Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №754/19146/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 754/19146/25 Головуючий у І інстанції Коваленко І.І.

Провадження №22-ц/824/11950/2026 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 жовтня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Борисової О.В., Голуб С.А.,

за участі секретаря Спис Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 - адвоката Білан Любові Миколаївни на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2026 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом до відповідача про стягнення 594 020,95 грн інфляційних втрат та 122 414,77 грн 3% річних, нарахованих за порушення строків повернення грошових коштів, отриманих відповідачем як дохід (орендні платежі) від користування належною позивачу 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовував тим, що сторони є синами та спадкоємцями ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017 у справі №757/24826/14-ц, яке набрало законної сили, за позивачем було визнано право власності в порядку спадкування за законом на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

Крім того, постановою Київського апеляційного суду від 24 серпня 2024 року у справі №754/13502/19 з відповідача на користь позивача було стягнуто 589 500,00 грн як 1/2 частину доходу від здачі вказаної квартири в оренду.

Позивач зазначає, що вказана сума основної заборгованості стягувалася в межах виконавчих проваджень частинами і була повністю погашена лише 06 березня 2025 року.

Зважаючи на тривале прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання щодо повернення безпідставно набутих коштів, позивач, посилаючись на частину другу статті 625 ЦК України, просить стягнути інфляційні втрати та 3 % річних за весь час прострочення з урахуванням часткових погашень боргу.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2026 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 594 020,95 грн - інфляційних втрат та 122 414,77 грн - 3 % річних, а також 7 164,36 грн судового збору.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 травня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 31 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У покладенні на відповідача решти витрат позивача на професійну правничу допомогу відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Білан Л.М. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13.04.2026 року у справі №754/19146/25 в частині задоволення позовних вимог понад розмір вимог, щодо яких строк позовної давності не сплив та ухвалити у цій частині нове рішення, яким: позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат задовольнити частково; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 : 3 % річних у розмірі 51 312,93 грн та інфляційні втрати у розмірі 238 220,09 грн; у задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Просить застосувати наслідки спливу позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат щодо грошових зобов`язань, які виникли до 24.04.2017 року. Судові витрати просить розподілити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

В доводах апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції формально зазначив обставини, встановлені судовими рішеннями у справі №754/13502/19, однак не врахував їх правового значення для правильного вирішення даного спору, чим порушив вимоги ч.4 ст. 82 ЦПК України.

Так, у справі №754/13502/19 судами було встановлено наступне:

- відповідач отримував орендні платежі за окремими розписками у період з 29.04.2015 року по 24.09.2018 року ;

- кожна розписка підтверджувала окреме отримання коштів ;

- були встановлені дати отримання кожного окремого платежу суми коштів, що підлягали поверненню позивачу.

Саме ці обставини були покладені в основу рішення про стягнення основного боргу. Разом із тим, при вирішенні даного спору суд першої інстанції фактично не застосував зазначені преюдиційні обставини при визначенні:

- моменту виникнення прострочення,

- періоду нарахування 3 % річних та інфляційних втрат та

- перебігу позовної давності щодо кожного окремого платежу.

Зокрема суд об`єднав усі платежі, отримані відповідачем до 16.08.2017 року, в одне зобов`язання в сумі 397 500 грн та визначив для цієї суми єдиний момент виникнення прострочення - 16.08.2017 року.

Водночас щодо платежів після 16.08.2017 року суд продовжив здійснювати нарахування окремо за кожною розпискою та з урахуванням фактичних дат отримання коштів.

Таким чином, на думку сторони відповідача, суд застосував різні підходи до однакових за правовою природою платежів, що свідчить про неналежну правову оцінку преюдиційних обставин, встановлених судами у справі №754/13502/19.

Вказує також, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки запереченням відповідача, в яких останній послався на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03.11.2021 року по справі №754/13502/19, про те, що 1/2 кожного окремого орендного платежу, отриманого відповідачем від користування спадковим майном, є безпідставно набутим майном у розумінні статті 1212 ЦК України, та не мотивовано підстав не застосування судом вказаного правового висновку.

Щодо оскарження додаткового рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 травня 2026 року, представник відповідача просить його змінити, зменшивши розмір витрат на професійну правничу допомогу, присуджених до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , з 31 000 грн до 6 000 грн. У решті вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу просить відмовити.

Обґрунтовуючи скаргу, представник відповідача зазначає, що суд першої інстанції відхилив доводи відповідача щодо відсутності доказів виконання адвокатом робіт, зазначених в Акті №1 про надану правову допомогу від 20.04.2026 року, виходячи з того, що Договір про надання правової допомоги від 03.11.2025 року був укладений до звернення позивача до суду, а тому сам факт підписання та подання позовної заяви позивачем не спростовує можливості її підготовки адвокатами Адвокатського об`єднання «Алтана».

Проте наведений висновок, на переконання скаржника, фактично ґрунтується не на встановлених судом обставинах, а на припущенні про те, що відповідні роботи могли бути виконані адвокатами.

Водночас предметом доказування у цьому випадку є не можливість виконання відповідних робіт адвокатом, а факт їх виконання, оскільки саме на позивача покладений обов`язок довести обсяг та зміст правничої допомоги, витрати на яку він просить компенсувати за рахунок іншої сторони.

Обґрунтовуючи вимогу про стягнення 50 000 грн, позивач послався на Договір про надання правової допомоги від 03.11.2025 року та Акт №1 про надану правову допомогу від 20.04.2026 року. При цьому ні договір, ні акт не містять відомостей про те, який саме адвокат Адвокатського об`єднання «Алтана» виконував роботи з підготовки позовної заяви, здійснення розрахунку інфляційних втрат та 3 % річних, підготовки додатків до позову, аналізу судової практики чи інших процесуальних документів. Натомість Акт №1 від 20.04.2026 року містить лише загальне посилання на виконання комплексу робіт вартістю 50 000 грн без зазначення особи адвоката, який безпосередньо ці роботи виконував.

Вказує, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд повинен був встановити не лише факт існування Договору про надання правової допомоги від 03.11.2025 року та Акта №1 від 20.04.2026 року, а й факт виконання відповідних робіт саме конкретним адвокатом.

Зазначає, що єдиним адвокатом, участь якого безпосередньо підтверджується матеріалами справи, є адвокат Почерняк Ірина Сергіївна. Саме щодо неї в матеріалах справи наявний ордер, датований 27.01.2026 року та вперше долучений до матеріалів справи саме 27.01.2026 року разом із клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Таким чином, документальне підтвердження участі адвоката як представника виникає лише з 27.01.2026 року, тобто після подання позову.

Водночас відсутні будь-які докази того, що саме адвокат Почерняк Ірина Сергіївна або будь-який інший адвокат Адвокатського об`єднання «Алтана» готував позовну заяву, здійснював розрахунок інфляційних втрат та 3 % річних, готував додатки до позову, письмові пояснення чи інші документи, вартість підготовки яких включена до заявленої суми 50 000 грн.

Скаржник також не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позиція відповідача щодо розрахунків та позовної давності вимагала додаткового аналізу, а представник позивача була змушена подавати додаткові пояснення та спростування доводів відповідача.

Вказує, що подання відповідачем заяви про застосування позовної давності, власних розрахунків та письмових пояснень не може розцінюватися як обставина, що свідчить про ускладнення справи або автоматично збільшує обсяг правничої допомоги іншої сторони.

Крім того, висновок суду про необхідність додаткової роботи представника позивача вважає необґрунтованим також тому, що заперечення на заяву про застосування строку позовної давності від 10.03.2026 року підписані та подані безпосередньо позивачем Чулковим В.В. через підсистему «Електронний суд». При цьому копію зазначеного документа позивач направив своєму представнику - адвокату Почерняк І.С.

Зазначає також, що зменшуючи розмір витрат на правову допомогу, які підлягають присудженню з відповідача до 25000 грн, суд не навів належних мотивів такого рішення.

Поряд із цим, висновок суду щодо компенсації 6 000 грн витрат, пов`язаних з участю адвоката Почерняк І.С. у судових засіданнях, відповідачем не оскаржується.

Позивач ОСОБА_2 , не погодившись з апеляційними скаргами, поданими представником відповідача, подав відзив, в якому заперечує проти їх задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість доводів скаржника.

Вказує, що з аналізу додатку до заяви про застосування строків позовної давності, яка підлягала вирішенню судом першої інстанції, а також змісту апеляційної скарги вбачається, що відповідач починає відлік строку позовної давності до заявлених позовних вимог безпосередньо із часу складення розписок - тобто дат фактичного отримання відповідачем грошових коштів, частка яких є сумою основного боргу, що стягнута із відповідача постановою Київського апеляційного суду від 24 серпня 2024 року у справі №754/13502/19.

Доводи відповідача про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3% річних у зв`язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК (правовий висновок - Постанова Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року по справі №918/329/16).

Вказує, що право на отримання інфляційних втрат та 3% річних наявне у позивача (та відповідно підлягає судовому захисту) протягом всього строку існування основного боргу - до моменту його погашення, - та отже і їх нарахування протягом такого строку є законодавчо визначеним.

Враховуючи що позивачем заявлена вимога про стягнення інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу у період, починаючи з 16.08.2017 року (дати прийняття Верховним Судом остаточного рішення у справі №757/24826/14-ц про визнання права власності позивача на нерухоме майно), станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судами обґрунтованими позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, а перебіг цього строку є зупиненим і дотепер (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану)».

Також просить суд звернути увагу на те, що преюдиційним судовим рішенням постановою Київського апеляційного суду від 24 серпня 2024 року у справі №754/13502/19 - вирішувалася заява відповідача про застосування строків позовної давності, за наслідками розгляду якої суд вирішив питання щодо застосування строків позовної давності до вимог про стягнення основного боргу ОСОБА_2 з ОСОБА_1 , а також момент його виникнення.

Щодо оскарження додаткового рішення, позивач зазначає, що мотиви його оскарження зводяться до того, що представник відповідача з неназваних підстав ставить під сумнів достовірність доказів понесення витрат позивача на правничу допомогу.

Зазначає, що адвокатом Почерняк І.С. на виконання вимог ст. 62 ЦПК України було подано на підтвердження своїх повноважень ордер, виданий Адвокатським об`єднанням «АЛТАНА», повноваження адвоката були перевірені судом та адвоката допущено до здійснення представництва Позивача у судовому засіданні.

Наводить також попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач планує понести на надання правничої допомоги у апеляційній інстанції - 30 000,00 гривень.

Докази на підтвердження фактичних витрат зобов`язується подати протягом 5 (п`яти) днів з дня ухвалення судового рішення у даній справі.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Почерняк І.С. підтримали заперечення проти задоволення апеляційних скарг, викладені у відзиві, просили залишити скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції по суті справи та додаткове рішення - залишити без змін, як законні та обґрунтовані.

Відповідач ОСОБА_1 та представник відповідача - адвокат Білан Л.М. у судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені у відповідності до вимог процесуального законодавства.

Керуючись п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності відповідача та його представника, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції та додаткового рішення в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційних скарг без задоволення та відсутність підстав для скасування рішень суду першої інстанції.

Так, судом першої інстанції встановлено наступні фактичні обставини у даній справі.

Батько сторін ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідач ОСОБА_1 , отримавши 24.05.2013 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом, 28 квітня 2015 року передав квартиру в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю «Міжнародна юридична компанія Гапоненко Роман і партнери».

Надалі, рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017 року у справі № 757/24826/14-ц, яке набрало законної сили 16.08.2017 року, вирішено задовольнити позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на нерухоме майно.

Зокрема, у вказаній справі суд визнав недійсним заповіт від імені ОСОБА_3 , посвідчений 29.10.1993 року секретарем виконкому Березанської міської Ради народних депутатів Баришівського району Київської області; визнав недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видані приватним нотаріусом на ім`я ОСОБА_1 ; визнав за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за законом на відповідні частки спадкового нерухомого майна, зокрема - на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності позивача ОСОБА_2 на частку квартири зареєстровано 21 вересня 2018 року.

27.08.2024 року Київський апеляційний суд у справі № 754/13502/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення коштів ухвалив постанову про задоволення позову та стягнення боргу з відповідача на користь позивача частини доходу від користування квартирою у розмірі 589 500 грн.

Вказана постанова набрала законної сили.

У справі № 754/13502/19 суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до наданих копій розписок та наведених розрахунків, 1/2 частина коштів, отриманих відповідачем ОСОБА_1 , як орендна плата за договором найму (оренди) № 1 від 28 квітня 2015 року з урахуванням додаткових угод, становить 589 500,00 грн. Вказана сума коштів відповідає умовам договору найму (оренди) № 1 від 28 квітня 2015 року з урахуванням додаткових угод. Суд апеляційної інстанції, виконуючи вказівки Верховного Суду, визначив, що початок перебігу позовної давності розпочався після набуття рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017 року у справі №757/24826/14-ц законної сили, коли у позивача виникло право на звернення до суду з позовом про стягнення з відповідача 1/2 частини суми грошових коштів, отриманих ним в результаті передачі в оренду квартири, а у відповідача - обов`язок повернути отримані грошові кошти за передання майна в оренду, оскільки підстава, на якій вони були набуті в період з квітня 2015 року по серпень 2018 року, після набуття вищевказаним судовим рішенням законної сили, відпала.

У даній справі, яка переглядається апеляційним судом, також встановлено, що відповідач виконав рішення суду у справі № 754/13502/19 про стягнення боргу у розмірі 589 500 грн у межах відкритих виконавчих проваджень частковими платежами, зокрема: фактичне погашення боргу відбулося у такі дати та в таких сумах: 15.12.2023 - 5 353,43 грн; 21.12.2023 - 33,97 грн; 28.12.2023 - 112 315,25 грн; 19.01.2024 - 955,23 грн; 26.09.2024 - 24 683,19 грн; 02.10.2024 - 25 418,18 грн; 07.10.2024 - 7 558,44 грн; 16.10.2024 - 25 418,18 грн;29.10.2024 - 1 553,61 грн;01.11.2024 - 24 461,06 грн; 11.11.2024 - 8 345,78 грн; 20.11.2024 - 12 482,82 грн; 02.12.2024 - 118 100,61 грн; 06.12.2024 - 7 558,44 грн; 30.12.2024 - 95 267,83 грн; 24.01.2025 - 28 694,95 грн; 27.01.2025 - 48 027,58 грн; 03.02.2025 - 9 248,28 грн; 10.02.2025 - 19 565,33 грн; 06.03.2025 - 14 457,84 грн.

06 березня 2025 року приватний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 у зв`язку із фактичним виконанням рішення суду в повному обсязі.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 просив суд стягнути з відповідача на свою користь нараховані 3 % річних та інфляційні втрати за період з 16.08.2017 року по 06.03.2025 року на різні суми боргу, ураховуючи суми часткового погашення боргу під час примусового виконання судового рішення у виконавчих провадженнях.

Зокрема, за період з 16.08.2017 року позивач визначив суму боргу у розмірі 397 500,00 грн (що становить 1/2 частину від 795 000,00 грн, які відповідач отримав як орендну плату до 16.08.2017 року).

До початку примусового виконання, тобто до 14.12.2023 року, позивач нараховував 3 % окремо на початковий борг 397 500,00 грн за 2312 днів та окремо на кожний наступний платіж за розпискою від дати його виникнення. Під час примусового виконання рішення суду, з 15.12.2023 року по 06.03.2025 року, позивач нараховував суми 3 % річних та інфляційні втрати виключно на залишок непогашеної суми основного боргу. За розрахунком позивача загальна сума нарахованих 3 % річних становить 122 414,77 грн, а сума інфляційних втрат - 594 020,95 грн.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що обов`язок відповідача повернути ці кошти виник у день набрання законної сили рішенням суду у справі 757/24826/14-ц про визнання заповіту недійсним, тобто, 16.08.2017 року. Перевіривши правильність розрахунків позивача, суд першої інстанції відхилив доводи сторони відповідача щодо наявності підстав для застосування наслідків спливу позовної даності, застосувавши правові висновки, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі № 903/602/24, дійшов висновку про те, що звернення позивача до суду з вимогами про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних за період з 16.08.2017 року по 06.03.2025 року без обмеження останніми трьома роками є повністю обґрунтованим.

Колегія суддів апеляційного суду з такими висновками погоджується, оскільки вони відповідають встановленим по справі обставинам та ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 509, ст. 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому день остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням і є датою, коли зобов`язання відповідача перед позивачем припиняється.

За ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання " книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема, деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465)).

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за весь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, але також завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі й інші юридичні факти (частина друга статті 11 ЦК України).

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (пункт 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18)).

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження (пункт 64 Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, пункти 98, 99 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанови від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20, пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23).

При цьому, при зменшенні суми боргу, внаслідок часткового виконання зобов`язання боржником, сума погашення має відніматися не від основного боргу, який існував на початок розрахункового місяця, а від суми основного боргу, помноженої на індекс інфляції у цьому місяці (фактичної вартості грошей на кінець розрахункового місяця з урахуванням інфляційних процесів). А подальший розрахунок інфляційних збитків здійснюється з урахуванням саме проіндексованого залишку основного боргу за попередній місяць у тій же послідовності (шляхом перемножування на індекс інфляції за наступний місяць та віднімання конкретної суми погашення боргу у новому розрахунковому місяці) (пункт 29 постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі № 905/21/19, постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 695/1478/17).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

У постанові від 26 квітня 2017 року по справі №918/329/16 Верховний Суд України зробив наступний висновок: «З огляду на викладене висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3% річних у зв`язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК України».

Отже, наявне у позивача право на отримання інфляційних втрат та 3% річних протягом всього строку існування основного боргу - до моменту його погашення, отже і їх нарахування протягом такого строку є законодавчо визначеним.

У даній справі зобов`язання було виконане відповідачем в повному обсязі 06 березня 2025 року, що підтверджується постановою приватного виконавця про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 у зв`язку із фактичним виконанням рішення суду в повному обсязі.

Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 17.04.2020 року у справі № 645/3378/17, «тлумачення частини першої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що оскільки сплив позовної давності не призводить до припинення суб`єктивного права або інтересу, не припиняється і кореспондуючий обов`язок особи. Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Аналіз глави 50 ЦК України «Припинення зобов`язання» дозволяє стверджувати, що сплив позовної давності не передбачено як підставу припинення зобов`язання».

З огляду на вказане, правомірним та заснованим на вимогах законодавства є нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних за весь період такого триваючого порушення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц, вказала на те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Таким чином, право позивача на звернення до суду із позовом про стягнення інфляційних та 3% річних обмежується останніми трьома роками, які передували 12.11.2025 року - даті подання позову.

Верховний Суд неодноразово підкреслював: установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними. За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права, і до спливу строку звернення до суду.

Сплив цього строку не припиняє саме суб`єктивне право кредитора і не звільняє боржника від зобов`язання: боржник може виконати його добровільно, і таке виконання буде правомірним. Однак, захист прав кредитора в судовому порядку обмежений строком позовної давності.

Перебіг позовної давності може зупинятися (ст. 263 ЦК) або перериватися (ст. 264 ЦК) - це класичні механізми, передбачені самим Кодексом.

З 12 березня 2020 року в Україні розпочався карантин у зв`язку з пандемією COVID-19. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX, який набрав чинності 2 квітня 2020 року, Прикінцеві та перехідні положення ЦК доповнено пунктом 12: під час дії карантину строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК, продовжуються на строк дії карантину.

У постанові Великої Палати ВС від 6 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 суд касаційної інстанції однозначно визначив точку відліку: продовження позовної давності розпочалося не з дня запровадження карантину (12 березня 2020 року), а з моменту набрання чинності Законом № 540-IX, тобто з 2 квітня 2020 року, і цей висновок послідовно відтворюється в подальшій практиці.

Карантин було скасовано з 30 червня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651. Таким чином, карантинне продовження тривало з 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Поряд із цим, 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні запроваджено воєнний стан. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX, що набрав чинності 17 березня 2022 року, Прикінцеві та перехідні положення ЦК доповнено пунктом 19 в первісній редакції: у період дії воєнного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК, продовжуються на строк його дії.

Законом України від 8 листопада 2023 року № 3450-IX, що набрав чинності 30 січня 2024 року, пункт 19 викладено в новій редакції: замість «продовжуються на строк його дії» - «перебіг позовної давності зупиняється на строк дії такого стану».

В подальшому Законом України № 4434-IX від 14 травня 2025 року, що набрав чинності 4 вересня 2025 року, пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК виключено. Перебіг позовної давності відновився: строк, що перебував у стані зупинення, продовжує спливати з дати набрання чинності цим законом.

Узагальнюючи вищевикладене можна дійти висновку: якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то перебіг строку звернення до суду спочатку було продовжено до 30 червня 2023 року (карантин), потім до 29 січня 2024 року (воєнний стан, перша редакція), а з 30 січня 2024 року до 3 вересня 2025 року - зупинено. З 4 вересня 2025 року строк поновив свій перебіг.

Саме таку формулу закріплено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2025 року у справі № 903/602/24 та підтверджено численними постановами касаційних судів.

У справі, що переглядається, позивачем заявлена вимога про стягнення інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу у період, починаючи з 16.08.2017 року (дати прийняття Верховним Судом остаточного рішення у справі №757/24826/14-ц про визнання права власності позивача на нерухоме майно) та до моменту припинення такого грошового зобов`язання.

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованої відмови суду першої інстанції у застосуванні наслідків спливу строку позовної давності, про яку заявив відповідач, не заслуговують на увагу.

Колегія суддів також погоджується із висновками суду першої інстанції про правильність здійснених позивачем нарахувань. Так, позивач нараховував інфляційні втрати та 3% річних на суму 397 500,00 грн - суму боргу, яка була наявна станом на 16.08.2017 року - початку здійснення позивачем відповідних нарахувань, а також в подальшому щомісячні суми, які отримувалися відповідачем за розписками після 16.08.2017 року.

При цьому, апеляційний суд погоджується із позиціє позивача, згідно з якою, не зважаючи на те, що кожне із зобов`язань, які увійшли у суму 397 500,00 грн, мали власну дату виникнення прострочення та відтак власний перебіг строку позовної давності, станом на 16.08.2017 року така заборгованість була наявна в цілому на вказану суму та позивач нараховував інфляційні втрати на зазначену суму виключно, не включаючи вимог про стягнення нарахувань за попередні періоди.

Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги, як преюдиційну, обставину, встановлену Верховним Судом у справі № 754/13502/19,

який визначив, що початок перебігу позовної давності розпочався після набуття рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017 у справі № 757/24826/14-ц законної сили, коли у позивача виникло право на звернення до суду з позовом про стягнення з відповідача 1/2 частини суми грошових коштів, отриманих ним в результаті передачі в оренду квартири, а у відповідача - обов`язок повернути отримані грошові кошти за передання майна в оренду, оскільки підстава, на якій вони були набуті в період з квітня 2015 року по серпень 2018 року, після набуття вищевказаним судовим рішенням законної сили, відпала.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 22.05.2017 у справі № 757/24826/14-ц набрало законної сили 16.08.2017 року, тому саме ця дата є початком прострочення відповідачем грошових зобов`язань щодо повернення частини орендних платежів, а також нарахування у разі неповернення таких коштів - 3% річних та інфляційних втрат.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційних втрат є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Впровадження зазначеного принципу має на меті забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

Відповідно до абзацу 2 частини третьої статті 259 ЦПК України суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті.

Частиною першою статті 270 ЦПК України визначено вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення, однією з яких є невирішення питання про судові витрати разом з ухваленням судового рішення у справі (пункт 3 частини першої вказаної статті).

Верховний Суд у постанові Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18 вказав, що розподіл судових витрат здійснюється судом або в рішенні по суті спору (якщо сторони надали всі докази на підтвердження судових витрат до виходу суду до нарадчої кімнати), або в додатковому судовому рішенні (якщо сторони скористалися своїм правом подати докази на підтвердження понесення судових витрат).

Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 270 ЦПК України.

Судом першої інстанції встановлено, що у позовній заяві, яка була подана до Деснянського районного суду м. Києва у листопаді 2025 року, позивач вказував, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на правову допомогу становить 100 000,00 грн.

В подальшому, на підтвердження повноважень адвоката Почерняк І.С. на представництво інтересів позивача, до матеріалів справи було долучено копію ордера №1286227 від 27.01.2026 року, а також копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ЗР 21/1126 (том 1 а.с. 147-148)

У ч. 2 ст. 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Можливість подання сторонами доказів у підтвердження понесених судових витрат, в тому числі і витрат на професійну правничу допомогу у відповідній інстанції, процесуальний закон ставить у залежність від процесуальної стадії розгляду справи у конкретній інстанції.

Зокрема, докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції подаються до закінчення судових дебатів у справі саме в суді першої інстанції, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення судом першої інстанції за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 278/1396/19.

Рішення суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 ухвалене судом першої інстанції 13 квітня 2026 року.

20 квітня 2026 року ОСОБА_2 за допомогою підсистеми «Електронний суд» подав до суду першої інстанції клопотання про приєднання доказів на підтвердження понесених позивачем судових витрат, до якого долучив:

- копію Договору про надання правової допомоги від 03.11.2025 року, укладеного з Адвокатським об`єднанням «АЛТАНА», предметом якого є надання правової допомоги щодо захисту законних прав та інтересів ОСОБА_2 щодо підготовки позовної заяви про стягнення з ОСОБА_1 інфляційних втрат на 3% річних, нарахованих за порушення строків повернення грошових коштів, отриманих ОСОБА_1 в якості доходу (орендні платежі) від користування належною ОСОБА_2 частини квартири АДРЕСА_1 , а також подальшого представництва інтересів Клієнта під час здійснення провадження по справі, відкритому за результатами прийняття судом до розгляду позовної заяви, у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій%

- акт про надану правову допомогу № 1 від 20.04.2026, згідно з яким загальна вартість послуг з надання правової допомоги становить 59 000,00 грн та складається з: 50 000,00 грн - фіксованого гонорару за ознайомлення з матеріалами, підготовку позовної заяви, здійснення розрахунків та підготовку заперечень, 9 000,00 грн - за представництво у трьох судових засіданнях в режимі відеоконференції (3 000,00 грн за кожне).

Задовольняючи частково клопотання, суд першої інстанції, керуючись критеріями реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи, а також врахувавши доводи представника відповідача щодо неспівмірності витрат в аспекті реальності, необхідності та пропорційності до предмета спору, викладені у письмових запереченнях на заяву позивача, визначив обґрунтованим та співмірним розміром відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суму 31 000, 00 грн.

Апеляційний суд з такими висновками погоджується.

Доводи апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення зводяться до того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами виконання адвокатом Почерняк І.С. або будь-яким іншим адвокатом Адвокатського об`єднання «Алтана» робіт, зазначених в Акті №1 про надану правову допомогу від 20.04.2026 року. Крім того, відповідач вважає безпідставними висновки суду про збільшення обсягу правничої допомоги у зв`язку з поданням відповідачем заяви про застосування позовної давності та контррозрахунків.

Колегія суддів апеляційного суду відхиляє вказані доводи, як такі, що не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи, а також змістом оскаржуваного додаткового рішення.

Відповідно до ст.137 ЦПК України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Вирішуючи питання про стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції взяв до уваги наданий позивачем Договір про надання правничої допомоги та акт, які підтверджують розмір та факт її надання.

Відповідно до правових висновків, що містяться у Постанові Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Відповідно до ч. 6 ст. 15 Закону адвокатське об`єднання може залучати до виконання укладених договорів про надання правової допомоги інших адвокатів на договірних засадах.

Відповідне право на залучення виконавців визначено також у Договорі про надання правової (правничої) допомоги, укладеному між позивачем та АО «АЛТАНА»(п.2.1.1 Договору).

Однак, договір про залучення адвокатів до надання правової допомоги не є договором про надання правової допомоги, позивач не є стороною таких договорів, останнім не визначається гонорар, який позивач сплачує адвокатам, оскільки його правовідносини щодо надання правової допомоги врегульовані договором із Об`єднанням.

Закон у кожному конкретному випадку не вимагає у сторони таких документів, якими учасник справи не зобов`язаний володіти, зокрема щодо доручення АО надання правничої допомоги.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

У даній справі адвокатом Почерняк І.С. на виконання зазначених вимог процесуального законодавства було подано на підтвердження своїх повноважень ордер, виданий Адвокатським об`єднанням «АЛТАНА», повноваження адвоката були перевірені судом першої інстанції та адвоката допущено до здійснення представництва позивача у судовому засіданні.

Вирішуючи питання обґрунтованості заявленого позивачем до відшкодування розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції навів мотиви такого свого рішення та врахував складність справи, поведінку кожної із сторін, обсяг виконаної представником позивача процесуальної роботи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та фактично зводяться до незгоди із визначеною судом сумою витрат на правничу допомогу.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну правову оцінку зібраним доказам та ухвалив законне й обґрунтоване рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Білан Любові Миколаївни залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 13 квітня 2026 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 03 листопада 2026 року.

Суддя-доповідач Д.О. Таргоній

Судді : О.В. Борисова

С.А. Голуб