Суд: Одеський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: усунення перешкод у користуванні майном
Дата: 20 жовтня 2026 р.
Справа: №509/3338/23
Суддя: Драгомерецький М. М.
Номер провадження: 22-ц/813/828/26
Справа № 509/3338/23
Головуючий у першій інстанції Бочаров А. І.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21.10.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р. Д., Роїка Д. Я.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю представника позивача – Батуріна С. Є.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Перекрестов Сергій Володимирович, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Державного реєстратора Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області Соломикіної Інни Сергіївни, про усунення перешкод у користуванні,-
в с т а н о в и в:
19 червня 2023 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , Державного реєстратора Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області Соломикіної Інни Сергіївни про усунення перешкод у користуванні, який був обґрунтований тим, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 серпня 2021 року по цивільній справі №509/4277/16, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 були задоволені, крім вимоги про стягнення моральної шкоди, яка постановою Одеського апеляційного суду від 25 січня 2023 року була скасована, відповідачка була зобов`язана: усунути перешкоди у користуванні позивачкою належною їй земельною ділянкою; знести прибудову - коридор №3-7 площею 9,2 кв.м; забезпечити вільний доступ ОСОБА_2 до зовнішніх стін прибудов під літ. «А1» та літ «а1» житлового будинку №52-а; зменшити площу належного їй приміщення «№3-3» з 17,5 квадратних метрів до 15,3 квадратних метрів; звільнити захоплену нею частину належної ОСОБА_2 земельної ділянки площею 6 квадратних метрів та сплатити понесені ОСОБА_2 судові витрати в загальній сумі 22 022,80 гривень.
Не виконавши рішення суду від 30.08.2024 ОСОБА_1 виготовила новий технічний паспорт і звернулася до державного реєстратора Соломикіної І. С., яка зареєструвала право власності ОСОБА_1 без врахування змін у об`єктах нерухомості та виконання інших приписів суду, які була повинна здійснити відповідачка відповідно до рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 30.08.2021.
Вважаючи, що реєстрація відповідачкою права власності без виконання обов`язків, які були встановлені рішенням суду від 30.08.2021 продовжують порушувати її майнові права, Мелькова К. О. просила суд:
визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності ОСОБА_1 на її жилий будинок та
скасувати запис про право власності; зобов`язати державного реєстратора Соломикіну І. С. внести відомості про скасування права власності ОСОБА_1 на її жилий будинок;
стягнути з відповідачки на користь позивачки судові витрати в орієнтовній сумі 42 177,40 гривень.
Представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Білоус І. І., на позовну заяву був поданий відзив, у якому висловлені заперечення та вказано, що: позовна заява не містить інформації щодо наявності перешкод; позовні вимоги стосуються дій державного реєстратора і не стосуються дій відповідачки; до ОСОБА_1 не заявлено жодної вимоги крім стягнення судового збору; будинок належний ОСОБА_1 не є спірними нерухомим майном; позивачем не доведено, що реєстрацією прав власності відповідачки порушені права власності позивачки; заявлені позовні вимоги не є ефективними засобами захисту порушених прав та інтересів оскільки не відповідають змісту порушених прав та інтересів; право власності відповідача не є предметом спору; позивачем не вказано жодної підстави, передбаченої законом для відмови ОСОБА_1 у реєстрації права власності. В зв`язку з викладеним представник позивача просив суд у задоволенні позовних вимог позивачки відмовити і стягнути з позивачки ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 20 000,00 грн судових витрат, які пов`язані з оплатою нею отриманої професійної правничої допомоги.
Державний реєстратор Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області Соломикіна І. С. своїм процесуальним правом не скористалася і відзиву на позовну заяву суду не надала.
У судове засідання державний реєстратор Соломикіна І. С. не з`явилась про дату та місце розгляду справи сповіщена належним чином, заяви про відкладення справи до суду не подала.
За таких обставин суд вважає за можливе розглянути справу без участі відповідача по справі державного реєстратора Соломикіної І. С..
У судовому засіданні представник позивачки адвокат Батурін С.Є. позовні вимоги ОСОБА_2 підтримав у повному обсязі з мотивів викладених у позовної заяві та інших наданих ним процесуальних документах.
Представник відповідача адвокат Тимофієнко О. О. у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала з мотивів викладених у відзиві на позовну заяву та інших процесуальних документів, які надані суду представником ОСОБА_1 ..
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Державного реєстратора Великодолинської селищної ради Одеського району Одеської області Соломикіної Інни Сергіївни, про усунення перешкод у користуванні – задоволено повністю.
Рішення державного реєстратора Великодолинської селищної Ради Одеського району Одеської області Соломикіної Інни Сергіївни про державну реєстрацію прав власності від 11.04.2023 за індексним номером 67149430, яке було прийняте нею про державну реєстрацію за ОСОБА_1 (РНОКПП № НОМЕР_1 ) права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер 2718594951100 та запис про право власності 49884399 від 10.04.2023 визнано протиправними та скасовано їх;
зобов`язано державного реєстратора Великодолинської селищної Ради Одеського району Одеської області Соломикіну Інну Сергіївну внести відомості до Державного реєстру речових прав та інших державних реєстрів де реєструється право власності відомості про скасування права власності ОСОБА_1 (РНОКПП № НОМЕР_1 ) на жилий будинок під номером АДРЕСА_1 , яке було зареєстроване на підставі її рішення про державну реєстрацію прав власності від 11.04.2023 за індексним номером 67149430;
стягнуто з ОСОБА_1 (РНОКПП № НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в загальній сумі 22 147,20 гривень: з яких 2 147,20 гривень судовий збір, 20 000,00 гривень витрати на правничу допомогу.
Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області 01 жовтня 2025 року виправлені описки в тексті рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 вересня 2025 року, а саме зазначено, що правильно прізвище позивачки « ОСОБА_4 » замість помилково вказаного « ОСОБА_5 » та прізвище Державного реєстратора Великодалинської сільської ради Одеського району Одеської області « ОСОБА_6 » замість помилково вказаного « ОСОБА_7 ».
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Перекрестов Сергій Володимирович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову та провести перерозподіл судових витрат за наявними у справі доказами, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, а саме, позовна заява не містить інформації щодо наявності перешкод; позовні вимоги стосуються дій державного реєстратора і не стосуються дій відповідачки; до ОСОБА_1 не заявлено жодної вимоги крім стягнення судового збору; будинок належний ОСОБА_1 не є спірними нерухомим майном; позивачем не доведено, що реєстрацією прав власності відповідачки порушені права власності позивачки; заявлені позовні вимоги не є ефективними засобами захисту порушених прав та інтересів оскільки не відповідають змісту порушених прав та інтересів; право власності відповідача не є предметом спору; позивачем не вказано жодної підстави, передбаченої законом для відмови ОСОБА_1 у реєстрації права власності, судові витрати по справі не розподілені між сторонами у справі.
В судове засідання, призначене на 21 жовтня 2026 року об 14 год 30 хв з`явився представник позивача – Батурін С. Є., інші учасники справи до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (т. 2, а.с. 58-62).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі та у відзиві позивача ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Батурін Сергій Євгенович, на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (стаття 19 Конституції України).
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша–друга статті 319 ЦК України).
Згідно статті 321 ЦК України, право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Пунктом 1 частини першої статті 2 закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав – 03 лютого 2017 року, (надалі - Закон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини 1 статті 3 Закону №1952-IV).
У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.
Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV).
Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30.08.2021, ОСОБА_1 було встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 без отримання відповідних дозволів на будівництво господарських будівель та реконструкцію свого будинку у 2014 року почала самовільно будувати нові господарські будівлі та реконструювати приміщення у своєму будинку АДРЕСА_1 , що потягло за собою порушення прав власності ОСОБА_2 .. Крім того, внаслідок цих будівельних робіт була захоплена частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 та створені інші перешкоди у користуванні нею її будинком.
Після звернення ОСОБА_2 у листопаді 2016 року до суду з метою захисту своїх порушених прав суд 30 серпня 2021 року ухвалив рішення, за яким ОСОБА_1 була зобов`язана:
- усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_2 належною їй земельною ділянкою площею 0,1464 га з кадастровим номером 5123783500:02:002: 020867821, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав ОСОБА_2
- знести прибудову - коридор №3-7 площею 9,2 кв.м, яка позначена літерою «а3» у техпаспорті ОСОБА_1 від 10.06.2016, яка побудована на частині земельної ділянки належної ОСОБА_2 та яка перешкоджає доступу природного освітлення до належних ОСОБА_2 приміщень 2-4 та 2-8 будинку АДРЕСА_1 .
- забезпечити вільний доступ ОСОБА_2 до зовнішніх стін прибудов під літ. «А1» та літ «а1» житлового будинку АДРЕСА_1 по вказаній адресі зі сторони земельної ділянки будинку АДРЕСА_1 належного ОСОБА_1 шляхом відновлення проходу між прибудовою під літ «А1» будинку АДРЕСА_1 та прибудовою «А2» будинку АДРЕСА_1 , для чого зобов`язати її зменшити довжину стіни приміщень №3-3, №3-4 та №3-5 на 0,54 метри та знесення даху над цим проходом;
- зменшити площу належного їй приміщення «№3-3» з 17,5 квадратних метрів до 15,3 квадратних метрів.
- звільнити захоплену нею частину належної ОСОБА_2 земельної ділянки площею 6 квадратних метрів.
- стягнути з неї на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в сумі 25 000,00 гривень.
- стягнути з неї на користь ОСОБА_2 судові витрати, а саме: судовий збір, в сумі 1 522,80 (одна тисяча п`ятсот двадцять дві грн 80 коп) гривень; витрати пов`язані з оплати виготовлення «Технічного звіту, щодо виконання топографо-геодезичних робіт по зйомці земельної ділянки ОСОБА_2 в розмірі 3 500,00 (три тисячі п`ятсот) гривень та з оплати судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертиз в розмірі 4 500,00 ( чотири тисячі п`ятсот) гривень, а загалом 8 000,00 (вісім тисяч) гривень та витрати за надання правничої допомоги в загальному розмірі 12 500,00 (дванадцять тисяч п`ятсот) гривень (а.с. 10-15).
Постановою Одеського апеляційного суду від 25.01.2023 рішення суду І-ої інстанції було змінено - у задоволенні вимоги ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди було відмовлено, а решту позовних вимог, які були задоволені рішенням Овідіопольського районного суду від 30.08.2021 апеляційний суд залишив без змін (а.с. 16-21).
Верховний Суд своєю ухвалою від 13.04.2023 у відкритті касаційного провадження по справі №509/4277/16 відмовив в зв`язку з відсутністю підстав для перегляду справи у касаційному порядку (а.с. 22-24).
Відтак, оскільки рішення Овідіопольського районного суду від 30.08.2021 набрало законної чинності, то воно підлягало і підлягає виконанню у повному обсязі за винятком відшкодування моральної шкоди.
ОСОБА_2 пропонувала відповідачці добровільно виконати рішення суду, що підтверджено наданою нею «Пропозицією щодо добровільного виконання рішень судів» від 19.03.2023, однак її звернення з боку ОСОБА_1 було залишено без уваги (а.с. 25-27).
Так як ОСОБА_1 добровільно не побажала виконати рішення суду, то ОСОБА_2 звернулась до виконавчої служби з метою примусового виконання рішення суду і Овідіопольським ВДВС ПМУ МЮ (м. Одеса) 16 травня 2023 року було відкрито сім виконавчих проваджень: ВП №71815571; ВП №71816633; ВП №71818829; ВП №71819197: ВП №71819682; ВП №71817659 та ВП №71818589, а на майно боржника ОСОБА_1 був накладений арешт (а.с. 28-30).
Не зважаючи на те, що рішення суду від 30.08.2021 не було виконане, ОСОБА_1 звернулась до державного реєстратор Соломикіної І. С. яка 11 квітня 2023 року на підставі її заяви прийняла рішення 367149430 про державну реєстрацію прав власності ОСОБА_1 (а.с. 91).
З наданої представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Білоус І. І. копії реєстраційної справи 2718594951100 державного реєстратора Соломикіної І. С. вбачається, що ОСОБА_1 10 квітня 2023 року звернулась до реєстратора із заявою «Про державну реєстрацію прав» яка у цей день була зареєстрована за №54864821 (а.с. 75).
До заяви була додане додаткове рішення Овідіопольського районного суду від 28 червня 2018 року по справі 509/4646/13, яке було прийняте до рішення суду від 13.02.2021 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ в натурі частки майна яке перебуває спільній частковій власності та визнання права власності на майно (а.с. 86, 87).
Цим додатковим рішення було уточнене рішення суду від 13.02.2014 і між сторонами були визначені конкретні приміщення з вказівкою їх розмірів, які виділялись сторонам згідно даних технічного паспорту, який був складений 04.02.1994 фахівцями Овідіопольського РБТІ про що наголошено у додатковому рішенні.
Крім того, до заяви про реєстрацію права власності від 10.04.203 ОСОБА_1 додала Технічний паспорт від 23.03.2023 (витяг з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 03.04.2023); рішення VІІ сесії VІІ скликання Прилиманської сільради від 16.09.2016 про перейменування АДРЕСА_1 ; Державний акт на право власності на земельну ділянку ЯА №284983 від 30.06.2011 та Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №328692944 від 11.04.2023 (а.с. 78-90)
З цих документів та Витягу з державного реєстру речових прав №328693961 від 11.04.2023 (а.с. 92) вбачається, що право власності ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на підставі додаткового рішення від 22.06.2018 по справі №509/4646/13-ц відповідно до даних технічного паспорту, який був складений 04.02.1994 фахівцями Овідіопольського РБТІ.
Оскільки рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 серпня 2021 року встановлений факт самовільного з 2014 будівництва ОСОБА_1 , збільшення розмірів її приміщень, забудову проходу між будинками сторін, а також факт захоплення нею частини земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , і це рішення не виконане, то суд приходить до висновку, щодо безпідставності реєстрації прав власності ОСОБА_1 за її заявою від 10.04.2023.
Так, ОСОБА_1 на момент звернення 10.04.2023 із заявою до державного реєстратора про реєстрацію прав власності достовірно було відомо про невиконане нею рішення суду та наявності декількох виконавчих проваджень з примусового виконання цього рішення, тому суд вважає що вона свідомо не повідомила державного реєстратора по невідповідність даних у наданих нею документів до дійсних розмірів та конфігурації приміщень у належному їй будинку, а також не звільнення нею частини земельної ділянки ОСОБА_2 , яка була захоплена ОСОБА_1 під час самовільного будівництва.
Таким чином державний реєстратор не був освіченим про наявність рішення суду від 30.08.2021 по справі, а тому суд доходить до висновку, що нею було помилково прийняте рішення про реєстрацію прав власності ОСОБА_1 на будинок.
Посилання представника ОСОБА_1 на те, що право власності було зареєстроване відповідно до додаткового рішення суду від 22.06.2018 по справі 509/4646/13-ц суд до уваги не бере оскільки не виконане рішення суду від 30.08.2021, а дані 1994 року, які вказані у додатковому рішенні через самовільне будівництво не відповідають дійсним даним щодо розміру приміщень та земельних ділянок станом на 2023 рік.
Факт невиконання рішення суду від 30.08.2021 по справі 509/4277/16-ц станом на 11.04.2023 (дата прийняття державним реєстратором оскарженого рішення про реєстрацію прав власності ОСОБА_1 ) безспірно підтверджений ухвалою Овідіопольського районного суду від 06.02.2024 по справі №509/4277/16-ц яка була прийнята судом за заявою ОСОБА_1 про відстрочення виконання рішення суду від 30.08.2021 (а.с. 120-123),
Цією ухвалою суду від 06.02.2024 було встановлено, що станом на 06 лютого 2024 року (дата прийняття ухвали) ОСОБА_1 не виконала рішення суду від 30.08.2021, а тому суд з урахуванням її майнового стану відстрочив його виконання до закінчення опалювального сезону, тобто до 15 квітня 2024 року.
Більш того факт невиконання рішення суду від 30.08.2021 був підтверджений Поданням головного державного виконавця Овідіопольського ВДВС в Одеському районі Одеської області Південного МУМЮ (м. Одеса) Відвідчук К. Г. про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України, тобто за умисне невиконання та перешкоджання виконанню рішення суду (а.с. 162).
З цього подання вбачається, що ОСОБА_1 не тільки не виконує рішення суду, а й перешкоджає його примусовому виконанню.
За приписами ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З огляду на цю норму процесуального права суд не бере до уваги лист представника ОСОБА_1 від 23 травня 2024 року до Овідіопольського ВДВС про добровільне виконання нею рішення суду (а.с. 134, 135), оскільки це повідомлення нічим не підтверджено.
Крім того, суд вважає, що факт виконання рішення суду повинно бути підтверджено належними та допустимими доказами, якими є постанови державного виконавця про закриття (закінчення) виконавчих проваджень в зв`язку з виконанням їх боржником.
Оскільки відповідачкою ОСОБА_1 суду не надано жодної постанови державного виконавця про закриття (закінчення) будь якого з семи виконавчих проваджень, то у суду не має підстав вважати, що реєстрація прав власності ОСОБА_1 на будинок відбулася у відповідності до рішення суду від 30 серпня 2021 року.
Крім того, частиною 2 ст. 376 ЦК України встановлено, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна на чужій ділянці без згоди на те власника ділянки не може набути на нього право власності.
Згідно частини 4 ст. 376 ЦПК України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його ділянці, то це майно підлягає знесенню або самою особою яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.
ОСОБА_2 заперечує проти захоплення частини її земельної ділянки та наполягає на її звільнення.
Оскільки рішенням Овідіопольського районного суду від 30.08.2021 по справі №509/4277/16-ц, було встановлено, що будівництво ОСОБА_1 здійснювала на чужій земельній ділянці, яка не була відведена у встановленому порядку для цієї мети; об`єкти нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проєкту; а об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то за приписами ч. 5 ст. 82 ЦПК України ці обставини у спорі між тими самими особам у новій справі додаткового доказування не потребують.
Відповідно до ст. 41 Конституції України, ст. ст. 319, 321, 391 ЦК України та ст. ст. 152, 153 ЗК України право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права, а власник, у випадку будь-яких обмежень у здійсненні права володіння, користування та розпорядження своїм майном, навіть без позбавлення права володіння має право вимагати усунення відповідних перешкод.
Згідно ст. 16 ЦК та пп. «б» п. 3 ст. 152 ЗК України одними із способів захисту порушених прав є відновлення становища, яке існувало до порушення та припинення дії яка порушує право.
Так як рішенням суду встановлено порушення ОСОБА_1 майнових та земельних прав ОСОБА_2 , то вона має право подати право про усунення перешкод у користуванні своїм майном.
Велика Палата Верховного Суду від 13.07.2022 у постанові по справі №199/8324/19 вказала, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону №1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру прав
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 та 5 ст. 24 Закону №1952-IV не підлягає державній реєстрації майно, якщо заявлене речове право не підлягає державній реєстрації; подані документи не відповідають вимогам цього Закону і не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно і, крім того, якщо існують суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно.
Так як дані об`єкту нерухомості, щодо якого державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію не відповідають дійсним даним, то рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень від 11.04.2023 за індексним номером 67149430, яке було прийняте нею про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер 2718594951100 та запис про право власності 49884399 від 10.04.2023 підлягають скасуванню
За приписами ст. ст. 133, 137, 141 ЦПК України судові витрати у вигляді судового збору та витрати, які пов`язані з оплатою надання правничої допомоги підлягають відшкодуванню пропорційно розміру задоволених вимог на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови що про таке подання доказів буде заявлено стороною до закінчення судових дебатів.
Представником позивача на підтвердження понесених Мельковою К. О. судових витрат до суду подані: оригінал квитанції про оплату судового збору з оплати вимог немайнового характеру в сумі 2 147,20 грн; оригінал Договору про надання правової допомоги б/н від 05.06.2023 про оплату гонорару у твердій (фіксованій) сумі в розмірі 20 000,00 грн; чотири квитанції до прибуткових касових ордерів про оплату ОСОБА_2 гонорару, а саме: №51 від 05.06.2023 на суму 4 000,00 грн; №53 від 12.07.2023 на суму 4 000,00 грн; №57 від 19.08.2023 на суму 4 000,00 грн та №60 від 04.09.2023 на суму 8 000,00 грн з оплати отриманої позивачкою правничої допомоги в загальній сумі 20 000,00 грн, додаткову угоду від 03.06.2024 про внесення змін до договору про надання правової допомоги від 05.06.2023 та Розрахунок суми гонорару від 11.08.2025 згідно якого сторони підтвердили виконання обома сторонами обов`язків по договору від 05.06.2023 (а.с. 110, 111).
Посилаючись на діюче законодавство представник відповідача наголосив про зменшення суми судових витрат, які понесла позивачка до розміру у 2 000,00 грн (а.с. 114,115; 166-168).
У відзиві (а.с. 53-60) представник відповідача просив суд зобов`язати позивачку відшкодувати ОСОБА_1 , 20 000,00 грн судових витрат, які вона понесла з отримання нею правничої допомоги, а 04.03.2024 він подав заяву про стягнення судових витрат у якої просив стягнути з позивачки 33 000,00 грн витрат, які ОСОБА_1 понесла в зв`язку отриманням нею правничої допомоги (а.с. 114,115).
На підтвердження понесених нею судових витрат представник ОСОБА_1 надав суду: копію договору про надання правової допомоги адвокатом 00096 від 31.07.2023, де сторони вказали дві суми гонорару – 20 000,00 та 6 000 гривен; копію платіжної інструкції від 04.08.2023 про оплату ОСОБА_1 21 000,00 грн правової допомоги та опис виконаних адвокатом робіт станом на 07 лютого 2024 року (а.с. 116-119).
Суд звертає увагу на те, що докази, які були подані представником відповідача на підтвердження судових витрат ОСОБА_1 суперечливі, оскільки у договорі №00096 від 31.07.2023 сума гонорару, яка вказана цифрами становить 20 000,00 грн, а прописом 6 000,00 грн; за платіжною інструкцією від 04.08.2023, ОСОБА_1 оплатила 21 000,00 грн, а остаточно заявлена вимога на відшкодування 33 000,00 грн. Отже, суд вважає, що відповідач не визначився щодо розміру своїх судових витрат, що позбавляє суд прийняти рішення про суму, яку бажає відшкодувати відповідач.
Дослідивши матеріали справи суд вважає, що судові витрати які понесла ОСОБА_2 в зв`язку з оплатою нею гонорару адвоката за отримання правничої допомоги є співмірними з складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих ним послуг та виконаних робіт, з ціною позову, а головне із значенням справи для ОСОБА_2 , чиї права власності порушуються з 2014 року самовільним будівництвом, яке здійснювала відповідачка.
Відтак, оскільки суд позовні вимоги ОСОБА_2 задовольняє у повному обсязі, то підтверджені належними доказами судові витрати позивачки в сумі 22 147,20 грн підлягають задоволенню.
За цієї причини у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування ОСОБА_2 понесених відповідачкою судових витрат суд – відмовив.
Посилання відповідача ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Перекрестов Сергій Володимирович, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки позивачем не доведено належним чином, що відповідач ОСОБА_1 порушує право власності позивача на належні їй об`єкти нерухомости та те, що державну реєстрацію прав та їх обтяжень здійснено з порушення законодавства з порушенням її прав та законних інтересів, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24–25, п. 57)».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, в тому, що відповідач ОСОБА_1 тривалий час порушує права власності на нерухоме майно, належне позивачу, у тому числі зверненням до державного реєстратора з заявою про державну реєстрацію об`єктів самочинного будівництва. Оскільки дані об`єкту нерухомості, щодо якого державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію не відповідають дійсним даним, то рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень від 11.04.2023 за індексним номером 67149430, яке було прийняте нею про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер 2718594951100 та запис про право власності 49884399 від 10.04.2023 підлягають скасуванню. Отже, оскаржене рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень від 11.04.2023р. постановлене з порушенням встановленого законом порядку та порушує його законні права та інтереси. Й, навпаки, ОСОБА_1 надала суду належні, достовірні та достатні докази на спростування підстав позову.
Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16(пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/ підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 03.03.2021 №1527/13038/12, провадження №61-8204св20)».
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановив, що відповідач ОСОБА_1 тривалий час порушує права та законні інтереси позивача на нерухоме майно, належне їй.
Так, із наданої представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Білоус І. І. копії реєстраційної справи 2718594951100 державного реєстратора Соломикіної І. С. вбачається, що ОСОБА_1 10.04.2023 звернулась до реєстратора із заявою «Про державну реєстрацію прав» яка у цей день була зареєстрована за №54864821 (а.с. 75).
До заяви була додане додаткове рішення Овідіопольського районного суду від 28 червня 2018 року по справі 509/4646/13, яке було прийняте до рішення суду від 13 лютого 2014 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ в натурі частки майна, яке перебуває у спільній частковій власності та визнання права власності на майно (а.с. 86, 87).
Цим додатковим рішення було уточнене рішення суду від 13.02.2014 і між сторонами були визначені конкретні приміщення з вказівкою їх розмірів, які виділялись сторонам згідно даних технічного паспорту, який був складений 04.02.1994 фахівцями Овідіопольського РБТІ про що наголошено у додатковому рішенні.
Крім того, до заяви про реєстрацію права власності від 10.04.203 ОСОБА_1 додала Технічний паспорт від 23.03.2023 (витяг з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 03.04.2023); рішення VІІ сесії VІІ скликання Прилиманської сільради від 16.09.2016 про перейменування АДРЕСА_1 ; Державний акт на право власності на земельну ділянку ЯА №284983 від 30.06.2011 та Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №328692944 від 11.04.2023 (а.с. 78-90)
З цих документів та Витягу з державного реєстру речових прав №328693961 від 11.04.2023 (а.с. 92) вбачається, що право власності ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на підставі додаткового рішення від 28.06.2018 по справі 509/4646/13-ц відповідно до даних технічного паспорту, який був складений 04.02.1994 фахівцями Овідіопольського РБТІ.
Оскільки рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 30 серпня 2021 року встановлений факт самовільного з 2014 року будівництва ОСОБА_1 , збільшення розмірів її приміщень, забудову проходу між будинками сторін, а також факт захоплення нею частини земельної ділянки, яка належить ОСОБА_2 , і це рішення не виконане, то суд дійшов висновку, щодо безпідставності реєстрації прав власності ОСОБА_1 за її заявою від 10.04.2023.
Так, ОСОБА_1 на момент звернення 10.04.2023 із заявою до державного реєстратора про реєстрацію прав власності достовірно було відомо про невиконане нею рішення суду та наявності декількох виконавчих проваджень з примусового виконання цього рішення, тому суд вважає що вона свідомо не повідомила державного реєстратора по невідповідність даних у наданих нею документів до дійсних розмірів та конфігурації приміщень у належному їй будинку, а також не звільнення нею частини земельної ділянки ОСОБА_2 , яка була захоплена ОСОБА_1 під час самовільного будівництва.
Таким чином державний реєстратор не був освіченим про наявність рішення суду від 30.08.2021 по справі, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку, що нею було помилково прийняте рішення про реєстрацію прав власності ОСОБА_1 на будинок.
Оскільки рішенням Овідіопольського районного суду від 30.08.2021 по справі №509/4277/16-ц, було встановлено, що будівництво ОСОБА_1 здійснювала на чужій земельній ділянці, яка не була відведена у встановленому порядку для цієї мети; об`єкти нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; а об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то за приписами ч. 5 ст. 82 ЦПК України ці обставини у спорі між тими самими особам у новій справі додаткового доказування не потребують.
За таких обставин, дані об`єкту нерухомості, щодо якого державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію не відповідають дійсним даним, то рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень від 11.04.2023 за індексним номером 67149430, яке було прийняте нею про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер 2718594951100 та запис про право власності 49884399 від 10.04.2023 підлягають скасуванню
Верховний Суд у постанові від 24.01.2020 у справі №910/10987/18 зробив правовий висновок про те, що «пункт 1 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Згідно статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Подібний висновок викладений в постанові ВП Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15».
У пункті 75 постанови від 28.10.2020 у справі №910/10963/19 Верховний Суд зробив наступний правовий висновок: «За змістом пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі також - Закон України №1952) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
У частині другій статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній до 16.01.2020, яка діяла на час прийняття оскаржених рішень, звернення з позовом у цій справі) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Однак згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України №1952 викладено у новій редакції.
Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України №1952 (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення судових рішень у даній справі), на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України №1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року, тобто на час ухвалення оскаржуваних рішень у даній справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав, тому доводи скаржників про необхідність застосування позивачем такого способу судового захисту, який в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати йому відновлення порушеного права касаційним судом відхиляються».
Таким чином, з метою досягнення мети цивільного судочинства, передбаченої статтею 2 ЦПК України, а саме - ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, суд першої інстанції обґрунтовано вважав за необхідне скасувати відповідні рішення державного реєстратора, на підставі яких внесено записи про право власності на спірне майно.
Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивача та правом відповідача на об`єкти нерухомого майна, колегія суддів надає перевагу захисту прав позивача, оскільки відповідач набула прав на спірне майно з порушенням встановленому законом порядку.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судові витрати не розподілені між відповідача пропорційно задоволених вимог та витрати на професійну правничу допомогу є завищеними не приймаються до уваги, оскільки вони є необґрунтованими.
Суд першої інстанції правильно вирішив питання про розподіл судових витрат у справі.
Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.
На переконання суду апеляційного інстанції, такі дії відповідача з метою позбавити позивачів права на спірне майно, необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення прав та законних інтересів позивачів, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини як на підставу та умови надання захисту судом.
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне – 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що, оскільки дані об`єкту нерухомості, щодо якого державний реєстратор прийняв рішення про реєстрацію не відповідають дійсним даним, то рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав власності та їх обтяжень від 11.04.2023 за індексним номером 67149430, яке було прийняте нею про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер 2718594951100 та запис про право власності 49884399 від 10.04.2023 року підлягають скасуванню.
Таким чином, позивачем ОСОБА_2 в судовому засіданні доведено належним чином те, що відповідач порушує її права на спірне нерухоме майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, правові висновки Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне майно, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову в повному обсязі.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Перекрестов Сергій Володимирович, залишити без задоволення, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 13 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 02 жовтня 2026 року.
Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький
Р. Д. Громік
Д. Я. Роїк
Оригінал: reyestr.court.gov.ua