Постанова від 01 листопада 2026 р. у справі №752/17971/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 листопада 2026 року м. Київ

Справа № 752/17971/25

Провадження: № 22-ц/824/11277/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Романенка Михайла Едуардовича в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс»

на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Машкевич К. В.,

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення коштів,

в с т а н о в и в:

У липні 2025 року ТОВ «ВІН ФІННАС» звернулося до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 квітня 2014 року у справі № 752/21602/13-ц з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 234 767,76 грн.

Зазначало, що 18 вересня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги № 1930/К, відповідно до якого до останнього перейшло право вимоги за кредитним договором, укладеним із відповідачем. Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у справі № 752/21602/13-ц замінено стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». В подальшому, 25 липня 2024 року, товариство змінило найменування на ТОВ «ВІН ФІНАНС».

Посилаючись на те, що рішення суду про стягнення заборгованості відповідачем не виконано, а грошове зобов`язання залишається простроченим, вважало, що має право на стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

У зв`язку із цим за період із 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року відповідачу нараховано інфляційні втрати в розмірі 51 335,36 грн та три проценти річних у розмірі 21 109,80 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києвавід 31 березня 2026 року у задоволенні позову ТОВ «Він Фінанс» відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, Романенко М. Е. в інтересах ТОВ «Він Фінанс» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процессуального права та неправильне затосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

На обгрунтування доводів апеляційнлї скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність переходу до позивача права вимоги за кредитним договором та безпідставно не врахував ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у справі № 752/21602/13-ц, якою здійснено заміну первісного стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія».

Вказував, що розбіжності в номерах кредитних договорів, на які послався суд першої інстанції, не спростовують факту існування заборгованості та переходу права вимоги до позивача, оскільки зазначення в резолютивній частині рішення суду від 03 квітня 2014 року іншого номера кредитного договору є технічною помилкою, тоді як номер № НОМЕР_1 використовувався банком для внутрішнього обліку кредитного зобов`язання.

Наголошував, що обставини правонаступництва вже встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України не підлягають повторному доказуванню.

Крім того, зазначав, що відсутність доказів відкриття виконавчого провадження не свідчить про припинення грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. При цьому доказів належного виконання відповідачем рішення суду та погашення заборгованості матеріали справи не містять.

За таких обставин вважав, що суд першої інстанції неправильно оцінив наявні докази, не врахував установлених попередніми судовими рішеннями обставин та безпідставно відмовив у задоволенні позову.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Від відповідачки відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 13 жовтня 2006 року між АКБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 виникли кредитні правовідносини на підставі кредитного договору № 25-А2В/10-2006А, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 23 994 доларів США зі сплатою 11 % річних.

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником узятих на себе зобов`язань ПАТ «Дельта Банк», до якого перейшло право вимоги за кредитним договором, звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 квітня 2014 року у справі № 752/21602/13-ц позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено та стягнуто з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 234 767,76 грн.

В мотивувальній частині зазначеного рішення суд установив обставини виникнення та невиконання зобов`язань за кредитним договором № 25-А2В/10-2006А від 13 жовтня 2006 року, тоді як у його резолютивній частині зазначено кредитний договір № 623/ФКВ-07 від 25 травня 2007 року.

18 вересня 2019 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги № 1930/К, за яким до товариства перейшли права вимоги за кредитними зобов`язаннями, зокрема за кредитним договором № 25-А2В/10-2006А від 13 жовтня 2006 року.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у справі № 752/21602/13-ц задоволено заяву ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» про заміну сторони виконавчого провадження та замінено стягувача ПАТ «Дельта Банк» його правонаступником ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» у виконавчих документах, виданих на виконання рішення суду від 03 квітня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 234 767,76 грн.

25 липня 2024 року ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» змінило найменування на ТОВ «Він Фінанс», при цьому ідентифікаційний код юридичної особи залишився незмінним.

Посилаючись на невиконання відповідачем рішення суду від 03 квітня 2014 року, ТОВ «Він Фінанс» звернулося з цим позовом про стягнення інфляційних втрат у розмірі 51 335,36 грн та трьох процентів річних у розмірі 21 109,80 грн, нарахованих на суму заборгованості 234 767,76 грн за період із 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року.

Крім того, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 23 лютого 2026 року у справі № 752/21602/13-ц відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Він Фінанс» про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Суд виходив із відсутності належних доказів втрати оригіналу виконавчого листа та підстав для поновлення строку його пред`явлення до виконання.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів належними та допустимими доказами набуття права вимоги саме за тим кредитним зобов`язанням, за яким із відповідача стягнуто заборгованість рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 квітня 2014 року.

Зокрема, суд звернув увагу на розбіжності в номерах кредитних договорів, зазначених у позовній заяві, судовому рішенні про стягнення заборгованості та документах щодо відступлення права вимоги. При цьому позивач не надав додатка № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги № 1930/К від 18 вересня 2019 року, який би підтверджував перехід до нього права вимоги за відповідним кредитним договором.

Крім того, суд зазначив, що матеріали справи не містять належних доказів відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду від 03 квітня 2014 року, а також доказів, які б підтверджували його невиконання відповідачем.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність підстав для застосування до спірних правовідносин частини другої статті 625 ЦК України та відмовив у задоволенні позову про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію, зокрема сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

За змістом статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, спрямованою на захист майнового права та інтересу кредитора шляхом компенсації втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та неналежного виконання зобов`язання.

Водночас, наявність судового рішення про стягнення заборгованості сама собою не припиняє грошового зобов`язання та не змінює його правової природи.

Разом з тим, можливість примусового виконання судового рішення обмежується встановленими законом строками пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Так, статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» визначено строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання, підстави переривання таких строків та порядок їх обчислення.

Відповідно до частини першої статті 433 ЦПК України у разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

У постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

У разі пропуску зазначеного строку та відмови суду в його поновленні право кредитора на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. При цьому саме грошове зобов`язання не припиняється в матеріально-правовому розумінні та може бути виконане боржником добровільно, однак вимога за таким зобов`язанням позбавляється можливості примусового захисту.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що до грошових вимог, щодо яких вичерпано можливість примусового стягнення за судовим рішенням, не можуть застосовуватися положення частини другої статті 625 ЦК України.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, тобто додатковим до основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.

Зокрема, у пунктах 145-147 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в сукупності з відмовою суду у видачі дубліката виконавчого листа та поновленні строку його пред`явлення до виконання унеможливлює застосування частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма застосовується лише до грошового зобов`язання, яке підлягає виконанню.

Отже, остаточна втрата кредитором можливості примусового виконання судового рішення про стягнення основної заборгованості виключає можливість стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на таку заборгованість, оскільки відповідні вимоги мають похідний характер від основного грошового зобов`язання.

Застосовуючи наведені положення законодавства та враховуючи правові висновки Верховного Суду до спірних правовідносин, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як убачається з матеріалів справи, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у справі № 752/21602/13-ц задоволено заяву ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» про заміну стягувача та замінено ПАТ «Дельта Банк» його правонаступником ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» у виконавчих документах, виданих на виконання заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 квітня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 234 767,76 грн.

При вирішенні питання про заміну стягувача суд установив, що на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги № 1930/К від 18 вересня 2019 року до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» перейшло право вимоги за кредитним договором № 25-А2В/10-2006А від 13 жовтня 2006 року.

У подальшому ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» змінило найменування на ТОВ «Він Фінанс», що не свідчить про припинення юридичної особи або виникнення нового суб`єкта цивільних правовідносин.

Отже, обставини переходу права вимоги від первісного кредитора до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» вже були предметом судового розгляду та встановлені ухвалою суду від 04 лютого 2020 року, яка не скасована у встановленому законом порядку.

За таких обставин, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність набуття позивачем права вимоги виключно з підстав ненадання додатка № 1 до договору купівлі-продажу прав вимоги та наявності розбіжностей у номерах кредитних договорів.

Зазначення в резолютивній частині заочного рішення від 03 квітня 2014 року іншого номера кредитного договору саме собою не спростовує встановлених ухвалою від 04 лютого 2020 року обставин заміни стягувача за відповідним судовим рішенням.

Водночас, помилковість наведених мотивів суду першої інстанції не свідчить про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Так, предметом спору в цій справі є стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму заборгованості, стягнутої заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 квітня 2014 року у справі № 752/21602/13-ц.

Разом з тим, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 23 лютого 2026 року у зазначеній справі відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «Він Фінанс» про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку його пред`явлення до виконання.

Відмовляючи у задоволенні цієї заяви, суд виходив із того, що заявником не надано жодного доказу на підтвердження втрати оригіналу виконавчого листа, що виключає можливість видачі його дубліката та спростовує доводи про поважність причин пропуску строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Зазначена ухвала набрала законної сили та в апеляційному порядку не оскаржувалася.

Отже, судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено відсутність підстав для поновлення пропущеного строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, а відтак позивач не відновив можливості примусового виконання рішення суду про стягнення основної заборгованості.

У постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що в разі пропуску строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмови суду в його поновленні право кредитора на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим.

При цьому, основне грошове зобов`язання не припиняється в матеріально-правовому розумінні, однак, вимога за таким зобов`язанням позбавляється можливості примусового захисту, що виключає застосування до неї положень частини другої статті 625 ЦК України.

Ураховуючи наведене, а також відсутність у матеріалах справи доказів перебування виконавчого документа на примусовому виконанні чи інших обставин, які б свідчили про збереження можливості примусового виконання рішення суду від 03 квітня 2014 року, колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму основної заборгованості.

Доводи апеляційної скарги про те, що ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості не припиняє грошового зобов`язання, не спростовують зазначеного висновку, оскільки збереження основного зобов`язання не є тотожним збереженню можливості його примусового виконання.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилково обґрунтував його недоведеністю переходу до позивача права вимоги за кредитним договором.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині шляхом викладення її в редакції цієї постанови, із залишенням без змін резолютивної частини рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Романенка Михайла Едуардовича в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 31 березня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Т.О. Невідома

Судді: С. М. Верланов

В.А. Нежура