Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням
Дата: 03 листопада 2026 р.
Справа: №754/11365/24
Суддя: Кашперська Тамара Цезарівна
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12995/2026
Справа № 754/11365/24
П О С Т А Н О В А
Іменем України
04 листопада 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 травня 2026 року, ухвалене у складі судді Буша Н.Д. у м. Київ за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
в с т а н о в и в :
В серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, просив визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , покласти на відповідача судові витрати.
Позов мотивував тим, що відповідно до ордеру на жиле приміщення, виданого 12 червня 2000 року Ватутінською районною в м. Києві державною адміністрацією на підставі розпорядження від 14 грудня 1999 року № 1266, позивач із сім`єю із п`яти осіб у складі дружини ОСОБА_4 , дочок ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та сина ОСОБА_3 отримав право на зайняття житлового приміщення - квартири за вказаною адресою. Позивач є наймачем та власником особового рахунку квартири, квартира на даний час не приватизована, складається з чотирьох кімнат житловою площею 61,54 кв.м. В квартирі зареєстровані та постійно проживають позивач ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_4 , дочка ОСОБА_10 , онуки ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , а також відповідач - його сина ОСОБА_3 , який за вказаним місцем реєстрації не проживає.
Так, у грудні 2019 року відповідач забрав свої речі і добровільно, за власною ініціативою переїхав проживати в інше місце, перестав спілкуватись з позивачем та сім`єю та підтримувати будь-які відносини, позивачу невідома адреса фактичного проживання відповідача. Всі витрати по утриманню квартири в належному стані, в тому числі сплату рахунків за комунальні послуги та інші платежі, що виникають з договору найму житлового приміщення, позивач несе самостійно, позивач бажає зняти відповідача з реєстраційного обліку в квартирі з метою зменшення розміру плати за комунальні послуги, вважає, що відповідач втратив право на користування житловим приміщенням.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 01 травня 2026 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 травня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, повторно викладав обставини справи, зазначені у позовній заяві, вказував, що на підтвердження того факту, що відповідач без поважних причин більше шести місяців, а фактично з грудня 2019 року, не проживає за місцем реєстрації, він надав оригінали актів, складених комісією ЖЕД-310 від 17 лютого 2023 року, 19 грудня 2023 року, 24 січня 2024 року, 21 лютого 2024 року, 20 березня 2024 року, 18 квітня 2024 року та 26 липня 2024 року, засвідчених підписами мешканців цього будинку ОСОБА_11 та ОСОБА_12 . Вказані в актах особи були допитані в суді як свідки та в своїх поясненнях підтвердили, що відповідач не проживає в квартирі з грудня 2019 року, також цю обставину підтвердили інші фактично проживаючі в квартирі члени сім`ї позивача, які залучені до участі в справі як треті особи.
Зазначав, що під час розгляду справи відповідач не заперечував той факт, що не проживає в квартирі з 2019 року, виїхав з квартири добровільно, щоб покращити житлові умови для своєї сім`ї, при цьому посилався на наявність конфлікту з батьком, тобто позивачем. Також зазначив, що в квартирі є його певні особисті речі. При цьому відповідач не надав жодного доказу на підтвердження своєї позиції щодо поважності причин його непроживання в квартирі або чинення позивачем йому перешкод у користуванні квартирою впродовж років, що передували подачі позову.
Стверджував, що доводи відповідача спростовувались поясненнями третіх осіб ОСОБА_13 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які заперечили наявність в квартирі якихось особистих речей відповідача та будь-яких конфліктів, що могли перешкоджати відповідачу у проживанні в квартирі.
У своїх поясненнях під час розгляду справи в суді позивач пояснив, що пережив інсульт, після якого має серйозні проблеми зі здоров`ям, потребує допомоги, а його син віддалився, не цікавиться ні здоров`ям позивача, ні квартирою, не спілкується з ним взагалі, в зв`язку з чим у нього на сина виникла образа. Проте будь-яких інших конфліктів (суперечок, сварок тощо), які могли перешкоджати відповідачу у проживанні в квартирі між ним та відповідачем, не було, перешкод у користуванні квартирою він йому не чинив.
При цьому суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, взяв до уваги лише усні доводи відповідача, який при цьому не надав жодних доказів на їх підтвердження.
Вважав, що тим самим суд взяв до уваги недоведені обставини та визнав їх встановленими, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права.
Наводив зміст ст. 9, 71, 72 ЖК України, правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17.
Посилався на роз`яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», згідно яких у справах про визнання відповідача або членів його сім`ї такими, що втратили право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
Зазначав, що за весь час не проживання в квартирі відповідач не звертався до суду з позовом щодо усунення перешкод у користуванні квартирою або до будь-яких інших компетентних органів, що могли б засвідчити такий факт. Таким чином, посилання відповідача на наявність у нього з позивачем конфлікту, який перешкоджав їх спільному проживанню, нічим не підтверджено, і аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 23 липня 2023 року у справі № 754/5333/18.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості і недоведеності заявлених вимог та прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою на підставі ст. 71 ЖК України, вказуючи на поважність причин непроживання позивача в спірній квартирі, а також на те, що відповідач не має іншого власного житла.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Судом встановлено, що на ім`я позивача ОСОБА_1 надано ордер на жиле приміщення серії Б, виданого Ватутінською районною в м. Києві державною адміністрацією 12 червня 2000 року на підставі розпорядження Ватутінської районної державної адміністрації від 14 грудня 1999 року № 1266 з сім`єю із п`яти осіб на право зайняття жилого приміщення жилою площею 61,54 кв.м., яке складається з 4-х кімнат в ізольованій квартирі за адресою АДРЕСА_2 . Склад сім`ї наймача: позивач ОСОБА_1 , його дружина - ОСОБА_4 , доньки - ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , треті особи по справі та син - ОСОБА_3 , відповідач (а. с. 8).
10 вересня 2004 року дочка позивача - ОСОБА_14 одружилась з ОСОБА_15 та змінила прізвище на ОСОБА_16 (а. с. 10). Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві шлюб між ОСОБА_15 та ОСОБА_10 було розірвано 20 травня 2008 року, а/з № 512 (а. с. 11). 27 вересня 2024 року ОСОБА_10 зареєструвала шлюб із ОСОБА_17 та змінила прізвище на « ОСОБА_18 » (а. с. 60).
Згідно довідки Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 10 червня 2026 року, органом приватизації Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації не проводилася приватизація квартири за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 12).
Станом на 27 березня 2026 року в спірній квартирі зареєстровано сім осіб: ОСОБА_1 , позивач, ОСОБА_3 - відповідач, син позивача, ОСОБА_4 - третя особа, дружина позивача, ОСОБА_13 - третя особа, дочка відповідача, ОСОБА_6 - третя особа, онука позивача, ОСОБА_7 - третя особа, онука позивача, ОСОБА_19 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - неповнолітній син відповідача (а. с. 6, 23, 57).
У квартирі проживає позивач ОСОБА_1 , його дочка ОСОБА_5 , онуки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Відповідно до актів, засвідчених начальником ЖЕД №310 Т.Давидок від 17 листопада 2023 року, 19 грудня 2023 року, 24 січня 2024 року, 21 лютого 2024 року, 20 березня 2024 року, 18 квітня 2024 року, 26 липня 2024 року, який видано на підставі заяв ОСОБА_10 , відповідач ОСОБА_3 з грудня 2019 року по теперішній час не проживає за адресою АДРЕСА_2 (а. с. 13 - 19).
Згідно квитанцій про сплату комунальних послуг, а також послуг з утримання будинку та прибудинкової території за адресою: АДРЕСА_2 , витрати з утримання квартири несе ОСОБА_5 (а. с. 61 - 112).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, судом першої інстанції були допитані свідки.
Свідки зі сторони позивача, ОСОБА_12 та ОСОБА_11 , які є сусідками по будинку та які проставляли свій підпис під актами про непроживання відповідача, в судовому засіданні пояснили, що «відповідача бачила один раз як він гуляв зі своєю дитиною на вулиці» ( ОСОБА_12 ), відповідача побачила перший раз в судовому засіданні ( ОСОБА_11 ). Свідки також пояснили, що коли підписували акти ЖЕД, по кімнатам квартири не ходили, тому не можуть сказати, чи є в кімнатах речі відповідача.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що бажає зняти ОСОБА_3 з реєстраційного обліку в квартирі з метою зменшення розміру плати за комунальні послуги, вважає за необхідне визнати його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні наголошував, що залишив свої речі в квартирі, в тому числі особисті документи. Відповідач також пояснив, що його дружина не знайшла спільної мови з сестрою відповідача - ОСОБА_5 , тому 19 грудня 2019 року вони з сім`єю переїхали, залишивши свої речі в спірній квартирі. Зараз у відповідача існує конфлікт з батьком, позивачем по справі, останній з сином не спілкується. Крім того, за адресою вказаної квартири зареєстрований малолітній син відповідача, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Згідно ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно ст. 7 Закону України «Про основні засади житлової політики», який набрав законної сили 15 лютого 2026 року, особа має право побудувати, набути у власність, орендувати житло або отримати його в користування.
Особа може набувати права на житло також з інших підстав, визначених законом.
Особи реалізують право на житло на власний розсуд, крім обмежень, встановлених цим Законом та іншими законами України.
Відповідальність за порушення договірних зобов`язань, порядок звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житла регулюються Цивільним кодексом України, законами України «Про іпотеку», «Про житлово-комунальні послуги», іншими законодавчими актами України.
Положеннями ч. 1, 2 ст. 33 Закону України «Про основні засади житлової політики» передбачено, що держава гарантує кожному право на житло відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.
Реалізація механізмів підтримки будівництва (придбання) доступного житла здійснюється в межах наявного фінансування відповідно до Бюджетного кодексу України та з урахуванням завдань, визначених Державною стратегією житлової політики.
Ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом.
Забороняються виселення, переселення та відселення осіб, на яких поширюється дія цього Закону, яким відповідно до законодавства було надано житло з державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади і які фактично проживають у такому житлі, якщо зберігаються обставини, які були підставою для надання їм такого житла, та/або вони не втратили право на користування таким житлом, а у встановлених законом випадках - право на безоплатне отримання житла для постійного проживання або у власність, без попереднього надання таким особам (їхнім сім`ям) суб`єктами, що здійснюють виселення, переселення чи відселення, іншого житла, придатного для проживання, крім випадків, якщо виселення проводиться добровільно або на підставі рішення суду.
Станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції на підставі Закону України «Про основні засади житлової політики» ЖК України втратив чинність із 15 лютого 2026 року, крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2.
Згідно ст. 71, 72 ЖК України, які залишилися чинними, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Суд першої інстанції встановив, що відповідач ОСОБА_3 вселився у спірне житлове приміщення як член сім`ї наймача цього житлового приміщення на підставі ордеру.
Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа продовжує мати намір ставитися до жилого приміщення як до свого місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 31 серпня 2026 року у справі № 333/2447/24.
Під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення (див. постанови Верховного Суду від 03 квітня 2019 року в справі № 454/2025/15-ц, від 17 жовтня 2025 року в справі № 206/1119/24, від 08 грудня 2025 року в справі № 756/14826/23 та ін.).
Отже, стаття 71 ЖК пов`язує збереження житла не з фактом проживання, а з причинами відсутності: понад шість місяців без поважних причин. Практика Верховного Суду під час вирішення таких спорів стабільна: обов`язок довести і факт відсутності, і неповажність її причин лежить на позивачеві, а сумніви тлумачаться на користь мешканця. Акти обстеження, складені комунальними службами односторонньо, самі собою недостатні - потрібна сукупність: покази сусідів, дані про споживання комунальних послуг, відомості про інше постійне житло, місце роботи, реєстрацію тощо (правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 18 серпня 2026 року у справі № 202/4768/25).
У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 183/271/22 зазначено: «Установивши, що позивачка належними та допустимими доказами не довела, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, прийнявши до уваги наявність між сторонами тривалого конфлікту, у зв`язку із чим відповідач вимушений тимчасово проживати в іншому місці, урахувавши що іншого житла, яке б належало йому на праві власності, ОСОБА_1 не має, з огляду на те, що останній послідовно вказував про своє бажання проживати за місцем реєстрації, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. З огляду на викладене, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог».
Встановивши, що позивач належними та допустимими доказами не довів, що ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі понад шість місяців саме без поважних причин, а також встановивши, що між сторонами і третьою особою існують конфліктні відносини з приводу користування спірним житлом й відповідач не втратив інтерес до цього житла, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, з яким погоджується апеляційний суд, про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житлом.
З огляду на те, що ст. 71 ЖК пов`язує збереження житла не з фактом проживання, а з причинами відсутності - понад шість місяців без поважних причин, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що особи, вказані в актах про не проживання, були допитані як свідки та підтвердили, що відповідач не проживає в квартирі з грудня 2019 року, також цю обставину підтвердили треті особи і сам відповідач.
Зважаючи на розподіл тягаря доказування у справах даної категорії, особливості якої роз`яснено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 183/271/22, а саме, що обов`язок довести і факт відсутності, і неповажність її причин лежить на позивачеві, а сумніви тлумачаться на користь мешканця, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, взяв до уваги лише усні доводи відповідача, який при цьому не надав жодних доказів на їх підтвердження, і що за весь час не проживання в квартирі відповідач не звертався до суду з позовом щодо чинення йому перешкод у користуванні квартирою або будь-яких інших компетентних органів, що могли б засвідчити такий факт.
Крім того, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
У пункті 2 статті 8 Конвенції чітко визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зав`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «McCann v. the United Kingdom», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Як встановлено судом першої інстанції, відповідач не має іншого власного житла, що не заперечується позивачем та третіми особами.
Місце проживання відповідача ОСОБА_3 зареєстроване за адресою АДРЕСА_2 з 08 серпня 1985 року, також у спірному житлі зареєстроване місце проживання його неповнолітньої дитини, а отже відповідач має достатні та триваючі зв`язки з житлом, в якому зареєстрований, враховуючи відсутність іншого належного йому на праві власності житла.
При цьому, як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, для вирішення питання оплати боргів по комунальним послугам та витрат по утриманню квартири, яке слугувало підставою для звернення до суду, як позивач, так і третя особа ОСОБА_13 мають право на звернення до суду з регресним позовом про стягнення сплачених коштів, що є пропорційним способом захисту їх майнового права, на відміну від позбавлення відповідача права на житло.
За даних обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що втручання у право позивача на мирне володіння майном шляхом відмови у його позові про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, є пропорційним переслідуваній легітимній меті та буде дотриманий необхідний баланс, так як позивач внаслідок втручання в його право на мирне володіння майном не буде нести надмірний тягар.
Натомість, задоволення позову та позбавлення відповідача єдиного житла фактично зробить його безхатченком та позбавить гарантованого Конституцією України права на житло.
Посилання позивача ОСОБА_1 у апеляційній скарзі на правові висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, у яких зазначено, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст. 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, не спростовують правильності рішення суду першої інстанції, яке таким висновкам не суперечить.
Посилання позивача у апеляційній скарзі на те, що суд не врахував висновків, сформульованих у постанові Верховного Суду від 23 липня 2023 року у справі № 754/5333/18, є безпідставними, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для апеляційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
У справі № 754/5333/18, на яку містяться посилання в апеляційній скарзі, судами встановлено, що на підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надано акти житлово-експлуатаційної дільниці № 310 про те, що ОСОБА_1 , ОСОБА_9 та ОСОБА_4 саме без поважних причин більше шести місяців не проживають за місцем своєї реєстрації у квартирі АДРЕСА_1, отже, позивачем надано належні та допустимі докази відсутності відповідачів у спірній квартирі понад встановлені законом строки.
Отже, не можна вважати, що обставини справи, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, висновків суду першої інстанції не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду першої інстанції, яким була надана належна правова оцінка, зводяться до переоцінки доказів та незгоди із судовим рішенням і не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 01 травня 2026 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 05 листопада 2026 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua