Рішення від 03 листопада 2026 р. у справі №296/4814/26 — Богунський районний суд м. Житомира

Суд: Богунський районний суд м. Житомира

Інстанція: Перша

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про відшкодування шкоди, з них

Дата: 03 листопада 2026 р.

Справа: №296/4814/26

Суддя: Зосименко О. М.

Справа №296/4814/26

Категорія 43

2/295/4626/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.11.2026 року м. Житомир

Богунський районний суд міста Житомира у складі:

головуючого судді Зосименка О.М.,

секретаря с/з Хінцинської В.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федероації про стягнення моральної шкоди,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федероації в якому просив суд стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду в сумі 150 000 долларів США, що еквівалентно 6 600 000 грн. згідно офіційним курсом НБУ станов на 24.03.2026 року.

В обґрунтування позовних вимог, позивач вказав, що через збройну агресію РФ на територію України, яка почалася 24.02.2022 року, його будинок було зруйновано, тривалий час переховувався, виходив з м. Маріуполя, добрався до окупованого м. Бердянська та переїхав до м. Житомира і з 10.11.2022 року проживає у м. Житомирі, зареєстрований як внутрішньо-переміщена особа, тому його права були порушені, на життя, охорону здоров`я, був позбавлений звичного ритму життя, пристосовувався до нових життєвих умов, у зв`язку з чим просить стягнути з відповідача завдану моральну шкоду.

Позивачем подана заява про розгляд справи у його відсутність.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до наступного висновку.

Відповідно до п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду. Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тому коли РФ заперечує суверенітет України, відповідно на таку державу на території України імунітет не поширюється і суд вважає за можливе розглядати дану справу.

За ст. 23, ст.1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яке полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з ушкодженням здоров`я та у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із пошкодженням майна.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що позивач є громадянин України та згідно витягу з реєстру територіальної громади зареєстрованим місцем проживання з 09.11.2001 року є наступна адреса: АДРЕСА_1 та з 10.11.2022 року позивача взято на облік внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою від 10.11.2022р. за №1826-5002311994.

Позивач вказує, що в результаті протиправних дій відповідача було спричинено пошкодження майна позивача, а саме руйнування будинку, що безумовно, вплинуло на якість його повсякденного життя, необхідність переселення в іншу місцевість, вимушений був докладати додаткові зусилля для організації свого життя.

Разом з тим, матеріали справи не містять будь-яких доказів, які вказують, що особа на час або під час збройної агресії (війни) РФ проти України проживала у м. Маріуполі, оскільки сама реєстрація позивача за відповідною адресою не свідчить про її проживання за цією адресою, тому витяг з реєстру територіальної громади має оцінюватися в сукупності із іншими доказами, в тому числі свідченнями свідків, письмовими документами, які матеріали справи не містять.

Крім того, матеріали справи не містять будь-яких доказів, що підтверджують наявність права власності у позивача на нерухоме майно (будинок), будь-яких доказів, що вказують на руйнування будинку за місцем проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 та причин його руйнування, що в свою чергу унеможливлює за наявними матеріалами справи встановити наявність або відсутність факту руйнування та причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та негативними наслідками для позивача, тому зважаючи на матеріали справи і недостатність поданих позивачем доказів суд відмовляє в задоволенні позову через недоведеність вимог.

Керуючись ст. 259 ЦПК України, суд

ухвалив:

у задоволенні позову – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду через Богунський районний суд міста Житомира шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляд.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочногорішення.

Суддя О.М. Зосименко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua