Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №608/2568/23 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 608/2568/23Головуючий у 1-й інстанції Запорожець Л. М.

Провадження № 22-ц/817/1191/26Доповідач - Храпак Н.М.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

Головуючої - Храпак Н.М.

Суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

за участі секретаря - Панькевич Т.І.

без участі сторін, належним чином повідомлених про день, час та місце розгляду справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу №608/2568/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 17 липня 2026 року, ухваленого суддею Запорожець Л.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними, -

В С Т А Н О В И В:

у жовтні 2023 року позивач ОСОБА_2 звернувся у суд з позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними посилаючись на те, що він, починаючи з 14 листопада 2019 року постійно проживає на території США, що стверджується формою 1-94, посвідченням водія штату WA, посвідченням водія штату NY.

05.02.2023 позивач ОСОБА_2 дізнався, що на його розрахункових рахунках діють обмеження, накладені виконавчою службою.

В процесі з`ясування цих обставин стало відомо, що відносно ОСОБА_2 було ухвалено рішення Чортківським районним судом Тернопільської області по справі № 608/2000/21 від 10.01.2022, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 418 860 гривень заборгованості за договорами позики та 300 720 гривень штрафу внаслідок невиконання зобов`язання.

З матеріалів справи № 608/2000/21 вбачалося, що нібито між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були укладені договори позики від 12.03.19 на суму 10000 (десять тисяч) доларів США та від 12.03.19р. на суму 5600 (п`ять тисяч шістсот) доларів США.

Однак, зазначені договори позики вважає такими, що підлягають визнанню недійсними, з огляду на таке.

Як видно з тексту оспорюваних договорів позики, їх місцем укладання було м. Чортків, а дата укладання -12.03.2019.

12 березня 2019 року, в день коли нібито були укладені договори позики, позивач, весь час був у місті Харкові, та не мав фізичної можливості бути в м. Чортків Тернопільської області.

Оспорювані договори позики були вилучені з матеріалів кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, в період з 14.11.2019 року по 22.09.2021. Це період часу з якого позивач був відсутній в Україні, та по час подання позовної заяви про стягнення з нього заборгованості до Чортківського районного суду Тернопільської області.

Тобто вважає, що службова особа в провадженні якої знаходилось або знаходиться в даний час кримінальне провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, слідство якого проводив або проводить Шевченківський відділ поліції Головного управління Національної в Харківській області, вступивши в злочинний зговір, шляхом зловживання службовим становищем, за попередньою домовленістю з групою осіб, з метою отримання неправомірної вигоди, був розшитий том кримінального провадження та було вилучено з матеріалів справи договора позики від 12.03.2019 на суму 10000 доларів США та на суму 5600 доларів США створені з процесуального документу, який позивачем, як адвокатом було подано та долучено до матеріалів кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018 в рамках процесуальних дій в період здійснення ним адвокатської діяльності.

Договора позики від 12.03.2019 мають чіткі сліди від вигину та дірки від прошивання, як це робиться при прошиванні кримінальної справи.

Крім того, звертає увагу на той факт, що аркуш, на якому складено договір позики від 12.03.2019 року на суму 5600 доларів США має сліди забруднення від роздруківки, тобто аркуш був раніше роздрукований на принтері.

Зазначає, що текст договорів позики взагалі не містить підтверджень отримання позивачем грошових коштів в розмірі вказаному в договорі. При цьому, також відсутні боргові розписки або інші документи, які повинні бути написані позичальником, на підтвердження факту отримання грошових коштів на загальну суму 15600 доларів США. Указане є ще однією підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Оспорювані договори надали можливість відповідачу ОСОБА_1 стягнути з позивача в судовому порядку грошові кошти у розмірі 418 860 гривень заборгованості за договорами позики та 300 720 гривень штрафу внаслідок нібито невиконання зобов`язання. Як наслідок, виконавчою службою при примусовому виконанні судового рішення були накладені обмеження на його розрахункові рахунки, що свідчить про наявність у нього значних матеріальних збитків.

На сьогоднішній день, визнання договорів позики від 12.03.19 на суму 10000 доларів США та на суму 5600 доларів США недійсними, зможе забезпечити можливість позивачу ОСОБА_2 здійснювати належний захист власних прав та інтересів.

Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 17 липня 2026 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними, задоволено.

Визнано недійсним договір позики від 12.03.2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на суму 10000 (десять тисяч) доларів США.

Визнано недійсним договір позики від 12.03.2019, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на суму 5600 (п`ять тисяч шістсот) доларів США.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від від 17 липня 2026 року у справі 608/2568/23, скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом взагалі не встановлено і не спростовано факт укладення спірних правочинів, а лише застосовано фрази "вбачається, що між сторонам нібито було укладено" та "як вбачається з тексту оспорюваних договорів...", є порушенням принципу правової визначеності, оскільки перша фраза перетворює категоричний висновок суду на розмите припущення, а друга вносить елемент сумніву у встановлені факти. По суті текст рішення є дослівним копіюванням тексту позовної заяви.

Таким чином, суд першої інстанції замість встановлення фактів належними доказами будує висновки на мовних конструкціях, які виражають сумнів, що є порушенням приписів ч.1 ст.2 ЦПК України та вимог щодо вмотивованості судового рішення.

Крім цього, позивач стверджував, що договори підроблені шляхом вилучення документів із кримінального провадження. Суд першої інстанції, не маючи спеціальних знань і не призначивши судово-почеркознавчу чи судово-технічну експертизу документів, самостійно робить висновок, що "договір має чіткі сліди від вигину та дірки", які "будуть співпадати" з томом кримінальної справи.

Оцінка технічної підробки документів судом "на око" є прямим порушення ст.ст. 76-80 ЦПК України щодо належності та допустимості доказів.

При цьому суд ухвалив рішення взагалі за відсутності оригіналів оспорюваних договорів/розписок у матеріалах цієї справи.

Суд посилається на правові позиції Великої Палати Верховного Суду щодо реальності договору позики (справа №464/3790/16-ц), де зазначено, що розписка підтверджує факт передачі грошей. Водночас, суд першої інстанції робить взаємовиключний висновок: "не встановлено та не доведено... що позивач отримав кошти", повністю ігноруючи зміст самих договорів позики, в яких зазначено, що грошові кошти отримані ОСОБА_2 ще до підписання договорів позики, що і підтверджується саме підписом ОСОБА_2 .

Крім того, суд першої інстанції проігнорував той факт, що укладання цих договорів та виникнення боргу вже встановлено та підтверджено рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області у справі №608/2000/21 від 10.01.2022, яке набрало законної сили. Спростовуючи чинність договорів без скасування рішення у справі №608/2000/21, суд першої інстанції прямо порушив принцип res judicata (остаточності судового рішення) як складову принципу правової визначеності (справа ЄСПЛ "Брумареску проти Румунії").

Разом з тим, у провадженні Тернопільського апеляційного суду перебуває справа №608/2000/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за цими ж договорами позики.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 01.06.2023 у справі №608/2000/21 призначено технічну експертизу документів договорів позики, Наразі проведення технічної експертизи документів договорів позики, які наявні у матеріалах справи N?608/2000/21, триває.

Таким чином, існує об?єктивна неможливість розгляду справи №608/2568/23 до вирішення справи №608/2000/21, про що вказувалось суду першої інстанції у відповідних клопотаннях відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Репетун К.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

У відзиві вказує, що посилання апелянта на те, що суд першої інстанції нібито не встановив факту укладення оспорюваних договорів позики, а використання судом у мотивувальній частині рішення формулювань «нібито були укладені» та «вбачається з тексту оспорюваних договорів» свідчить про порушення принципу правової визначеності, є безпідставними та такими, що ґрунтуються на довільному й вирваному з контексту тлумаченні окремих положень судового рішення.

Вказує, що зі змісту рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 17.07.2026 року вбачається, що предметом розгляду були саме договори позики від 12.03.2019 року на суми 10 000 доларів США та 5 600 доларів США, укладення яких сторонами було предметом дослідження суду.

Більше того, суд у резолютивній частині рішення чітко визначив конкретні правочини, щодо яких прийнято рішення про недійсність, а саме: договір позики від 12.03.2019 на суму 10 000 доларів США та договір позики від 12.03.2019 на суму 5 600 доларів США, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Отже, твердження заявника про те, що суд нібито не встановив, які саме правочини були предметом розгляду та щодо яких правочинів ухвалено рішення, спростовується безпосередньо змістом резолютивної частини судового рішення.

При цьому, саме по собі використання судом у мотивувальній частині вислову «нібито були укладені» не свідчить про те, що суд поставив під сумнів факт існування відповідних правочинів або залишив це питання невирішеним.

Вказане формулювання необхідно оцінювати виключно у контексті наведення судом обставин, на які посилалася сторона у своїх вимогах, а не як самостійний висновок суду про відсутність або недоведеність факту укладення договорів.

Інше тлумачення зазначеної фрази фактично зводиться до формального аналізу окремого слова без урахування змісту всього судового рішення та встановлених судом обставин.

Так само безпідставним є посилання заявника на формулювання суду «як вбачається з тексту оспорюваних договорів». Зазначена фраза не містить жодного сумніву щодо існування документів, які були предметом дослідження суду, а навпаки, прямо ідентифікує їх як «оспорювані договори» та містить посилання на їх зміст як на джерело встановлення відповідних обставин.

Таким чином, використання судом словосполучення «вбачається з тексту» є звичайним способом викладення висновку щодо обставин, встановлених на підставі письмового доказу, та жодним чином не означає припущення щодо самого факту існування чи укладення правочину.

Отже, саме по собі, використання судом в мотивувальній частині рішення висловів «нібито були укладені» та «вбачається з тексту оспорюваних договорів» не свідчить про невстановлення відповідних обставин або порушення принципу правової визначеності, оскільки зазначені формулювання необхідно оцінювати в контексті всього судового рішення.

Заявник також посилається на порушення судом першої інстанції принципу змагальності та стандартів доказування, зазначаючи, зокрема, що суд не призначив почеркознавчу експертизу щодо належності підпису ОСОБА_2 , не призначив судово-технічну експертизу, а також дійшов висновку про наявність на документах слідів від вигину та отворів без проведення відповідного експертного дослідження, то вказують, що сам по собі факт непризначення судом експертизи, не може свідчити про порушення принципу змагальності, якщо суд мав можливість надати оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності, а сторона, яка посилається на необхідність проведення експертного дослідження, не довела його безумовної необхідності для вирішення спору.

При цьому, заявник фактично намагається покласти на суд обов`язок самостійно забезпечувати доказову базу сторони та проводити експертні дослідження замість учасника справи.

Якщо відповідач вважав, що питання належності підпису на договорах позики саме по собі має істотне значення для вирішення спору та може бути встановлене виключно шляхом проведення почеркознавчої експертизи, він не був позбавлений можливості заявити відповідне клопотання, надати необхідні для її проведення матеріали та належним чином обґрунтувати необхідність проведення такого дослідження.

Натомість посилання в апеляційній скарзі на те, що суд «не призначив» експертизу, саме по собі не доводить ані порушення процесуальних прав відповідача, ані неправильності висновків суду.

Щодо доводів апелянта про відсутність у матеріалах справи оригіналів спірних договорів та ухвалення судом рішення без їх безпосереднього дослідження, то зазначає, оригінали оспорюваних договорів не можуть перебувати у позивача, так як він їх взагалі не бачив і не підписував, а тому не має об`єктивної можливості надати їх до суду.

Водночас відповідач, який фактично володіє оригіналами документів, на які сам же посилається як на підтвердження існування та змісту відповідних правовідносин, не забезпечив їх подання суду.

При цьому, як відомо позивачу та його представнику, оригінали оспорюваних договорів перебувають у матеріалах справи №608/2000/21, однак відповідач не вжив жодних заходів, зокрема, не заявляв клопотання про витребування зазначених оригіналів.

За таких обставин заявник не може обґрунтовувати необхідність скасування рішення суду першої інстанції посиланням на відсутність оригіналів документів, якщо саме його процесуальна поведінка призвела до того, що зазначені оригінали не були надані суду.

Стосовно доводів заявника про недоведеність факту отримання позивачем коштів за спірними договорами, то відповідач фактично стверджує, що оскільки позивач не довів отримання ним коштів, але водночас не спростував такого отримання, суд мав виходити з того, що кошти були передані.

Такий підхід є помилковим, оскільки він фактично передбачає покладення на позивача обов`язку доводити негативну обставину - факт неотримання грошових коштів, тоді як саме відповідач, посилаючись на передачу коштів за договорами позики, має довести відповідну обставину належними та допустимими доказами.

Тобто, відсутність спростування певної обставини не є тотожною її доведеності.

Сторона, яка посилається на певну обставину як на підставу своїх вимог або заперечень, повинна підтвердити її належними доказами. Саме лише твердження відповідача про передачу грошових коштів за договорами позики не може автоматично підтверджувати факт їх фактичного отримання позивачем.

Також представник позивача заперечує щодо доводів апеляційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права та суперечливість його висновків щодо факту передачі коштів. Зазначив, що наведена судом першої інстанції правова позиція Верховного Суду у справі № 464/3790/16-ц відповідно до якої розписка може підтверджувати факт передачі грошових коштів не означає, що суд був зобов`язаний автоматично визнати факт передачі грошових коштів встановленим лише на підставі наявності документа, який містить відповідне формулювання.

Правовий висновок про те, що розписка може підтверджувати факт передачі коштів, стосується доказового значення такого документа та не виключає необхідності оцінки його змісту, форми, обставин його складення та інших доказів у конкретній справі.

Також, представник позивача вважав безпідставними посилання заявника на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 10 січня 2022 року у справі № 608/2000/21, яким було вирішено питання про стягнення боргу за спірними договорами позики. Зазначив, що вказане рішення переглядається судом апеляційної інстанції та не набрало законної сили, а тому не може мати преюдиційного значення під час розгляду цієї справи відповідно до статті 82 ЦПК України. Крім того, у справі №608/2000/21 проводиться судова технічна експертиза документів, що безпосередньо стосується доказів, на підставі яких у вказаній справі встановлювалися обставини щодо спірних договорів позики.

Отже, на даний момент відсутні підстави стверджувати, що обставини щодо існування боргу за спірними договорами вже остаточно встановлені судом та не підлягають подальшій перевірці.

За таких обставин суд першої інстанції не мав правових підстав виходити з того, що рішення від 10.01.2022 у справі №608/2000/21 остаточно встановлює факт існування боргу та звільняє відповідача від необхідності доведення відповідних обставин у цій справі.

Заперечуючи доводи заявника щодо необхідності зупинення провадження у справі №608/2568/23 до завершення розгляду справи №608/2000/21, представник позивача зазначив, що сама собою наявність іншого судового провадження та проведення в його межах експертизи не свідчать про об`єктивну неможливість розгляду цієї справи.

Наявність іншого судового провадження, у якому проводиться експертиза документів, сама по собі не означає, що суд у цій справі позбавлений можливості дослідити наявні докази, встановити обставини, які входять до предмета доказування, та надати їм відповідну правову оцінку.

Більше того, у справі № 608/2000/21 на цей час не існує остаточного судового рішення, а тому неможливо наперед стверджувати, які саме обставини будуть остаточно встановлені судом апеляційної інстанції за результатами перегляду справи та які висновки будуть зроблені за результатами проведення судової технічної експертизи.

Крім того, суд першої інстанції вже розглядав питання про зупинення провадження та не встановив підстав для його задоволення, а заявником не наведено обставин, які б спростовували правильність такого висновку.

Таким чином, проведення судової технічної експертизи у справі №608/2000/21 не створює об`єктивної неможливості розгляду справи №608/2568/23, а рішення суду від 10.01.2022 у справі №608/2000/21, яке не набрало законної сили, не може розглядатися як остаточно встановлений факт існування боргу за спірними договорами.

На підставі вказаного, вважають, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Репетун К.В. в судове засідання не з`явилася, хоча належним чином була повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, про що свідчить довідка про доставку судової повістки до електронного кабінету.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання також не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час і місце розгляду справи за адресою вказаною позивачкою в позовній заяві, про що свідчить рекомендоване повідомлення №R067293579226, яке повернулося у зв`язку "з відсутністю адресата за вказаною ним адресою".

Відповідно до частини 6 статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Також згідно з п.2, п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи та день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

У відповідності до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника процесу за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, тому колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутності учасників процесу.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача, проаналізувавши матеріали справи, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що згідно наданих суду копій договорів позики від 12.03.19, на суму 10000 (десять тисяч) доларів США та від 12.03.19 на суму 5600 доларів США вбачається, що між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ніби то було укладено вище вказані договори.

Як вбачається з тексту оспорюваних договорів позики, їх місцем укладання було зазначено м. Чортків, а датою укладання - 12.03.2019.

Позивач ОСОБА_2 стверджує, і вказане не спростоване відповідачем ОСОБА_1 , що 12 березня 2019, в день коли нібито були укладені договори позики, позивач, весь час був у місті Харкові, та не мав фізичної можливості бути в м. Чортків Тернопільської області.

Позивач ОСОБА_2 вказує, що оспорювані договори позики були зроблені шляхом вилучення з кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, слідство якого проводив Шевченківський відділ поліції Головного управління Національної в Харківській області, процесуальних документів позивача, які ним були подані в рамках здійснення адвокатської діяльності.

Також позивач ОСОБА_2 стверджує, а відповідач ОСОБА_1 не надав доказів протилежного, що вказані процесуальні документи були вилучені з матеріалів кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, в період з 14.11.2019 по 22.09.2021.

Це період часу, з якого позивач був відсутній в Україні та по час подання позовної заяви про стягнення з нього заборгованості до Чортківського районного суду Тернопільської області.

Тобто, службова особа, в провадженні якої знаходилось або знаходиться в даний час кримінальне провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, слідство якого проводив або проводить Шевченківський відділ поліції Головного управління Національної в Харківській області, вступивши в злочинний зговір, шляхом зловживання службовим становищем, за попередньою домовленістю з групою осіб, з метою отримання неправомірної вигоди, розшила том кримінального провадження та вилучила з матеріалів справи два процесуальних документа від 12.03.2019 року, які були подані позивачем як адвокатом в рамках процесуальних дій в період здійснення адвокатської діяльності. Указані факти підтверджуються наступним чином:

Договір позики від 12.03.2019 на суму 10000 доларів США створений з процесуального документу, який позивачем, як адвокатом було подано та долучено до матеріалів кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018.

Договір позики від 12.03.2019 має чіткі сліди від вигину та дірки від прошивання, як це робиться при прошиванні кримінальної справи.

Договір позики від 12.03.2019 на суму 5600 доларів США створений з процесуального документу, який позивачем, як адвокатом, було подано та долучено до матеріалів кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018.

Договір позики від 12.03.2019, має чіткі сліди від вигину та дірки від прошивання, як це робиться при прошиванні кримінальної справи.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_2 стверджує, що оспорювані договори позики були зроблені шляхом вилучення з кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, слідство якого проводив Шевченківський відділ поліції Головного управління Національної в Харківській області, процесуальних документів позивача, які ним були подані в рамках здійснення адвокатської діяльності.

Разом з цим, статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16, провадження №12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, провадження №14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, провадження №12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, провадження №14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, провадження №14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження №12-84гс20 та інші).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, провадження №14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20, провадження №12-61гс21 (пункт 148)).

У справі, яка переглядається спір стосується факту укладення договорів позики від 12.03.2019, їх змісту та виконання/невиконання сторонами.

Особа не може вважатися такою, що наділена цивільними правами чи є зобов`язаною на користь іншої особи, у випадку, коли відсутня сама підстава виникнення відповідних прав та обов`язків, зокрема правочин.

Так, за змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята, шоста статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Позивач ОСОБА_2 у позові зазначив, що договорів позики від 12 березня 2019 року з ОСОБА_1 не укладав та не підписував, грошових коштів не отримував, а відтак на підставі статей 203, 215 ЦК України просив суд визнати його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 (провадження №14-29цс23), зробила такі правові висновки.

Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Верховний Суд наголошував, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі №177/1942/16-ц (провадження №61-2276св19)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

У справі, що переглядається, позивач ОСОБА_2 звернувся із позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів позики від 12 березня 2019 року, мотивованим тим, що вказаних договорів позивач не укладав та не підписував, оскільки він 12 березня 2019 року був у місті Харкові, та не мав фізичної можливості бути в м. Чортків Тернопільської області.

Також, позивач ОСОБА_2 вказує, що оспорювані договори позики були зроблені шляхом вилучення з кримінального провадження №12018220480001252 від 28.03.2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, слідство якого проводив Шевченківський відділ поліції Головного управління Національної в Харківській області, процесуальних документів позивача, які ним були подані в рамках здійснення адвокатської діяльності.

З урахуванням викладеного немає підстав вважати, що договори позики від 12 березня 2019 є укладеними, так як позивач стверджує, що оспорювані договори ОСОБА_2 не підписував та відповідно, волевиявлення щодо правочину не було, істотних умов цього договору не погоджував.

Отже, наслідком непідписання письмового правочину, його стороною, за відсутності доказів фактичного вчинення такого правочину (вираження сторонами волевиявлення на його укладення, узгодження істотних умов або його виконання сторонами), є його неукладеність.

Колегія судів ураховує, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним (постанова Верховного Суду від 29 травня 2024 року у справі №334/5347/22 (провадження №61-11751св23)).

Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі №554/11260/21, від 19 березня 2025 року у справі №552/12996/17 та інших.

Колегія суддів наголошує, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2025 року у справі №504/3085/20, провадження №61-17178сво23.

Отже, звернення з вимогою про визнанння недійсним правочину, який аргументовано тим, що цей договір не підписувався і не укладався, за висновками Великої палати Верховного Суду викладеними у постановах від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 (провадження №14-29цс23), такий спосіб захисту не передбачений законодавством, тобто не є правомірним способом захисту та не є ефективним.

Таким чином, пред`явлений ОСОБА_2 до ОСОБА_1 у цій справі позов про визнання недійсними договорів позики не міг бути задоволений, оскільки позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав. Аналіз щодо неукладеності оспорюваних договорів має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення відповідача до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17, від 05 березня 2025 року у справі №554/11260/21, 15 травня 2025 року у справі №490/628/21.

Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 08 травня 2026 року зупинено провадження у справі №608/2000/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за двома договорами позики від 12 березня 2019 року - на суму 10 000 доларів США та 5600 доларів США до проведення судової технічної експертизи документів, призначеної ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 1 червня 2023 року.

Оскільки провадження у справі №608/2000/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за двома договорами позики від 12 березня 2019 року - на суму 10 000 доларів США та 5600 доларів США відкрито до пред`явлення даного позову, розгляд справи №608/2000/21 не завершився, відтак саме в межах розгляду справи №608/2000/21 ОСОБА_2 , може оспорювати факт укладення договорів позики від 12 березня 2019 року, що буде належним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним.

На вказане суд першої інстанції уваги не звернув, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог ОСОБА_2 .

Отже, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час перегляду справи апеляційним судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (провадження №12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Таким чином, суд не визначився з характером спірних правовідносин, не надав належу оцінку ефективності способу судового захисту прав позивача за позовом, який має відповідати змісту порушеного права, за захистом якого вона звернулася до суду, та дійшов передчасного висновку про задоволення позову.

Статтею 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду і ухвалення нового, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними слід відмовити.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

З мотивувальної частини постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про скасування рішення суду щодо задоволених позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договорів позики недійсними.

Оскільки, відповідно до п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» сторони по справі звільнені від сплати судового збору, так як є особами з інвалідністю другої групи, тому судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції віднести на рахунок держави.

Керуючись ст.ст.35, 259, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 17 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними, відмовити.

Судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції віднести на рахунок держави.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 02 листопада 2026 року.

Головуюча Н.М. Храпак

Судді: О.З. Костів

М.В. Хома