Рішення від 03 листопада 2026 р. у справі №462/9957/25 — Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/9957/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

04 листопада 2026 року Залізничний районний суд м.Львова в складі:

головуючого – судді Колодяжного С.Ю.

з участю секретаря судового засідання Задорожної Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Львові в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу,

встановив:

ОСОБА_1 через свого представника та систему «Електронний суд» 12.12.2025 року звернувся в суд із позовною заявою, в якій просить стягнути солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на його користь 590157,18 грн.

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 14.10.2025 року ОСОБА_1 доручив ОСОБА_2 придбати для нього будівельні матеріали, у зв?язку з чим надав останньому 472 000 грн. Оскільки ОСОБА_2 будівельні товари не купив та кошти не повернув, 12.11.2025 року відповідач власноручно написав розписку, в якій зобов?язався до 24.11.2025 року повернути суму боргу у розмірі 472 000 грн., відсотки за користування коштами на підставі ст.536 ЦК України у розмірі 10 % від суми боргу за кожний день прострочення за період з 14.10.2025 року по 24.11.2025 року, та відсотки на підставі ч.2 ст.625 ЦК України - штрафні санкції у розмірі 10% від суми боргу в разі прострочення один місяць, 25% від суми у разі прострочення три місяці, 50 % від суми боргу в разі прострочення шість місяців. Однак, ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконав, жодних коштів йому не повернув. Оскільки на час отримання коштів ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_3 , вважає, що борг за договором позики повинен бути стягнутий солідарно з подружжя ОСОБА_4 . У зв?язку з наведеним, просить позов задовольнити, стягнути з відповідачів на його користь основну суму боргу у розмірі 472 000 грн., відсотки на підставі ст.536 ЦК України у розмірі 64506,53 грн. за період з 14.10.2025 року по 24.11.2025 року, та відсотки на підставі ст.625 ЦК України 53650,65 грн. за період з 25.11.2025 року по 25.12.2025 року.

Ухвалою Залізничного районного суду м.Львова від 19.01.2026 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження. Відповідачам встановлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву.

14.07.2026 року в порядку ст.200 ЦПК України судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання 26.10.2026 року позивач не з`явився, хоча про дату, час і місце проведення такого був повідомлений належним чином, при цьому 23.08.2026 року представник позивача подав заяву, в якій просить розглядати справу за його відсутності за наявними у справі доказами, що є його правом, передбаченим ч.3 ст.211 ЦПК України.

Відповідачі, які належним чином були повідомлені про час, день та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися, відзиву, заяви про розгляд справи за їх відсутності не подали, про причини своєї неявки суд не повідомили.

За таких обставин, відповідно до ст.280 ЦПК України, враховуючи відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи, суд вважає за можливе ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши подані докази, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дослідивши та перевіривши усі обставини справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з положеннями ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що відповідно до розписки від 12.11.2025 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримав 14.10.2025 року у ОСОБА_1 аванс на закупівлю будівельних матеріалів в сумі 472 000 грн., та зобов?язався, у зв?язку з нездійсненням ним закупівлі будівельних матеріалів, повернути ОСОБА_1 отриманий аванс у розмірі 472 000 грн. до 24.11.2025 року, сплатити 10% місячних (120 % річних) від суми боргу за кожний день користування коштами за період з 14.10.2025 року по 24.11.2025 року на підставі ст.536 ЦК України, а у випадку прострочення повернення авансу у строк до 24.11.2025 року ОСОБА_2 зобов?язався сплатити штрафні санкції на підставі ст.625 ЦК України, а саме: за прострочення повернення авансу, якщо строк прострочення перевищує один місяць, в розмірі 10 % від простроченої суми; за прострочення повернення авансу, якщо строк прострочення перевищує три місяці, в розмірі 25 % від простроченої суми; за прострочення повернення авансу, якщо строк прострочення перевищує 6 місяців, в розмірі 50 % від простроченої суми (а.с.10).

Відповідно до ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положеннями статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори). Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов`язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частина друга статті 205 ЦК України).

Частиною першою статті 206 ЦК України передбачено, що усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Положеннями частини другої статті 642 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Згідно з ч.1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За приписами ст.525, 526 цього Кодексу зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аванс (попередня оплата) це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (постанова Верховного Суду від 21.02.2018 року по справі № 910/12382/17; постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року по справі № 918/631/19).

Разом з тим, позивач вважає, що після складання розписки 12.11.2025 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики, тобто відбулась заміна боргу позиковим зобов`язанням (новація). Щодо даного твердження позивача суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами (новація). У випадках передбачених законом або договором, новація може здійснюватися щодо декількох первісних зобов`язань.

Статтею 1053 ЦК України визначено, що за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що не виключається за домовленістю сторін заміна первісного зобов`язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, новим позиковим зобов`язанням між тими ж сторонами.

Частиною першою статті 1049 ЦК України визначено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно зі статтею 598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах встановлених законом або договором

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Умовами здійснення новації є, по-перше, двостороння угода (домовленість), по-друге, дотримання форми такого правочину (новаційного договору), тобто у формі, передбаченій для укладання договору позики (частина друга статті 1053 ЦК України), а по-третє, це дійсність первинного зобов`язання.

Відповідно до частин другої і четвертої статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.

З огляду на зміст статті 604 ЦК України ознаками новації є: спосіб припинення зобов`язання; вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов`язання);є двостороннім правочином (договором); нове зобов`язання пов`язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов`язання новим, а не на зміну цього зобов`язання.

Деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення.

До умов новації згідно вимог закону віднесено наступні: нове зобов`язання повинне пов`язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов`язання іншим, а «домовленість про новацію», про яку йдеться у частині другій статті 604 ЦК України, - це договір про заміну зобов`язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов`язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов`язання (недійсність первинного зобов`язання веде до недійсності і нового зобов`язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов`язаними первинним зобов`язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов`язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов`язання новим. Умови новації є необхідними і достатніми для вчинення новації.

Отже, новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання.

Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання.

Відповідно до п. 66 Постанови Верховного Суду від 11 січня 2024 року у справі № 541/1530/21 важливою умовою новації є наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, оскільки за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд із новим. Підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання новим.

Верховний Суд констатує, що новацією є заміна саме зобов`язання, яким є виконання особою певної дії на користь іншої сторони на нове, яким є виконання тією ж особою на користь тієї ж сторони іншої дії, характерним для новації є саме укладення нового зобов`язання, а не зміна його частини, що є підставою для припинення попереднього зобов`язання.

Водночас зміна строків виконання зобов`язання не є новацією, оскільки не змінює саме зобов`язання - дію, яку повинна виконати одна сторона на користь іншої.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що розписка від 12.11.2025 року не змінює саме зобов`язання ОСОБА_2 сплатити ОСОБА_1 грошові кошти, а саме дію, яку повинна виконати одна сторона на користь іншої, а змінює лише суму залишку боргу та строк виконання такого зобов`язання.

Отже, у зв`язку з тим, що зміна суми боргу та строків виконання зобов`язання не є новацією, оскільки не змінює саме зобов`язання, тобто дію, яку повинна виконати одна сторона на користь іншої, вказана розписка не є новацією в розумінні норм ст. 604 ЦК України.

Разом з тим, як установлено судом та не оспорюється сторонами, на момент звернення до суду з цим позовом та на час розгляду справи, договір будівельних робіт між сторонами не укладено, вони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому.

Таким чином, суд дійшов висновків про те, що сума, яка так і названа в розписці «аванс», фактично є авансом, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених ст.570 ЦК України, а саме не укладено договору будівельних робіт на виконання якого передано кошти.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеними Верховним Судом України у постанові від 17 червня 2021 року № 711/5065/15-ц (провадження №61- 18537св19).

Сума грошових коштів, що за своєю правовою природою є авансом, підлягає поверненню особі, яка їх сплатила, незалежно від того, з вини якої сторони не відбулося укладення договору.

У разі, коли сторони лише домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, сплачені в рахунок виконання договору платежі визнаються авансом і мають бути повернуті в тому розмірі, в якому вони надавалися.

Виходячи з системного аналізу вимог чинного законодавства, аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 910/12382/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 справа №918/631/19).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги в частині стягнення грошових коштів із ОСОБА_2 у розмірі 472000 грн, які є авансом, є обґрунтованими та підлягають до задоволення, оскільки вказані грошові кошти були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_1 є авансом, а відтак, підлягають поверненню.

Крім того, за приписами частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку (ч.2, 3 ст.545 ЦК України).

Отже, розписка є документом, що засвідчує виконання покупцем взятого на себе обов`язку (постанова Верховного Суду від 20.08.2020 року у справі № 826/1304/17).

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 13.12.2017 року №6-996 цс 17 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712 цс 19), від 25.05.2021 року у справі №149/1499/18 (провадження №14-48 цс 21).

Таким чином, знаходження оригіналу цієї розписки у позивача свідчить про те, що зобов?язання з повернення коштів не виконано, доказів протиправності знаходження оригіналу розписки у позивача суду не надано.

Виходячи з наведеного та враховуючи, що докази повернення позивачу ОСОБА_1 коштів, отриманих ОСОБА_2 , відсутні, суд дійшов висновку, що позов є обґрунтованим в частині стягнення 472 000 грн. в якості повернення суми авансу.

Щодо нарахування відсотків за ст.536 ЦК України, ст.693 ЦК України та ч.2 ст.625 ЦК України, то суд зазначає наступне.

На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст.536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця (ч.3 ст.693 ЦК).

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст.536 ЦК).

Отже, положення ст.536 та ч.3 ст.693 ЦК передбачають можливість для покупця нарахування на суму сплаченої ним продавцю попередньої оплати процентів за користування грошовими коштами. Порушення продавцем обов`язку щодо передачі товару, який був попередньо оплачений, надає покупцеві можливість стягнути з продавця проценти за користування чужими грошовими коштами.

Передбачені ст.536 та ч.3 ст.693 ЦК проценти за своєю правовою природою є винагородою (платою) за користування грошовими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (ст.1214 ЦК), та виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати набув також статусу кредитора за договором по відношенню до продавця до моменту передання йому такої продукції.

Підставами для застосування до правовідносин сторін ст.536 ЦК є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге – встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами (постанова Верховного Суду від 23.07.2025 у справі №910/9141/24).

За своєю правовою природою проценти є винагородою (платою) за користування грошовими коштами. Натомість неустойка є видом забезпечення виконання зобов`язання та за своєю правовою природою є штрафною санкцією, яка може застосовуватись до боржника у разі порушення ним зобов`язання (постанова Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі – Об`єднана палата) від 03.12.2021 у справі №910/14180/18).

Отже, передбачені статтею 536 та частиною третьої статті 693 Цивільного кодексу України проценти мають зовсім іншу правову природу, ніж неустойка (пеня, штраф), виступають способом захисту прав та інтересів покупця який, здійснивши оплату продукції на умовах попередньої її оплати набув також статусу кредитора за договором по відношенню до продавця до моменту передання йому такої продукції.

При цьому до моменту пред`явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, користування продавцем грошовими коштами попередньої оплати як сумою позики буде вважатися правомірним, на які покупець як кредитор може правомірно нараховувати проценти за користування.

Натомість після пред`явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України) за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, а користування продавцем цими коштами буде неправомірним.

У такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов`язання (з повернення попередньої оплати) та які є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима.

Наведені висновки узгоджуються та відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах Великої Палати Верховного суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, а також у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2020 року у справі № 916/4693/15.

З огляду на різну правову природу проценти, передбачені частиною третьою статті 693 ЦК України, не можуть бути ототожнені з неустойкою та процентами, передбаченими частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

З аналізу правової конструкції ч.3 ст.693 ЦК вбачається, що для стягнення процентів за користування грошовими коштами попередньої оплати необхідним є встановлення таких обставин: здійснення замовником попередньої оплати товару, її розмір; прострочення зобов`язання виконавцем щодо строків поставки товару.

Отже, для стягнення процентів за ч.3 ст.693 ЦК необхідна наявність факту прострочення виконання зобов`язань з передачі товару (передача товару не в строк). Сторона, яка має поставити товар, фактично має альтернативні дії: або передати товар з порушення строку, або повернути суму попередньої оплати (сплативши при цьому проценти на суму авансу).

Взагалі «термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх».

Вирішуючи питання щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України у випадку прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати товару, то у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Не є таким винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 ЦК України. З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов`язань на них поширюється дія положень частини другої статті 625 ЦК України За змістом статті 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов`язання, стягувана позивачем з відповідача сума інфляційних втрат та 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання. Оскільки, правовідношення, в якому у зв`язку із фактичним закінченням строку поставки у постачальника (продавця) виникло зобов`язання повернути покупцю суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов`язанням, відповідно на нього нараховуються інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, керуючись ст.536 та ч.3 ст.693 ЦК України, з яких вбачається, що договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця, та до моменту пред`явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати, тобто з 14.10.2025 року (день одержання суми від покупця) та до 11.11.2025 року (до моменту пред`явлення покупцем вимоги до продавця про повернення суми попередньої оплати, тобто укладення розписки) є правомірним нарахування відсотків у розмірі 10 % від суми боргу, що становить 44713,12 грн ((47200 (10%) / 31 день в жовтні х 18 днів в жовтні) + ((47200 (10%) / 30 днів в листопаді х 11 днів в листопаді) = 27406,45+17306,67).

Після пред`явлення покупцем продавцю такої вимоги (про повернення суми попередньої оплати відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України) за умови непоставки продавцем покупцю товару та неповернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати у продавця виникає грошове зобов`язання з повернення суми попередньої оплати, однак у такому випадку покупець втрачає право на нарахування продавцю на суму цих коштів процентів, передбачених частиною третьою статті 693 Цивільного кодексу України, та разом з цим набуває право на нарахування та стягнення з продавця процентів, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, що нараховуються внаслідок прострочення боржником (у даному випадку - продавцем) грошового зобов`язання (з повернення попередньої оплати).

Отже, з моменту пред`явлення покупцем продавцю такої вимоги (в даному випадку складанні розписки) 12.11.2025 року та до 25.12.2025 року (в межах заявлених позивачем вимог) нараховуються відсотки в порядку ст.625 ЦК України, так як передбачено договором – 10% від простроченої суми за кожний день прострочення, що становить 74395,57 грн ((51671,312 (10% від 472000+44713,12) /30 днів в листопаді х 19 днів в листопаді) + (51671,312 (10% від 472000+44713,12) /31 день в грудні х 25 днів в грудні).

Таким чином, із ОСОБА_2 підлягають стягненню кошти в розмірі 591108,69 грн (472000 грн + 44713,12 грн + 74395,57 грн), однак ОСОБА_1 заявляє позовні вимоги в розмірі 590157,18 грн та оскільки суд розглядає позов лише в межах позовних вимог і не вправі виходити за такі, то суд вважає обґрунтованим стягнення коштів в розмірі 590157,18 грн.

Щодо солідарної відповідальності відповідачів як боржників суд зазначає наступне.

Шлюб є підставою для виникнення прав та обов?язків подружжя (частина першої статті 36 СК України).

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв?язку і характер такого зв?язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім?ї.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім?ї. Так, у статті 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, створює обов?язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім?ї.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зроблено висновок, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім?ї. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім?ї.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тягар доведення обґрунтованості заявлених вимог за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред?явлених вимог, то у випадку їх не спростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (п.81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

При цьому, обов?язковому дослідженню у справах цієї категорії підлягають обставини того, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім?ї, чи підтверджено це відповідними доказами. При цьому з огляду на презумпцію спільності права власності подружжя доведення чи спростування факту використання отриманих за договором позики коштів на потреби сім`ї відповідачів має здійснювати той із подружжя, який її заперечує, тобто відповідач.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.03.2025 року у справі 753/17584/21.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що борг є спільним боргом подружжя, оскільки ОСОБА_2 отримав кошти, перебуваючи у шлюбі, а тому зобов?язання щодо повернення суми боргу покладається на них у солідарному порядку.

05.06.2026 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Львові ЛМУ МЮ України надано витребуванні ухвалою суду від 07.05.2026 року документи, з яких вбачається, що 09.11.2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 уклали шлюб, про що складено відповідний актовий запис №2718 від 09.11.2012 року. При цьому, згідно здійсненої перевірки, відповідно до даних державного реєстру актів цивільного стану громадян, факту реєстрації розірвання шлюбу не виявлено (а.с.88-89).

Враховуючи викладене, з урахуванням презумпції спільності права власності подружжя, тягар спростування якої покладений на того з подружжя хто її спростовує, відповідач ОСОБА_3 не надала до суду доказів того, що кошти, отримані ОСОБА_2 , були використані не в інтересах сім?ї, а на особисті потреби відповідача ОСОБА_2 , суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 несуть солідарний обов?язок повернення коштів.

Виходячи з наведеного та враховуючи, що докази повернення позивачу грошей ОСОБА_2 за авансом відсутні, а відповідачем ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що такий аванс було надано в особистих майнових інтересах, кошти за вказаним договором були використані ним одноособово, для його власних потреб та не в інтересах сім?ї, суд дійшов висновку, що позов в цій частині є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

За положеннями ст.141 ЦПК України, у разі задоволення позову судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.

Таким чином, із відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 слід стягнути по 2602,87 (5205,74:2) грн. понесених судових витрат зі сплати судового збору.

Керуючись ст.2, 4, 12, 13, 81, 82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 280-281 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов задовольнити.

Стягнути солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 590157 (п`ятсот дев`яносто тисяч сто п`ятдесят сім) грн 18 коп. боргу.

Стягнути із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 2602 (дві тисячі шістсот дві) грн. 87 коп. понесених судових витрат зі сплати судового збору.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складення повного судового рішення.

Відповідачі, яким повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення повного судового рішення.

Позивач, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання якого зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 ;

відповідачі – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання якого за адресою: АДРЕСА_2 ;

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання якої зареєстроване за адресою: АДРЕСА_3 .

Текст рішення складено 04.11.2026 року.

Суддя (підпис)

Згідно з оригіналом.

Суддя: С.Ю. Колодяжний