Постанова від 27 жовтня 2026 р. у справі №903/309/26 — Північно-західний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 жовтня 2026 року Справа № 903/309/26

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Маціщук А.В.

секретар судового засідання Кужель Є.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньліс" на рішення Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року по справі №903/309/26 (суддя С.В. Бідюк)

час та місце ухвалення рішення: 13 серпня 2026 року; м. Луцьк, пр. Волі, 54а; повний текст рішення складено 24 серпня 2026 року

за позовом Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі

позивача 1 Камінь-Каширської районної військової (державної) адміністрації

позивача 2 Маневицької селищної ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Волиньліс”

про стягнення 1 043 278 грн 16 коп.

за участю представників сторін:

від Прокурора - Безпалов А.В.;

від Позивача 1 та Позивача 2 - не з`явилися;

від Відповідача - Давидов О.В..

ВСТАНОВИВ:

Волинська обласна прокуратура (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі Камінь-Каширської районної військової (державної) адміністрації (надалі – Позивач 1) та Маневицької селищної ради (надалі – Позивач 2) звернулась до Господарського суду Волинської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “Волиньліс” (надалі – Відповідач) про стягнення 917958 грн 04 коп. безпідстановно збережених коштів, 94725 грн 69 коп. інфляційних втрат та 30594 грн 43 коп. 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідач користується земельною ділянкою з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га, яка перебуває у державній власності, без достатньої правової підстави та відповідно до статтей 1212-1214 Цивільного кодексу України та зобов`язаний повернути Позивачу 2 збережені кошти у вигляді несплаченої орендної плати.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року позов задоволено частково, та стягнуто з Відповідача на користь Позивача 916 398 грн 88 коп. безпідставно збережених коштів, 94 725 грн 69 коп. інфляційних втрат та 30 594 грн 43 коп. 3% річних.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що у даному випадку Відповідач набув лише частину нерухомого майна, розміщеного на спірній земельній ділянці, тому розмір безпідставно збережених коштів визначається судом пропорційно до площі належного йому майна, а не з площі всієї земельної ділянки. Водночас, суд констатував, що особа, яка користується земельною ділянкою без правової на те підстави, акумулювала у себе певну суму за рахунок власника землі – суму, яку вона зобов`язана була заплатити за оренду, тому саме цю суму користувач повинен повернути власнику відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України.

Місцевий господарський суд зазначив, що площа земельної ділянки 11,6265 га, що дорівнює 116265 кв.м, а загальна площа об`єктів нерухомого майна, що розміщені на цій земельній ділянці становить 15160 кв.м, загальна площа об`єктів нерухомого майна, що перебувають на балансі ДП “Ліси України” - 10883,1 кв.м, а загальна площа об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності Відповідача - 4276,9 кв.м. З даного судом висновано, що площа земельної ділянки, яку використовує ДП “Ліси України” становить 83464,6 кв.м (116265/15160*10883,1), а площа земельної ділянки, яку використовує Відповідач - 32800,38 кв.м (116265/15160*4276,9).

Місцевий господарський суд зазначив, що згідно розрахунку Прокурора сума коштів, яку Відповідач безпідставно без достатньої правової підстави зберіг у себе за рахунок власника, які мав би заплатити за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 становить 917958,04 гривень, з яких: 110 192 грн 36 коп. за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року; 336 696 грн за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року; 376 958 грн 40 коп. за період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року; 94 111 грн 26 коп. за період з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року.

Разом з тим, місцевий господарский суд встановив наявність у даній справі всіх трьох умов, передбачених статтями 1212-1214 Цивільного кодексу України, а саме: Відповідач дійсно зберіг (заощадив) у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, що мала бути сплачена за володіння і користування частиною земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914, площею 11,6265 гектарів; набуті Відповідачем об`єкти нерухомості, будучи згідно статті 181 ЦК України нерухомим майном (об`єктом, розташованим на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без її знецінення та зміни її призначення), є органічно і нерозривно пов`язаною з цією земельною ділянкою. Суд при цьому наголосив, що визнання за Відповідачем права власності на такі об`єкти автоматично призвело до фактичного набуття Відповідачем і майнових прав володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована ця будівля.

Таким чином, суд першої інстанції виснував, що Відповідач будучи власником об`єктів нерухомого майна, яке знаходиться на частині земельної ділянки державної власності, зобов`язаний сплачувати кошти за її використання до місцевого бюджету.

Суд першої інстанції зауважив, що доказів використання спірної земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд Відповідачем не надано, з огляду на що прийшов до висновку, що ставка у розмірі 1,5 % від нормативної грошової оцінки у цьому випадку не може застосовуватися. Суд зазначив, що спірні правовідносини не підпадають під жоден із спеціально визначених у додатку до рішення Позивача 2 від 4 грудня 2013 року № 30/7 випадків, окрім категорії “всі інші землі”, для якої встановлено ставку орендної плати у розмірі 5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, в зв`язку з чим вважав саме її застосування.

Враховуючи вище викладене, оскільки Відповідач користувався вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статтей 1212-1214 ЦК України суд першої інстанції виснував, що Відповідач зобов`язаний повернути Позивачу 2 кошти, які зберіг у вигляді несплаченої орендної плати, а тому Відповідач у період з 28 серпня 2023 року по 24 березня 2026 року користувався земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що є порушенням вимог Земельного кодексу України, у зв`язку з чим суд вважав, що за даний період нарахована сума безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою у розмірі 916398 грн 88 коп. є підставною та підлягає до задоволення. У стягненні 1559 грн 16 коп. місцевим господарським судом відмовлено.

Що ж до стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, то суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що здійснивши власний розрахунок, встановив, що нараховані згідно розрахунку Прокурора 94 725 грн 69 коп. інфляційні втрати та 30 594 грн 43 коп. 3% річні є підставні та підлягають до стягнення з Відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.

Що ж до підставності звернення Прокурора з даним позовом, то місцевий господарський суд зауважив, що несплата Відповідачем орендної плати за користування земельною ділянкою є порушенням інтересів держави щодо забезпечення фінансової підтримки місцевого самоврядування, своєчасного і в повному обсязі надходження доходів до бюджетів усіх рівнів з метою їх подальшого використання для забезпечення завдань і функцій держави й місцевого самоврядування. В той же час, судом наголошено, що Позивачем 1 (як власником земельної ділянки) та Позивачем 2 (як власником безпідставно збережених коштів) не вживались заходи щодо стягнення з Відповідача безпідставно збережених коштів орендної плати, у зв`язку з чим суд вважав, що у даному випадку завдається шкода інтересам держави та територіальної громади.

Не погоджуючи з рішенням місцевого господарського суду, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи.

Відповідач в апеляційній скарзі зауважує, що Прокурором не доведено фактичну площу користування Відповідачем земельною ділянкою, та наголосив, що площа 32 800,38 кв.м визначена математично, а не доказово. Апелянт також зауважив, що Прокурором не враховано специфіку земель лісогосподарського призначення, з огляду на що вважає, що застосування ставки 5 % є недостатньо обґрунтованими. Скаржник вказав, що Прокурором не встановлено належного отримувача коштів та не враховано належним чином факт постійного користування ДП «Ліси України», з огляду на що не доведено розміру фактично збереженої Відповідачем майнової вигоди.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21 вересня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано Прокурору, Позивачам 1 і 2 в строк протягом 7 днів з дня вручення даної ухвали надати до канцелярії суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його (доданих до нього документів) надсилання в порядку частини 2 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

1 жовтня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від Прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому Прокурор просив залишити апеляційну скаргу Відповідача без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року в справі №903/309/26 залишити без змін. Прокурор вказав, що запропонована самим Відповідачем ставка 1,5 % стосується земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (присадибних ділянок), і що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 належить до земель лісогосподарського призначення, її цільове призначення — для ведення лісового господарства і пов`язаних із ним послуг. Наголосив при цьому, що об`єкти нерухомого майна Відповідача, розташовані на цій земельній ділянці, також не є житловою забудовою, а призначені для господарської, виробничої діяльності. Звертає увагу, що жодних доказів, які б давали підстави віднести спірне землекористування до категорії земель, для яких передбачено ставку 1,5 %, Відповідачем не надано.

Прокурор також вказав, що плата за землю належить до місцевих податків та зборів і зараховується до відповідного місцевого бюджету незалежно від того, чи перебуває земельна ділянка у державній або комунальній власності. Констатує, що Відповідач не був власником чи постійним користувачем спірної земельної ділянки, а тому не був платником земельного податку за неї. Звертає увагу, що за умови належного оформлення правовідносин єдиною належною формою платного користування для Відповідача була б орендна плата за земельну ділянку державної власності, відповідні надходження від якої зараховуються до місцевого бюджету.

Прокурор зазначив, що сам факт збереження в реєстрі права постійного користування ДП «Ліси України» не надає Відповідачу права безоплатно користуватися земельною ділянкою під придбаними ним об`єктами та територією, необхідною для їх використання.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 12 жовтня 2026 року в справі №903/309/26 проведення підготовчих дій закінчено, розгляд апеляційних скарг призначено на 28 жовтня 2026 року об 14:40 год.

27 жовтня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від Позивача 2 надійшло клопотання в якому Позивач 2 просив здійснювати розгляд справи за відсутності представника Позивача 2. Позивач 2 при цьому просив залишити апеляційну скаргу Відповідача без задоволення, а рішення суду першої інстанції від 13 серпня 2026 року в справі №903/309/26 залишити без змін

Ухвалою апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2026 року заяву представника Відповідача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволеною.

В судове засідання від 28 жовтня 2026 року представники Позивача 1 та Позивача 2 не з`явилися.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду (від 12 жовтня 2026 року) сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 Господарського процесуального кодексу України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 Господарського процесуального України).

При цьому сторони належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

В той же час, згідно пункту 2 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

З огляду на вказану норму процесу та описані вище обставини, та заяву Позивача 2 про розгляд справи без його участі, апеляційний господарський суд без участі представників Позивача 1 та Позивача 2 за наявними в справі матеріалами.

При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

В судовому засіданні від 28 жовтня 2026 року, яке відбулося в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Відповідача просив скасувати рішення місцевого господарського суду та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з Відповідача 310398 грн 16 коп.. Представник Відповідача зазначив, що Прокурором не доведено фактичну площу користування Відповідачем земельною ділянкою, а площа 32 800,38 кв.м, котра за його доводами визначена математично, а не доказово. Представник Відповідача зауважив, що Прокурором не враховано специфіку земель лісогосподарського призначення, з огляду на що застосування ставки 5 % недостатньо обґрунтоване. Представник Відповідача також вказав, що Прокурором не встановлено належного отримувача коштів та не враховано належним чином факт постійного користування ДП «Ліси України», з огляду на що не доведено розміру фактично збереженої Відповідачем майнової вигоди. Також представник вказав, що судом першої інстанції не досліджено контррозрахунок Відповідача.

В судовому засіданні від 28 жовтня 2026 року Прокурор заперечив доводи апеляційної скарги Відповідача та просив рішення місцевого господарського суду залишити без змін. Прокурор вказав, що запропонована самим Відповідачем ставка 1,5 % стосується земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, та наголосив, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 належить до земель лісогосподарського призначення, її цільове призначення — для ведення лісового господарства і пов`язаних із ним послуг. Також Прокурор зауважив, що об`єкти нерухомого майна Відповідача, розташовані на цій земельній ділянці, також не є житловою забудовою, а призначені для господарської, виробничої діяльності. Зазначив, що жодних доказів, які б давали підстави віднести спірне землекористування до категорії земель, для яких передбачено ставку 1,5 %, Відповідачем не надано. Прокурор вказав, що за умови належного оформлення правовідносин єдиною належною формою платного користування для Відповідача була б орендна плата за земельну ділянку державної власності, відповідні надходження від якої зараховуються до місцевого бюджету.

Заслухавши пояснення представника Відповідача, Прокурора, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Відповідача стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно–західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишитти без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.

Як вбачається з доказів, долучених до матеріалів справи, 28 серпня 2023 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (продавець) та Відповідач (покупець) укладено договір купівлі-продажу об`єкта малої приватизації – групи інвентарних об`єктів у складі: побутового приміщення загальною площею 360,9 кв.м; побутового корпусу лісоскладу загальною площею 557,2 кв.м; цеху столярних виробів /Й-1/ загальною площею 1167,2 кв.м; сушилки /О-1/ загальною площею 144,2 кв.м; прохідної загальна площа 12,1 кв.м; центральної ремонтної майстерні /П/-1 загальною площею 361,5 кв.м.; цеху №1/К-1/ загальною площею 650,7 кв.м.; навісу цеху №2 загальною площею 50,9 кв.м, за адресою: Волинська обл., Камінь-Каширський р-н, смт. Маневичі, вул. Андрія Снітка, 31; цеху переробки деревини загальною площею 972,2 кв.м, за адресою: Волинська обл., Камінь-Каширський р-н, смт. Маневичі, вул. Андрія Снітка, 31з, за результатами електронного аукціону без умов (надалі – Договір; том 1, а.с. 35-38).

Загальна площа об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності Відповідача, складає 4276,9 кв.м., що Відповідачем не заперечується.

Згідно умов пункту 1.3 Договору земельна ділянка, на якій розташований об`єкт приватизації, не є предметом купівлі продажу за Договором, тому питання землекористування Відповідач вирішує самостійно в установленому чиним законодавством порядку, після переходу до Відповідача права власності на об`єкт приватизації.

Викуплені об`єкти нерухомого майна, що є предметом Договору, розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га, яка належить до земель державної власності.

Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на об`єкти нерухомого майна, які розташовані на зазначеній земельній ділянці, зареєстровано за Відповідачем 28 серпня 2023 року (том 1, а.с. 21-32).

18 листопада 2011 року відділом Держгеокадастру у Маневицькому районі Волинської області здійснено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га, категорія земель: землі лісогосподарського призначення; вид цільового призначення земельної ділянки: 09.01 Для ведення лісового господарства і пов`язаних з ним послуг (том 1, а.с. 33-34).

У відповідності до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га належить до державної власності в особі Камінь-Каширської районної державної адміністрації (Камінь-Каширської районної військової адміністрації) та на підставі державного акту серії ЯЯ №039401 від 18 листопада 2011 року перебуває у постійному користуванні Державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства “Ліси України”.

У той же час, Відповідач фактично користується частиною земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га з моменту набуття права власності на нерухоме майно, що на ній розташоване, а саме з 28 серпня 2023 року.

Як стверджує Прокурор, земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 перебувала у державній власності, відповідно могла використовуватись зважаючи на вимоги статтей 123, 124 Земельного кодексу України лише на підставі та умовах договору оренди, однак Відповідач використовував спірну земельну ділянку без правовстановлюючих документів та сплати орендної плати з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна, що на ній розташований, у зв`язку з чим місцевий бюджет недоотримав 917958 грн 04 коп., крім того на підставі статті 625 Цивільного кодексу України здійснено нарахування інфляційних втрат та 3 % річних.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.

За умовами частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.

Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Пунктом "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У відповідності до підпунктів 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, визначають, що земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

Оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року в справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів констатує, що статтею 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї; суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

З урахуванням меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, визначених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд здійснює перегляд справи за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За результатами дослідження підставності звернення Прокурора з даним позовом в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2 місцевим господарським судом встановлено, що, звертаючись до суду з даним позовом, Прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 Господарського процесуального кодексу України визначив у чому саме полягає порушення інтересів держави та визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, що за висновками суду першої інстанції свідчить про підставність звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2.

Однак, апеляційна скарга Прокурора не містять доводів щодо заперечення обставин підставності звернення Прокурора в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2. Відтак, з огляду на те, що судове рішення не оспорюється у відповідній частині, суд апеляційної інстанції не переглядає судове рішення у відповідній частині, так як не встановив порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, як і не встановив неправильне застосування норм матеріального права у вищеописаних частинах судового рішення, що не оспорена апелянтом.

Зважаючи на предмет оскарження за апеляційною скаргою в розрізі позовних вимог та обставини, котрими Прокурор обгрунтовує підставність своїх позовних вимог, колегія суддів розглядає позовну вимогу про стягнення безпідставно збережених коштів та нарахованих на них річних та інфляційних втрат.

Відтак, досліджуючи вищеописане суд апеляційної інстанції оцінює і доводи Відповідача, наведені в апеляційній скарзі про те, що Прокурором не доведено фактичну площу, яку використовує Відповідач під нерухомим майном, з огляду на що колегія суду досліджуючи такі доводи апеляційної скарги в правовому полі норм діючого законодавства України, котре регулює питання набуття права власності на нерухоме майно в тому числі й земельну ділянку, зауважує наступне.

Із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га належить до державної власності в особі Позивача 1 та на підставі державного акту серії ЯЯ №039401 від 18 листопада 2011 року перебуває у постійному користуванні Державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства “Ліси України”.

У той же час, Відповідач фактично користується частиною земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га з моменту набуття права власності на нерухоме майно, що на ній розташоване, а саме з 28 серпня 2023 року.

Земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 площею 11,6265 га є сформованою земельною ділянкою як самостійним об`єктом цивільних прав, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, із визначеними площею, межами, місцем розташування та цільовим призначенням.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи на зазначеній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості загальною площею 15 160 кв. м, з яких 4 276,9 кв. м належать Відповідачу, а 10 883,1 кв. м перебувають на балансі ДП «Ліси України».

За таких обставин частина цієї земельної ділянки припадає на нерухоме майно Відповідача.

З даного приводу колегією суддів враховується правова позиція, наведена в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2025 року в справі № 908/2737/24 щодо того, що якщо земельна ділянка є сформованою, її межі, площа та цільове призначення визначені, власники розташованого на ній нерухомого майна сукупно повинні сплачувати кошти за користування такою земельною ділянкою, а кожен із них — у розмірі, пропорційному площі належного йому нерухомого майна.

При цьому такий обов`язок не обмежується лише площею безпосередньо під будівлями, так як за вільну від нерухомості площу сформованої земельної ділянки також має сплачуватися плата у відповідному пропорційному розмірі, оскільки земельна ділянка є єдиним сформованим об`єктом. Наведений правовий висновок Верховного Суду узгоджується також із положеннями податкового законодавства, якими безпосередньо передбачено пропорційний принцип визначення плати за земельну ділянку у разі розміщення на ній будівлі, що перебуває у власності або користуванні кількох осіб

В той же час, колегія суду зауважує, що припинення права користування частиною земельною ділянкою відбулося автоматично в силу Закону, зокрема у зв`язку з набуттям Відповідачем у 2023 році, права власності на об`єкти нерухомого майна, розташовані на спірній земельній ділянці.

Відповідно до частини другої статті 120 Земельного кодексу України та частини першої статті 377 Цивільного кодексу України, у разі набуття права власності на будівлю або споруду, розташовану на земельній ділянці, що перебуває у користуванні іншої особи, право користування цією земельною ділянкою попереднього землекористувача припиняється автоматично, без необхідності видання окремого рішення уповноваженим органом.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року в справі №910/18560/16 вказано, що перехід прав на об`єкт нерухомого майна зумовлює автоматичне припинення права постійного користування земельною ділянкою попереднім землекористувачем та виникнення у нового власника прав на користування земельною ділянкою, на якій розміщено таку нерухомість.

Аналогічні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 19 червня 2023 року в справі № 678/1127/21, від 5 серпня 2022 року в справі № 922/2060/20, від 10 вересня 2025 року в справі № 128/573/20, від 3 вересня 2025 року в справі № 752/5279/20.

Також колегією суддів враховується, що за схожих правовідносин Верховний Суд у постанові від 3 вересня 2025 року в справі № 752/5279/20, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16, виснував, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 Земельного кодексу України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 Земельного кодексу України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 Цивільного кодексу України.

При цьому стаття 120 Земельного кодексу України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Відтак, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить відображення у нормах статтей 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України.

Окрім того, судом апеляційної інстанції враховується висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений в постанові від 4 грудня 2018 року в справі № 910/18560/16 який принципово вирішив прогалину в законодавчому регулюванні права на оформлення землекористування частиною земельної ділянки, яка знаходиться на праві постійного землекористування іншої особи та дійшла висновку про те, що оскільки перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об`єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.

Оскільки припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП «Ліси України» відбулось в силу прямої вказівки закону, у зв`язку з набуттям права власності Відповідачем на об`єкти нерухомого майна, розташовані на частині земельної ділянки, прийняття Позивачем 1 окремого рішення про припинення такого права не має правового значення, адже таке рішення жодним чином не впливає на спірні кондикційні правовідносини та не усуває факту користування Відповідачем земельною ділянкою без оформлення речового права (схожі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 5 квітня 2023 року в справі № 924/1147/19).

Відтак, право постійного користування частиною земельної ділянки, припинилося в ДП «Ліси України» автоматично в силу прямої вказівки Закону у зв`язку з набуттям Відповідачем права власності на об`єкти нерухомого майна, розташовані на відповідній земельній ділянці, адже такий правовий механізм відповідає принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розміщеної на ній будівлі і не потребує додаткового волевиявлення чи окремого рішення органу державної влади.

Так, відповідно до пункту 286.6 статті 286 Податкового кодексу України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, земельний податок нараховується кожному з них з урахуванням прибудинкової території: у рівних частинах — якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності та не поділена в натурі; пропорційно належній частці кожної особи — якщо будівля перебуває у спільній частковій власності або у спільній сумісній власності та поділена в натурі.

Цією ж нормою встановлено, що за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території, отже, законодавець безпосередньо пов`язує розмір плати за земельну ділянку у разі користування розташованою на ній нерухомістю кількома особами саме зі співвідношенням площі будівель (їх частин), які належать або перебувають у користуванні кожної з таких осіб, а не виключно з площею землі, фізично зайнятою фундаментами відповідних будівель.

При цьому поняття плати за землю, наведене у підпункті 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, охоплює обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Відповідно до положень Податкового кодексу України об`єктом оподаткування земельним податком є саме земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, а базою оподаткування є її нормативна грошова оцінка з урахуванням установлених законом коефіцієнтів або, у передбачених законом випадках, площа земельної ділянки.

Таким чином, платіж визначається щодо земельної ділянки як цілісного сформованого об`єкта, а не лише щодо тієї її частини, яка безпосередньо знаходиться під об`єктом нерухомості. Вказане узгоджується і з положеннями Закону України «Про Державний земельний кадастр», за якими до Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки вносяться, зокрема, відомості про її кадастровий номер, площу, місцезнаходження, склад угідь, цільове призначення, нормативну грошову оцінку та межі.

Отже, сформована земельна ділянка є єдиним визначеним у встановленому Законом порядку об`єктом із конкретною площею та межами, відтак за наведених обставин доводи Відповідача про необхідність обмеження розрахунку лише площею землі, безпосередньо зайнятою належними йому будівлями, або про обов`язковість окремого встановлення фактичних меж користування кожною частиною сформованої земельної ділянки не узгоджуються ні з положеннями податкового законодавства, ні з правовим висновком Верховного Суду.

Згідно листа Позивача 2 від 13 січня 2026 року у період з часу набуття права власності на об`єкти нерухомого майна (28 серпня 2023 року) по даний час Відповідач користувався земельними ділянками без належно оформлених документів. У зв`язку з чим, до місцевого бюджету територіальної громади не надходили кошти за користування зазначеними ділянками.

Враховуючи наведене, Відповідач використовувало частину земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914, що знаходиться у смт. Маневичі, по вул. Андрія Снітка, 31, без правовстановлюючих документів та сплати орендної плати з моменту набуття права власності на об`єкти нерухомого майна, що на них розташовані (з 28 серпня 2023 року) по даний час, у зв`язку з чим місцевий бюджет недоотримав кошти, що мали бути сплачені за таке користування.

Таким чином, зважаючи на те, що Відповідач не звертався до уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування із заявою щодо оформлення права користування земельною ділянкою під об`єктами нерухомого майна, що належать йому на праві власності, суму безпідставно збережених коштів розраховано пропорційно площі належного йому нерухомого майна.

Площа земельної ділянки 11,6265 га, що дорівнює 116265 кв.м, а загальна площа об`єктів нерухомого майна, що розміщені на цій земельній ділянці становить 15160 кв.м. Загальна площа об`єктів нерухомого майна, що перебувають на балансі ДП “Ліси України” - 10883,1 кв.м, а загальна площа об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності Відповідача - 4276,9 кв.м.

Таким чином площа земельної ділянки, яку використовує ДП “Ліси України” становить 83464,6 кв.м (116265/15160*10883,1), а площа земельної ділянки, яку використовує Відповідач - 32800,38 кв.м (116265/15160*4276,9).

При цьому судом апеляційної інстанції враховано, що Відповідач подаючи відзив на позовну заяву здійснив свій розрахунок недоотриманої орендної плати, в якому зазначив. що площа об`єктів нерухомого майна Відповідача становить 4276,9 кв.м (том 2, а.с. 19), що спростовується вищевстановленим.

При цьому, що ж стосується доводів апеляційної скарги Відповідача щодо застосування ставки орендної плати у відсотковому співвідношенні до нормативно грошової оцінки в розмірі 1,5 %, а не 5 % як застосовано Прокурором, то колегія суду зауважує таке.

Запропонована Відповідачем ставка 1,5 % стосується земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (присадибних ділянок).

Спірна ж земельна ділянка з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 належить до земель лісогосподарського призначення, її цільове призначення — для ведення лісового господарства і пов`язаних із ним послуг.

Об`єкти нерухомого майна Відповідача, які розташовані на цій земельній ділянці, також не є житловою забудовою, а призначені для виробничої діяльності.

При цьому жодних доказів, які б давали підстави віднести спірне землекористування до категорії земель, для яких передбачено ставку 1,5 %, Відповідачем не надано.

Натомість рішенням Позивача 2 від 26 грудня 2003 року № 11/18 зі змінами, внесеними рішенням від 4 грудня 2013 року № 30/7, для категорії «всі інші землі» встановлено ставку орендної плати у розмірі 5 % нормативної грошової оцінки.

Спірне фактичне землекористування Відповідача не належить до жодної зі спеціальних категорій, для яких указаним рішенням встановлено інший розмір орендної плати.

Саме тому Прокурором обґрунтовано застосував ставку 5 %.

Згідно розрахунку Прокурора сума коштів, яку Відповідач безпідставно без достатньої правової підстави зберіг у себе за рахунок власника, які мав би заплатити за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 становить 917958 грн 04 коп., з яких: 110 192 грн 36 коп. за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року; 336 696 грн за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року; 376 958 грн 40 коп. за період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року; 94 111 грн 26 коп. за період з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року.

При цьому підставними та такими, що підлягають до стягнення є 916398 грн 88 коп. з яких: 110 192 грн 36 коп. за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року; 336 696 грн за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року; 376 958 грн 40 коп. за період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року; 92 552 грн 12 коп. за період з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року, згідно розрахунку.

Зокрема, за 2023 рік нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки в цінах 2023 року склала 22702957 грн 34 коп..

Звідси річний розмір орендної плати за земельну ділянку за 2023 рік визначено: 22702957 грн 34 коп. х 5% = 1 135 147 грн 87 коп., де 1 135 147 грн 87 коп./ 365 днів = 3 109 грн 99 коп. (сума недоотриманої орендної плати за всю площу земельної ділянки за один день в 2023 році); 3 109 грн 99 коп. в день х 126 дні (з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року) = 391 858 грн 74 коп. (сума недоотриманої орендної плати за всю площу земельної ділянки за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року); 391858 грн 74 коп./15160 кв.м (загальний розмір об`єктів нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці) = 25 грн 85 коп. за 1 кв.м (за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року); 25 грн 85 коп. за 1 кв.м х 4 276,9 кв.м (розмір об`єктів нерухомого майна, яку використовує Відповідач) = 110 557 грн 87 коп. - розмір недоотриманої від Відповідача орендної плати за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року.

Виходячи з меж заявлених Прокурором позовних вимог, підставними та підлягають до стягнення з Відповідача за період з 28 серпня 2023 року по 31 грудня 2023 року розмір недоотриманої орендної плати в сумі 110 192 грн 36 коп..

За 2024 рік нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки в цінах 2024 року склала 23869512 грн 46 коп..

Звідси річний розмір орендної плати за земельну ділянку за 2024 рік визначено: 23869512 грн 46 коп. х 5% = 1 193 475 грн 62 коп., де 1193475 грн 62 коп./15160 кв.м (загальний розмір об`єктів нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці) = 78 грн 73 коп. за 1 кв.м. (за період 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року); 78 грн 73 коп. за 1 кв.м х 4276,9 кв.м (розмір об`єктів нерухомого майна, яку використовує Відповідач) = 336 720 грн 34 коп. - розмір недоотриманої від Відповідача орендної плати за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року.

Виходячи з меж заявлених Прокурором позовних вимог, підставними та підлягають до стягнення з Відповідача за період з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року розмір недоотриманої орендної плати в сумі 336 696 грн.

За 2025 рік нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки в цінах 2025 року склала 26723085 грн 75 коп..

Звідси річний розмір орендної плати за земельну ділянку за 2025 рік визначено: 26723085 грн 75 коп. х 5% = 1 336 154 грн 29 коп., де 1336154 грн 29 коп./15160 кв.м (загальний розмір об`єктів нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці) = 88 грн 14 коп. за 1 кв.м (за період 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року); 88 грн 14 коп. за 1 кв.м х 4 276,9 кв.м (розмір об`єктів нерухомого майна, яку використовує Відповідач) = 376 965 грн 97 коп. - розмір недоотриманої від Відповідача орендної плати за період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року.

Виходячи з меж заявлених Прокурором позовних вимог, підставними та підлягають до стягнення з Відповідача за період з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року розмір недоотриманої орендної плати в сумі 376 958 грн 40 коп..

За 2026 рік нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки в цінах 2026 року склала 28858778 грн 97 коп..

Звідси річний розмір орендної плати за земельну ділянку за 2026 рік визначено: 28858778 грн 97 коп. х 5% = 1 442 938 грн 95 коп., де 1 442 938 грн 95 коп./ 365 днів = 3 953 грн 26 коп. (сума недоотриманої орендної плати за всю площу земельної ділянки за один день в 2026 році); 3 953 грн 26 коп. в день х 83 дні (з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року) = 328 120 грн 58 коп. (сума недоотриманої орендної плати за всю площу земельної ділянки за період з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року); 328120 грн 58 коп./15160 кв.м (загальний розмір об`єктів нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці) = 21 грн 64 коп. за 1 кв.м (за період 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року); 21 грн 64 коп. за 1 кв.м. х 4 276,9 кв.м (розмір об`єктів нерухомого майна, яку використовує Відповідач) = 92 552 грн 12 коп. - розмір недоотриманої від Відповідача орендної плати за період з 1 січня 2026 року по 24 березня 2026 року.

Щодо тверджень Відповідача, наведених в апеляційній скарзі, про неналежного отримувача коштів, то колегія суду зауважує, що такий довід не враховує бюджетно-податкову природу плати за землю. Плата за землю належить до місцевих податків та зборів і зараховується до відповідного місцевого бюджету незалежно від того, чи перебуває земельна ділянка у державній або комунальній власності. При цьому, Відповідач не є власником чи постійним користувачем спірної земельної ділянки, а тому не є платником земельного податку за неї. За умови належного оформлення правовідносин єдиною належною формою платного користування для Відповідача була б орендна плата за земельну ділянку державної власності, відповідні надходження від якої зараховуються до місцевого бюджету. Саме тому несплата Відповідачем коштів за фактичне використання земельної ділянки призвела до їх збереження за рахунок місцевого бюджету Маневицької територіальної громади в особі Позивача 2, який і є належним отримувачем спірних коштів.

Таким чином, Відповідач будучи власником об`єктів нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці державної форми власності зобов`язаний сплачувати кошти за її використання.

В той же час, на переконання колегії суду, не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що сплата ДП «Ліси України» земельного податку за земельну ділянку з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914 виключає або зменшує обов`язок Відповідача сплатити кошти за фактичне користування відповідною частиною цієї земельної ділянки. Так як сплата земельного податку ДП «Ліси України» обумовлена наявністю у нього зареєстрованого права постійного користування земельною ділянкою та є виконанням власного податкового обов`язку цього підприємства, натомість обов`язок Відповідача сплатити кошти за фактичне користування земельною ділянкою має іншу правову природу та виник у зв`язку з набуттям Відповідачем права власності на розташовані на ній об`єкти нерухомого майна та фактичним використанням відповідної частини земельної ділянки без оформлення речового права на неї.

Таким чином, земельний податок, сплачений постійним землекористувачем, та безпідставно збережені фактичним користувачем кошти у розмірі орендної плати є різними за своєю правовою природою платежами, здійснюються різними суб`єктами та на різних правових підставах.

Сам факт того, що ДП «Ліси України» в силу зареєстрованого за ним права постійного користування продовжувало сплачувати земельний податок із загальної площі сформованої земельної ділянки, не створює для Відповідача права безоплатного користування тією її частиною, яка фактично використовується для розміщення та обслуговування належного Відповідачу нерухомого майна.

Судом апеляційної інстанції встановлено наявність у даній справі всіх трьох умов, передбачених статтями 1212-1214 Цивільного кодексу України, а саме:

· Відповідач дійсно зберіг (заощадив) у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, що мала бути сплачена за володіння і користування частиною земельної ділянки з кадастровим номером 0723655100:01:001:0914, площею 11,6265 гектарів;

· набуті Відповідачем об`єкти нерухомості, будучи згідно статті 181 Цивільного кодексу України нерухомим майном (об`єктом, розташованим на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без її знецінення та зміни її призначення), є органічно і нерозривно пов`язаною з цією земельною ділянкою. Тому визнання за Відповідачем права власності на такі об`єкти автоматично призвело до фактичного набуття Відповідачем і майнових прав володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована ця будівля.

З огляду на встановлені обставини справи, враховуючи приписи статті 1214 Цивільного кодексу України, колегія суддів доходить висновку, що вимога Прокурора в особі Позивачів про стягнення з Відповідача 917958 грн 04 коп. у період з 28 серпня 2023 року по 24 березня 2026 року доходів від використання майна, яке набуто без правової підстави, підлягає до задоволення частково. Відтак, підставним та обгрунтованим є сума безпідставно збережених коштів в розмірі 916398 грн 88 коп.. У позові в сумі 1559 грн 16 коп. слід відмовити.

Дане рішення й було прийняте і місцевим господарським судом.

Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.

Щодо стягнення інфляційних втрат в сумі 94725 грн 69 коп. та 3 % річних в розмірі 30594 грн 43 коп., то колегія суду зауважує таке.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За приписами статті 14.11.147 Податкового кодексу України плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною.

Статтею 287.3 Податкового кодексу України визначено, що податкове зобов`язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Як вбачається з аналізу статтей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року в справі № 916/190/18.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Тому в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються три проценти річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (така правова позиція викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року в справі № 910/10156/17, а також у постанові Верховного Суду від 15 липня 2021 року в справі № 910/6053/19).

Колегією суду також враховується, що у постанові від 23 травня 2018 року в справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що термін "користування чужими грошовими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).

Таким чином, Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття "проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами" та "проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами", причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, врегульованої частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

В той же час нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Зобов`язання повернути безпідставно набуте або збережене майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 Цивільного кодексу України, тобто з моменту безпідставного набуття майна або з моменту безпідставного його збереження. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих або збережених коштів, який він не виконує.

Як вбачається зі змісту позовної заяви Прокурором нараховано 94725 грн 69 коп. інфляційних втрат та 3 % річних в розмірі 30594 грн 43 коп.

Здійснивши власний розрахунок, суд першої інстанції дійшов висновку, що нараховані згідно розрахунку Прокурора 94725 грн 69 коп. інфляційні втрати та 3 % річних в розмірі 30594 грн 43 коп. є підставними та підлягають до стягнення з Відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.

Дане рішення й було прийняте і місцевим господарським судом.

Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду в цій частині без змін.

Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Відтак Північно-західний апеляційний господарський суд частково задоволює позовні вимоги, а відтак залишає без змін оспорюване рішення, а апеляційну скаргу Відповідача без задоволення.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги на рішення суду покладаються на Відповідача, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Волиньліс" на рішення Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року по справі №903/309/26 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 13 серпня 2026 року по справі №903/309/26 - залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, постанова не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.

5. Справу №903/309/26 повернути Господарському суду Волинської області.

Повний текст постанови виготовлено 4 листопада 2026 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Маціщук А.В.