Суд: Одеський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: біженців
Дата: 04 листопада 2026 р.
Справа: №420/25712/26
Суддя: Стефанов С.О.
Справа № 420/25712/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 листопада 2026 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді – Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною відмову у наданні статусу біженця,-
В С Т А Н О В И В :
До Одеського окружного адміністративного суду 21 серпня 2026 року надійшов позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:
- рішення Державної міграційної служби України № 30-26 від 07.04.2026 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визнати неправомірним та скасувати;
- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення відносно громадянина Нігерії ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позиція позивачки обґрунтовується наступним
Позивач зазначає, що рішення Державної міграційної служби України № 30-26 від 07.04.2026 року вважає незаконним з огляду на те, що Державна міграційна служба України не прийняла до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Нігерії. Акцентує увагу Одеського окружного адміністративного суду на те, що у випадку повернення до Нігерії, його життю на свободі буде загрожуватиме небезпека, що суперечить вимогам ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 04.11.1950 р., де вказано, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Позиція відповідача обґрунтовується наступним
Відповідач не погоджується з заявленими позовними вимогами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню та зазначає, що що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування. З огляду на вищезазначене вбачається, що виїзд шукача захисту з Нігерії до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації. Відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності.
Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ДМС. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є очевидно необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов передбачених пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання особи в контексті набуття міжнародного захисту в Україні.
Процесуальні дії та клопотання учасників справи
Ухвалою суду від 26 серпня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
14 вересня 2026 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву з копіями матеріалів особової справи позивача.
Станом на 05 листопада 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.
Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позиції позивача та відповідача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.
Обставини справи встановлені судом
Згідно матеріалів особової справи встановлено, що 03.04.2021 року ОСОБА_1 востаннє вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Лагос (Нігерія) - Каїр (Єгипет) - Стамбул (Туреччина) Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Нігерії НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи до України типу «Б» серії (М) У 04068228, дійсної з 10.02.2021 до 10.05.2021, мета поїздки «П-13» (навчання). Дата та місце прибуття до України - 04.04.2021, міжнародний аеропорт «Бориспіль».
Після прибуття до України, 15.04.2021 року позивач був зарахований до складу слухачів підготовчого відділення для іноземних громадян Київського міжнародного університету (м. Київ), 16.09.2021 року був відрахований із зазначеного навчального закладу за порушення умов контракту, а саме, через невідвідування занять, а також несплату за навчання.
ОСОБА_1 зараховано 07.05.2021 року на навчання до підготовного відділення з української мови ПрАТ «Українсько-Польський вищий навчальний заклад» «Центрально-Європейський університет» (м. Київ). 24.11.2022 року позивача було повторно прийнято на навчання. 04.06.2024 року заявника було виключено зі складу студентів у зв`язку з порушенням умов навчання.
Після прибуття до України заявник проживав у м. Київ, у 2022 році переїхав до м. Одеса за сімейними обставинами.
В Україні заявник перебував на підставі посвідок на тимчасове проживання, виданих ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області: 800209357 (період дії: 26.05.2021 - 06.05.2022); 800294316 (період дії: 07.12.2022 - 01.11.2023), документ скасовано 06.06.2024 року рішенням № 80111500095372 на підставі підпункту 6-1 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 № 322.
08.08.2025 року позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області (ОС № 2025OD0018).
Відповідно до відомостей анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 08.08.2025 року, ОСОБА_1 є уродженцем м. Іле-Олуджі (штат Ондо, Нігерія). На момент виїзду з Нігерії проживав у приватному будинку на АДРЕСА_1 (м. Іле-Олуджі, Нігерія). За національністю – нігерієць, за етнічною належністю – йоруба, за віросповіданням християнин – п`ятидесятник. Рідна мова – йоруба, також заявник вільно володіє англійською мовою. Дітей не має. З 10.03.2023 року перебував у офіційному шлюбі з гр. України на установчі дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За сімейним станом – вдівець, ІНФОРМАЦІЯ_2 дружина померла.
За матеріалами особової справи в якості причини звернення за наданням міжнародного захисту вказано побоювання зазнати серйозної шкоди з боку пастухів «фулані» та терористичного угруповання «Боко Харам», а також загальну загрозливу безпекову ситуацію на території регіону постійного проживання.
09.02.2023 року провідним спеціалістом Головного управління ДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого заява громадянина Пакістану ОСОБА_3 є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та вважала доцільним на підставі п.6 ст.8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управлінням ДМС в Одеській області № 170 від 26.08.2025 року відповідно до п.п. 4, 5 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п.п. 4.3, 4.4. Правил наказу МВС від 07.09.2011 року № 649, приймаючи до уваги письмовий висновок начальника відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управлінням ДМС в Одеській області стосовно матеріалів особової справи № 2025ОD0018, громадянина Нігерії на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , прийнято рішення про здійснення оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
03 березня 2026 року Головним управлінням ДМС в Одеській області за результатом розгляду заяви та матеріалів особової справи громадянина Федеративної Республіки Нігерія на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на підставі всебічного вивчення наявних матеріалів (заяви, анкети, протоколів співбесід та документальних доказів), а також за умовами внутрішньополітичної ситуації у країні громадянської належності складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2025OD0018.
У зазначеному висновку, зокрема, вказано, що аналіз заяви від 08.08.2025 року та інших матеріалів особової справи не надає підстав для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
З урахуванням зазначеного у висновку аналізу, відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Федеративної Республіки Нігерія на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
07 квітня 2026 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №30-26, згідно з яким, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує податкового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні, а також він до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.
З огляду на викладене, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженого наказом від 07.09.2011 року № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.20211 року за №1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Федеративної Республіки Нігерія на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Головне управління ДМС в Одеській області склало повідомлення ОСОБА_1 № 36 від 22.04.2026 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого позивача повідомлено, що йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України № 30-26 від 07.04.2026 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Джерела права та висновки суду
Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VІ.
Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п`ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно п. 195 Керівництва встановлено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
За Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Разом з тим, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами і загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною і не суперечить загальновідомим фактам, отже, викликає довіру.
Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від № 30-26 від 07.04.2026 року про відмову у визнанні громадянина Федеративної Республіки Нігерія на установчі дані ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.
Щодо причин звернення за міжнародним захистом за матеріалами особової справи в якості причини звернення за наданням міжнародного захисту вказано побоювання зазнати серйозної шкоди з боку пастухів «фулані» та терористичного угруповання «Боко Харам», а також загальну загрозливу безпекову ситуацію на території регіону постійного проживання.
Інші істотні елементи за матеріалами особової справи протягом серпня 2025 - березня 2026 р.р. не виявлені.
Слід зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 08.08.2025, тобто більш ніж через 4 роки та 4 місяці після потрапляння на територію України, перебування на території України у якості нелегального мігранта з 15.05.2024 року.
Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ДМС. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
Відповідно до тверджень позивача, на території Нігерії він не зазнавав переслідування та/або фізичного насилля, у тому числі за ознаками раси, громадянства, національності (етнічної належності), віросповідання або політичних переконань (арк. 8 анкети від 21.08.2025; арк. 5 протоколу від 26.08.2025).
Також, заявник не належав до окремої соціальної групи (арк. 5 співбесіди від 26.08.2025).
Зокрема, встановлено, що ОСОБА_1 під час проживання у Нігерії безперешкодно та регулярно відвідував церкву, що розташована у м. Іле-Олуджі.
Крім того, зазначений регіон характеризується проживанням великої частки християнського населення (арк. 2 протоколу від 06.11.2025).
За матеріалами особової справи не встановлено елементів застосування по відношенню до шукача захисту дискримінаційних заходів, що за своєю суттю можна було б вважати переслідуванням: заявник мав доступ до сфер освіти та працевлаштування, а також до отримання послуг від державних, комерційних і медичних установ (арк. 4-5 анкети від 21.08.2025; арк. 6 співбесіди від 26.08.2025); права і свободи не порушувалися (арк. 6-7 протоколу від 26.08.2025), зокрема щодо вільного виїзду за межі країни, на момент виїзду у позивача були відсутні елементи побоювань у сфері міжнародного захисту.
Мета виїзду до України - бажання здобути вищу освіту (арк. 8 анкети від 21.08.2025; арк. 5 співбесіди від 26.08.2025).
Згідно з відповіддю Посольства України у Федеративній Республіці Нігерія від 20.08.2025 № 61611/17-500-99476, матеріали щодо в`їзду в Україну, які могли б свідчити про загрозу переслідувань або заподіяння заявнику серйозної шкоди на території країни громадянської належності відсутні.
Також, за результатами опрацювання тверджень шукача захисту не виявлено обставини його належності до категорій ризику, що вказує на можливість повернення до Нігерії: ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій (арк. 8 анкети від 21.08.2025); у позивача не виникало проблем з органами державної влади або цивільним населенням країни (арк. 6 протоколу від 26.08.2025); заявник не брав участі в політичних процесах країни (мітинги, демонстрації), не займався активістською або громадською діяльністю, не висловлював будь-якої позиції, у тому числі в Інтернеті, належав до категорії звичайного цивільного населення, яке дотримується правил поведінки, встановлених державою (арк. 7 протоколу від 26.08.2025).
3 огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування. З огляду на вищезазначене вбачається, що виїзд шукача захисту з Нігерії до України та звернення до ДМС за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, ускладненням економічної ситуації. Відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності.
За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 можливо визначити відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, позивач має та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині.
Таким чином, проведеним аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Нігерії з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності особа не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Нігерії, з огляду на наступне.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи необґрунтованість історії переслідування позивача та проаналізовану ІКП, якою підтверджена відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров`ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що позивач має усі можливості для повернення до регіону постійного проживання.
За матеріалами особової справи також встановлено відсутність ознак щодо можливості застосування до нього серйозної шкоди у вигляді смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання чи ситуації загальнопоширеного насильства у разі повернення до Нігерії.
Щодо можливості застосування серйозної шкоди, пов`язаної з ймовірним позбавленням волі у разі видачі або добровільного повернення до Нігерії слід зазначити, що відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, серйозна шкода включає в себе: смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання для особи в країні громадянської належності; серйозну та індивідуальну загрозу життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
В матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності йому може бути завдано серйозної шкоди відповідно до поняття визначення такої «серйозної шкоди».
За матеріалами особової справи неможливо встановити ознаки, що передбачені п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За результатом проведеного аналізу тверджень шукача захисту не виявлено істотних елементів, що можуть вплинути на загрозу застосування вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання у разі добровільного повернення шукача захисту до країни походження (арк. 5-6 співбесіди від 26.08.2025).
У заяві вказано про відсутність бажання повертатися в Нігерію, що пов`язано із діяльністю терористичного угруповання «Боко Харам» та кочових пастухів «фулані» (заява від 08.08.2025; арк. 8 анкети від 21.08.2025; арк. 5-6 співбесіди від 26.08.2025).
Зазначений елемент визнається недостовірним через застосування релевантної ІКП.
Так, відповідно до звітів Європейської агенції з питань притулку від 12.07.2024 та від листопада 2025 року спостерігається, що залишки «Боко Харам» продовжують обмежено діяти у Північно-Західних штатах Нігерії (Борно, Адамава, Кеббі, Замфара).
Разом з тим, відзначається зменшення кількості терористичних атак та смертельних випадків серед цивільного населення, що стало наслідком успішних дій державних сил безпеки та демобілізації комбатантів.
Натомість ані заявник, ані його родичі ніколи не мали жодного відношення до зазначених адміністративних штатів країни (арк. 5 протоколу від 09.12.2025), регіон постійного проживання шукача захисту (штат Фидо) належить до Південно-Західної Нігерії, де угруповання «Боко Харам» відсутнє (додаток № 3 до рекомендаційної позиції).
Окрім того, як встановлено матеріалами особової справи позивача, позивач надав неправдоподібну інформацію.
Так, задля підсилення власної історії шукачем захисту було повідомлено про втрату зв`язку із близькими родичами у Нігерії (м. Іле-Олуджі, штат Ондо), що начебто пов`язано із переслідуванням з боку пастухів «фулані». Шукач захисту надав такі твердження: відсутня інформація про місце перебування батька, зв`язок із яким втрачено у 2021 році (арк. 7-8 протоколу від 26.08.2025).
При цьому, за одними твердженнями контакт втрачено з квітня 2021 року (арк. 7-8 співбесіди від 26.08.2025), за іншими твердженнями зв`язок було втрачено приблизно в жовтні-грудні 2021 року (арк. 3 протоколу від 09.12.2025); надана суперечлива інформація щодо контактів із матір`ю та рідним братом. За одними даними останнє спілкування із вказаними родичами відбулося у квітні 2021 року (арк. 2 протоколу від 09.12.2025), за іншими - у травні 2021 року (арк. 3-4 анкети від 22.08.2025), а також орієнтовно у липні 2021 року (арк. 2 співбесіди від 09.12.2025).
Заявник надав додаткові неправдоподібні твердження, а саме: що вказані родичі виїхали за кордон, але він не володіє відомостями щодо періоду виїздів та місця перебування, а також наполягає, що контакт із ними втрачено.
При цьому, за одними даними виїзд із Нігерії був пов`язаний із ймовірністю викрадення з боку кочових пастухів «фулані» (співбесіда від 09.12.2025, арк. 2- 3), за іншими даними через погрози з боку угруповання «Боко Харам» (анкетування від 21.08.2025, арк. 3-4).
Усі вищезазначені недостовірні твердження шукача захисту спростовуються наступним фактом. Під час аналізу наданих відомостей від позивача, ДМС була встановлена його сторінка у соціальній мережі «Facebook» та його рідного батька «Tayo Adegeye» (Адегейе Тайо).
08.03.2024 на сторінці шукача захисту виявлено допис батька із привітаннями свого сина з його днем народження (додаток № 5 до співбесіди від 09.12.2025). Окрім того, встановлено, що між позивачем та його батьком продовжується спілкування через мережу «Facebook», профіль залишається активним на цей час, останній допис у відкритому доступі на момент написання рекомендаційної позиції датовано 18.08.2025.
Додатково за матеріалами справи встановлено, що заявник та члени його родини не були причетні до: насильницьких зникнень та/або викрадень (арк. 6 співбесіди від 26.08.2025); свавільних арештів, затримань або позасудових рішень (арк. 7 протоколу від 26.08.2025), ніхто з членів родини не зазнавав переслідувань, обмежень, дискримінації або серйозної шкоди (арк. 8 співбесіди від 26.08.2025; арк. 2-3 протоколу від 09.12.2025); антиурядової чи антидержавної діяльності, у позивача ніколи не виникало конфліктів або проблем в країні походження, в тому числі з недержавними суб`єктами (арк. 6-7 протоколу від 26.08.2025); випадків нападів з боку пастухів «фулані» або «Боко Харам» у регіоні постійного проживання (арк. 8 протоколу від 26.08.2025).
Відповідно до звіту Британського офісу з питань притулку (UK Office) за серпень 2024 року щодо суб`єктів отримання захисту на території Нігерії відзначається, що держава, загалом, докладає зусиль та здатна забезпечити захист особам, які зазнають серйозної шкоди з боку недержавних суб`єктів (додаток № 4 до рекомендаційної позиції).
Крім того, суд враховує, що 02.03.2022 позивач виїхав з України до країн ЄС через КПП «Дзвінкове» легально, на підставі паспортного документа гр. Нігерії В50070738. Проживав на території Німеччини та Нідерландів, перебував у статусі тимчасового захисту, але документальне підтвердження відсутнє. Зі слів позивача, за міжнародним захистом на території країн ЄС не звертався. Повернувся до України 27.10.2022 через фінансові труднощі, місце перетину державного кордону - КПП «Чоп (Страж)».
ДМС встановлено, що у період з 02.03.2022 до 27.10.2022, тобто, до звернення за міжнародним захистом на території України, позивач перебував на території третіх безпечних країн (Німеччина, Нідерланди). Особисті переслідування на території вищевказаних країн - відсутні (арк. 7 анкети від 21.08.2025), загрози примусового повернення до країни громадянської належності з тверджень заявника не встановлено (арк. 6 протоколу від 09.12.2025).
Відповідно до профільних звітів Державного департаменту США від 12.08.2025 відзначено, що уряди країн співпрацюють з УВКБ ООН у наданні допомоги шукачам та бенефіціарам міжнародного захисту, мають дієву законодавчу базу, що забезпечує право на звернення за міжнародним захистом і надання підтримки біженцям (додаток № 11 до рекомендаційної позиції).
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивач перебував у третіх безпечних країнах відповідно до міжнародного та чинного національного законодавства.
Додатково встановлено, що заявник звернувся за міжнародним захистом в Україні вже після перебування в третіх безпечних країнах.
Відповідно до підпункту 22 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, Німеччина та Нідерланди визнаються третіми безпечними країнами, що дотримуються: міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримуються міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; мають національне законодавство у сфері притулку та біженців і їх відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечили особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; прийняли особу і забезпечили доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Відтак, відповідно до абз. 7 ч.1 ст. 6 Закону № 3671-VI, позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третіх безпечних країнах.
Тобто, відповідно до абз.7 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач потрапляє під категорію виключення, не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третіх безпечних країнах.
Таким чином, суд погоджується із висновком відповідача, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов`язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону.
Водночас, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями, тривале нелегальне перебування на території України вказує на фактичний елемент зловживання процедурою та відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
Тобто, матеріали особової справи позивача не містять умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналіз матеріалів справи підтверджує, що відповідач при винесенні оскаржуваного рішення діяв згідно приписів частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірно, а саме: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги громадянина Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відмову у замовленні позову, розподіл судових витрат у відповідності до ст.139 КАС України, судом не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -
В И Р І Ш И В:
В задоволенні ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною відмову у наданні статусу біженця – відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідач: Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470).
Суддя С.О. Cтефанов
.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua