Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: дарування
Дата: 01 листопада 2026 р.
Справа: №753/15105/24
Суддя: Лапчевська Олена Федорівна
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2026 року
м. Київ
єдиний унікальний номер судової справи 753/15105/24
номер провадження 22-ц/824/12195/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,
суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,
за участю секретаря судового засіданняЄфіменко І.О.,
учасники справи: представник позивача ОСОБА_1 , відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представник відповідача Стельниковича С.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3
на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року /суддя Коренюк А.М./
у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Синиця Тетяна Василівна, про визнання договору дарування недійсним, -
В С Т А Н О В И В:
У серпні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Форінт» (далі - позивач) звернулося до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року позовні вимоги ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» задоволено. Визнано недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 10 жовтня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синицею Т.В., зареєстрований в реєстрі за № 10196. /т. 1 а.с. 139-149/
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_3 - адвокат Стельникович С.А. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з`ясовані обставини справи, зокрема те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вимогою про визнання договору дарування недійсним, оскільки стягувач та його правонаступник мали об`єктивну можливість дізнатися про укладення оспорюваного договору з 10 жовтня 2013 року через запити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які здійснювали державні виконавці в межах виконавчого провадження. Апелянт зазначала, що про наявність оскаржуваного рішення вона дізналась від своєї матері ОСОБА_2 , оскільки перебувала за кордоном та не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. Крім того, апелянт посилалась на те, що ухвала Дарницького районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року про заміну сторони виконавчого провадження оскаржується до Верховного Суду, що унеможливлює розгляд даної справи до вирішення справи № 2-3705/10. Також апелянт зазначала, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, зокрема тому, що договір дарування був реально виконаний, а обдаровувана є добросовісним набувачем.
У матеріалах справи є відзив на апеляційну скаргу від представника ТОВ «ФК «Форінт» - адвоката Філатової Н.А., в якому остання просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін /т. 2 а.с. 7-10/.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності.
Постановою Верховного Суду від 29 квітня 2026 року касаційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 20 листопада 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою для скасування стало порушення апеляційним судом норм процесуального права, а саме: безпідставне прийняття заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду, оскільки вона була належним чином повідомлена судом першої інстанції про розгляд справи, та безпідставне прийняття нових доказів без належного обґрунтування поважності причин їх неподання до суду першої інстанції.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.
Судом встановлено, що 04 червня 2007 року між ЗАТ «Банк ЕРБ» (правонаступником якого є АТ «Міжнародний резервний банк», після чого - ТОВ «Фінансова компанія «Форінт») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 01-06-07/ФО про надання кредитних коштів у розмірі 1 500 000,00 доларів США. В якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 04 червня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2010 року у справі № 2-3705/10 позов ПАТ «Дочірній банк Сбербанк Росії» до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості - задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк Росії» заборгованість за кредитним договором у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн, що станом на 08 червня 2020 року становить 35 222 086,25 грн, а також судові витрати у розмірі 1 950,00 грн. Рішення набрало законної сили.
14 березня 2013 року Дарницьким районним судом міста Києва видано виконавчі листи, зокрема про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дочірній банк Сбербанк Росії» заборгованості у розмірі 3 636 203,28 доларів США та 6 419 720,87 грн.
03 жовтня 2013 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України відкрито виконавче провадження № ВП 40011537 з примусового виконання виконавчого листа № 2-3705/10, виданого 14 березня 2013 року Дарницьким районним судом міста Києва (боржник: ОСОБА_2 , стягувач: ПАТ «Дочірній банк Сбербанк Росії»).
26 серпня 2020 року постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва відкрито виконавче провадження № 62895972 з примусового виконання виконавчого листа № 2-3705/10.
27 травня 2024 року між АТ «Міжнародний резервний банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» укладено договір № GL3N225744 про відступлення права вимоги, за яким позивач набув право вимоги за кредитним договором та договором поруки.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 27 червня 2024 року у справі №2-3705/10 замінено стягувача АТ «Міжнародний резервний банк» його правонаступником ТОВ «Фінансова компанія «Форінт» у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа № 2-3705/10.
10 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 безоплатно подарувала своїй донці ОСОБА_3 належну їй на праві власності частину квартири АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синицею Т.В. та зареєстровано в реєстрі за № 10196. Пунктом 4 Договору сторони оцінили дарунок у розмірі 203 000,00 грн.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 серпня 2024 року № 389366786, право власності на частину квартири зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі оспорюваного договору дарування з 10 жовтня 2013 року.
18 березня 2025 року до суду першої інстанції надійшла заява відповідачки ОСОБА_2 про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, в якій вона зазначала, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду, оскільки виконавче провадження, в межах якого позивача замінено стягувачем, відкрито 26 серпня 2020 року, а виконавчий лист повертався стягувачу 28 листопада 2016 року та 13 лютого 2020 року у зв`язку з відсутністю майна у боржника, що свідчить про обізнаність кредитора про відсутність майна у боржника.
Постановляючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції вірно керувався ст. 234 ЦК України про те, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, такий правочин визнається судом недійсним; ст. 3, 13 ЦК України про засади добросовісності та недопустимість зловживання правом; ст. 717 ЦК України про договір дарування; ст. 203, 215 ЦК України про загальні вимоги до правочинів та підстави недійсності; ст. 267 ЦК України про позовну давність.
Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок про те, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін договору дарування не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених правочином. Їх дії вчинено для переходу права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від виконання в майбутньому рішення Дарницького районного суду міста Києва від 14 липня 2010 року про стягнення коштів з ОСОБА_2 , а тому договір дарування є недійсним на підставі статті 234 ЦК України.
Суд першої інстанції також дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк позовної давності, оскільки позивач довідався про порушення свого права 02 серпня 2024 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а відповідач не надала доказів того, що позивач міг знати про належність їй на праві власності частини зазначеної квартири та про укладення оспорюваного договору раніше, а наявність факту неодноразового відкриття виконавчого провадження та повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності майна у боржника не може підтвердити обізнаність кредитора про оспорюваний договір дарування.
Доводи апеляційної скарги, апеляційним судом відхиляються з таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції здійснював повідомлення ОСОБА_3 на зареєстровану адресу її місця проживання: АДРЕСА_2 , яка була зазначена нею особисто в апеляційній скарзі та підтверджена витягом з реєстру територіальної громади, наданим разом із апеляційною скаргою. Відомостей про зміну цієї адреси матеріали справи не містять.
Судові повістки, направлені на вказану адресу, поверталися до суду з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою» /т. 1, а. с. 56, 57, 65, 74, 75, 83, 132/ та «за закінченням терміну зберігання» /т. 1, а.с. 125/. Відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. Отже, повернення поштової кореспонденції з відміткою «адресат відсутній» за адресою, яку особа самостійно зазначила, вважається належним врученням судової повістки.
Крім того, 27 лютого 2025 року за цією ж адресою було надіслано судову повістку про призначення засідання на 18 березня 2025 року, яка була отримана ОСОБА_3 особисто 05 березня 2025 року /т. 1, а.с. 82/. З протоколу судового засідання від 12 лютого 2025 року вбачається, що інша відповідачка - ОСОБА_2 - мати ОСОБА_3 , яка зареєстрована за тією ж адресою, у судовому засіданні повідомила, що про розгляд справи їй стало відомо від дочки - ОСОБА_3 , яка отримала повідомлення через Єдиний портал державних послуг «Дія» /т. 1, а.с. 79/. В подальшому судовому засіданні, як вказує ОСОБА_2 її донька була повідомлена, в судове засідання не з`явилась, у зв`язку з хворобою дитини.
За таких обставин колегія суддів констатує, що ОСОБА_3 була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи в суді першої інстанції.
Частиною третьою статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 квітня 2018 року у справі №200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) сформулювала правовий висновок, згідно з яким відповідач, який не був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей для подання доказів та заявлення заперечень, а тому вправі заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі навіть за відсутності такої заяви в суді першої інстанції. Аналогічний висновок викладено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, де зазначено, що апеляційний суд вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити таку заяву в суді першої інстанції.
Як встановлено колегією суддів вище, Тарасова-Хахуліна А.І. була належним чином повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції. Відтак, правові підстави для прийняття її заяви про застосування наслідків спливу позовної давності на стадії апеляційного перегляду відсутні. Зазначене узгоджується також із позицією Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленою в постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 192/1877/20, згідно з якою умовою прийняття апеляційним судом заяви про застосування позовної давності є саме неналежне повідомлення відповідача про розгляд справи в суді першої інстанції або наявність інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли можливості заявити про це раніше.
Колегія суддів також звертає увагу, що заява про застосування позовної давності була подана в суді першої інстанції іншою відповідачкою - ОСОБА_2 /т. 1, а.с. 92-94/. Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України, заява про застосування позовної давності є особистим волевиявленням конкретної сторони у спорі, а не спільною заявою всіх співвідповідачів. Посилання апелянта на заяву іншої відповідачки не може вважатися належним порядком заявлення про застосування позовної давності саме ОСОБА_3 , оскільки кожен із співвідповідачів самостійно розпоряджається своїми процесуальними правами. З апеляційною скаргою ОСОБА_2 не зверталась.
Частиною третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Тягар доведення наявності таких причин покладається на особу, яка подає нові докази.
Верховний Суд у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 918/237/20 зазначив, що під час подання доказів, які не були подані до суду першої інстанції, учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку їх неподання, а також надати докази неможливості їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від особи. Аналогічна позиція висловлена й у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 та від 12 листопада 2025 року у справі № 202/2883/22.
У справі, що переглядається, ОСОБА_3 разом з апеляційною скаргою подала нові докази - виписки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30 травня 2025 року /т. 1, а.с. 227-231/. В апеляційній скарзі вона зазначила, що ці докази не могли бути подані до місцевого суду, оскільки були отримані нею вже після ухвалення рішення, а вона неналежним чином повідомлена про розгляд справи.
Колегія суддів відхиляє таке обґрунтування, виходячи з того, що ОСОБА_3 була належним чином повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції, а отже, мала об`єктивну можливість своєчасно вчинити необхідні процесуальні дії, зокрема, звернутися із запитом до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та подати відповідні докази до суду першої інстанції. Сам лише факт отримання доказів після ухвалення рішення не свідчить про об`єктивну неможливість їх подання раніше, оскільки особа, яка бере участь у справі, не була позбавлена можливості отримати такі відомості на стадії розгляду справи судом першої інстанції. Доказів на підтвердження того, що ще до ухвалення рішення існували об`єктивні перешкоди для отримання цих виписок, апелянтом не надано.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц наголосив, що, вирішуючи питання про прийняття та дослідження нових доказів, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі під час обговорення заявленого клопотання. У цій справі апеляційний суд, постановляючи ухвалу від 25 вересня 2025 року без оформлення окремого документа, не навів мотивів, з яких він визнав причини неподання доказів поважними, та не зазначив жодного із випадків, передбачених статтею 367 ЦПК України, які б дозволяли прийняти нові докази на стадії апеляційного перегляду.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що підстави для прийняття нових доказів, поданих ОСОБА_3 разом з апеляційною скаргою, відсутні, а тому вони не можуть бути враховані під час апеляційного перегляду справи.
З огляду на викладене, колегія суддів констатує, ОСОБА_5 була належним чином повідомлена про розгляд справи в суді першої інстанції, а тому підстави для прийняття її заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду відсутні. Нові докази, подані разом з апеляційною скаргою, не можуть бути прийняті апеляційним судом, оскільки апелянтом не доведено наявності виняткових обставин, передбачених частиною третьою статті 367 ЦПК України.
Зазначені обставини свідчать про те, що апеляційна скарга не містить доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції та могли б бути підставою для скасування оскаржуваного рішення. Доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що виходить за межі повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 367 ЦПК України.
Щодо суті рішення, суд першої інстанції, задовольняючи позов, вірно виходив із того, що оспорюваний договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 жовтня 2013 року між ОСОБА_2 та її дочкою ОСОБА_3 , є фіктивним правочином у розумінні статті 234 ЦК України. Відчуження майна на безоплатній основі на користь близької родички відбулося після ухвалення судового рішення про стягнення значної суми боргу, у якому ОСОБА_2 брала особисту участь. Суд першої інстанції кваліфікував такі дії як очевидно недобросовісні та такі, що спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно боржника, тобто як зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) всупереч засадам добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Доводи апелянта про те, що договір дарування був реально виконаний, а обдаровувана є добросовісним набувачем, колегія суддів відхиляє, оскільки для кваліфікації правочину як фіктивного за статтею 234 ЦК України визначальним є не факт державної реєстрації права власності чи фактичного передання майна, а внутрішня воля сторін та мета правочину. Суд першої інстанції встановив, що сторони не мали наміру створити реальні правові наслідки, обумовлені даруванням, а прагнули приховати майно боржника від виконання судового рішення. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, згідно з якою укладення договору дарування майна з родичем з метою приховання цього майна від звернення стягнення в рахунок погашення боргу свідчить, що правова мета правочину є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена ним, а тому такий правочин є фіктивним. Аргументи апелянта про те, що позивач міг дізнатися про оспорюваний договір ще з 2013 року через запити державних виконавців до Державного реєстру речових прав, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять доказів, що кредитор або його правонаступники отримували таку інформацію чи мали об`єктивну можливість ознайомитися з нею. Сам лише факт наявності відомостей у реєстрі не свідчить про обізнаність позивача.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судові витрати покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.
Повний текст постанови виготовлено 04.11.2026 р.
Головуючий: Судді:
Оригінал: reyestr.court.gov.ua