Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №372/6849/25 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 372/6849/25

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/14290/2026

Головуючий у суді першої інстанції Л. В. Потабенко

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

14 жовтня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2026 року, ухвалене у складі судді Потабенко Л. В., в примішенні Обухівського районного суду Київської області,

у с т а н о в и в :

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення.

В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що у 2009 році її мати придбала квартиру АДРЕСА_1 . У жовтні 2012 року вона подарувала 2/3 частки квартири позивачу та 1/3 частку відповідачу. На той час сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Від подружнього життя сторони мають двох дітей: неповнолітню дочку ОСОБА_4 та малолітню дочку ОСОБА_5 .

Позивач вказувала, що сімейні стосунки між подружжям не склалися, шлюб було розірвано у судовому порядку. Діти після розірвання шлюбу проживають разом з позивачем. 31 липня 2025 року відповідач у рахунок сплати аліментів подарував двом дітям належну йому на праві власності 1/3 частку спірної квартири, після чого його право власності на квартиру припинилося.

Позивач посилалася на те, що між сторонами була досягнута усна домовленість про те, що до 01 вересня 2025 року відповідач звільнить квартиру від власних особистих речей та віддасть ключі від квартири позивачу або її матері. Також, позивач зазначала, що з метою вирішення усіх спірних питань та на підставі певних поступок сторін, вона відмовилася від власних претензій щодо розподілу спільного майна подружжя, визнавши за відповідачем право особистої власності на автомобіль, який було придбано у шлюбі та відмовилася від стягнення з відповідача аліментів на утримання спільних дітей.

Зокрема позивач зазначала, що вона з дітьми не має в Україні іншого місця проживання, окрім квартири, де нині проживає відповідач. Перебуваючи з 2022 року у Німеччині, вона з дітьми не має змоги повернутися до України для постійного проживання у належній їй та її дітям квартирі, оскільки там присутній відповідач.

Посилаючись на вказані обставини позивач просила суд виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_2 без надання іншого житла, усунувши тим самим перешкоди для ОСОБА_1 та її дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в користуванні їх власністю. Судові витрати по сплаті судового збору та витрати на правничу допомогу просила покласти на відповідача.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись із рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Судові витрати покласти на відповідача.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначено, що відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні неправильно витлумачив та неправильно застосував зміст практики ЄСПЛ, викладеної у рішенні від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України», яка не встановлює заборону на виселення, а встановлює лише стандарт судового контролю, що також визначено Верховним Судом у постанові від 08.04.2026 у справі №382/2035/23, на яку сторона позивача звертала увагу під час розгляду справи судом першої інстанції. Однак суд першої інстанції не врахував правовий висновок суду касаційної інстанції у зазначеній справі та не навів мотиви його незастосування.

Також судом не було враховано, що саме по собі право власності є вагомою підставою для захситу від безпідставного користування чужим житлом.

Звернуто увагу на те, що у разі відмови у задоволенні позову у цій справі та залишення рішення суду першої інстанції без змін позивач та діти сторін будуть довічно законодавчо позбавлені можливості повторно звернутися до суду з аналогічних підстав, оскільки відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 186 ЦПК УКраїни суд відмовляє у відкритті провадження у справі.

Зокрема, судом першої інстанції невірно застосовано стандарт пропорційності з урахуванням ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд не надав оцінку наявності у відповідача на праві власності частки квартири АДРЕСА_3 , а також те, що він орендує офісне приміщення (3-кімнатну квартиру) для здійснення нотаріальної діяльності, що дозволяє створити необхідні умови для проживання однієї особи. Судом також не враховано наявність у відповідача на праві власності земельних ділянок, які він може відчужити та придбати житло для проживання.

Окрім того, суд першої інстанції свідомо проігнорував та не оцінив порушення відповідачем прав та інтересів неповнолітніх дітей, як співвласників спірної квартири, дотримання яких є вкрай важливим, як і іхнє право мирно володіти своїм майном. Не надав жодної оцінки зловживанню відповідачем правами та вкрай недобросовісним діям відповідача, які і стали підставою звернення позивача до суду за захистом порушенного ї права та прав неповнолітніх дітей сторін.

Позивач зазначає про понесення нею судових витрат у загальному розмірі 17 028, 00 грн, які вона просить стягнути з відповідача на свою користь.

Представник позивача ОСОБА_3 , який брав участь у судовому засіданні у режимі відеоконференцзв`язку, підтримав подану апеляційну скаргу, просив задовольнити на підставі викладених в ній доводів.

Представник відповідача ОСОБА_6 у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду просив залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ч. ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріаль, кв. АДРЕСА_4 ; ного права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Проте таким вимогам закону рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2026 року не відповідає.

Так, перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Згідно положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі.

За приписами ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_1 вказувала на те, що спірна квартира належить на праві власності їй та неповнолітнім дітям сторін, подружжя розлучене та не підтримує дружні стосунків, відповідач проживає у квартирі без згоди на те колишньої дружини та її дітей, він зареєстрований за іншою адресою, де йому на праві власності належить частка квартири. При цьому відповідач не довів існування у нього необхідності саме у спірному житлі.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не надано жодного доказу того, що відповідач руйнує та псує житлове приміщення або використовує його не за призначенням, або порушував правила співжиття. Також, матеріали справи не містять доказів того, що до відповідача застосовувалися будь-які заходи попередження або громадського впливу до звернення позивача до суду, як це передбачено ст. 116 ЖК України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення справи, а тому погоджується з доводами апеляційної скарги щодо наявності правових підстав для скасування судового рішення, виходячи з наступного.

У справі, яка переглядається, спір виник між позивачем, яка разом із спільними дітьми сторін є співвласниками спірної квартири, та її колишнім чоловіком ОСОБА_7 , який після розірвання шлюбу з позивачем та відчуження належної йому 1/3 частки спірної квартири за договором дарування спільним дітям сторін, продовжує проживати в квартирі без згоди на те її теперішніх власників, будучи зареєстрованим за іншою адресою та маючи там житло на праві власності.

Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України було передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Судом встановлено, що згідно договору дарування квартири від 03 жовтня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Семенченком В. І., зареєстрованого у реєстрі за № 1761 ОСОБА_1 , отримала в дар 2/3 частки, а ОСОБА_2 отримав в дар 1/3 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до Витягу про державну реєстрацію прав від 03.12.2012 року № 36519135, 03.10.2012 зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Технічний паспорт на вищезазначену квартиру був переоформлений на ім`я ОСОБА_1 , 2/3 частки та ОСОБА_2 1/3 частки.

26 червня 2010 року між сторонами було укладено шлюб, який розірвано рішенням Обухівського районного суду Київської області від 26 серпня 2022 року.

Від шлюбу сторони мають двох дітей - дочок ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження.

Рішенням Виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області від 24 липня 2025 року №504 надано дозвіл ОСОБА_2 на укладення договору дарування 1/3 частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно договору дарування 1/3 (однієї третьої) частки квартири від 31 липня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Заставенко А. В., зареєстрованого у реєстрі за № 1581, ОСОБА_2 обдаровано ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заявою від 31.07.2025, посвідченою приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Заставенко А. В., зареєстрована у реєстрі за № 1583, ОСОБА_1 підтвердила, що автомобіль марки AUDI Q7, ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 , що належав ОСОБА_2 , є його особистою приватною власнісю і придбаний ним за його особисті кошти, будь-яких претензій майнового та грошового характеру до нього не має.

Також заявою від 31.07.2025, посвідченою приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Заставенко А. В., зареєстрована у реєстрі за №1582 ОСОБА_1 підтверджила, що договір дарування належної ОСОБА_2 1/3 частки квартири на користь спільних дітей укладений в рахунок припинення прав на аліменти.

З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вбачається, що власниками квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_5 з 2004 року.

Письмова вимога про добровільне звільнення відповідачем квартири за адресою: АДРЕСА_2 , була направленя ОСОБА_1 відповідачу, що підтверджується копією реєстру поштових відправлень. Вказана вимога залишена ОСОБА_2 .

З наведенного слідує, що відповідач був власником 1/3 частки спірної квартири, у якій сторони проживали під час шлюбу разом із двома спільними дітьми. У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 . Відповідач ніколи не був зареєстрований за цією адресою, його місцем реєстрації з 2004 року є наступна адреса: АДРЕСА_5 . У подальшому, належну ОСОБА_2 частку у спірній квартирі він подарував своїм дітям. Відтак, з мометну відчуження належної відповідачу частки квартири його дітям, він втратив не тільки право власності на неї, а й складові права власності у тому числі і право кристування цим житлом за власним волевиявленням. При цьому дозволу на подальше проживання у спірній квартирі позивач, як колишня дружина відповідача, останньому не надавала. Під час вчинення правочинів у нотаріуса сторони обумовили істотні умови щодо визначення правового статусу певного майна сторін та, як стверджує позивач, відповідні заяви у нотаріуса були надані нею за умови, що відповідач виселеться із спірної квартири.

Як колишній члена сім`ї позивача відповідач до спірної квратири не вселявся за згодою її співвласників, а тому колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не довів правомірність подальшого користування спірним житлом, всупереч волі його теперішніх співвласників.

Так, у статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401 - 406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

При цьому необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 08.04.2026 у справі № 382/2035/23 (провадження № 61-8662св25).

У справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції встановлено, що розглядаючи даний спір, суд першої інстанції не надав належну оцінку тій обставині, що ОСОБА_2 має інше житло для проживання, яке належнить йому на праві власності, а саме частку квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.12.2025 № 456880131.

Саме за цією адресою зареєстроване місце проживання відповідача з 20.07.2004.

Також суд першої інстанції не врахував, що відповідач втратив право користування спірною квартирою за власнею волею після відчуження належної йому на праві власності 1/3 частки цієї квартири. Позивач категорично заперечує проти проживання відповідача у спірній квартирі, оскільки зазначене перешкоджає їй користуватися та розпоряджатися належним їй та її дітям житлом, оскільки вона має намір передати квартиру в оренду та отримувати грошові кошти з метою покращення майнового стану її та спільних дітей сторін.

Отже, суд першої інстанції необґрунтовано визнав виселення відповідача непропорційним, посилаючись на ст. 8 Конвенції, не дослідивши баланс інтересів сторін. Позивач, як власник, має право на мирне володіння майном та право користування ним. Проживання в квартирі колишнього чоловіка, з яким у позивачки склалися неприязнні відносини, порушує її право власності на вказану квартиру, ОСОБА_1 не бажає проживати з відповідачем в одній квартирі, а тому просить суд захистити її право власності на житло та право власності її неповнолітніх дітей, які проживають разом з нею та є співвласниками спірної квартири (ст. 1 Першого протоколу Конвенції).

Висновок суду про відсутність доказів перешкод з боку відповідача суперечить обставинам справи. Суд помилково поклав на позивача обов`язок доводити конкретні дії відповідача, тоді як він не довів правомірність свого проживання у спірній квартирі після укладання ним договору дарування частки даної квартири, яка раніше належала йому на праві власності.

Твердження відповідача про неможливість проживання у належній йому на праві власності квартирі (житлова площа якої скадає 41,6 кв. м.) у зв`язку із тим, що в ній проживають його батьки, які в силу похилого віку потребують окреми кімнат, суд оцінює критично, оскільки зазначене не повинно обмежувати та порушувати права позивача на володіння та користування її власністю та власністю їхній з відповідачем дітей. Сторони у справі є колишнім подружжям, у зв`язку із чим також є потреба у їх проживанні в окремих кімнатах. При цьому діти сторін 2010 та 2017 року народження мають право на належний рівень та умови життя, а житлова площа спірної квартири складає 26,9 кв. м. (двокімнатна квартира), що також не враховано судом.

Отже, під час розгляду справи суд першої інстанції не врахував, що зміна власника нерухомого майна хоча у даному випадку свідчить про припинення набутого в установленому законом порядку права користування відповідача таким майном. При розгляді питання про виселення відповідача з житла суду необхідно було звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу в рамках цієї справи мало оцінюватися судом з урахуванням обставин справи, зокрема наявності у відповідача іншого житла. Проте дані обставини залишилися поза увагою суду.

При цьому посилання відповідача на наявне у нього право на проживання у спірній квартирі у зв`язку тим, що за час проживання з позивачем ним було здійснено істотний ремонт, що значно підвищило вартість квартири, не підлягають доведенню в межах даної справи. Відповідач є юридично обізнаним, оскільки здійснює нотаріальну діяльність, а тому був обізнаним про наслідки відчуження належної йому частки квартири дітям у рахунок сплати аліментів. Право власності, розпорядження та користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_2 припинилося за його волевиявленням після відчуження належної йому частки у цій квартирі за договором дарування, таке право набули обдаровані - його діти.

Згідно з рішенням ЄСПЛ («Садов`як проти України», 17.05.2018), виселення допускається, якщо воно законне, переслідує легітимну мету (захист права власності) і є пропорційним.

Колегія суддів зазначає, що виселення відповідача, за обставин даної справи, є пропорційним, оскільки позивач не може користуватися єдиним житлом, а відповідача має можливість проживати у належній йому на праві вланості квартири АДРЕСА_3 , що забезпечує захист його права на житло (ст. 8 Конвенції).

Таким чином, доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, а висновки суду першої інстанції в частині відмови у виселенні відповідача не відповідають обставинам справи, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права (ст. 156 ЖК України замість ст. 391, 406 ЦК України) та неповному з`ясуванні обставин (ч. 1 ст. 376 ЦПК України).

Відповідно до пункту 4 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода у наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається, підтверджено матеріалами справи про наявність між колишнім подружжям неприязних стосунків, між ними існує конфлікт щодо користування спірним житлом. При цьому діти сторін проживають разом з матір`ю після розлучення. Позивач разом з дітьми проживає за кордом, та позбавлена можливості при поверненні до України безперешкодно користуватися та розпоряджатися належним їй та її дітям на праві власності нерухомим майном - квартирою АДРЕСА_1 .

Отже, відповідач не має законного права користуватися спірною квартирою, з огляду на те, що він не є членом сім`ї позивача та остання не надає згоду на його проживання у спірній квартирі.

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності з іншими доказами у справі, надавши їм належну правову оцінку, застосувавши наведені вище норми закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відстуність підстав для задоволення позову.

Так, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи наведене колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 03.06.2026 та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , з наведених вище підстав.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, за результатами апеляційного перегляду справи задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 та подану нею апеляційну скаргу, а тому понесені нею судові витрати по сплаті судового збору за подання позову у розмірі 1 211, 20 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 1 816,80 грн, що разом складає 3 028,00 грн, підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Також позивач вказує на понесення нею витрат на правничу допомогу у суді першої першої інстанції у розмірі 9 000,00 грн та у суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн.

Відповідно до статті 133 ЦПК Україна правнича допомога є складовою судових витрат.

Частинами другою-четвертою статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

При цьому витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, необхідність, розумність розміру, з урахуванням складності справи.

За змістом пункту 1 частини другої статті 137 ЦПК України здійснені стороною у справі судові витрати на правничу допомогу визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом установленого строку така заява залишається без розгляду. При цьому розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Аналогічних висновків дійшла ВП ВС у постанові від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, ОП КГС ВС від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19.

Судом встановлено, що між позивачем та адвокатом Корзаченком В. М. було укладено договір про надання правничої допомоги від 20.10.2025, відповідно до умов якого сторони погодили порядок оплати послуг відповідно до якого за надання адвокатом правничої допомоги за цим Договором Клієнт зобов`язаний виплатити адвокату гонорар (винагороду). Сторони погодили варість правничої допомоги авдоката у розмірі 2 000, 00 грн за 1 годину роботи адвоката.

Здійснення оплати гонорару встановлюється за домовленістю сторін (п. 5.2 Договору).

Також на підтвердження понесених витрат до суду першої інстанції представником позивача було надано квитанції про сплату ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу 20.02.2026 у розмірі 4 000,00 грн та 26.02.2026 у розмірі 5 000, 00 грн.

У апеляційній скарзі позивач зазначила про понесення нею витрат на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.

Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Із матеріалів справи вбачається, що клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу відповідач не подав як до суду першої інстанції, так і до суду апеляційної інстанції. Лише у поданих до суду відзиві та поясненнях вказував, що такі витрати не підлягають відшкодуванню відповідачем у зв`язку із відсутністю підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Оцінивши вказані докази, суд дійшов висновку про те, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 9 000,00 грн та у суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн відповідають критерію складності справи та обсягу виконаному адвокатом роботи. Ураховуючи, що судом апеляційної інстанції задоволено апеляційну скаргу позивача, скасовано рішення суду першої інстанці та ухвалено нове про задоволення позовних вимог, тому понесені позивачем витрати на правничу допомогу у загальному розмірі 14 000,00 грн підлягають відшкодуванню відповідачем на користь позивача.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 03 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.

Виселити ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) з квартири за адресою: АДРЕСА_2 , без надання іншого житла, усунувши тим самим перешкоди для ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ) та її дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , їх власністю.

Стягнути із ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ) понесені нею судові витрати в суді першої інстанції по сплаті судового збору та на правничу допомогу у загальному розмірі 10 211 (десять тисяч двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Стягнути із ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_6 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_7 ) понесені нею судові витрати в суді апеляційної інстанції по сплаті судового збору та на правничу допомогу у загальному розмірі 6 816 (шість тисяч вісімсот шістнадцять) гривень 80 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції

Повна постанова складена 03 листопада 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна