Постанова від 03 листопада 2026 р. у справі №560/8573/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/8573/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Драновський Я.В.

Суддя-доповідач - Граб Л.С.

04 листопада 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Граб Л.С.

суддів: Матохнюка Д.Б. Сторчака В. Ю. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, в якому просив:

-визнати протиправною бездіяльність суб`єкта владних повноважень військової частини НОМЕР_1 , щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 по день фактичного розрахунку - 14.04.2026 включно;

-зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 по день фактичного розрахунку 14.04.2026 включно в розмірі грошового забезпечення за шість місяців.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 06.08.2026 позов задоволено частково:

-визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;

-стягнуто з військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 79443 (сімдесят дев`ять тисяч чотириста сорок три) грн 97 коп., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

У задоволенні інших вимог відмовлено.

Не погодившись з судовим рішенням в частині задоволення позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.

За правилами п.3 ч.1 ст.311 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 20.09.2018 №219, позивача з 20.09.2018 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

На виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду у справі №560/5504/24 від 20.05.2024 відповідач 14.04.2026 виплатив позивачу кошти в сумі 79443,97 грн, що доводиться письмовими доказами у справі.

Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року у справі №560/3847/20, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні-невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку передбачену п.12 ч.1 ст.12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до дня фактичного розрахунку, а саме за період з 20.09.2018 року по 05.06.2020 року.

На виконання вказаного судового рішення відповідачем виплачено позивачу 17098,78 грн.

В подальшому, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за невчасний розрахунок при звільненні.

Приймаючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку про часткову обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у цій же редакції) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, аналізуючи положення вказаних правових норм, колегія суддів зазначає, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX (з 19.07.2022) положення статті 117 КЗпП України (у попередній редакції) втратили чинність, унаслідок чого змінено правове регулювання відносин, які регулюються цією статтею.

Так, до 19.07.2022 правове регулювання відповідних правовідносин здійснювалося згідно з положеннями статті 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV та були припинені на момент чинності дії цієї статті в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини в період до 19.07.2022 підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції), а в період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми цієї статті (у новій редакції Закону № 2352-IX).

З наведеного випливає, що спірний період щодо стягнення середнього заробітку в цій справі та застосування до спірних правовідносин статті 117 КЗпП України умовно варто поділити на дві частини: до 19.07.2022 (до набрання чинності Закону № 2352-IX) та після запроваджених до неї змін, що діють із 19.07.2022.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією, яку висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 10.04.2024 в справі № 360/380/23, від 29.01.2024 в справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 в справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 в справі № 560/831/23, від 29.02.2024 в справі № 460/42448/22, від 14.03.2024 в справі № 560/6960/23, від 30.11.2023 в справі № 380/19103/22, на які слушно посилається скаржник у касаційній скарзі, вказуючи про їх неврахування судами попередніх інстанцій у цій справі.

Щодо визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні в аспекті застосування статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, варто зважати на висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 08.10.2025 в справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25), яка вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка набрала чинності 19.07.2022.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 06.12.2024 в справі № 440/6856/22, про те, що з ухваленням Закону № 2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26.06.2019 в справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.

Верховний Суд неодноразово роз`яснював, що, відступаючи від раніше сформованих висновків у раніше ухвалених постановах Верховного Суду, Суд може не вказувати усіх таких рішень, оскільки Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.

Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, містився, зокрема, й у постановах касаційного суду, наведених скаржником на обґрунтування наявності передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України підстави касаційного оскарження.

Отже, переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 в справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) вона розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципи права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, унесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду в пунктах 87 та 92 постанови в справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 в справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати під час вирішення питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

-розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

-період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, із чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника й до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

-імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, установлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця в спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином законодавець урегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального й преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності під час визначення остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати й у межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд, вирішуючи подібний спір, має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути й значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому й принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності, слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно й послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 06.12.2024 в справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, установленими Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 в справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців».

Про необхідність врахування розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, вказано і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 вказала, що розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

При цьому, Верховний Суд у постанові від 05 червня 2026 року у справі № 560/12064/24 вказав, що в аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, спираючись на критерії, наведені в згаданій Великою Палатою Верховного Суду постанові від 26.06.2019 в справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 30.11.2020 в справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Між тим, колегія суддів звертає увагу, що виходячи із правових позицій Верховного Суду щодо визначення істотності частки порівняно із середнім заробітком та визначення співмірності такої, не існує якоїсь єдиної методики розрахунку.

Так, у постанові від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 Верховний Суд, зазначив, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Визначаючись щодо суми середнього заробітку за спірний період, суд першої інстанції виходив із того, що позивач вже звертався до суду про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.09.2018 по 05.06.2020 (постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2021 року у справі №560/3847/20).

Проте після нарахування коштів, позивач знову звернувся до суду про стягнення середнього заробітку, включивши період, який вже був предметом розгляду у вищезазначеній справі.

З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що період з 20.09.2018 по 05.06.2020 при розрахунку середнього заробітку у рамках розгляду цієї справи підлягає виключенню з періоду затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, за період з 06.06.2020 по 18.07.2022 дорівнює 304 685,68 грн (394,16 грн х 773 дні).

Згідно матеріалів справи загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 104 696,19 грн (8145,89 грн - сума, виплачена позивачу при звільненні; кошти виплачені на виконання судового рішення у справі №560/1550/20 - 17 106,33 грн), з яких: кошти виплачені на виконання рішення суду у справі №560/5504/24 - 79443,97 грн (75,88%).

Отже, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що виходячи з принципу пропорційності, належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 286 227,79 грн як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (75,88% від 377 211,12).

За приписами ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення може бути різною в залежності від характеру рішення.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 серпня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийГраб Л.С.

СуддіМатохнюк Д.Б. Сторчак В. Ю.