважень представника встановлюється на підставі документа, що підтверджує такі повноваження. Оскільки зазначена довіреність не визнана судом недійсною чи скасованою, а доказів її підробки матеріали справи не містять, доводи скаржника про відсутність у ОСОБА_5 необхідних повноважень, а також про підроблення нею підписів ОСОБА_2 , ґрунтуються на припущеннях і не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, що відповідає вимогам частини шостої статті 81 ЦПК України, згідно з якою доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Щодо доводів про заниження вартості предмета іпотеки

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що для проведення державної реєстрації права власності іпотекодержатель подав звіт про оцінку майна № 15-06-01/23, виконаний ТОВ «ДЗК+», згідно з яким станом на 15 червня 2023 року вартість предмета іпотеки становила 3 663 096,00 грн, що відповідає вимогам пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМ України № 1127. Доводи скаржника про заниження вартості майна не підтверджені жодним належним доказом: наданий нею звіт про оцінку, складений ТОВ «Оціночна фірма «АБАКУС» 06 лютого 2024 року, тобто майже через рік після дати оцінки, покладеної в основу оскаржуваної реєстрації, обґрунтовано не взятий судами до уваги, оскільки не відображає об`єктивної вартості майна на дату, що має значення для справи (15 червня 2023 року). Виявлені скаржником розбіжності в реквізитах звіту про оцінку (щодо замовника, власника, відсутності дат) не спростовують мети та завдання оцінки - визначення дійсної вартості об`єкта нерухомого майна на відповідну дату, а тому не є підставою для визнання оцінки неналежним доказом.

Щодо доводів про часткове виконання зобов`язання

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що жодних належних і допустимих доказів сплати позивачем на користь ОСОБА_2 коштів у розмірі 37 260,00 дол. США під час розгляду справи по суті надано не було; клопотання про допит свідка ОСОБА_8 , через яку, за твердженням позивача, здійснювалася передача коштів, не заявлялося на стадії розгляду справи по суті в суді першої інстанції (заявлено лише в апеляційній інстанції поза межами встановленого законом процесуального строку), а подані пізніше нотаріально посвідчені заяви свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від серпня 2025 року є доказами, поданими після ухвалення оскаржуваних судових рішень, а тому не можуть враховуватися судом касаційної інстанції, який відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не досліджує нові докази.

Щодо доводів про порушення принципу всебічного та об`єктивного розгляду справи

Колегія суддів відхиляє довід скаржника про формальність перегляду справи апеляційним судом. Постанова Одеського апеляційного суду від 17 червня 2025 року містить детальний аналіз встановлених судом першої інстанції обставин, оцінку кожного доводу апеляційної скарги, посилання на норми матеріального та процесуального права, а також на релевантну практику Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які з дотриманням вимог статей 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України перевірили їх та обґрунтовано спростували. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91).

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 344/3627/16-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18, від 24 травня 2023 року у справі № 953/19143/19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, немає. Судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров

Оригінал: reyestr.court.gov.ua