Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №522/15962/24-Е — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1104/26

Справа № 522/15962/24-Е

Головуючий у першій інстанції Косіцина В. В.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М. М.,

суддів колегії Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі Узун Н. Д.,

за участю ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представника Мартинчука В. В., Должикової Л. Л.,

переглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Костинюк Юрій Дмитрович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 про витребування майна із чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

30 вересня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння, в якій позивач просить витребувати у ОСОБА_3 на свою користь квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , а також здійснити розподіл судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири від 23.02.2018, посвідченого приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрованого у реєстрі за №645, який укладений між ОСОБА_4 (мати) та ОСОБА_1 (син) був власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 23.02.2018 (далі - Квартира).

Договір дарування укладався за згодою другого із подружжя, ОСОБА_5 (батько).

Після раптової смерті ОСОБА_5 , ОСОБА_4 звернулась із позовом до Приморського районного суду м. Одеси про визнання договору дарування квартири від 23.02.2018, посвідченого приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрованого у реєстрі за №645, недійсним. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.03.2023 по справі №522/4009/22, яке постановою Одеського апеляційного суду від 13.12.2023 залишено без змін, визнано договір дарування квартири від 23.02.2018, посвідченого приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрованого у реєстрі за №645 – недійсним. Фактично рішення першої інстанції ґрунтувалось на показах та доказах, які надала ОСОБА_3 (рідня сестра ОСОБА_1 )

Також зазначено, що ОСОБА_4 після отримання повного тексу постанови Одеського апеляційного суду, яке було складено 28.12.2023 та дізнавшись, що ОСОБА_1 готує касаційну скаргу, у терміновому порядку 16.01.2024 перереєструвала квартиру на себе, і відразу 26.01.2024 подарувала квартиру своїй донці ОСОБА_3 , що фактично і є підтвердженням дійсності мети того позову.

Поміж цим, ОСОБА_1 не погоджуючись із прийнятими рішеннями першої і апеляційної інстанції, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою. Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 касаційну скаргу задоволено, скасовано рішення першої та апеляційної інстанції, а справу направлено на новий розгляд та зробивши висновки: «Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину і якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі договору дарування за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру, що свідчить про наявність у нього на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно.

Установивши, що ОСОБА_1 дійсно мав на меті купити спірну квартиру у батьків, але через відсутність коштів сторонами була обрана така форма правочину як дарування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, послався лише на показання свідків та не зазначив, на підставі яких інших доказів, які він оцінив, суд дійшов такого висновку.

При цьому суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_5 і останній надавав згоду на її безоплатне відчуження відповідачу та надалі не оспорював договір дарування. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 повернув спірну квартиру сім`ї свого батька шляхом видачі довіреності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що у період з 15 жовтня 2019 року (дата видачі довіреності) до 18 грудня 2021 року (дата смерті ОСОБА_5 ) батько відповідача не вчинив ніяких дій з повернення спірної квартири у власність сім`ї (власність свою та дружини)».

Виходячи із висновків зроблених Верховним Судом при перегляді тієї справи, у суду першої інстанції відсутні законні правові підстави для задоволення позивних вимог.

Тобто, після скасування Верховним Судом рішень першої і апеляційної інстанції на підставі яких право власності на квартиру перейшло до ОСОБА_4 , законним власником квартири на тепер є ОСОБА_1 ..

Однак, у зв`язку тим, що ОСОБА_4 подарувала квартиру свої донці ОСОБА_3 , яка на теперішній час нею володіє, вважаємо незаконно, то ОСОБА_3 є відповідачем у цій справі, а тому з моменту скасування Верховним Судом рішень першої і апеляційної інстанції по справі №522/4009/22, у ОСОБА_1 виникло право про витребування квартири із чужого незаконного володіння, тобто від ОСОБА_3 ..

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі №522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння – задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 1493764051101.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 12 112 гривень.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Костинюк Ю. Д. звернулась до суду із апеляційною скаргою. В якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом вимог матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, ОСОБА_3 , її представника ОСОБА_7 та ОСОБА_4 , які підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, а також ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 , які заперечували щодо задоволення апеляційної скарги та просили залишити її без задоволення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).

Крім того, частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності – це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Незаконне володіння - це володіння без відповідної правової підстави; як незаконне розцінюється і таке володіння, коли особа, набуваючи річ, не знала і не могла знати, що набуває її не від власника (добросовісний набувач).

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором – також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

У постанові від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (провадження №12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) та інших.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 23.02.2018, реєстровий номер 645, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу – Бежаном Андрієм В`ячеславовичем, що підтверджується інформаційною довідкою з ДРРП від 25.08.2025 №440720005.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року у справі №522/4009/22 позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 23.02.2018, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрований у реєстрі за №645.

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Шляпіної Л. М. залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року залишено без змін.

На підставі зазначеного рішення, 16 січня 2024 року право власності на зазначену квартиру було зареєстровано за ОСОБА_4 , що підтверджується інформаційною довідкою з ДРРП від 25.08.2025 №440720005.

Відповідно до інформаційної довідки з ДРРП від 25.08.2025 №440720005, 26 січня 2024 року право власності на зазначену квартиру ОСОБА_4 було відчужено на користь ОСОБА_3 на підставі договору дарування, реєстровий номер 230, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу – Бежаном Андрієм В`ячеславовичем.

Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №522/4009/22 касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Колісника Андрія Івановича задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Задовольняючі позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив із того, що квартира АДРЕСА_2 вибула з володіння ОСОБА_1 на підставі рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року у справі №522/4009/22, яке було скасовано постановою Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №522/4009/22 з направленням справи на новий розгляд.

Верховний Суд приймаючи постанову виходив з того, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину і якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі договору дарування за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру, що свідчить про наявність у нього на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно, що ОСОБА_1 дійсно мав на меті купити спірну квартиру у батьків, але через відсутність коштів сторонами була обрана така форма правочину як дарування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, послався лише на показання свідків та не зазначив, на підставі яких інших доказів, які він оцінив, суд дійшов такого висновку. При цьому суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і останній надавав згоду на її безоплатне відчуження відповідачу та надалі не оспорював договір дарування. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 повернув спірну квартиру сім`ї свого батька шляхом видачі довіреності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що у період з 15 жовтня 2019 року (дата видачі довіреності) до 18 грудня 2021 року (дата смерті ОСОБА_5 ) батько відповідача не вчинив ніяких дій з повернення спірної квартири у власність сім`ї (власність свою та дружини).

Тому, суд касаційної інстанції констатував, що висновки судів не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.

Останнім набувачем квартири є відповідачка – ОСОБА_3 , яка набула право власності на зазначений об`єкт нерухомого майна на підставі договору дарування, від 26.01.2024, реєстровий номер 230, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу – Бежаном А. В..

При цьому, вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови ВП ВС від 05.12.2018 у справі №522/2110/15-ц, від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц).

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд перевіривши доводи позивача та заперечення відповідачки, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Окрім того, суд першої інстанції вірно зазначив, що добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав (близькі за змістом висновки у постановах ВП ВС від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (пункт 37), від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (пункт 6.45), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 53)).

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки ВП ВС щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (зокрема, постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (зокрема, постанови від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.66)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 року у справі №908/976/19 (провадження №12-10гс21) зазначено, що «перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України».

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна, з`ясовуючи чи знала/могла знати вказана особа про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб.

Так, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року, що залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року набрало законної сили 13 грудня 2023 року.

Державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на зазначений об`єкт нерухомого майна була проведена 23 січня 2024 року та вже 26 січня 2024 року ОСОБА_4 відчужила спірний об`єкт нерухомого майна своїй доньці ОСОБА_3 на підставі безоплатного договору – договору дарування від 26.01.2024, реєстровий номер 230, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу – Бежаном Андрієм В`ячеславовичем.

ОСОБА_3 не може вважатися добросовісним набувачем зазначеного об`єкта нерухомого майна, оскільки, такий об`єкт був переданий їй у власність матір`ю на підставі безвідплатного договору (договору дарування) через три дні після того, як право власності на зазначений об`єкт нерухомого майна було зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі рішення суду по справі, в якій сама ОСОБА_3 була допитана в якості свідка.

Тому, враховуючи той факт, шо квартира АДРЕСА_2 вибула з володіння ОСОБА_1 на підставі рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року у справі №522/4009/22, яке було скасовано постановою Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №522/4009/22 з направленням справи на новий розгляд, беручи до уваги те, що ОСОБА_3 набула право власності на нього на підставі безоплатного договору, укладеного з матір`ю, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 зазначає, що суд першої інстанції не дослідив статут та суть справи №522/4009/22 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, яка є ключовою для вирішення даної справи по суті, адже в ній вирішується питання дійсності правовстановлюючого документа, який покладено в обґрунтування позову. Постановою Верховного Суду від 11.09.2024 у справі попередні рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд (через неповне дослідження фіктивності договору). Станом на 01 жовтня 2025 року справа перебуває на розгляді в Приморському районному суді м. Одеси, справа не завершена, право позивача не поновлено.

Однак колегія суддів не приймає до уваги дані твердження апеляційної скарги з огляду на наступне.

Так, як вже було встановлено матеріалами справи, провадженні Приморського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №522/4009/22 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, в якому позивачка просить визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 23.02.2018, посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрований у реєстрі за №645.

23 лютого 2018 року ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровуваний), уклали договір дарування квартири, згідно якого ОСОБА_4 передає безоплатно у власність, а ОСОБА_1 приймає квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , житловою площею 24,0 кв.м, загальною площею 45,0 кв.м.

На момент ухвалення судом рішення в даній справі, цивільна справа №522/4009/22 не була розглянута, однак за положеннями ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Колегія суддів зазначає, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду із позовом до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння квартири, та на момент ухвалення судом рішення в даній справі, договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 23.02.2018, посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А.В. та зареєстрований у реєстрі за №645, був та є чинним на теперішній момент, презумпція правомірності такого не спростована, а тому зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Окрім того, встановлено, що суд першої інстанції в повному обсязі дослідив суть справи №522/4009/22 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, в тому числі взяв до уваги висновки викладені в постанові Верховного Суду в постанові від 11.09.2024.

В апеляційній скарзі також зазначено, що ОСОБА_3 отримала майно, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , на законних підставах – на підставі договору дарування від 26.01.2024, зареєстрованого відповідно до чинного законодавства, на момент укладання договору дарування жодних заборон чи обтяжень на об`єкт не було. ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, оскільки не була поінформована про судовий розгляд Верховним Судом прави №522/4009/22, а отже, укладаючи договір дарування, не знала та не могла знати і передбачити будь-які правові наслідки.

Щодо вищезазначених тверджень апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

У постанові ВП ВС від 10.04.2024 у справі №520/8065/19 (провадження №14-150цс23) зазначено: «Відповідачка «…» одержала спірне нерухоме майно за безвідплатними договорами - договорами дарування. Відповідно до частини 3 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої. Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Частинами 1-2 статті 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі. Натомість застосовується стаття 387 та частина 3 статті 388 ЦК України, відповідно до яких власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним за безвідплатними договорами. Тому ВП ВС вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння». Аналогічний висновок міститься у постанові ВП ВС від 09.11.2021 (справа №466/8649/16-ц (провадження №14-93цс20)).

У постанові Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №205/6645/19 (провадження №61-17021св20) зазначено, що у разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі статті 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої.

Верховний Суд у постанові від 26.09.2023 (справа №756/5565/21, провадження №61-2923св22) зазначив, що на останнього набувача квартири не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття ним права власності на спірну квартиру, яка вибула з власності територіальної громади у незаконний спосіб; витребування квартири у ОСОБА_3 не порушує принцип пропорційності втручання у її право власності.

Тому, оскільки квартира АДРЕСА_2 вибула з володіння ОСОБА_1 на підставі рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року у справі №522/4009/22, яке було скасовано постановою Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №522/4009/22, та враховуючи, що ОСОБА_3 набула право власності на неї на підставі безоплатного договору, укладеного з матір`ю, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про наявність підстав для задоволення позову та витребування із чужого незаконного володіння спірного об`єкта нерухомого майна. Витребування квартири у ОСОБА_3 не порушує принцип пропорційності втручання у її право власності.

Не приймаються до уваги також твердження апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції були порушені припущення при накладанні арешту за ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року в даній справі, оскільки зазначене не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду. Окрім того, ОСОБА_3 в разі не погодження із ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року про застосування заходів забезпечення позову, не була позбавлена можливості оскаржити таку ухвалу в апеляційному порядку, однак таким правом не скористалась.

Не можуть бути також в даному випадку підставою для скасування рішення суду в даній справі посилання представника ОСОБА_3 на те, що суд першої інстанції неправомірно відмовив в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі третьої особи – ОСОБА_4 , яка є дарувальником квартири за договором від 26.01.2024, оскільки зазначене само по собі не свідчить про незаконність судового рішення, оскільки таке рішення прийняте з додержанням норм матеріального і процесуального права та на підставі повного з`ясування обставин справи.

Окрім того, ухвалою Одеського апеляційного суду від 03 червня 2026 року було задоволено клопотання представника ОСОБА_3 - адвоката Костинюка Юрія Дмитровича про залучення до справи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимоги щодо предмета спору. Залучено ОСОБА_4 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, в даній цивільній справі.

На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, заперечення відповідачки, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Інші доводи наведені в апеляційній скарзі щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм процесуального права не є суттєвими та такими, що призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Крім того, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Костинюк Юрій Дмитрович залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 02 листопада 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда