Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №638/12448/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 року

м. Харків

справа № 638/12448/24

провадження № 22-ц/818/3471/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Тичкової О.Ю.

суддів колегії – Пилипчук Н.П., Савенка М.Є.,

за участі секретаря судового засідання Риндіч О.Б.

сторони справи:

позивач – ОСОБА_1

відповідач – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 23 січня 2026 року у складі судді Пархоменко І.О.,-

ВСТАНОВИВ:

В липні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики з урахуванням зміни предмета позову, просила стягнути з відповідача на її користь грошові кошти у розмір 201610,83 грн що складається з заборгованості за основним боргом – 50000,00 грн, відсотків за користування позикою – 1000,00 грн, 3% річних – 5973,29 грн, індексу інфляції – 31927,54 грн, пені - 112710,00 грн, судові витрати покласти на відповідача.

Позов обґрунтований тим, що 17 червня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір позики, за яким відповідач взяв на підставі розписки гроші у сумі 50000,00 грн. Відповідно до вимог ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов?язаний повернути позикодавцеві позику (кошти у такій самій сумі) у строк та у порядку, встановленому договором. За умовами п. 5 договору позики позичальник зобов`язаний повернути кошти одним платежем у строк – 17 липня 2021 року. Починаючи з серпня 2022 року позивач в усній формі неодноразово вимагала повернення боргу. З метою досудового врегулювання спору 28 березня 2024 року на адресу відповідача була надіслана вимога (претензія) про повернення боргу та інших платежів за договором позики, але вона також була проігнорована. До теперішнього часу відповідач борг не повернув, взяті на себе зобов?язання не виконав, що суперечить вимогам ст. 526 ЦК України. На підставі п. 4 договору позики, згідно зі ст. 1048 ЦК України за весь час користування позикою нараховуються відсотки щомісяця 2 % від суми позики за весь час користування грошима. За період 17 червня 2021 року по 17 липня 2021 року сума відсотків становить (50000,00 грн. ? 2 %) х 1 місяць = 1000,00 грн. Крім того інфляційне нарахування складає 31927,54 грн + сума нарахованих 3% річних складає: 37900,83 грн. На підставі п. 6 договору позики, згідно зі ст.ст. 256, 258, 266, 549 ЦК України за порушення строків повернення позики(платежа) встановлюється пеня (штрафна неустойка) у розмірі 1 % за кожен день порушення строків. За період 18 липня 2021 року до 23 лютого 2022 року (з урахуванням введення режиму воєнного стану в Україні) пеня (штрафна неустойка) складає (51000,00 грн(сума позики та 2% за користування позикою в місяць) х 1 %) х 221 днів = 112710,00 грн. Таким чином просила стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу за договором позики 50000,00 грн, відсотки за користування позикою 1000,00 грн, інфляційне нарахування та 3% річних у розмірі 37900,83 грн, пеню(штрафну неустойку) 112 710,00 грн, а разом 201610,83 грн.

Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 23 січня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 17 червня 2021 року у розмірі 167878,19 грн яка складається з наступного: основна заборгованість у розмірі 50000,00 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 1000,00 грн, пеня (штрафна неустойка) за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 112710,00 грн, суми трьох відсотків річних за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 926,39 грн, індекс інфляції за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3241,80 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1678,78 грн.

Рішення мотивовано тим, що згідно даних розписки 17.06.2021 відповідач отримала від позивача у борг 50000,00 грн, які зобов`язалась повернути до 17.07.2021 року. Будь-яких доказів на спростування цього факту матеріали справи не містять. ОСОБА_2 також не надано доказів щодо належного виконання ним умов договору позики, та повернення грошових коштів ОСОБА_1 . Знаходження розписки у позивача свідчить про невиконання відповідачем свого обов`язку про повернення боргу, а тому наявні підстави для стягнення боргу. Разом з тим вимоги позивача в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню з огляду на встановлені законодавством обмеження.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд не дослідив належним чином матеріали справи, не надав оцінку доводам відповідача що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення суду. Вказує що розписка була написана ним в якості забезпечення виручки товару під час роботи торговим агентом тому фактичної передачі грошових коштів не відбулось, Апелянт вказує що зовнішня форма документа яка формально свідчить про виникнення боргового зобов`язання, не відповідає реальній волі відповідача та фактичному змісту правовідносин між сторонами. Така невідповідність між зовнішнім волевиявленням та внутрішньою волею особи є порушенням вимог статті 203 ЦК України та відповідно до положень ст. 215 ЦК може бути підставою для визнання правочину недійсним у судовому порядку. Одночасно вказані обставини підтверджують що спірна розписка не відображає реального наміру сторін щодо виникнення цивільно-правового зобов`язання позики та не може безумовно свідчити про фактичне отримання відповідачем грошових коштів. Крім того апелянт вказує що судом було безпідставно прийнято розрахунки позивача щодо нарахування пені, процентів річних та інших платежів, які є явно завищеними та не відповідають принципам розумності, справедливості та співмірності відповідальності. Наводить власний контррозрахунок заборгованості.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 17 червня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір позики (а. с. 4, 182).

За п. 1, 2, 3 зазначеного договору Займодавець передає у власність Позичальнику кошти, а Позичальник зобов`язується повернути Займодавцю таку суму грошових коштів (суму позики) в обумовлений нижче термін. Договір позики є укладеним із передачі грошей. На підтвердження укладання договору позики надається розписка Позичальника. За цим договором Позичальник передає, а Позичальник приймає грошову суму в розмірі 50000 грн.

На підтвердження факту отримання грошових коштів відповідачем була надана письмова розписка, написана ним особисто, згідно з якою ОСОБА_2 до договору позики від 17 червня 2021 року отримав від ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 50000,00 грн. Зобовязався суму позики та проценти по ньому повернути 17 липня 2021 року (а. с. 5, 183).

Звертаючись до суду з позовом позивач просила стягнути з відповідача на її користь суму боргу за договором позики 50000,00 грн, відсотки за користування позикою 1000,00 грн, інфляційне нарахування та 3% річних у розмірі 37900,83 грн, пеню (штрафну неустойку) 112 710,00 грн.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами першою, другою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц виснувала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством.

Верховний Суд у постановах від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 177/1659/17, від 03 червня 2020 року у справі № 461/9270/18-ц виснував, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Як вбачається зі змісту розписки від 17.06.2021 року, складеною відповідачем, останній підтверджує факт отримання за договором позики від 17.06.2021 року, грошових коштів в розмірі 50000,00 грн та зобов`язується повернути грошові кошти позивачу до 17.07.2021 року.

Крім того в матеріалах справи міститься договір позики від 17.06.2021 року що підписані особисто як позивачем так і відповідачем.

Судова колегія погоджується з висновком суду, що складена власноруч ОСОБА_2 розписка підтверджує як факт укладення договору позики так і факт отримання ним від ОСОБА_1 грошової суми та обов`язок її повернути.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року при розгляді справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), у якому зазначено, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до статті 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, тоді як обов`язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, не передання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.

При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається не укладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач заперечуючи проти наявності боргу посилався на те що розписка була написана ним в якості забезпечення виручки товару під час роботи торговим агентом, тому фактичної передачі грошових коштів не відбулось тому у відповідача відсутні будь-які грошові зобов`язання перед позивачем.

Водночас, судова колегія погоджується з висновком суду, що вказані доводи відповідача не підтверджені належними та допустимими доказами.

В матеріалах справи відсутні докази того що відповідач звертався до правоохоронних органів з заявою про вчинення відносно нього шахрайських дій з боку позивача, введення в оману відповідача під час складання відповідної розписки та інших доказів на підтвердження своїх заперечень.

Наявність оригіналу боргових розписок у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргові зобов`язання не виконані.

Вказане також узгоджується з висновками Верховного Суду України, які викладені у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Доказів повернення відповідачем боргу матеріали справи не містять.

Таким чином, доводи апелянта про відсутність грошових зобов`язань перед позивачем належним чином не доведені, рішення суду про визнання договору позики удаваними суду не надано. Тому судова колегія вважає зазначені апелянтом доводи необґрунтованими.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині правильності нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Водночас Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18, відповідно до якого в період дії в Україні воєнного або надзвичайного стану та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за кредитним договором позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Нараховані включно з 24 лютого 2022 року платежі, передбачені відповідними договорами, за прострочення виконання зобов`язань підлягають списанню кредитодавцем у межах, визначених зазначеною нормою.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан, який триває й на час розгляду справи.

Отже, вирішуючи питання про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд має враховувати як правову природу цих нарахувань, так і встановлені законом обмеження щодо їх застосування у відповідні періоди.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що відповідні нарахування підлягають здійсненню за період, який передував введенню воєнного стану, а саме з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року.

При цьому, визначаючи базу для нарахування зазначених сум, суд першої інстанції виходив із загального розміру простроченого грошового зобов`язання за договором позики від 17 червня 2021 року, який становить 51 000,00 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України три проценти річних та інфляційні втрати є спеціальними наслідками прострочення виконання грошового зобов`язання. Їх правове призначення полягає у компенсації кредиторові майнових втрат, зумовлених несвоєчасним виконанням боржником грошового зобов`язання, зокрема внаслідок знецінення грошових коштів та неправомірного утримання коштів, належних до сплати кредиторові.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою відрізняються від процентів за користування кредитом або позикою, які є платою за правомірне користування грошовими коштами відповідно до умов договору. Відтак нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат на прострочену суму грошового зобов`язання, до складу якої входять проценти за користування коштами, строк сплати яких настав, саме по собі не свідчить про подвійне стягнення чи застосування подвійної відповідальності.

Визначальним для застосування статті 625 ЦК України є не лише походження відповідної складової заборгованості, а й те, чи входить вона до складу грошового зобов`язання, строк виконання якого настав та яке залишилося невиконаним боржником.

Таким чином, якщо договором передбачено обов`язок позичальника сплатити як основну суму позики, так і проценти за користування коштами, строк сплати яких настав, а відповідні суми залишилися непогашеними, вони утворюють прострочене грошове зобов`язання, на яке поширюються положення частини другої статті 625 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 5 липня 2023 року у справі № 760/28272/17, у якій зазначено, що три проценти річних та інфляційні втрати можуть нараховуватися на прострочене грошове зобов`язання, складовою якого є проценти за користування коштами, строк сплати яких визначено договором.

За таких обставин доводи апелянта про те, що базою для нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат може бути виключно тіло позики, ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень статті 625 ЦК України, оскільки не враховують правової природи та складу простроченого грошового зобов`язання.

Здійснюючи власний розрахунок, суд визначив суму простроченого грошового зобов`язання в розмірі 51 000,00 грн, до складу якої входять основна сума позики та проценти за користування коштами, строк сплати яких настав.

Саме зазначена сума правомірно взята судом за базу для нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат за відповідний період прострочення.

Так, за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року, що становить 221 день, розмір трьох процентів річних, обчислений за формулою 51 000,00 грн ? 3 % ? 221 / 365, становить 926,39 грн.

Розмір інфляційних втрат за період з 1 серпня 2021 року по 23 лютого 2022 року, визначений виходячи із сукупного індексу інфляції за відповідний період, становить 3 241,80 грн.

Отже, суд першої інстанції правильно визначив період нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних з урахуванням установлених законом обмежень, а також обґрунтовано використав як базу розрахунку загальну суму простроченого грошового зобов`язання в розмірі 51 000,00 грн, яка включає тіло позики та проценти за користування коштами, строк сплати яких настав.

Разом з тим колегія суддів не погоджується з висновком суду про наявність підстав для стягнення з відповідача пені.

Статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Тлумачення статті 549 ЦК України свідчить, що пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення.

У пункті 6 договору позики сторони визначили та погодили за прострочення виконання зобов?язань, сплату позичальником на користь позикодавця пені в розмірі, що еквівалентна 1 % в день від суми прострочення, починаючи з першого дня прострочення.

Особа може бути звільнена від цивільного обов?язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ "Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19", який набрав чинності 04 липня 2020 року та яким внесено зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України та доповнено пунктом 15 такого змісту: "У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення".

Отже, Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ "Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19" скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 20 травня 2020 року № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", від 20 травня 2020 року № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та від 22 липня 2020 року № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

У подальшому відповідними постановами Кабінету Міністрів України встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 неодноразово пролонгувалися і лише 27 червня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", якою відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Враховуючи зазначене, а також усталену практику Верховного Суду, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення пені за час прострочення повернення позики з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року, тобто, за період який мав місце під час карантину, встановленого постановою Кабінетом Міністрів України на всій України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби СОVID-19.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного суду від 17 грудня 2024 року по справі № 759/8814/23.

Враховуючи наведе суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, процентів та пені (штрафної неустойки) за договором позики підлягають частковому задоволенню, а саме стягненню заборгованості у розмірі 55168,19 грн, яка складається з наступного: основна заборгованість у розмірі 50000,00 грн; відсотки за користування позикою у розмірі 1000,00 грн; суми трьох відсотків річних за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 926,39 грн; індекс інфляції за період з 18 липня 2021 року по 23 лютого 2022 року у розмірі 3241,80 грн.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про стягнення заборгованості за пенею на вищезазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про повне задоволення позовних вимог в цій частині.

Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги частково спростовують висновку суду першої інстанції, оскаржуване рішення в частині визначення розміру заборгованості належить змінити.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України суд стягує з відповідача на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам.

З матеріалів справи вбачається, що за подання до суду вищевказаної позовної заяви ОСОБА_1 було сплачено судовий збір в сумі 2680,00 грн, що підтверджено квитанцією №1SDB-RYYB-73DE № 52729 від 01 липня 2024 року.

За заявою позивача при зміні предмета позову ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 23 липня 2025 року повернуто ОСОБА_1 , судовий збір у розмірі 663,89 грн, тобто фактично позивачем понесені судові витрати, які складаються з судового збору, а саме, 2016,11 грн.

Крім того сума судового збору сплачена відповідачем за подання апеляційної скарги становить 2555,94 грн.

Оскільки вимоги підлягають частковому задоволенню, а саме (27,36%) а апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а саме (72,64%) отже з ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у сумі 551,60 грн за подачу до суду позовної заяви та з ОСОБА_1 належить стягнути 1856,63 грн за подачу апеляційної скарги та з урахуванням взаємозаліку (1856,63-551,60=1305,03) з ОСОБА_1 належить стягнути 1305,03 грн витрат пов`язаних зі сплатою судового збору.

Керуючись ст.ст.367, 368, ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 23 січня 2026 року в частині визначення розміру заборгованості – змінити.

Позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 17 червня 2021 року в загальному розмірі 55168 (п`ятдесят п`ять тисяч сто шістдесят вісім) гривень 19 коп.

Рішення суду в частині стягнення неустойки – скасувати.

У задоволені позовних вимог в цій частині – відмовити.

Здійснити перерозподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 1305 (одна тисяча триста п`ять) гривень 03 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О.Ю. Тичкова

Судді Н.П. Пилипчук

М.Є. Савенко