Рішення від 02 листопада 2026 р. у справі №636/7558/25 — Чугуївський міський суд Харківської області

ЧУГУЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

__________________________________________________________________________

Справа № 636/7558/25 Провадження№ 2/636/4378/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 року Чугуївський міський суд Харківської області в складі: головуючого – судді Гніздилова Ю. М., за участю секретаря судового засідання – Селевко Т.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чугуїв в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ТОВ «Споживчий Центр» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості,

встановив:

ТОВ «Споживчий Центр» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості, про стягнення заборгованості за кредитним договором № 29.10.2024100001583 в сумі 43200 грн, а також судових витрат, пов`язаних зі зверненням до суду, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що відповідач у справі добровільно не погашає суму кредиту, чим порушує умови договору № 29.10.2024100001583 від 29 жовтня 2024 року, укладеного між ТОВ «Споживчий Центр» та відповідачем

В судове засідання представник позивача не з`явився, надавши до суду заяву, в якій позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив справу розглянути за його відсутності, не заперечував проти заочного розгляду справи.

Відповідач повторно в судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, просив відмовити в задоволені позову в повному обсязі.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, предмет спору, його значення для сторін, за письмової згоди позивача, суд ухвалює рішення без участі сторін та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

ТОВ «Споживчий центр» та відповідач 29 жовтня 2024 року уклали кредитний договір № 29.10.2024-100001583.

Відповідно до умов Договору Позичальнику надано кредит у розмірі – 16000 грн., що підтверджується квитанцією про видачу коштів від 29 жовтня 2024 року, строком на 98 днів.

Відповідно до умов Договору заявка є невід`ємною частиною пропозиції про укладення кредитного договору, з якою позичальник ознайомився під час укладення кредитного договору.

Відповідно до умов кредитного договору № 29.10.2024-100001583 від 29 жовтня 2024 року позичальнику надається кредит на наступних умовах:

Згідно з кредитним договором, Позичальник зобов`язаний повернути кредитні кошти згідно з умовами, визначеними цим кредитним договором, сплатити проценти за користування кредитними коштами, а також на вимогу банку сплатити можливу неустойку (штраф/пеню).

Позичальник ухиляється від виконання взятих на себе зобов`язань і не погашає заборгованість за кредитним договором.

Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позивальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

ТОВ «Споживчий Центр» свої зобов`язання за договором виконало в повному обсязі, надавши відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами на умовах, передбачених договором та в межах встановленого кредитного ліміту.

Позичальник умови кредитного договору не виконує, свою заборгованість по кредитному договору не погашає, що підтверджується розрахунком заборгованості.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справ керується принципом верховенства права.

Згідно з ч. ч. 1 – 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь – які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи заявлені позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за кредитним договором, суд виходить із такого.

Відповідно до статей 12, 13, 76–81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Отже, обов`язок доведення не лише факту укладення кредитного договору та передачі коштів, а й розміру кожної складової заявленої до стягнення заборгованості покладається саме на позивача.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором кредитодавець зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу й інших актів цивільного законодавства.

Судом встановлено, що позивач виконав свій обов`язок щодо надання кредиту, перерахувавши відповідачці 29 жовтня 2024 року грошові кошти в розмірі 16 000 грн.

Факт отримання відповідачкою зазначених коштів підтверджується наданою позивачем квитанцією про перерахування коштів.

Таким чином, факт отримання відповідачкою кредитних коштів та виникнення у неї обов`язку щодо їх повернення є доведеним.

Водночас суд звертає увагу, що предметом судового розгляду є не лише питання існування кредитного зобов`язання, а й обґрунтованість заявленого позивачем розміру заборгованості, який майже утричі перевищує фактично надану відповідачці суму кредиту.

Так, заборгованість у розмірі 43 200 грн позивач визначив таким чином: 16 000 грн — основна сума кредиту; 14 880 грн — проценти за користування кредитом; 1 440 грн — комісія за надання кредиту; 2 880 грн — комісія за обслуговування кредитної заборгованості; 8 000 грн — неустойка.

При цьому суд вважає за необхідне надати окрему правову оцінку кожній складовій заявленої заборгованості.

Згідно з умовами кредитного договору позивачем передбачено комісію за надання кредиту в розмірі 9 % від суми кредиту, що становить 1 440 грн, а також комісію за обслуговування кредитної заборгованості в розмірі 1 440 грн за кожний із двох чергових періодів, загалом 2 880 грн.

Обґрунтовуючи правомірність стягнення зазначених платежів, позивач посилається на положення Закону України «Про споживче кредитування», зазначаючи, що комісія є платою за надання фінансової послуги, а саме перерахування коштів із використанням стороннього сервісу інтернет-еквайрингу, а комісія за обслуговування пов`язана з інформаційною та консультаційною підтримкою позичальника.

Однак суд вважає такі доводи недостатніми з огляду на таке.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом — це витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти, комісії та інші обов`язкові платежі.

Водночас саме по собі віднесення певного платежу до загальних витрат за споживчим кредитом не означає, що такий платіж автоматично є законним, обґрунтованим та підлягає стягненню в судовому порядку.

Законодавче визначення загальних витрат за кредитом має на меті забезпечення прозорості кредитних правовідносин, а не надання кредитодавцю необмеженого права встановлювати будь-які додаткові платежі незалежно від їх фактичної економічної сутності.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» кредитодавець зобов`язаний надавати споживачу інформацію про стан виконання зобов`язань, а також іншу передбачену законом інформацію щодо кредиту.

При цьому відповідно до частини другої статті 8 зазначеного Закону до загальних витрат за споживчим кредитом можуть включатися комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Проте наявність у договорі відповідного найменування платежу та визначення його розміру не звільняє позивача від обов`язку довести, за які саме самостійні послуги встановлено відповідну плату, у чому полягає їх зміст, обсяг та фактичне надання конкретному споживачу.

З аналізу умов договору вбачається, що комісія за надання кредиту фактично встановлена за здійснення перерахування кредитних коштів на рахунок відповідачки.

Разом із тим позивачем не наведено належного обґрунтування того, які саме додаткові послуги, відмінні від основного обов`язку кредитодавця з надання кредиту, були надані відповідачці за окрему плату, а також не доведено фактичний розмір витрат, які позивач поніс у зв`язку з таким перерахуванням.

Саме лише посилання на використання стороннього сервісу інтернет-еквайрингу не підтверджує виникнення у відповідачки обов`язку сплачувати позивачу додаткову комісію в розмірі 1 440 грн.

Витрати кредитодавця на організацію власної господарської діяльності, забезпечення функціонування інформаційної системи та здійснення переказу коштів не можуть автоматично перекладатися на споживача без належного законодавчого та договірного обґрунтування.

Крім того, щодо комісії за обслуговування кредитної заборгованості суд зазначає, що перелічені позивачем послуги мають переважно загальний та організаційний характер.

Зокрема, до таких послуг віднесено інформаційну підтримку телефоном, доступ до особистого кабінету, можливість відновлення паролю, інформування про дати платежів, консультації та забезпечення можливості здійснення платежів.

Однак позивач не надав доказів того, що відповідачці фактично надавалися такі послуги в обсязі, який би виправдовував стягнення додаткової плати в розмірі 1 440 грн за кожний черговий період.

Не надано доказів конкретних звернень відповідачки за консультаціями, отримання нею окремих інформаційних послуг, обсягу відповідного обслуговування чи інших обставин, які б свідчили про надання самостійної платної послуги.

Саме по собі забезпечення кредитодавцем технічної можливості користування особистим кабінетом, здійснення платежів або отримання загальної інформації не доводить фактичного надання відповідачці окремої послуги, за яку вона повинна сплатити додаткові кошти.

При цьому суд враховує положення статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких споживач має право на отримання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію та послуги.

Суд також бере до уваги положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких продавець або виконавець не повинен включати до договорів із споживачем несправедливі умови.

Несправедливими є, зокрема, умови договору, які всупереч принципу добросовісності створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Оцінюючи умови спірного договору в сукупності, суд доходить висновку, що передбачення обов`язкової плати за загальне інформаційне та організаційне забезпечення діяльності кредитодавця без належного підтвердження надання споживачу самостійної платної послуги створює для останнього додатковий фінансовий тягар, обґрунтованість якого позивачем не доведена.

При цьому суд враховує правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17, щодо правової оцінки умов кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом.

Водночас суд наголошує, що питання правомірності відповідних договірних положень вирішується з урахуванням конкретного змісту умов договору та доказів у справі.

За таких обставин суд вважає недоведеними вимоги про стягнення 1 440 грн комісії за надання кредиту та 2 880 грн комісії за обслуговування кредитної заборгованості, а тому в цій частині позов задоволенню не підлягає.

Позивач просить стягнути з відповідачки 14 880 грн процентів за користування кредитними коштами.

На обґрунтування цієї вимоги позивач посилається на умови договору, відповідно до яких протягом перших двох чергових періодів застосовується процентна ставка «Стандарт» у розмірі 1 % за кожний день користування кредитом, а протягом наступних періодів — процентна ставка «Економ» у розмірі 0,5 % за кожний день користування кредитом.

Суд виходить із того, що відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас право кредитодавця на отримання процентів не є безумовним правом на стягнення будь-якої суми, зазначеної ним у розрахунку заборгованості.

Такий розрахунок повинен бути належним чином обґрунтований, арифметично перевірений та підтверджений доказами, які дають можливість встановити періоди нарахування, базу нарахування, застосовану процентну ставку та фактичну кількість днів користування кредитом.

Суд звертає увагу, що позивач обмежився зазначенням загальної суми процентів, не забезпечивши належного підтвердження всіх обставин, необхідних для перевірки правильності їх нарахування.

Зокрема, сам факт зазначення в договорі процентних ставок не доводить автоматично правильності заявленої до стягнення суми.

Крім того, суд враховує, що кредит був наданий строком на 124 дні, тобто до 01 березня 2025 року.

Відтак нарахування процентів має оцінюватися в межах погодженого сторонами строку кредитування з урахуванням фактичних умов договору та положень законодавства.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Разом із тим суд враховує, що відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України право на одержання процентів за користування позикою пов`язане з фактичним користуванням коштами та погодженими сторонами умовами кредитування.

Саме по собі прострочення повернення кредиту не означає автоматичного продовження погодженого сторонами періоду нарахування процентів за первісною процентною ставкою.

Суд також враховує необхідність дотримання балансу інтересів кредитодавця та споживача фінансових послуг, недопущення покладення на споживача необґрунтованого фінансового тягаря та забезпечення реальної можливості перевірки всіх складових заявленої заборгованості.

Разом із тим суд зазначає, що відповідно до статті 13 ЦПК України розгляд справи здійснюється в межах заявлених вимог та на підставі доказів, поданих сторонами.

Позивач, будучи професійним учасником ринку фінансових послуг, повинен забезпечити належне документальне підтвердження розміру заявленої заборгованості, а не обмежуватися власними твердженнями про правильність здійснених ним нарахувань.

За відсутності належного підтвердження правильності заявленої суми процентів суд не може покладати в основу рішення виключно односторонній розрахунок кредитодавця.

З огляду на викладене суд доходить висновку про відсутність достатніх підстав для задоволення вимоги про стягнення 14 880 грн процентів у заявленому розмірі.

Позивач також просить стягнути з відповідачки 8 000 грн неустойки, посилаючись на умови кредитного договору, якими передбачено нарахування 200 грн за кожний день невиконання або неналежного виконання кожного окремого зобов`язання.

Оцінюючи зазначену вимогу, суд виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до статті 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Суд звертає увагу, що кредитний договір передбачає нарахування неустойки у фіксованому розмірі 200 грн за кожний день невиконання або неналежного виконання кожного окремого зобов`язання незалежно від суми такого невиконаного зобов`язання.

Отже, передбачений договором механізм нарахування неустойки фактично допускає її нарахування незалежно від розміру простроченого платежу, що за певних обставин може призводити до непропорційного збільшення відповідальності споживача.

При цьому позивач не надав належного та зрозумілого розрахунку, з якого можна було б встановити, за які саме окремі зобов`язання, за які періоди та в якій кількості днів нараховано заявлені 8 000 грн неустойки.

Саме лише зазначення загальної суми неустойки не дає можливості перевірити правильність її нарахування та встановити, чи не було допущено подвійного нарахування санкцій за одне й те саме порушення.

Крім того, відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування» у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, передбачено спеціальне регулювання відповідальності споживача за прострочення виконання зобов`язань за договорами споживчого кредитування, укладеними до набрання чинності Законом України № 3498-IX від 22 листопада 2023 року.

Оскільки спірний договір укладений 29 жовтня 2024 року, зазначене спеціальне звільнення, передбачене для договорів, укладених до визначеної законом дати, саме по собі не є підставою для звільнення відповідачки від відповідальності за цим договором.

Однак ця обставина не звільняє кредитодавця від обов`язку довести законність, правильність та співмірність заявленої до стягнення неустойки.

Суд також враховує положення частини третьої статті 551 ЦК України, принципи справедливості, добросовісності та розумності, закріплені у статті 3 ЦК України.

З урахуванням розміру отриманого кредиту, характеру порушення, відсутності доказів конкретних збитків позивача та значного розміру заявленої санкції суд вважає, що вимога про стягнення 8 000 грн неустойки не має належного доказового обґрунтування.

За таких обставин підстави для стягнення заявленої неустойки відсутні.

Суд звертає увагу, що відповідачка отримала від позивача 16 000 грн, тоді як загальна сума заявленої до стягнення заборгованості становить 43 200 грн.

Таким чином, позивач фактично вимагає стягнути суму, яка у 2,7 раза перевищує розмір фактично наданих кредитних коштів.

Суд не заперечує право фінансової установи на отримання плати за користування кредитними коштами та на судовий захист порушеного права. Однак реалізація такого права повинна відбуватися виключно в межах закону, з дотриманням прав споживача фінансових послуг та за умови належного доказування кожної складової заявленої заборгованості.

Професійний кредитодавець, здійснюючи діяльність із надання споживчих кредитів, повинен усвідомлювати особливий характер правовідносин із фізичною особою-споживачем та забезпечувати прозорість, зрозумілість і справедливість умов кредитування.

Наявність у договорі значної кількості додаткових платежів, комісій та санкцій сама по собі не може бути достатньою підставою для їх стягнення без належного підтвердження правомірності та обґрунтованості.

Суд наголошує, що свобода договору не є абсолютною та не може використовуватися як інструмент для встановлення умов, які порушують баланс прав та законних інтересів сторін.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, погодження споживачем умов договору не позбавляє суд обов`язку перевірити їх відповідність імперативним вимогам законодавства та встановити, чи є заявлені до стягнення платежі правомірними.

При цьому суд не підміняє собою сторони договору та не змінює погоджені сторонами умови кредитування на власний розсуд, а здійснює перевірку заявлених позовних вимог на предмет їх доведеності та відповідності закону.

Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що позивачем належними та допустимими доказами підтверджено факт укладення кредитного договору та отримання відповідачкою кредитних коштів у розмірі 16 000 грн.

Водночас позивачем не доведено наявності достатніх правових та фактичних підстав для стягнення з відповідачки заявлених сум комісій, процентів та неустойки.

Суд виходить із того, що обов`язок повернути фактично отримані кошти є основним та безумовним наслідком виникнення кредитних правовідносин, а тому відповідачка зобов`язана повернути позивачу отриману суму кредиту.

Відтак суд вважає за необхідне задовольнити позов частково та стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Споживчий центр» заборгованість за кредитним договором № 29.10.2024-100001583 від 29 жовтня 2024 року виключно в частині основної суми кредиту в розмірі 16 000 грн.

У задоволенні позовних вимог про стягнення 14 880 грн процентів, 1 440 грн комісії за надання кредиту, 2 880 грн комісії за обслуговування кредитної заборгованості та 8 000 грн неустойки слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов задоволено частково, з відповідачки на користь позивача підлягає стягненню судовий збір пропорційно задоволеній частині позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, в зв`язку з чим суд стягує з відповідача судовий збір на користь позивача.

На підставі кредитного договору, ст. 526, 625, 1054 ЦК України, керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 10, 11, 12, 13, 81, 89, 258, 259, 263 - 265, 268, 273, 274 - 279, 280 – 289, 352, 354, п. 15.5 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ТОВ «Споживчий Центр» до ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості – задовольнити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 133-А, код за ЄДРПОУ: 37356833 , МФО 305299 , р/р НОМЕР_2 ) заборгованість за кредитним договором у розмірі 16000 грн. 00 коп. та суму сплаченого позивачем судового збору у розмірі 896 грн. 30 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду через Чугуївський міський суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Суддя Ю. М. Гніздилов