Постанова від 03 листопада 2026 р. у справі №453/161/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 453/161/24 Головуючий у 1 інстанції: Курницька В.Я.

Провадження № 22-ц/811/1312/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Савуляка Р.В., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Якимчук Л.С.,

з участю: представника прокуратури – Козачука О.О.,

представника позивача – Матяшука В.К.,

представника третьої особи – Луців І.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону Рихлюка Олексія Вікторовича на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 12 лютого 2026 року у справі за позовом заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави - в особі її органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах – Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно – експлуатаційний відділ м. Львова про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,-

в с т а н о в и в:

В січні 2024 року заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави - в особі її органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах – Міністерства оборони України звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно – експлуатаційний відділ м. Львова про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, в якій просить витребувати в ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави в особі Міністерства оборони України частину земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_2 , площею 0,01 га, кадастровий номер 4624583000:02:000:0002.

Вимоги обґрунтовані тим, що земельна ділянка площею 0,01 га, з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002 в межах військового містечка № НОМЕР_2 на території Навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисовець», яка належить до земель оборони, вибула з державної власності поза волею титульного володільця усупереч нормативно регламентованій процедурі.

Прокурор та позивач стверджують, що КЕВ м. Львова, як правонаступник Стрийської КЕЧ, є користувачем спірної земельної ділянки площею 10 892 га на підставі державного акту на право користування землею серії Б № 040573, виданого виконавчим комітетом Сколівської районної ради народних депутатів трудящих у 1983 році. Державний акт на право користування землею серії Б № 040573 виданий на підстав рішення Львівського облвиконкому № 5 від 1972 року, яке погоджене розпорядженням Ради Міністрів УРСР № 187 рс від 1972 року.

Актом приймання (передачі) територій військового містечка № НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 від 31 жовтня 2013 року, військове містечко № НОМЕР_2 передавалось з Самбірської КЕЧ району до КЕВ м. Львова.

За твердженням позивача, вказані землі, щодо яких проведена інвентаризація, відносяться до військового містечка № НОМЕР_2 , де розташована Навчально-спортивна база зимових видів спорту «Тисовець».

Технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земель військового містечка № НОМЕР_2 навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисовець» підтверджується знаходження земельної ділянки площею 0,01 га кадастровий № 4624583000:02:000:0002, що перебуває у власності відповідача, в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624586900:06:000:1205 площею 322,2899 га, яка відноситься до земель оборони.

Передача місцевими органами влади території, яка перебувала у державній власності, отримавши статус земель оборони, повинна здійснюватися за нормативною детермінованою процедурою, яка встановлювала необхідність отримання згоди Міністерства оборони України, однак спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею титульного володільця всупереч нормативно регламентованій процедурі.

Відсутність згоди Міністра оборони України та рішення Кабінету Міністрів України щодо відчуження земельної ділянки площею 0,02 га, кадастровий номером 4624583000:06:000:0001 свідчить про наявність підстав для повернення цієї земельної ділянки на користь держави в особі Міністерства оборони України.

28 серпня 2023 року прокуратура звернулася до Міністерства оборони України з листом, в якому викладені виявлені фактичні порушень інтересів держави, однак, з відповіді на зазначений лист вбачається, що Міністерство оборони України самостійно не вживало заходів для витребування земельної ділянки з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002 на користь держави та не заперечує щодо звернення прокурора до суду з відповідним позовом, відтак незважаючи на наявне порушення речових прав та інтересів держави, Міністерство оборони України не вживає і найближчим часом не вживатиме заходів представницького характеру з метою захисту інтересів держави, що є підставою для звернення з позовом прокурора.

З наведених підстав просив витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Міністерства оборони України частину земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_2 , площею 0,01 га, кадастровий номер 4624583000:02:000:0002.

Оскаржуваним рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 12 лютого 2026 року в задоволенні позову заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави - в особі її органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах – Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно – експлуатаційний відділ м. Львова про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння - відмовлено.

Рішення суду оскаржив заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону Рихлюк Олексій Вікторович, подавши апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі, апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Покликається на те, що вищевказане рішення є незаконним, необгрунтовним, таким, що не відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Зазначає, що у 2021 році проведено інвентаризацію земель Навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисовець», в результаті якої встановлено, що в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624586900:06:000:1205, площею 322,2899 га, яка відноситься до земель оборони та передана для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України знаходиться земельна ділянка з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002 площею 0.01 га, яка перебуває у власності відповідача.

Вищезазначена земельна ділянка за цільовим призначенням належить до земель оборони, перебувала у користуванні Стрийського КЕЧ району та використовувалася для державних потреб, а відтак не могла бути передана в приватну власність, оскільки землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Оскільки землі оборони перебувають лише в користуванні Міністерства оборони України, а розпоряджається ними Кабінет Міністрів України, відтак виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право користування земельною ділянкою, що входить до складу земель оборони, однак Кабінетом Міністрів України відповідного рішення про припинення права постійного користування землями оборони та подальшої передачі спірної земельної ділянки у власність або користування іншим особам не приймалося.

Також звертає увагу, що набувач не може вважатись добросовісним, якщо він не виявив розумної обачності. Набувачі мали перевірити правову історію ділянки. Відсутність у попереднього власника документів про вилучення землі з відання Міноборони свідчить про ризиковість угоди.

Отже, витребування у цій справі земельної ділянки на користь її власника – держави відповідає критерію законності: воно здійснюється в зв`язку з порушенням низки вимог земельного законодавства, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

За таких обставин, результати розгляду судом першої інстанції позову прокурора по суті суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Відповідача в судове засідання, не з`явився, будучи повідомленим належним чином у відповідності до ст. 128 ЦПК України.

Отже, з урахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Сторони мали реальну можливість реалізувати свої процесуальні права з доведенням своєї позиції по справі, у тому числі через можливість брати участь в судовому засідання в режимі відеоконференції або через представника.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "ЮніонАліментаріаСандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися в судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Козачука О.О., представника позивача ОСОБА_2 та представника третьої особи Луців І.І. на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, який діє в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, суд першої інстанції виходив з того, що безоплатне витребування земельної ділянки площею 0,01 га, кадастровий номер 4624583000:02:000:0002, яка належить ОСОБА_1 на праві власності та її повернення у державну власність в особі Міністерства оборони України розцінюється як втручання державних органів у право на мирне володіння майном, суперечить принципові верховенства права та не забезпечить дотримання необхідного балансу між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав відповідача. Крім того, як зазначено у рішенні Європейського Суду з прав людини у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду зважаючи на наступне.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Судом першої інстанції встановлено, що у 1983 році на підставі рішення Львівського облвиконкому №5 від 1972 року, погодженого розпорядженням Ради Міністрів України УРСР № 187рс від 1972 року, Стрийській КЕЧ району, правонаступником якої на даний час є Квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, як структурному підрозділу Міністерства оборони видано державний акт серії Б № 040573 на право безстрокового та безоплатного користування землями загальною площею 10892,0 га, наданими для будівництва, що розташовані в урочищі «Тисовець», Сколівського району, Львівської області.

Вказані землі відносяться до військового містечка № НОМЕР_2 , де розташована Навчально-спортивна база зимових видів спорту «Тисовець».

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 02 червня 2017 року № 487/с/5-17 надано КЕВ м. Львова дозвіл на розроблення з урахуванням вимог державних стандартів, норм і правил у сфері землеустрою технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель орієнтовною площею 10892.0 га, розташованих за межами населеного пункту на території Сколівського району.

У 2021 році на замовлення Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Приватним підприємством «Кайлас-К» проведено інвентаризацію земель навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисовець».

В процесі проведення інвентаризації земельної ділянки військового містечка № НОМЕР_2 навчально-спортивної бази зимових видів спорту «Тисовець» виявлено, що межа використання земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова не відповідає межі земельної ділянки згідно з державним актом на право користування землею серії Б № 040573 від 1983 року у зв`язку з тим, що розташовані земельні ділянки сторонніх землевласників та землекористувачів.

З врахуванням відомостей, отриманих в результаті інвентаризації земель було сформовано земельні ділянки площею 322, 2899 га, 57,7307 га; 0,0265 га, загальна площа яких становить 380,0471 га.

Під час проведення вказаної інвентаризації встановлено, що в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624586900:06:000:1205 площею 322, 2899 га, яка відноситься до земель оборони та передана для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України, знаходиться земельна ділянка з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002, площею 0,01 га.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (інформаційна довідка № 362150362 від 17 січня 2024 року) земельна ділянка з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002, площею 0, 01 га, належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 891 від 05 серпня 2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Ломакіною О.Я.

При цьому, як зазначено прокурором в позовній заяві та позивачем у письмових поясненнях, до цього земельна ділянка із зазначеним кадастровим номером перебувала у власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу № 1043 від 28 вересня 2013 року.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що право власності є непорушним, і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

У постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18) зазначено, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, провадження № 12-128гс19).

Для застосування такого ефективного та правомірного способу захисту права власності, як віндикація, не вимагається дезавуювати (скасовувати, визнавати незаконними, недійсними тощо) усі проміжні рішення та правочини, на підставі яких чи у зв`язку з виконанням яких попередні набувачі спірного майна ставали їх зареєстрованими власниками (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2025 року у справі № 911/906/23).

За змістом статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, не заборонених законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 2 ЗК України визначено, що відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на види. Одним із яких є землі оборони.

Згідно статтею 70 ЗК України землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ. Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством України.

На виконання вищевказаної норми наказом Міністра оборони України № 483 від 22 грудня 1997 року затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями (далі – Положення № 483).

Згідно з пунктом 45 Положення № 483 передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Пунктом 5 постанови ВР УРСР №562-ХІІ встановлено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України №561-ХІІ, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування.

Тобто, передача місцевим органам влади території, в яку входить у тому числі спірна земельна ділянка, здійснювалася за нормативно детермінованою процедурою, яка встановлювала необхідність отримання згоди Міністра оборони України.

При цьому, процесуальна форма передачі відповідних територій з прийняттям ЗК України №2768-ІІІ не змінилася, оскільки відповідно до частини 4 статті 77 згаданого нормативного акта в редакції від 25.10.2001, яка за своєю природою є бланкетною, порядок використання земель оборони встановлюється законом. У свою чергу, наведена правова норма відсилає до цитованих приписів Положення № 483.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про використання земель оборони» та ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України (ст. 2.Закону України «Про використання земель оборони»).

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Згідно зі статтею 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24 надано правовий висновок, що належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

Звертаючись з позовними вимогами, заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, який діє в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, просить повернути земельну ділянку площею 0,01 га, кадастровий номер 4624583000:02:000:0002, яка належить на праві власності ОСОБА_1 у власність держави в особі Міністерства оборони України, тобто не інакше як безоплатно витребувати її в останнього власника.

Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Визначальним для вирішення цієї справи є встановлення того, чи входить спірна земельна ділянка до земель оборони фонду.

Факт віднесення спірної земельної ділянки, до земель оборони підтверджується наявними в справі документами проведеної інвентаризації, де встановлено, що в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4624586900:06:000:1205 площею 322, 2899 га, яка відноситься до земель оборони та передана для розміщення та постійної діяльності Збройних Сил України, знаходиться земельна ділянка з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002, площею 0,01 га, яка належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 891 від 05 серпня 2022 року, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Ломакіною О.Я.

Таким чином, наведені вище докази у своїй сукупності підтверджують належність спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002, площею 0,01 га, до земель оборони.

Водночас, відповідач ОСОБА_1 не надав доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що належна йому земельна ділянка накладається на землі оборони.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що спірна земельна ділянка, яка знаходиться у межах земель оборони, вибула з державної власності у спосіб, що не передбачений законодавством, без згоди постійного користувача.

Покликання суду першої інстанції, на презумпцію правомірності договорів купівлі-продажу № 1043 від 28 вересня 2013 року та дарування № 891 від 05 серпня 2022 року, які є чинними, як на підставу, серед іншого, для відмови в задоволені позовних вимог прокурора є безпідставним, оскільки не вимагається (скасовувати, визнавати незаконними, недійсними тощо) усі проміжні рішення та правочини, на підставі яких чи у зв`язку з виконанням яких попередні набувачі спірного майна ставали їх зареєстрованими власниками.

Враховуючи те, що при набутті у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, яка у подальшому відчужена відповідачу ОСОБА_4 на підставі договору дарування, була відсутня згода Міністра оборони України та Кабінету міністрів України, така відноситься до земель державної власності, які належать до земель оборони, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що кінцевий набувач - відповідач у справі ОСОБА_1 набув у власність земельну ділянку, площею 0,01 га, з кадастровим номером 4624583000:02:000:0002, незаконно, оскільки вона вибула із земель державної власності у спосіб, що не передбачений законодавством, та без згоди постійного користувача, а тому наявні правові підстави для витребувана цієї земельної ділянки на користь держави в особі Міністерства оборони України.

Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінити наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі №914/2618/16, від 20 липня 2022 року у справі №923/196/20 зазначала, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній основі сторони не несуть жодних обов`язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно.

Добросовісність та розумність належить до фундаментальних засад цивільного права. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Добросовісний набувач – особа, яка не знала і не могла знати про те, що набуває майно, яке продавець не має права йому відчужувати.

Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387,388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими,що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Відповідно до частини четвертої статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Такі висновки викладені Верховним Судом у постанові від 16.08.2023 р. у справі №161/2552/21.

Згідно зі ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням національних особливостей та фактичних обставин справи, оскільки оцінці підлягає не тільки поведінка органів держави-відповідача, але і самого скаржника.

Спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, відносилась до земель оборони та вибула з володіння у постійного землекористувача із порушення встановленого законодавством України порядку, а відповідач ОСОБА_1 набув право на земельну ділянку на підставі безоплатного цивільно-правового договору, тому втручання у право останнього відповідає як положенням ст. 388 ЦК України, так і критеріям законності, легітимності та пропорційності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

В контексті оцінки пропорційності втручання держави у право власності ОСОБА_4 та забезпечення "справедливого балансу" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи, суд враховує поведінку усіх осіб, пов`язаних з незаконним вибуттям земельної ділянки з володіння держави а також правовому статусу спірної земельної ділянки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

На підставі викладеного вище, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню, на підставі п.1, п.4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону, який діє в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, задовольнити.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 12 лютого 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким позовом заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави - в особі її органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах – Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Квартирно – експлуатаційний відділ м. Львова про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння – задовольнити.

Витребувати в ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави в особі Міністерства оборони України частину земельної діялнки військового містечка № НОМЕР_2 , площею 0,01га, кадастровий номер 4624583000:02:000:0002 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону(ЄДРПОУ:38326057;розрахунковий рахунок: IBAN НОМЕР_3 ; МФО:820172) суму сплаченого судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі 3028 грн. та за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3633,60 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складений 04 листопада 2026 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді Савуляк Р.В.

Цяцяк Р.П.