Постанова від 04 листопада 2026 р. у справі №916/2983/24 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/2983/24

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Лічмана Л.В., Ярош А.І.

секретар судового засідання (за дорученням головуючого) Гричулевич А.Н.

за участю представників учасників справи:

від позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" - Піун С.П., на підставі довіреності

від відповідача: Акціонерного товариства "Херсонгаз" - Лук`янов О.В., на підставі самопредставництва

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ

на рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року, суддя першої інстанції Цісельський О.В., повний текст складено та підписано 03.08.2026

у справі № 916/2983/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ

до відповідача: Акціонерного товариства "Херсонгаз", м. Херсон

про стягнення 13 467 701 грн 97 коп.

ВСТАНОВИВ:

03.07.2024 Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ звернулось до Господарського суду Одеської області з позовними вимогами до Акціонерного товариства "Херсонгаз", м. Херсон, відповідно до яких просить суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у загальній сумі 13 467 701 грн 97 коп., у тому числі: пеню 7 254 450 грн 48 коп., штраф 4 402 519 грн 42 коп., 3% річних 435 267 грн 04 коп. та інфляційні втрати 1 375 465 грн 03 коп.

В обґрунтування позову позивач вказує на те, що на підставі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292-ОГРМ від 21.06.2022, відповідач за отриманий за договором газ розрахувався повністю, проте з порушенням строку, встановленого умовами договору, чим порушив умови господарського зобов`язання. А тому, з урахуванням суми та строку прострочення сплати основного боргу відповідача перед позивачем за договором, останнім були нараховані штрафні та компенсаційні санкції.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 08.07.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/2983/24, призначено підготовче засідання за правилами загального позовного провадження.

22.07.2024 відповідач подав до Господарського суду Одеської області клопотання, в якому просив суд зупинити провадження у справі до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду Верховного Суду справи №908/1162/23.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.09.2024 задоволено клопотання відповідача та зупинено провадження у справі №916/2983/24 до закінчення розгляду Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду Верховного суду справи №908/1162/23 та оприлюднення повного тексту постанови.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.11.2025 поновлено провадження у справі.

26.11.2025 позивач подав до Господарського суду Одеської області клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №280/5808/23.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.12.2025 задоволено клопотання позивача та зупинено провадження у справі до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №280/5808/23 та оприлюднення повного тексту постанови.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.12.2026 поновлено провадження у справі.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 у задоволені позову відмовлено. Судові витрати по справі № 916/2983/24 покладено на Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції встановив, що на момент укладення 21.06.2022 договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292-ОГРМ місцезнаходження відповідача було зареєстровано в місті Херсоні, яке перебувало під тимчасовою окупацією, дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». При цьому суд, посилаючись на правову позицію Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, зазначив, що для встановлення статусу тимчасово окупованої території визначальним є факт її фактичної окупації, а рішення уповноважених органів державної влади мають інформаційний характер. Ураховуючи передбачену законом нікчемність правочинів, стороною яких є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, суд визнав спірний договір нікчемним та таким, що не створює юридичних наслідків, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення нарахованих за ним сум.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Одеської області від 24.07. 2026 року у справі №916/2983/24 скасувати повністю, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України», м. Київ задовольнити в повному обсязі та стягнути з Акціонерного товариства «Херсонгаз», м. Херсон на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України», м. Київ 7 254 450 грн 48 коп. пені, 4 402 519 грн 42 коп. штрафу, 435 267 грн 04 коп. 3% річних та 1 375 465 грн 03 коп. інфляційних втрат.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Скаржник зазначає про помилковість застосування судом першої інстанції висновків постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, оскільки правовідносини у зазначеній справі відрізняються від спірних правовідносин у справі № 916/2983/24 за предметом та правовим регулюванням.

Зокрема, апелянт зауважує, що у справі № 908/1162/23 вирішувалося питання оплати послуг, надання або прийняття яких було фактично та юридично неможливим через окупацію територій, тоді як у цій справі спір стосується оплати природного газу, фактично поставленого позивачем та спожитого відповідачем за договором, укладеним на виконання спеціальних обов`язків (ПСО). На підтвердження своєї позиції апелянт посилається, зокрема, на рішення Господарського суду Запорізької області від 23.06.2026 у справі № 908/2097/24, у якому враховано спеціальне нормативне регулювання постачання природного газу, та вважає, що суд першої інстанції не врахував особливостей спірних правовідносин, що призвело до помилкового застосування відповідних правових висновків.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував імперативних приписів спеціального законодавства у сфері ринку природного газу, зокрема, статті 11 Закону України «Про ринок природного газу» та постанови Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 № 222, якими на позивача як суб`єкта ПСО було покладено обов`язок постачати природний газ операторам газорозподільних систем у спірний період.

На думку апелянта, укладення та виконання спірного договору здійснювалося на виконання зазначеного обов`язку держави, а тому висновок про його нікчемність із посиланням на законодавство щодо тимчасово окупованих територій є помилковим. На підтвердження своєї позиції апелянт посилається, зокрема, на постанову Верховного Суду від 31.03.2026 у справі № 908/780/23 та вважає, що застосування наслідків нікчемності договору суперечить спеціальному правовому регулюванню, меті покладення спеціальних обов`язків і принципу правової визначеності.

Скаржник вважає, що факт поставки та прийняття відповідачем природного газу за період із червня 2022 року по січень 2023 року на загальну суму 44 976 505 грн 68 коп. підтверджується матеріалами справи та визнається відповідачем, тоді як оплата отриманого газу здійснювалася з порушенням установлених строків. У зв`язку із цим апелянт вважає правомірним нарахування відповідно до умов договору та вимог законодавства пені в сумі 7 254 450 грн 48 коп., штрафу в сумі 4 402 519 грн 42 коп., трьох відсотків річних у сумі 435 267 грн 04 коп. та інфляційних втрат у сумі 1 375 465 грн 03 коп. Посилаючись на положення статей 549, 551, 610– 612, 625 Цивільного кодексу України, умови договору, апелянт стверджує, що порушення відповідачем грошового зобов`язання є підставою для стягнення зазначених сум у повному обсязі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2026 року за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ на рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 відкрито апеляційне провадження, призначено судове засідання.

Відповідач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу, не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово.

В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник відповідача просив ухвалити справедливе та законне рішення.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника скаржника, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ на рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 задоволення не потребує, а рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 не потребує скасування, враховуючи таке.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорене учасниками справи наступні обставини.

На підставі Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг "Про видачу ліцензії на розподіл природного газу ПАТ "ХЕРСОНГАЗ" № 846 від 29.06.2017 ПАТ "ХЕРСОНГАЗ" (код ЄДРПОУ 03355353) була видана ліцензія на право провадження господарської діяльності з розподілу природного газу в межах території міста Херсон та Херсонської області.

21.06.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю " Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та Акціонерним товариством "Херсонгаз" (покупець) був укладений договір купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292-ОГРМ (т.с.1, а.с.38-51), відповідно до п.1.3 якого продавець за умови дотримання положень цього договору та вимог Положення покупцем, зобов`язується передати у власність покупцю природний газ в обсягах та на умовах, що погоджені сторонами у цьому договорі, а покупець зобов`язується прийняти та своєчасно сплатити вартість такого обсягу природного газу у розмірі, строки та порядку, що визначені цим договором.

У розділі 12 договору місцем знаходження покупця визначено м. Херсон, Дніпровський район, вул. Поповича, буд. 3.

01.09.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та Акціонерним товариством "Херсонгаз" (покупець) була укладена додаткова угода № 1 до договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292- ОГРМ (т.с.1, а.с.53,54).

17.11.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та Акціонерним товариством "Херсонгаз" (покупець) була укладена додаткова угода № 2 до договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292- ОГРМ (т.с.1, а.с.55,56).

28.12.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України" (продавець) та Акціонерним товариством "Херсонгаз" (покупець) була укладена додаткова угода № 3 до договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292- ОГРМ (т.с.1, а.с.57-72).

Відповідно до Актів приймання-передачі природного газу (т.с.1, а.с.20-35) у період з червня 2022 по січень 2023 позивач передав, а відповідач прийняв природний газ у загальному об`ємі 6 061 523,68 куб. м на суму 44 976 505 грн 68 коп.

Як зазначає позивач та підтверджує відповідач, останній повністю розрахувався за отриманий об`єм природного газу, а тому, оскільки ця обставина визнається обома сторонами, то відповідно до ч.1 ст.75 Господарського процесуального кодексу України вона не підлягає доказуванню.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням відповідача зазначена наступна адреса: Україна, 73036, Херсонська область, місто Херсон, вулиця Поповича, будинок 3.

Загальновідомим фактом, що не потребує окремого доказування у даному судовому дослідженні, є факт окупації міста Херсон з 01.03.2022.

У позовній заяві позивачем нараховані штрафні (штраф, пеня) та компенсаційні (3% річних та інфляційні) санкції за несвоєчасну сплату відповідачем переданого за договором природного газу за період з червня 2022 по січень 2023 року у загальній сумі 13 467 701 грн 97 коп. за стягненням яких позивач звернувся до Господарського суду з відповідним позовом.

Інших письмових доказів щодо спірних правовідносин матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є встановлення обставин на підтвердження або спростування підстав для стягнення з відповідача на користь позивача штрафних (штраф, пеня) та компенсаційні (3% річних та інфляційні) санкцій за договором купівлі-продажу природного газу №101/ПГ-3292-ОГРМ від 21.06.2022 у загальному розмірі 13 467 701 грн 97 коп.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

У частині 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України зазначається, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, зазначені норми закону визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Підставою для звернення до суду є наявність порушеного права і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Тобто правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів.

Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак, наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18).

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підстави позову – це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу.

Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (правове обґрунтування позову) – правову кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин. Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Позов може бути задоволений лише у випадку встановлення факту порушення, не визнання або оспорення відповідачем (відповідачами) прав, свобод чи інтересів позивача. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач обґрунтовує свої позовні вимоги порушенням відповідачем умов договору купівлі-продажу природного газу №101/ПГ-3292-ОГРМ, укладеного між позивачем та відповідачем 21.06.2022.

Так, існуючі міжнародні правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положеннях IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, учасницею якої є Україна (дата набрання чинності для України 24.08.1991).

Стаття 42 "Положення про закони і звичаї війни на суходолі", що є додатком до цієї Конвенції, встановлює, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника.

Положення IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, як частина законодавства України, мають застосовуватися у сукупності із нормами законодавства України, в тому числі для тлумачення останніх.

За визначенням, наданим у статті 1-1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" № 1207-VII (далі - Закон № 1207) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

Водночас, виходячи зі статті 2 Закону № 1207-VII, його метою встановлено визначення статусу території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відповідно до приписів п.п.1-3 ч.1 ст.3 Закону № 1207 (в редакції на час укладення договору) для цілей цього закону тимчасово окупованою територією визначається сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території інших тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію указом Президента України.

Тобто, як за міжнародними правовими нормами, так і за законодавством України територія визнається окупованою в силу наявних фактичних обставин; натомість закон не може змінювати цього факту, а встановлює правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території.

Частиною першою статті 13 цього Закону (в редакції на час укладення договору) передбачено, що положення цієї статті застосовуються до тимчасово окупованої території, передбаченої пунктами 1 і 2 частини першої статті 3 цього Закону. В умовах воєнного стану рішенням Кабінету Міністрів України положення цієї статті можуть бути поширені на тимчасово окуповані території, передбачені пунктом 3 частини першої статті 3 цього Закону, надра під територіями, зазначеними у пункті 3 частини першої статті 3 цього Закону, і повітряний простір над цими територіями.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 1207 здійснення господарської діяльності юридичними особами, фізичними особами - підприємцями та фізичними особами, які провадять незалежну професійну діяльність, місцезнаходженням (місцем проживання) яких є тимчасово окупована територія, дозволяється виключно після зміни їхньої податкової адреси на іншу територію України. Правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням (місцем проживання) якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним. На такі правочини не поширюється дія положення абзацу другого частини другої статті 215 Цивільного кодексу України.

У пп.а,б ч.9 ст.13 наведеного Закону встановлено, що ліцензії, надані суб`єктам господарювання до набрання чинності цим Законом (а для територій України, що були тимчасово окуповані Російською Федерацією після набрання чинності цим Законом - до тимчасової окупації цієї території України) відповідно до закону про ліцензування видів господарської діяльності, документи (включаючи сертифікати), видані відповідно до закону до 1 січня 2018 року, та документи про відповідність, надані відповідно до Закону України "Про технічні регламенти та оцінку відповідності", документи дозвільного характеру, надані згідно із Законом України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" вважаються недійсними на тимчасово окупованій території та можуть використовуватися для проведення господарської (підприємницької) діяльності на іншій території України до закінчення строку їх дії, у випадку перереєстрації таких суб`єктів на іншій території України, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову політику.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що станом на 07.05.2022 та на момент укладення договору положення пункту 7 частини першої статті 1-1 і пункту 1 частини третьої статті 3 Закону України № 1207-VII не пов`язували набуття територією статусу тимчасово окупованої з ухваленням відповідного рішення РНБО, Кабінету Міністрів України чи іншого уповноваженого органу державної влади.

Одночасно з цим 06.12.2022 Кабінет Міністрів України затвердив постанову "Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією", відповідно до якої перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони України з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.

Відповідно до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 №309 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією" зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.12.2022 за № 1668/39004, датою окупації Херсонської міської територіальної громади визначено 01.03.2022.

Проте, як вірно зауважено місцевим господарським судом та було зазначено вище за текстом, у відповідності до регулювання, запровадженого Законом України від 21.04.2022 №2217-ІХ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України" правовий статус тимчасово окупованої території російською федерацією в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону не залежить від того, чи ухвалив (і якщо ухвалив - то коли саме) той чи інший повноважний орган державної влади України (РНБО, Кабінет Міністрів України чи інший орган в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України) рішення про визнання певної частини території України тимчасово окупованою. Таке рішення повноважного органу державної влади України (зокрема - Кабінету Міністрів України) для територій, визначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону, має не конститутивне, а лише інформативне значення, з публічною достовірністю підтверджуючи конкретну дату, з якої фактична окупація певної частини території України почалася чи припинилася.

Саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, до вирішення якої зупинялася дана справа.

Колегія суддів відхиляє доводи скаржника щодо помилкового застосування судом першої інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, оскільки сама по собі відмінність предмета спору та характеру договірних відносин не виключає можливості застосування сформульованих у зазначеній постанові висновків щодо тлумачення та застосування норм права.

Визначальним у цьому випадку є не тотожність правовідносин у двох справах, а подібність правового питання, яке підлягає вирішенню, зокрема, щодо застосування положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» до правочинів, укладених у період тимчасової окупації території України.

У зазначеній постанові Верховний Суд сформулював правові висновки щодо визначення статусу тимчасово окупованої території та застосування встановлених законом обмежень господарської діяльності залежно від відповідної категорії території. Ці висновки мають значення для вирішення питання про правові наслідки укладення правочинів на території, яка фактично перебувала під окупацією, незалежно від відмінностей у предметі договорів та характері господарських операцій.

Отже, оскільки у справі, що розглядається, судом першої інстанції встановлено обставини, які мають правове значення для застосування відповідних положень Закону №1207-VII, колегія суддів вважає обґрунтованим урахування висновків Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 908/1162/23 та не вбачає підстав для відхилення доводів суду першої інстанції з наведених скаржником мотивів.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 204, 215 Цивільного кодексу України та Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» з огляду на таке.

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Водночас частиною другою статті 215 цього Кодексу передбачено, що нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, у зв`язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Отже, у разі встановлення передбачених законом підстав нікчемності правочину суд зобов`язаний урахувати відповідні правові наслідки під час вирішення спору незалежно від того, чи заявлялася окрема вимога про визнання такого правочину недійсним.

Як установлено вище за текстом цієї постанови та підтверджується матеріалами справи, спірний договір купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292-ОГРМ укладено між сторонами 21.06.2022. При цьому офіційним місцезнаходженням відповідача, Акціонерного товариства «Херсонгаз» згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, умовами договору та додатками до нього було визначено адресу: місто Херсон, вулиця Поповича, будинок 3. Належних і допустимих доказів зміни відповідачем свого місцезнаходження на іншу територію України на момент укладення договору матеріали справи не містять.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на момент укладення спірного договору місто Херсон перебувало під тимчасовою окупацією Російською Федерацією. Зазначена обставина є загальновідомою та не потребує окремого доказування відповідно до положень господарського процесуального законодавства. Крім того, перебування Херсонської міської територіальної громади на тимчасово окупованій території було відображено у відповідних нормативно-правових актах, зокрема, в наказі Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 №75 та надалі підтверджено постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 і наказом зазначеного Міністерства від 22.12.2022 №309, яким датою початку окупації Херсонської міської територіальної громади визначено 01.03.2022.

При цьому, як вже було зазначено вище за текстом, правовий статус тимчасово окупованої території в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» не залежить від ухвалення відповідного рішення уповноваженим органом державної влади України. Таке рішення має інформаційний характер і підтверджує дату початку або припинення фактичної окупації, але не є юридичною передумовою виникнення самого статусу тимчасово окупованої території.

З огляду на наведене, враховуючи дату укладення спірного договору, факт тимчасової окупації міста Херсона в цей період та зареєстроване місцезнаходження відповідача на відповідній території, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 13 Закону України № 1207-VII, відповідно до якої правочин, стороною якого є суб`єкт господарювання, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, є нікчемним.

За таких обставин висновок суду першої інстанції в мотивувальній частині рішення про нікчемність договору купівлі-продажу природного газу від 21.06.2022, який визначений позивачем в якості підстави позову та відсутність підстав для задоволення заявлених на його підставі позовних вимог є обґрунтованим.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи апелянта про неврахування судом першої інстанції спеціального законодавства у сфері ринку природного газу, зокрема, статті 11 Закону України «Про ринок природного газу» та постанови Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 № 222, з огляду на таке.

Покладення на Товариство з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України» спеціальних обов`язків щодо постачання природного газу операторам газорозподільних систем саме по собі не усуває необхідності дотримання інших імперативних приписів законодавства, зокрема тих, що встановлюють особливий правовий режим господарської діяльності на тимчасово окупованих територіях. Норми статті 11 Закону України «Про ринок природного газу» та положення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 222, регулюють покладення та виконання спеціальних обов`язків на суб`єктів ринку природного газу, однак самі по собі не свідчать про встановлення винятку із законодавчих обмежень, передбачених Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Отже, обставина укладення договору на виконання спеціальних обов`язків держави не є достатньою підставою для висновку про незастосування до нього положень законодавства щодо правового режиму тимчасово окупованої території. Під час вирішення спору суд має враховувати сукупність нормативних приписів, які регулюють відповідні правовідносини, та встановлені законом правові наслідки їх порушення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність доводів позивача щодо необхідності ухвалення окремого рішення Кабінету Міністрів України про запровадження обмежень господарської діяльності на тимчасово окупованих територіях. Як правильно зазначив місцевий господарський суд, такі доводи спростовуються правовими висновками об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду, викладеними в постанові від 03.10.2025 у справі № 908/1162/23, відповідно до яких статус території як тимчасово окупованої визначається фактом її окупації, а рішення уповноважених органів державної влади мають інформаційний характер. З огляду на приписи частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції обґрунтовано врахував зазначені правові висновки під час вирішення спору та дійшов правильного висновку про відсутність необхідності в ухваленні окремого рішення Кабінету Міністрів України для застосування передбачених статтями 13 та 13-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» обмежень.

Колегія суддів також відхиляє довід апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 31.03.2026 у справі №908/780/23, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Водночас застосування відповідного правового висновку передбачає з`ясування змісту правової позиції Верховного Суду та її співвідношення з фактичними обставинами, предметом і підставами позову в конкретній справі.

Судова колегія зауважує, що у справі № 908/780/23 Верховний Суд переглядав судові рішення у спорі, що виник із договору постачання природного газу від 10.03.2022 № ТЕС-ЗЕЗ, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія „Нафтогаз Трейдинг“» та Акціонерним товариством «ДТЕК Дніпроенерго» на виконання спеціальних обов`язків, покладених постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2022 №222. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд наголосив на необхідності врахування особливого правового режиму постачання природного газу, встановленого зазначеною постановою Кабінету Міністрів України, дослідження умов договору, фактичних обставин постачання газу, а також застосування нормативно-правових актів у часі. Зокрема, у пунктах 8.36 – 8.46 постанови від 31.03.2026 у справі № 908/780/23 Верховний Суд зазначив, що під час вирішення питання про нікчемність договору постачання природного газу суд має враховувати правову природу відповідних договірних відносин, підстави укладення договору та докази фактичного постачання природного газу саме на тимчасово окуповану територію. Верховний Суд також звернув увагу на необхідність повного й усебічного дослідження обставин справи та надання оцінки доказам і аргументам учасників спору.

Отже, наведена постанова Верховного Суду не містить висновку про те, що сам факт укладення договору постачання природного газу із суб`єктом господарювання, місцезнаходженням якого є тимчасово окупована територія, за будь-яких обставин виключає можливість застосування частини другої статті 13 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Водночас, ця постанова вимагає встановлення юридично значущих обставин конкретного спору до формування остаточного висновку щодо правових наслідків укладеного договору.

В свою чергу, у даній справі спір виник на підставі договору купівлі-продажу природного газу від 21.06.2022 №101/ПГ-3292-ОГРМ, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Газопостачальна компанія „Нафтогаз України“» та Акціонерним товариством «Херсонгаз». Вирішуючи питання про правові наслідки укладення цього договору, суд першої інстанції виходив із того, що на дату його укладення місто Херсон перебувало під тимчасовою окупацією, а місцезнаходженням відповідача згідно з відомостями Єдиного державного реєстру та умовами договору було місто Херсон. Доказів зміни місцезнаходження та податкової адреси відповідача на іншу територію України матеріали справи не містять.

При цьому правовідносини у справі № 916/2983/24 виникли з договору, укладеного 21.06.2022, тоді як у справі № 908/780/23 предметом дослідження був договір, укладений 10.03.2022 на виконання спеціальних обов`язків відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №222, причому постачання газу розпочалося до внесення змін до цього нормативного акту постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2022 №298. Саме ці обставини зумовили необхідність дослідження Верховним Судом особливостей правового регулювання відповідного постачання, дії нормативних актів у часі та виконання сторонами спеціальних обов`язків. Отже, правовий висновок Верховного Суду у справі № 908/780/23 підлягає врахуванню з огляду на зміст сформульованих у ньому правових підходів, однак не може автоматично переноситися на спірні правовідносини у даній справі без урахування відмінностей у підставах укладення договорів, нормативному регулюванні та встановлених фактичних обставинах.

В даному випадку суд апеляційної інстанції звертає увагу скаржника, що належними та допустимими доказами по справі позивач не довів ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції того, що поставка газу у цій справі за договором, що є підставою позову, здійснювалася на ТЕЦ, які містяться в переліку підприємств, що викладений в додатку до постанови Кабінету Міністрів України №222, а кінцевим споживачем зазначений саме відповідач. Тому колегія суддів не вважає, що у даній справі позивачем доведено наявність правовідносин, що підпадають під дію вищевказаної постанови з врахуванням ще й того, що такі доводи позивача викладені лише в апеляційній скарзі без посилання на таке в позовній заяві і доказів на підтвердження своєї позиції, як вже зазначалося вище за текстом постанови, матеріали справи не містять взагалі. При цьому просте посилання на вказану постанову в переліку законів та підзаконних актів в преамбулі договору не свідчить про неможливість застосування судом до цих правовідносин спеціального Закону, який заборонив укладати договори та здійснювати постачання на окуповану територію. Також неспроможними є доводи апелянта про те, що фактично відповідачем не заперечується факт оплати в повному обсязі отриманого газу у спірний період, бо таке не свідчить про правомірність нарахування останнім штрафних санкцій за спірним договором за прострочку виконання останнім його договірного грошового зобов`язання, оскільки добровільне виконання не є фактом правомірності укладання саме спірного договору, виходячи з сукупності наявних у справі доказів щодо постачання газу саме відповідачу, який на спірний період не перереєструвався на території України для можливості продовження здійснення ним своєї господарської діяльності.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Надаючи оцінку доводам і доказам учасників справи в їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на встановлену нікчемність укладеного між сторонами договору купівлі-продажу природного газу № 101/ПГ-3292-ОГРМ від 21.06.2022. Наведені позивачем доводи та подані докази не спростовують установлених судом обставин і не дають підстав для іншого висновку щодо правових наслідків укладення спірного правочину.

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Надаючи оцінку всім доказам та доводам скаржника у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що останнім не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за несвоєчасне виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором купівлі – продажу природного газу.

З огляду на наведене, судова колегія вважає, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, а зводяться лише до незгоди з таким рішенням без належного обґрунтування для цього відповідних підстав.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів зауважує, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

У відповідності до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ на рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Газопостачальна компанія "Нафтогаз України", м. Київ на рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 24.07.2026 року у справі №916/2983/24 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 05.11.2026 року.

Повний текст постанови складено 05.11.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Л.В. Лічман

А.І. Ярош