Постанова від 03 листопада 2026 р. у справі №640/22718/19 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/22718/19 Суддя (судді) першої інстанції: Оксана ТИХОНЕНКО

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Коротких А.Ю., Безименної Н.В.

за участю секретаря Сови Є.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2025 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, позивач працював в органах прокуратури України, а саме на посаді заступника начальника відділу управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріального забезпечення Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1149ц, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII, підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу адміністрування мереж технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 18.10.2019.

Уважаючи наказ від 17.10.2019 № 1149ц протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами першою, другою, шостою статті 43 Конституції України визначено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон № 1697-VII).

Згідно ч. 3 ст. 16 Закону № 1697-VII із змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII визначено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Статтею 21 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) у тексті Закону № 1697-VII визначено, що слова "Генеральна прокуратура України", "регіональні прокуратури", "місцеві прокуратури" замінено відповідно словами "Офіс Генерального прокурора", "обласні прокуратури", "окружні прокуратури".

Абзацами першим та другим пункту 3 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ установлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

Відповідно до пунктів 4 - 6 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті "Голос України".

Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.

З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

За приписами абзацу першого пункту 7, пункту 9 Розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Пунктом 10 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Згідно з пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX (у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Аналіз вказаних положень пункту 19 розд.ІІ Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що однією з підстав для звільнення прокурора є зокрема неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію. При цьому закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Закон визначає, що звільнення відбувається не з підстав, установлених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, а на підставі цього пункту, що є нормативною підставою.

Таким чином, підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1-4 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Відповідна правова позиція у подібних правовідносинах викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 20 жовтня 2021 року у справі № 440/2700/20, від 25 листопада 2021 року у справі № 160/5745/20, від 21 грудня 2021 року у справі № 420/9066/20, у яких Верховний Суд дійшов висновку про те, що фактологічною підставою для звільнення є одна з підстав, передбачених підпунктами 1 - 4 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-IX, а нормативною підставою є пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок № 221, у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин).

Пунктом 1 розділу І Порядку № 221 визначено, що атестація прокурорів - це встановлена розділом II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Відповідно до пунктів 2, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

Згідно з пунктом 9 розділу І Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Пунктом 10 розділу І Порядку № 221 передбачено, що заява, вказана у пункті 9 розділу І цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Заява підписується прокурором особисто.

В даній справі спірним питанням є правомірність звільнення позивача з посади на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII, у зв`язку з неподанням ним заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора відповідно до норм Закону №113-ІХ.

Так, Законом №113-IX, який набув чинності 25 вересня 2019 року, було запроваджено реформування системи органів прокуратури, яке передбачало переведення усіх прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться на підставі Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року № 221. При цьому відсутність у прокурора волевиявлення щодо такого переведення та наміру проходження атестації, яка виражалась у неподанні ним заяви відповідного змісту, слугувала підґрунтям для звільнення такого працівника прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII згідно з підпунктом 1 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не подав Генеральному прокурору України у порядку, визначеному чинним законодавством, заяву про переведення його до ОГП та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Отже, позивач не скористався наданим Законом правом бути переведеним на відповідну посаду з дотриманням встановленої законодавчої процедури.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а указав на те, що саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII.

У постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 640/24727/19, від 15 грудня 2021 року у справі №540/1407/20, від 26 січня 2022 року у справі №240/17743/20, Верховний Суд, з-поміж іншого, зауважив, що системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення, зокрема такої, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду та дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1149ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу адміністрування мереж та технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII видано в межах повноважень, у спосіб та у порядку, визначених чинним законодавством, і відповідає вимогам ч. 2 ст. 19 Конституції України, а тому підстави для його скасування відсутні.

Разом з тим, судом першої інстанції не враховано наступне.

Під час перегляду справи в суді першої та апеляційної інстанції, Конституційний Суд України ухвалив Рішення від 18 грудня 2024 року №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини 1 статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора), та визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У вказаному Рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, зазначив, що приписи Конституції України та Закону України «Про прокуратуру» надають Генеральному прокурору як особі, що очолює прокуратуру, дискреційні повноваження, зокрема щодо організації діяльності органів прокуратури України. Водночас згідно з вимогами принципу правовладдя для захисту учасників суспільних відносин від свавільних рішень та дій органів публічної влади приписами права має бути чітко та зрозуміло визначено обсяг будь-якого з дискреційних повноважень, наданого цим органам.

Конституційний Суд України указав, що за пунктом 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» підставою для звільнення прокурора з посади, яку він обіймає в органі прокуратури, є не індивідуальний акт права - відповідне персоналізоване кадрове рішення Генерального прокурора стосовно прокурора Офісу Генерального прокурора (пункт 1 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру») або керівника обласної прокуратури щодо прокурора обласної чи окружної прокуратури (пункт 2 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру»), а організаційне рішення Генерального прокурора щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок - звільнення прокурора з посади, яку він обіймає у відповідному органі прокуратури.

Аналізуючи пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», Конституційний Суд України урахував також і те, що внаслідок його застосування уможливлена ситуація, за якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов`язків та професійного майбутнього. Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, пункт 9 частини 1статті 51 Закону України «Про прокуратуру» надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини 1 статті 92, частині 2 статті 131-1 Конституції України.

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.21.2000 (справа №1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Абзацом 1 частини 4 статті 7 КАС України визначено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Верховний Суд у постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21 вказав, що якщо суд на будь-якій стадії судового процесу доходить висновку, що закон суперечить Конституції, він не застосовує такий закон, зокрема й до правовідносин, які виникли до рішення КСУ, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії.

У справі № 160/1088/19 колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначила, що Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи. Тобто, згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18, від 18 березня 2019 року у справі № 910/5244/18, від 20 березня 2019 року у справі № 910/7715/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 910/5105/18, від 23 травня 2019 року у справі № 910/5098/18).

У постановах від 10.07.2026 у справі №420/5756/21, від 26.06.2026 у справі №640/22579/19, від 30.06.2026 у справі №380/6090/21, від 15.09.2026 у справі №640/1076/20, від 01.10.2026 у справі №640/22589/19, Верховним Судом до подібних правовідносин застосовано підхід, викладений у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10.12.2024 у справі №240/19209/21 та ураховано, у тому числі, Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 №11-р(ІІ)/2024 у справі №3-157/2023(290/23) при вирішенні спору.

З огляду на викладене, колегія суддів уважає за необхідне врахувати наведений підхід при вирішенні цього спору в суді апеляційної інстанції.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом позивач вказував, що його протиправно обмежили та позбавили трудових прав та гарантій, проголошених Конституцією України та міжнародними договорами, ратифікованими Україною та КЗпП України; про дискримінаційний характер Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» і порушення цим права на працю і засади рівності громадян, верховенства права, гарантованих статтями 22, 24, 43, 58 Конституції України; про порушення положеннями пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» засад юридичної визначеності, як однієї зі складових принципів верховенства права та гарантій незалежності прокурора; про відсутність правових підстав для звільнення його із займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», оскільки на момент звільнення Генеральна прокуратура України не ліквідовувалася та не реорганізовувалася, а скорочення посади, яку обіймав позивач, не відбулося; про необхідність застосування судом при вирішення цього спору норм Конституції України як норм прямої дії, відповідно до положень статті 7 КАС України.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що станом на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій Конституційним Судом України пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» визнано таким, що суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини 1 статті 92, частині 2 статті 131-1 Конституції України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про правомірність застосування Генеральним прокурором п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII при прийнятті спірного наказу, оскільки такі норми прямо суперечать Конституції України.

За таких обставин, спірний наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1149ц, яким звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу адміністрування мереж технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII , є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно зі статтею 8 Конституції України та статтею 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Нормами частини 2 статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно позиції Верховного Суду України, що викладена у постанові від 16.10.2012 у справі №21-267а12, а також Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постановах від 24.02.2021 у справі №821/358/16, від 11.02.2021 у справі №640/21065/18, від 20.01.2021 у справі №640/18679/18, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235, ст. 240-1 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 повинен бути поновленим саме на посаді заступника начальника відділу адміністрування мереж технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України та органів прокуратури.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Пунктом 2.27. Інструкції Про порядок ведення трудових книжок працівників , затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 року, прямо вказано, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Таким чином, відповідно до п. 2.27 вказаної вище Інструкції, останнім днем роботи позивача є 18.10.2019, тому датою початку вимушеного прогулу позивача є 19.10.2019.

Вирішуючи питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, суд виходить з наступного.

Середній заробіток працівника, відповідно до статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці», визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (надалі - Порядок №100).

За змістом абзацу третього пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100, визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: и) виплати, пов`язані з ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо .

Згідно з довідкою заступника начальника Департаменту А.Білінська від 06.08.2026 №21-525зп, сума середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 , яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню, становить 2106,91 грн. (52672,66 грн. / 25 робочих днів). Згідно з цією ж довідкою з усіх нарахованих доходів утримуються обов`язкові платежі до бюджетів: військовий збір та податок з доходів фізичних осіб.

За правилами пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

З аналізу пункту 10 Порядку № 100 висновується, що вказаною правовою нормою передбачено коригування середнього заробітку при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100.

Так, у разі підвищення тарифних ставок i посадових окладів відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими колективними договорами (угодами), як у розрахунковому періоді, так i у періоді, впродовж якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються для обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їхнього підвищення.

Коефіцієнт, на який необхідно коригувати виплати, які враховуються для обчислення середньої заробітної плати, розраховується діленням окладу (тарифної ставки), установленого після підвищення, на оклад (тарифну ставку) до підвищення.

Аналогічний підхід Верховний Суд застосував до тлумачення положень Порядку № 100 для цілей обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з-поміж інших постанов, у постановах від 21.04.2021 у справі № 640/6398/19, від 20.09.2022 у справі № 803/2375/14, від 22.02.2023 у справі 826/17709/14.

Водночас, 12.12.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів від 09.12.2020 № 1213 (далі - Постанова № 1213), якою внесено зміни до Порядку № 100, зокрема, виключено його пункт 10.

За такого правового врегулювання та обставин цієї справи, вказаний пункт стосовно обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення підлягає застосуванню у площині спірних правовідносин в обмежених часових рамках, тобто по дату 11.12.2020, а тому правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення з 12.12.2020 відсутні.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.02.2025 у справі № №640/1504/20.

Колегія суддів враховує, що 16.01.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України «Про умови оплати праці прокурорів» від 11.12.2019 № 1155.

Водночас, суд звертає увагу, що застосування постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» можливе лише за умови призначення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації.

У свою чергу, згідно з пунктом 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визначено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).

У свою чергу, судом встановлено, що за період з 18.10.2019 (дата звільнення позивача із займаної посади) до 12.12.2020 (дата набрання чинності постановою КМУ від 09.12.2020 № 1213, якою виключено положення пункту 10 Порядку №100) підвищення посадового окладу працівників прокуратури не відбувалось.

Отже, у даному випадку, є неможливим застосування для обрахування позивачу суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням положень пункту 10 Порядку №100.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 19.10.2019 по день винесення рішення суду про поновлення на роботі - 01.09.2026.

Кількість днів вимушеного прогулу, які підлягають оплаті за період з 19.10.2019 по день винесення рішення суду про поновлення на роботі (01.09.2026) складає 1759 днів (робочих).

Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 3 706 054,69 грн. (1759*2106,91).

Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду, зокрема про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тобто, в даному випадку, закон прямо визначає порядок виконання судового рішення щодо зазначених питань.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає до задоволення.

Оцінюючи інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги позивача спростовують правомірність висновків суду першої інстанції.

Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи.

Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2025 року скасувати та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1149ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу адміністрування мереж технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу адміністрування мереж технічного захисту інформації управління інформаційних технологій Департаменту інформаційних технологій, документального та матеріально-технічного забезпечення Генеральної прокуратури України з 19.10.2019.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 3 706 054,69 грн. (три мільйони сімсот шість тисяч п`ятдесят чотири гривні 69 копійок).

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді з 19.10.2019 та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 04.11.2026.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: А.Ю.Коротких

Н.В. Безименна