Рішення від 03 листопада 2026 р. у справі №380/10049/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

Суд: Дніпропетровський окружний адміністративний суд

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: звільнення з публічної служби, з них

Дата: 03 листопада 2026 р.

Справа: №380/10049/26

Суддя: Юрков Едуард Олегович

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 рокуСправа № 380/10049/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Юркова Е.О. розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Луганській області про визнання протиправним та скасування наказу,-

УСТАНОВИВ:

23 червня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду на виконання ухвали Львівського окружного адміністративного суду від 21.05.2026 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Луганській області з вимогами з урахуванням заяви про збільшення розміру позивних вимог від 30.07.2026:

- визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Луганській області №558-о від 11.12.2024 року про звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді в органах Державної податкової служби України на посаді заступника начальника відділу організації т планування роботи, моніторингу та контролю розгляду звернень громадян та доступу до публічної інформації управління організації роботи (категорії Б3) або іншій рівнозначній вакантній посаді заступника начальника відділу керівного рівня категорії Б3 з 13.12.2024 року;

- стягнути з Головного управління ДПС у Луганській області на користь ОСОБА_1 недонараховану заробітну плату за період з 01.01.2024 року по 30.09.2024 року в розмірі 55013,84 грн.;

- стягнути з Головного управління ДПС у Луганській області на користь ОСОБА_1 грошову допомогу до щорічної основної відпустки (матеріальна допомога на оздоровлення) в розмірі 18 930 грн.;

- стягнути з Головного управління ДПС у Луганській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2024 року по час ухвалення судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що на момент звільнення позивачка перебувала на військовій службі, у зв`язку з чим на неї поширювалися гарантії, передбачені ст. 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи та посади. ОСОБА_1 вважає, що відповідач був зобов`язаний зберегти за нею місце роботи. Крім того, при розрахунку вихідної допомоги не було враховано нову систему грейдів (Постанова КМУ №1409).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 07.07.2026 відкрито провадження у адміністративній справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідачем 22.07.2026 подано до суду відзив на позовну заяву в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що ГУ ДПС у Луганській області в межах норм діючого законодавства було звільнено ОСОБА_1 з займаної посади у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників ГУ ДПС у Луганській області (наказ ГУ ДПС у Луганській області від 11.12.2024 № 558-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 ») так як ОСОБА_1 направила листа до ГУ ДПС у Луганській області щодо згоди на скорочення її посади не зважаючи на те, що з 06.12.2024 вона почала проходити військову службу за контрактом, який не було надано до ГУ ДПС у Луганській області, а отже ОСОБА_1 погодилась зі своїм скороченням та не скористалась можливістю написати заяву на переведення на вакантну посаду, що зазначені в листі від 29.11.2024 № 647/12-32-11-00-09.

24.07.2026 позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якій наведено доводи, аналогічні доводам позовної заяви, а також вказано, що відзив жодним чином не спростовує доводи позивача.

29.07.2026 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких підтримано позицію, викладену у відзиві на позов та зазначено про відсутність підстав для задоволення позову.

20.07.2026 від позивача надійшла заява про збільшення розміру позивних вимог.

13.08.2026 відповідачем подано до суду відзив на заяву про збільшення розміру позивних вимог в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що ГУ ДПС у Луганській області в повному обсязі виконано вимоги чинного законодавства з урахуванням вимог Постанови КМУ від 28.12.2020 № 1346 «Деякі питання оплати праці державних службовців податкових органів» щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 заробітної плати в розмірі 2/3 від посадового окладу, згідно затвердженого Головою Державної податкової служби України штатного розпису та грошової компенсації до щорічної основної відпустки разом з вихідною допомогою у розмірі двох середньомісячних заробітних плат при звільненні у зв`язку зі скороченням штату в ГУ ДПС у Луганській області за період з 01.01.2024 по грудень 2024. Зазначили, що в зв`язку з неотриманням від ОСОБА_1 нової заяви на переведення на вакантні посади (у відповідь на лист ГУ ДПС від 29.11.2024 № 647/12-32-11-00-09), належного підтвердження початку служби в ЗСУ (всіх сторінок контракту), а також наявність листа про згоду на скорочення посади, 13.12.2024 ОСОБА_1 було звільнено у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників ГУ ДПС у Луганській області (наказ ГУ ДПС у Луганській області від 11.12.2024 № 558-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » (додається), про що вона була оповіщена 13.12.2024 (в день звільнення) шляхом надсилання наказу на адресу електронної пошти, зазначену в повідомленні про засоби комунікації у період дії воєнного стану.

01.09.2026 позивачем подано до суду відповідь на відзив на заяву про збільшення розміру позивних вимог, в якій наведено доводи, аналогічні доводам позовної заяви, а також вказано, що відзив жодним чином не спростовує доводи позивача.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтуються вимоги позову, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 16.03.1998 року по 11.12.2024 року працювала в органах Державної податкової служби України. З 1999 року обіймала посаду категорії Б3 - заступник начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області та має РПС 3 рангу.

Наказом Державної податкової служби України від 24.02.2022 № 243-о «Про встановлення простою у роботі Державної податкової служби України та її територіальних органах» з 24.02.2022 було встановлено простій у роботі Державної податкової служби України (далі – ДПС) та її територіальних органах.

Наказом ДПС від 19.05.2022 № 238 «Про припинення простою в роботі головних управлінь ДПС у Донецькій та Луганській областях» був припинений простій в роботі ГУ ДПС у Луганській області.

Проте, наказом ГУ ДПС у Луганській області від 19.05.2022 № 17-о/вс «Про встановлення простою в роботі структурних підрозділів Головного управління ДПС у Луганській області та запровадження дистанційної роботи» був встановлений простій в роботі структурних підрозділів ГУ ДПС у Луганській області.

Наказом ДПС від 01.08.2024 № 567 «Про внесення змін до наказу ДПС від 12.11.2020 № 644» була затверджена нова чисельність працівників ГУ ДПС у Луганській області в кількості 190 працівників (штатних одиниць).

Наказом ДПС від 07.10.2024 № 742 «Про внесення змін до наказу ДПС від 04.02.2022 № 91» введена в дію нова структура ГУ ДПС у Луганській області.

Наказом ГУ ДПС у Луганській області від 06.11.2024 № 161 «Про введення в дію переліку змін № 4 до Організаційної структури Головного управління ДПС у Луганській області» введений в дію перелік змін № 4 до Організаційної структури ГУ ДПС у Луганській області, затверджений 05.11.2024 в.о. Голови ДПС.

Наказом ГУ ДПС у Луганській області від 07.11.2024 № 68-ф «Про введення в дію Переліку № 1 змін до штатного розпису Головного управління ДПС у Луганській області» введений в дію перелік змін № 1 до штатного розпису ГУ ДПС у Луганській області на 2024 рік, затверджений 07.11.2024 в.о. Голови ДПС.

У зв`язку зі змінами в штатному розписі та організаційній структурі ГУ ДПС у Луганській області був виданий наказ від 08.11.2024 № 403-о «Про попередження про заплановане звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату».

На виконання цього наказу управлінням персоналу було підготовлено письмове попередження ОСОБА_1 про наступне звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату (додається), яке 08.11.2024 разом з переліком вакансій посад державної служби категорії «Б» та «В» ГУ ДПС у Луганській області було надіслано позивачу на адресу електронної пошти, зазначену в повідомленні про засоби комунікації у період дії воєнного стану.

08.11.2024 року Головне управління ДПС у Луганській області надіслав ОСОБА_1 персональне попередження про звільнення з переліком вакансій, згідно якого повідомлено, що у зв`язку зі скороченням чисельності та штату Головного управління ДПС у Луганській області посада заступника начальника Лисичанської ДПІ скорочується та зазначено, що позивачка підлягає звільненню на підставі п.1 ч.1 ст.87 ЗУ від 10.12.2015 року №889-VIII «Про державну службу». Та було запропоновано переведення на вакантні посади.

15.11.2024 ОСОБА_1 прислала лист на офіційну електронну скриньку ГУ ДПС у Луганській області lg.official@tax.gov.ua в який додала сканкопію заяви про переведення на вакантні посади ГУ ДПС у Луганській області.

В вищевказаній заяві позивач зазначила бажання переведення на вакантну посаду Заступника начальника відділу організації та планування роботи, моніторингу та контролю, розгляду звернень громадян та доступу до публічної інформації управління організації роботи, а також в вищевказаній заяві зазначено, що у разі неможливості переведення на вищевказану посаду категорії «Б3» перевести на вакантну посаду державної служби категорії «В1» (першочергово на вакантну посаду головний державний інспектор відділу організації та планування роботи, моніторингу та контролю, розгляду звернень громадян та доступу до публічної інформації управління організації роботи), а уразі неможливості переведення перевести на наступні вакантні посади:- головний державний інспектор відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи;- головний державний інспектор відділу надання адміністративних послуг, організації роботи та документообігу Державної податкової інспекції у Луганській області;- головний державний інспектор відділу обліку платників, об`єктів оподаткування та ведення реєстрів Державної податкової інспекції у Луганській області. Також в вищевказаній заяві зазначено, що ОСОБА_1 готова виконувати посадові обов`язки з 09.12.2024.

ГУ ДПС у Луганській області листом від 29.11.2024 № 647/12-32-11-00 09 надано відповідь ОСОБА_1 на заяву про переведення на вакантні посади ГУ ДПС у Луганській області, а саме зазначено, що станом на 29.11.2024 серед вибраних вакантних посад, наявні наступні вакантні посади категорії «В1»: головний державний інспектор відділу обліку платників, об`єктів оподаткування та ведення реєстрів Державної податкової інспекції у Луганській області; головний державний інспектор відділу надання адміністративних послуг, організації роботи та документообігу Державної податкової інспекції у Луганській області.

Щодо інших обраних позивачем вакантних посад державної служби категорії «Б3» та «В1» станом на 14.11.2024 наказами ГУ ДПС у Луганській області здійснено переведення інших працівників.

Вищевказане підтверджується наказами ГУ ДПС у Луганській області від 08.11.2024 № 429 о, № 418-о, № 417-о, № 416-о та від 25.11.2024 № 514-о, а також заявою ОСОБА_2 від 08.11.2024. Вищевказаним листом запропоновано ОСОБА_1 повідомити ГУ ДПС у Луганській області про переведення на вакантні посади шляхом подання заяви в термін до 02.12.2024.

03.12.2024 року ОСОБА_1 було підписано контракт про проходження військової служби в ЗСУ.

Про набуття статусу військовослужбовця вона офіційно повідомила Відповідача, направила повідомлення про укладення Контракту та призов до проходження військової служби за контрактом, що підтверджується самим повідомленням від 04.12.2024 через WhatsApp та 08.12.2024 року електронним листом на офіційну скриньку.

10.12.2024, перебуваючи на БЗВП, ОСОБА_1 надіслала лист до Головного управління ДПС у Луганській області, у якому погодилася на скорочення її посади як штатної одиниці у зв`язку зі зміною структури.

11.12.2024 року Головним управлінням ДПС у Луганській області було видано наказ №558-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » згідно якого вирішено припинити державну службу та звільнити 13 грудня 2024 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області у зв`язку і скороченням чисельності та штату працівників та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат, грошову компенсацію за 13 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи 05.01.2024 року по 13.12.2024 року.

Позивач вважає, що на момент звільнення вона перебувала на військовій службі, у зв`язку з чим на неї поширювалися гарантії, передбачені ст. 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи та посади.

Надаючи оцінку правомірності винесення спірного наказу, суд виходить з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно з ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 пп. 6.1.1 пп. 6.1 п. 6 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 № 2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з положеннями ст. 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Особливості правового регулювання державної служби в системі правосуддя визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів. На державних службовців поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції».

За приписами п. 4 ч. 1ст. 83 Закону України «Про державну службу» державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87,87-1цього Закону).

Відповідно до п. 1-1 ч. 1ст. 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є ліквідація державного органу.

Згідно з ч. 3ст. 87 Закону України «Про державну службу», суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1та1-1частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Державний службовець звільняється на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

За правилами частини п`ятої статті 22 Закону України "Про державну службу" (у редакції Закону № 117-IX) у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Відповідно до положень ст. 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є: 1) угода сторін; 2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); 5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; 7-1) укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції», встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення; 7-2) з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»; 7-3) набрання законної сили рішенням суду про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави стосовно особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках; 8) підстави, передбачені контрактом; 9) підстави, передбачені іншими законами. У випадках, передбачених пунктами 7, 7-1 і 7-3 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади». Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Згідно положень ст. 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Не допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктами 5 і 13 частини першої цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (крім звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті). Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Положення статей 42, 42-1 і 49-2 цього Кодексу не поширюються на звільнення за пунктом 13 частини першої цієї статті. Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Відповідно до п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1статті 40 КЗпП суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він про наступне вивільнення. У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (ч.3ст.36 КЗпП в редакції від 19 січня 1995 року). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1ст.40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

Відповідно до статті 49-2 частини третьої КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

Аналізуючи зазначені норми, суд приходить до висновку, що у разі звільнення особи на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті, у суб`єкта призначення виникає обов`язок пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, а його право звільнити державного службовця поставлено в пряму залежність від наявності однієї з двох умов: повинна бути відсутня можливість запропонувати відповідні посади або державний службовець відмовився від переведення на запропоновану посаду.

Якщо відсутня жодна з цих умов - звільнення державного службовця безумовно є протиправним. Це також означає, що встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11.06.2020 у справі № 826/19187/16, від 31.03.2020 у справі № 826/6148/16, від 09.10.2019 у справі № 821/595/16, від 26.05.2021 у справі № 140/90/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, Верховний Суд звертав увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення і аж до дня розірвання трудового договору та охоплює як вакантні посади, що існували на день звільнення, так і такі, що з`явилися в установі протягом всього цього періоду.

Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 року у справі № 807/3588/14, від 27.05.2020 у справі № 813/1715/16, від 26.05.2021 у справі № 140/90/20.

Як уже було зазначено, ОСОБА_1 у період з 16.03.1998 року по 11.12.2024 року працювала в органах Державної податкової служби України. З 1999 року обіймала посаду категорії Б3 - заступник начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області та має РПС 3 рангу.

У зв`язку зі змінами в штатному розписі та організаційній структурі ГУ ДПС у Луганській області був виданий наказ від 08.11.2024 № 403-о «Про попередження про заплановане звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату».

На виконання цього наказу управлінням персоналу було підготовлено письмове попередження ОСОБА_1 про наступне звільнення у зв`язку зі скороченням чисельності та штату (додається), яке 08.11.2024 разом з переліком вакансій посад державної служби категорії «Б» та «В» ГУ ДПС у Луганській області було надіслано позивачу на адресу електронної пошти, зазначену в повідомленні про засоби комунікації у період дії воєнного стану.

08.11.2024 року Головне управління ДПС у Луганській області надіслав ОСОБА_1 персональне попередження про звільнення з переліком вакансій, згідно якого повідомлено, що у зв`язку зі скороченням чисельності та штату Головного управління ДПС у Луганській області посада заступника начальника Лисичанської ДПІ скорочується та зазначено, що позивачка підлягає звільненню на підставі п.1 ч.1 ст.87 ЗУ від 10.12.2015 року №889-VIII «Про державну службу». Та було запропоновано переведення на вакантні посади.

15.11.2024 ОСОБА_1 прислала лист на офіційну електронну скриньку ГУ ДПС у Луганській області lg.official@tax.gov.ua в який додала сканкопію заяви про переведення на вакантні посади ГУ ДПС у Луганській області.

ГУ ДПС у Луганській області листом від 29.11.2024 № 647/12-32-11-00 09 надано відповідь ОСОБА_1 на заяву про переведення на вакантні посади ГУ ДПС у Луганській області, а саме зазначено, що станом на 29.11.2024 серед вибраних вакантних посад, наявні наступні вакантні посади категорії «В1»: головний державний інспектор відділу обліку платників, об`єктів оподаткування та ведення реєстрів Державної податкової інспекції у Луганській області; головний державний інспектор відділу надання адміністративних послуг, організації роботи та документообігу Державної податкової інспекції у Луганській області.

Щодо інших обраних позивачем вакантних посад державної служби категорії «Б3» та «В1» станом на 14.11.2024 наказами ГУ ДПС у Луганській області здійснено переведення інших працівників.

03.12.2024 року ОСОБА_1 було підписано контракт про проходження військової служби в ЗСУ.

Про набуття статусу військовослужбовця вона офіційно повідомила Відповідача, направила повідомлення про укладення Контракту та призов до проходження військової служби за контрактом, що підтверджується самим повідомленням від 04.12.2024 через WhatsApp та 08.12.2024 року електронним листом на офіційну скриньку.

10.12.2024, перебуваючи на БЗВП, ОСОБА_1 надіслала лист до Головного управління ДПС у Луганській області, у якому погодилася на скорочення її посади як штатної одиниці у зв`язку зі зміною структури.

Проте, 11.12.2024 року Головним управлінням ДПС у Луганській області було видано наказ №558-о «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » згідно якого вирішено припинити державну службу та звільнити 13 грудня 2024 року ОСОБА_1 з посади заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області у зв`язку і скороченням чисельності та штату працівників та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат, грошову компенсацію за 13 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи 05.01.2024 року по 13.12.2024 року.

Відповідно до ст. 119 КЗпП на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених Кодексом цивільного захисту України, законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, направленими для проходження базової військової служби, призваними на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу Головним управлінням ДПС у Луганській області №558-о від 11.12.2024 року «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області.

Відповідно до положень частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, (пункт 34) постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 711/8138/18 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85679198) зазначила, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає в тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. У разі невиконання цього обов`язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов`язками, які мали місце до звільнення. Обов`язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов`язків.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.

Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 17.06.2020 у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18).

Зважаючи на висновок суду про протиправність спірного наказу про звільнення позивача, остання підлягає поновленню на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області з моменту звільнення.

Щодо дати з якої необхідно поновити позивача, то суд вважає за необхідне вказати наступне.

Пунктом 2.27. Інструкції «Про порядок ведення трудових книжок працівників», затвердженої Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993, прямо вказує, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Згідно оскаржуваного наказу останнім днем роботи позивача є 13.12.2024, тобто дата звільнення 13.12.2024 вважається останнім робочим днем позивача. А відтак з 13.12.2024 у позивача почався вимушений прогул.

Таким чином суд вважає, що необхідно поновити позивача саме з 13.12.2024 року.

Стосовно вимоги позивача стягнути з відповідача недонараховану заробітну плату за період з 01.01.2024 року по 30.09.2024 року в розмірі 55 013,84 грн. та грошову допомогу до щорічної основної відпустки (матеріальна допомога на оздоровлення) в розмірі 18 930 грн. – суд зазначає наступне.

Так, на підставу до стягнення недонарахованої заробітної плати позивач посилається на Постанову Кабінету Міністрів України від 29.12.2023 №1409 «Питання оплати праці державних службовців на основі класифікації посад у 2024 році», яка набула чинності з 1 січня 2024 року.

Проте, суд зазначає, що ДПС має особливий статус і не підпадає під норми Постанови КМУ № 1409.

Оплата праці та посадові оклади її працівників регулюються окремою Постановою КМУ від 28.12.2020 № 1346 «Деякі питання оплати праці державних службовців податкових органів».

Цей документ закріплює спеціальні умови оплати праці та розміри посадових окладів для співробітників ДПС.

Вищевказане також підтверджується штатним розписом ГУ ДПС у Луганській області в 2024.

А отже, твердження позивача щодо неврахування ГУ ДПС у Луганській області при виплаті грошової допомоги при звільненні ОСОБА_1 вимог Постанова КМУ №1409 є необґрунтованим та не відповідає нормам чинного законодавства.

З матеріалів справи вбачається, що позивачу було нараховано заробітну плату за період часу з 1 січня 2024 по 22.07.2024 в розмірі 2/3 від посадового окладу в розмірі 9460,00 грн. відповідно до штатного розпису Головного управління ДПС у Луганській області на 2024 рік, затвердженого 04 січня 2024 року в. о. Голови Державної податкової служби України, що підтверджується наданими розрахунками відповідача у відзиві на заяву про збільшення розміру позивних вимог.

Також нарахування заробітної плати позивачу підтверджено Довідкою Головного управління ДПС у Луганській області з червня 2024 року по грудень 2024 року наданою до матеріалів справи.

Крім того, згідно наказу Головного управлінням ДПС у Луганській області №558-о від 11.12.2024 року «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 », позивачу було виплачено вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат та грошову компенсацію за 13 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи 05.01.2024 року по 13.12.2024 року.

А отже вимоги позивача стягнути з відповідача недонараховану заробітну плату за період з 01.01.2024 року по 30.09.2024 року в розмірі 55 013,84 грн. та грошову допомогу до щорічної основної відпустки (матеріальна допомога на оздоровлення) в розмірі 18 930 грн. не підлягають задоволенню.

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідачів на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає про таке.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 ЗУ "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 ЗУ Про оплату праці, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 ЗУ Про оплату праці Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1ЗУ Про оплату праці, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 ЗУ "Про оплату праці".

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Вказане також узгоджується з пунктом 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713) яким передбачено, що для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Відповідно до підпункту 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 до фонду додаткової заробітної плати включається оплата за невідпрацьований час, зокрема, оплата простоїв не з вини працівника.

У розділі 3 Інструкції № 114/8713 закріплено вичерпний перелік виплат, що не належать до фонду оплати праці. Згідно з пунктом 3.9 розділу 3 вказаної Інструкції до фонду оплати праці не належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

В Інструкції № 114/8713 середній заробіток за час вимушеного прогулу не віднесено до вичерпного переліку виплат, що не належать до фонду оплати праці.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19.

Проте, як вже зазначалося, позивач, перебуваючи на державній службі, з 03.12.2024 року уклала контракт на проходження військової служби, що підтверджується наявним в матеріалах справи копією контракту від 03.12.2024 року, копією військового квитка Серія НОМЕР_1 від 13.01.2025 року, копією посвідченням № НОМЕР_2 учасника бойових дій, виданого 16.02.2026 року.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу»(з наступними змінами і доповненнями) (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до частини першої статті 2 цього Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «;Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «;Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами (стаття 40 Закону № 2232-ХІІ).

Додатково частиною другою статті 39 цього ж Закону встановлено, що громадяни України, які проходять базову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП, а також частиною першою статті53і частиною другою статті57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті44, частиною першою статті54і частиною третьою статті63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

У такому випадку державний службовець отримує також статус військовослужбовця з поширенням на нього гарантій правового і соціального захисту військовослужбовців, встановлених законом.

Як і державна служба, військова служба є публічною. Державний службовець, поступивши на військову службу, здійснює функції, які притаманні цьому виду публічної служби, і така служба підлягає оплаті відповідно до умов, передбачених законом для неї. Засада оплати праці - «праця оплачується за виконану роботу (трудову функцію)». Зазначене відповідає визначенню заробітної плати як винагороди за виконану роботу згідно з частиною першою «Про оплату праці», і ця функція застосовна в цьому випадку. Виконання одного виду публічної служби із застосуванням порядку оплати трудової функції, встановленого для іншого виду публічної служби, навпаки, суперечило б такій засаді.

Поступивши на військову службу, позивач не втратила статусу державного службовця. Одночасно вона набула статусу військовослужбовця. Будучи увільненою від виконання обов`язків державного службовця на період проходження військової служби, позивач у цей період не має права на отримання заробітної плати, як винагороди за виконання професійних обов`язків державного службовця. Вона вступила у публічні правовідносини з державою щодо проходження військової служби на умовах, зокрема й щодо забезпечення (грошового, матеріального), які встановила держава для цього виду публічної служби.

Уклавши контракт з позивачем для виконання конституційного обов`язку по захисту Батьківщини, держава взяла зобов`язання надати їй відповідні правові та соціальні гарантії, в тому числі й щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовця.

В матеріалах справи наявна довідка ОК – 7 Пенсійного фонду України, в якій зазначено, що позивач з 2024 року включно, постійно отримує заробітну плату у військовій частині та сплачує з неї відповідні податки.

З урахуванням зазначеного суд приходить до висновку про необгрунтованість позовних вимог в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Головного управління ДПС у Луганській області (вул. Енергетиків, б. 72, м. Сєвєродонецьк, Луганської області, 93400, ЄДРПОУ 44082150) про визнання протиправним та скасування наказу – задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головним управлінням ДПС у Луганській області №558-о від 11.12.2024 року «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді в органах Державної податкової служби України на посаді заступника начальника Лисичанської державної податкової інспекції Головного управління ДПС у Луганській області або іншій рівнозначній вакантній посаді заступника начальника відділу керівного рівня категорії Б3 з 13.12.2024 року.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Е.О. Юрков

Оригінал: reyestr.court.gov.ua