Рішення від 04 листопада 2026 р. у справі №915/614/25 — Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2026 року Справа № 915/614/25

м. Миколаїв.

Господарський суд Миколаївської області,

головуючий суддя Коваль C.М.,

розглянувши без виклику сторін

справу № 915/614/25

за позовом Акціонерного товариства “Метабанк”,

пр. Металургів, 30, м. Запоріжжя;

до ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ;

про стягнення за договором поруки від 10.07.2008 № 32-53-08/0020-К/П грошових коштів у сумі 72128 грн. 18 коп.,-

В С Т А Н О В И В:

Акціонерним товариством “Метабанк” (далі – Банк) пред`явлено позов до громадянки ОСОБА_1 (далі-гр. ОСОБА_2 ) про стягнення з останньої грошових коштів у загальній сумі 72128 грн. 18 коп., з яких: 48760 грн. 71 коп. суми, на яку збільшено борг з урахуванням інфляційних процесів за період з 01.03.2019 року по 30.01.2022 року, 23367 грн. 47 коп. 3% річних за загальний період з 01.03.2019 року по 30.01.2022 року, з посиланням на те, що фізична особа - підприємець Єщенко Федір Євгенович (далі-підприємець Єщенко), усупереч умовам укладеного між Банком та підприємцем Єщенко кредитного договору від 10.07.2008 р. № 32-53-08/0020-К (далі-договір кредитування), не виконав свої зобов`язання щодо своєчасного повернення всієї суми кредиту та у повному обсязі сплати відсотків за користування кредитними коштами, унаслідок чого виник борг на який у відповідні періоди прострочень позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України здійснено нарахування 3 % річних в інфляційних втрат, стягнути який Банк просить з гр. ОСОБА_2 , яка згідно умов укладеного з Банком договору поруки від 10.07.2008 №32-53-08/0020-К/П, поручилась за виконання підприємця Єщенко зобов`язань за договором кредитування.

Банк, крім того, просить суд про стягнення з відповідача судових витрат.

За такими вимогами ухвалою від 28.04.2026 відкрито провадження в даній справі, та призначено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження, а також встановлено відповідачу строк для подання заяви з запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження – п`ятнадцять днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. При цьому визначено провести розгляд справи №915/614/25 поза межами встановленого ГПК України строку у розумний строк, тривалість якого визначається з урахуванням існування в Україні воєнного стану.

Від відповідача в указаний строк відзив на позов не надійшов, поштове відправлення з ухвалою суду від 28.04.2026, направлене на адресу гр. ОСОБА_2 , повернене до суду органом зв`язку з закінченням терміну зберігання, проте суд вважає, що відповідача належним чином повідомлено про розгляду справи, тому що ухвалу суду направлено на адресу її реєстрації у Єдиному державному реєстрі демографічного реєстру.

Ураховуючи викладене, та що справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, у відповідності до ч. 13 ст. 8, ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 5 ст. 252 ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до такого.

10.07.2008 року між Акціонерним банком “Металург”, правонаступником якого є Акціонерне товариство “Метабанк” та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 32-53-08/0020-К, за яким банк надав Позичальнику довгостроковий кредит на придбання та реконструкцію нерухомості у сумі 195000 грн. на термін по 07.07.2011 року.

Забезпеченням виконання зобов`язань Позичальника за цим договором є:

- Договір поруки № 32-53-08/0020-К/П укладений 10.07.2008 року між Банком та ОСОБА_1 (далі-Відповідач).

У зв`язку з неналежним виконанням Позичальником взятих на себе зобов`язань, Банк звертався до Ленінського районного суду м. Миколаєва із позовною заявою про стягнення заборгованості за Кредитним договором.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18.07.2011 по справі №1416/3180/12, задоволено позов Банку частково та стягнув солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 заборгованість за Кредитним договором у розмірі простроченого кредиту — 167038,48 грн., прострочених відсотків — 99413,46 грн., комісії — 118,00 грн., пені — 83519,24 грн., а всього: 350089,18 грн.

Згідно ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

За твердженням позивача зазначене рішення суду не виконано, внаслідок чого Банком на борг відповідачів у відповідні періоди прострочень на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України здійснено нарахування 3 % річних в інфляційних втрат.

Згідно цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини (ст. 11 ЦК України).

Зобов`язанням відповідно до частини 1 та 2 ст. 509 Цивільного Кодексу України є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст.11 ЦК України.

Статтями 525, 526 ЦК України, що кореспондуються за змістом з положеннями ст. 193 ГК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Разом з тим, погоджуючись з висновками Верховного суду у тих справах, що зазначені банком у позові, суд зазначає, що у більш пізній постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі правові висновки щодо застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, які є визначальними для вирішення спору у справі № 908/2470/25:

Зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до грошового зобов`язання, вимога за яким може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Можливість примусового стягнення заборгованості вичерпується після закінчення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання. У разі пропуску такого строку та за умови відмови суду в його поновленні право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку.

До грошових вимог, щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням, не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. Факт неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду у поновленні строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України. Відповідна норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Сплив строків пред`явлення виконавчого документа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду. Надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, прямо суперечить принципу правової визначеності.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв належної старанності при захисті своїх інтересів. Будучи стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною із встановленим законом строком для його пред`явлення до виконання. Реалізація відповідних процесуальних прав залежить виключно від волі самого кредитора.

Велика Палата Верховного Суду прямо відступила від попередніх висновків Касаційного цивільного суду (зокрема, у справі № 759/4755/19), згідно з якими пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не мав правового значення та не позбавляв кредитора права на отримання сум за статтею 625 ЦК України.

Незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду

Cтаном на дату ухвалення рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18.07.2012 по справі №1416/3180/12 порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до виконання регулювалися Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV у редакції Закону від 04 листопада 2010 року № 2677-VI, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 22 якого, виконавчі документи могли бути пред`явлені до виконання протягом одного року, якщо інше не передбачено законом.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII, ч. 1 ст. 12 якого було встановлено збільшений строк пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання тривалістю у три роки.

Механізм переходу від однорічного до трирічного строку пред`явлення виконавчих документів до виконання визначено п. 5 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII: подовжений трирічний строк підлягав застосуванню виключно до тих виконавчих документів, однорічний строк пред`явлення яких за попереднім законом не закінчився станом на 05 жовтня 2016 року. У разі спливу встановленого річного строку до моменту набрання чинності Законом № 1404-VIII, дія нового закону відповідний строк не продовжувала, а виконавчий документ вважався таким, строк пред`явлення якого пропущено.

З матеріалів справи випливає, що судове рішення у справі № 1416/3180/12 про стягнення з Єщенко Ф.Є. та Єщенко О.В заборгованості набрало чинності 02 листопада 2011 року. Встановлений статтею 22 Закону №606-XIV однорічний строк пред`явлення виконавчого документа до виконання за вказаним рішенням закінчився 29.07.2012р., тобто до набрання чинності Законом № 1404-VIII і до 05 жовтня 2016 року, а тому правові підстави для застосування до спірних правовідносин трирічного строку, передбаченого статтею 12 Закону № 1404-VIII, відсутні. Доказів зворотного позивачем суду не надано.

Таким чином, встановлені судом обставини безумовно свідчать про сплив визначеного законом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання у справі №1416/3180/12.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що право кредитора на примусове виконання судового рішення від 18 липня 2012 року станом на дату звернення позивача до суду з позовом у цій справі № 915/614/25 та на дату прийняття цього рішення є остаточно втраченим, що виключає можливість його судового захисту.

Отже, ненадання позивачем доказів щодо стану виконавчого провадження має наслідком визнання недоведеною обставини щодо наявності у кредитора права на примусове виконання основного зобов`язання, а тому не доведений позивачем факт перебування виконавчого листа на примусовому виконанні унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки ця норма застосовується лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає примусовому виконанню.

В іншому випадку, надання стягувачу можливості здійснювати нарахування 3% річних та інфляційних втрат та їх стягнення у судовому порядку, які нараховані на вимогу, строк примусового стягнення якої минув, за відсутності доказів чинності виконавчого документа, суперечитиме принципу правової визначеності.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11 лютого 2026 року у справі №754/511/23, вказана обставина є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, що не підлягає примусовому виконанню.

Інші доводи позивача суд відхиляє як такі, що не спростовують вказаного висновку суду.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 11 ГПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ч. 1). Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно із ст. 1291 Конституції України, ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами ст. ст. 13 та 74 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 78 ГПК України визначено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 86 ГПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі у зв`язку з недоведеністю.

Згідно зі ст. 129 ГПК України судові витрати, в тому числі зі сплати судового збору, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 232, 233, 236-238 ГПК України, суд, –

В И Р І Ш И В:

У задоволені позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Південно-Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.М. Коваль.