Постанова від 20 жовтня 2026 р. у справі №911/3177/25 — Північний апеляційний господарський суд

Суд: Північний апеляційний господарський суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Господарське

Категорія: оренди

Дата: 20 жовтня 2026 р.

Справа: №911/3177/25

Суддя: Тищенко О.В.

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" жовтня 2026 р. Справа№ 911/3177/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Сибіги О.М.

Мальченко А.О.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 21.10.2026,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 (повний текст рішення складено 07.08.2026)

у справі №911/3177/25 (суддя Саванчук С.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія"

про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рух справи

До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява (вх. №7484/25 від 14.10.2025) Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" (позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" (відповідач) про стягнення заборгованості, в якій позивач просив стягнути з відповідача 943 651,80 грн. гарантійного платежу, 48 092,68 грн. інфляційних втрат, 18 847,17 грн. 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на виконання пунктів 3.4. - 3.6. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023, Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" здійснило на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" платежі з призначенням "гарантійний платіж". Невикористану та неповернуту частину гарантійного платежу, яка заявлена до стягнення в межах цієї справи, позивач визначив у розмірі 943651,80 грн.

Позивач зазначав, що 11.02.2025 Договір суборенди припинив дію з ініціативи Орендодавця на підставі Повідомлення про розірвання Договору суборенди приміщення № 270723-01 від 27.07.2023 за вих. № 2210-01. У зв`язку із припиненням дії Договору, позивач вважає подальше утримання відповідачем сплаченого гарантійного платежу безпідставним та заявляє його до стягнення на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

На обґрунтування своєї позиції позивач посилався на пункт 9.5. Договору, відповідно до якого гарантійний платіж може бути використаний Орендодавцем у разі виникнення у Суборендаря будь-якого поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання за Договором, при цьому, про використання або зарахування гарантійного платежу Орендодавець повинен негайно письмово повідомити Суборендаря.

Позивач також заперечував проти посилань відповідача на несвоєчасне повернення об`єкта суборенди як на підставу для неповернення гарантійного платежу. На думку позивача, утримання гарантійного платежу та заявлення вимог про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення приміщення призводить до подвійного застосування до нього відповідальності за одне й те саме порушення. При цьому, позивач посилається на наявність у провадженні Господарського суду Київської області справи № 911/2904/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення об`єкта суборенди у розмірі подвійної плати за найм речі.

Щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України, позивач виходив з того, що кошти гарантійного платежу, сплачені ним на виконання Договору, після припинення договірних правовідносин підлягають поверненню, оскільки відповідач не має підстав для їх подальшого утримання.

Крім того, позивач посилався на частину 2 статті 625 Цивільного кодексу України та зазначав що відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання з повернення гарантійного платежу. За розрахунком позивача, прострочення розпочалося з 12.02.2025, у зв`язку з чим за період з 12.02.2025 до 12.10.2025 на суму основного боргу нараховано 48092,68 грн інфляційних втрат та 18847,17 грн трьох процентів річних. При цьому, доданий до позовної заяви розрахунок інфляційних втрат та трьох процентів річних виконаний позивачем на суму 943651,00 грн, тоді як у прохальній частині позовної заяви основна вимога визначена в розмірі 943651,80 грн.

З огляду на викладене, позивач заявив до стягнення з відповідача 943651,80 грн гарантійного платежу, 48092,68 грн інфляційних втрат та 18847,17 грн трьох процентів річних, що загалом становить 1010591,65 грн.

Короткий зміст заперечень проти позову та пояснень

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що гарантійний платіж був сплачений позивачем виключно на виконання умов Договору суборенди приміщення № 270723-01 від 27.07.2023 та є договірним способом забезпечення виконання зобов`язань Суборендаря, а тому правові підстави для його повернення відсутні.

На думку відповідача, пунктом 9.5. Договору сторонами прямо погоджене право Орендодавця використовувати гарантійний платіж у випадку виникнення у Суборендаря будь-якого поточного чи простроченого грошового або майнового зобов`язання за Договором. При цьому, використання гарантійного платежу є реалізацією погодженого сторонами механізму забезпечення виконання договірних зобов`язань, а не безпідставним утриманням коштів.

Відповідач стверджував, що після дострокового припинення дії Договору позивач не виконав свого обов`язку щодо своєчасного повернення об`єкта суборенди, оскільки приміщення було повернуто лише 11.04.2025, тобто, після припинення договірних відносин, у зв`язку з чим, у позивача виникло майнове зобов`язання перед відповідачем, яке відповідно до умов пункту 9.5. Договору давало останньому право використати гарантійний платіж.

Відповідач наголошував, що доводи позивача щодо подвійного притягнення до юридичної відповідальності є помилковими, оскільки використання гарантійного платежу відповідно до умов Договору та застосування передбачених договором заходів відповідальності мають різну правову природу. Відтак, на думку відповідача, положення статті 61 Конституції України, у даному випадку, застосуванню не підлягають.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" у письмових поясненнях наголошувало, що:

- будь-які договірні правовідносини з оренди нежитлових приміщень за адресою: Київська область, Бучанський район, с. Білогородка (село Білогородка), вулиця Компресорна (вулиця Компресорна), будинок 3 з Товариством з обмеженою відповідальністю «ВЕСКО ІНВЕСТ» у ТОВ «Міжнародна логістична компанія» станом на день розгляду справи відсутні;

- гарантійний (забезпечувальний) платіж на підставі положень Господарського та Цивільного кодексу України, є виключно договірним засобом забезпечення виконання зобов`язань Орендаря/суборендаря за Договором. Гарантійний платіж зазвичай утримується Орендодавцем/ суборендодавцем протягом строку дії Договору як забезпечення сплати Орендарем/суборендарем на користь Орендодавця/суборендодавця простроченої заборгованості передбачених Договором платежів, а також виконання Орендарем/суборендарем інших обов`язків за Договором;

- згідно п. 9.5. Договору суборенди - орендодавець має право за рахунок Гарантійного платежу погасити прострочену заборгованість суборендаря грошового чи майнового характеру, а в разі відсутності грошових чи майнових зобов`язань з боку орендодавця зарахувати його за останній місяць суборенди;

- в Акті приймання-передачі (повернення) приміщення від 11.04.2025 року Сторони зазначили, що претензій до приміщення не мають, письмових претензій від Орендодавця не надходило, Договір суборенди припинено і згідно документів гарантійний платіж не зараховувався за останній місяць суборенди, тому є підстави вважати що гарантійний платіж не був використаний, події гарантованих таким платежем не настали і він підлягає поверненню як безпідставно набуте майно/ грошові кошти;

- ТОВ «Міжнародна логістична компанія», як власник логістичного комплексу в Київській області, в своїх договорах оренди з Орендарями передбачає обов`язкову умову - сплату гарантійного платежу, як засіб забезпечення виконання зобов`язань Орендаря, і вразі його не використання, відсутності претензій, він підлягає поверненню.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду Київської області від 12.05.2026 позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" 943 651,80 грн гарантійного платежу, 25 681,71 грн інфляційних втрат, 14 271,11 грн 3 % річних, 11 803,25 грн витрат зі сплати судового збору.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог мотивовано тим, що оскільки відповідач не довів використання, зарахування, повернення гарантійного платежу або наявності іншої передбаченої Договором підстави для подальшого утримання коштів, невикористаний гарантійний платіж у розмірі 943651,80 грн підлягає поверненню позивачу відповідно до умов Договору.

Після фактичного повернення приміщення 11.04.2025, та за відсутності доведеного використання або зарахування гарантійного платежу, у відповідача були відсутні передбачені Договором підстави для подальшого утримання невикористаних коштів.

Оскільки гарантійний платіж не був повернутий позивачу, з 12.04.2025 відповідач прострочив виконання відповідного грошового зобов`язання.

Перевіривши розрахунок позивача та здійснивши перерахунок у межах установленого періоду прострочення та розрахункової бази 943651,00 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог щодо стягнення 14271,11 грн трьох процентів річних, нарахованих за період з 12.04.2025 по 12.10.2025, та 25681,71 грн інфляційних втрат, нарахованих за період з квітня по вересень 2025 року.

У частині стягнення 4576,06 грн трьох процентів річних та 22410,97 грн інфляційних втрат належить відмовити, оскільки відповідні нарахування здійснені за період до виникнення прострочення відповідача.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" звернулося 31.08.2026 до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі "Електронний суд" 31.08.2026, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Також просив відшкодувати судовий збір за подачу апеляційної скарги та витрати на професійну правничу допомогу.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при ухваленні оскаржуваного рішення порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному дослідженні доказів та з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступного:

- судом не надано належної оцінки умовам п. 9.5. Договору та не враховано, що він регулює порядок дій у разі порушення як грошового, так і майнового зобов`язання за Договором;

- обов`язок з надання повідомлення покладається на відповідача виключно у разі використання гарантійного платежу, яке можливо лише за наявності простроченого грошового зобов`язання за Договором;

- станом на день припинення дії Договору, на 11.02.2025, у позивача перед відповідачем було відсутнє прострочене грошове зобов`язання за Договором, відповідно, гарантійний платіж використаний відповідачем не був, обов`язку з надання повідомлення у відповідача не виникло;

- натомість, позивачем було прострочено майнове зобов`язання за Договором - не повернуто об`єкт суборенди разом з актом прийому-передачі приміщення у визначений повідомленням строк; відповідно, за наявності двох передбачених умовами п. 9.5. Договору підстав (порушене майнове зобов`язання за Договором та не підписання акту), гарантійний платіж був правомірно не повернутий позивачу;

- в даному випадку гарантійний платіж виконує штрафну функцію, оскільки сторони в Договорі добровільно погодили право не повернення гарантійного платежу внаслідок порушення зобов`язань за Договором та за наявності передбачених п. 9.5.Договору підстав;

- суд першої інстанції вірно встановив договірний характер правовідносин сторін, факт порушення позивачем майнового зобов`язання за Договором та передбачене п. 9.5. Договору право відповідача не повертати гарантійний платіж, проте, дійшов хибного висновку про відсутність у відповідача підстав для неповернення гарантійного платежу за Договором;

- порушивши норми процесуального права (ст. 86 ГПК України), не надавши повної, всебічної та об`єктивної оцінки умовам Договору та наявному в матеріалах справи доказу - акту прийому-передачі приміщення від 11.04.2025, суд першої інстанції помилково встановив, що передбачена п. 9.5. Договору підстава для неповернення гарантійного платежу, у зв`язку із відмовою позивача від підписання акту приймання-передачі приміщення, відповідачем не доведена;

- суд першої інстанції не вірно врахував умови п. 2.6. Договору та помилково встановив, що він регулює спеціальний порядок фіксації ухилення або невмотивованої відмови від підписання Акту передачі-приймання приміщення за умовами якого, приміщення вважається повернутим із моменту його огляду визначеною Договором комісією та складання Акту про звільнення приміщення, і за відсутності доказів такого комісійного огляду, складання акту про звільнення приміщення або вчинення інших дій з фіксації відмови позивача від підписання акту, суд дійшов висновку, що відмова позивача від підписання акту приймання-передачі, відповідачем не доведена, проте, положення п. 2.6. Договору регулюють не порядок відмови від підписання акту, а в разі прийняття відповідачем за власним бажанням відповідного рішення, порядок самостійного звільнення приміщення від майна позивача, і судом не враховано, що відповідач не реалізував таке право, відповідно, обов`язок зі складання акту про звільнення приміщення у відповідача не виник;

- пунктом 2.5. Договору передбачено право (не обов`язок) відповідача у випадку не передання об`єкта суборенди або відмови позивача від підписання Акту самостійно звільнити приміщення від майна позивача; виключно у випадку реалізації відповідачем відповідного права застосовуються положення 2.6. Договору, які регулюють порядок самостійного звільнення відповідачем приміщення від майна позивача;

- відсутність в матеріалах справи акту комісійного огляду про звільнення приміщення жодним чином не свідчить про те, що позивач від підписання акту не відмовлявся і не спростовує факт порушення позивачем майнового зобов`язання за Договором та відмови позивача від підписання акту;

- Акт передачі-приймання приміщення від 11.04.2025, складений між ТОВ «ТІС Україна» та ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ», підписаний керівником та скріплений печаткою лише ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ», підпису та печатки ТОВ «ТІС Україна» акт не містить, а відсутність на акті підпису та печатки ТОВ «ТІС Україна» прямо свідчить про те, що складений та підписаний ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ» акт було передано на підпис позивачу, проте, він не був підписаний останнім;

- станом на день звернення позивача із позовною заявою до суду, спір між сторонами фактично не виник, оскільки від позивача на адресу відповідача не надходило жодної вимоги щодо повернення гарантійного платежу, яка була б залишена відповідачем без реагування/задоволення, що призвело до необхідності позивача звернення до суду за захистом свого порушеного права, у зв?язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню повністю, а провадження у справі № 911/3177/25 - закриттю з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України;

- внаслідок грубого порушення норм процесуального права, суд першої інстанції не надав правильної оцінки умовам Договору, не врахував наявний в матеріалах акт від 11.04.2025, як доказ відмови позивача від підписання акту, який знаходився у розпорядженні позивача і був поданий безпосередньо позивачем до суду разом з позовною заявою;

- передбачені ст. 625 ЦК України штрафні санкції за порушення грошового зобов`язання не підлягають нарахуванню у спірних правовідносинах, оскільки гарантійний платіж є не грошовим зобов`язанням, а видом забезпечення, а відтак, не підпадає під регулювання ст. 625 ЦК України.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

21.09.2026 до Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, і який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду з огляду на ст. ст. 119, 263 Господарського процесуального кодексу України, і у якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Доводи позивача у відзиві зводяться до наступного.

Підставою скасування рішення суду першої інстанції та закриття провадження у справі, скаржник обґрунтовує, зокрема: не застосуванням судом першої інстанції ч. 2 ст. 530 ЦК України в зв`язку з відсутністю вимоги про повернення гарантійного платежу, як перешкоди для виникнення прострочення; на відсутність предмета спору та необхідність закриття провадження у справі за п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України; неврахування судом першої інстанції природи гарантійного платежу як його «штрафної функції»; незастосовність ст. 625 ЦК України до зобов`язання з повернення гарантійного платежу; неможливість застосування умов п. 2.5 і 2.6 Договору суборенди приміщення № 270723-01 від 27.07.2023, як таких, що не регулюють порядок фіксації відмови від підписання акта, проте, жодного з цих доводів відзив і заперечення відповідача в суді першої інстанції не містили, поважних причин, з яких вони не були заявлені в суді першої інстанції, скаржник не наводить. Відзив відповідача також не містив заперечень щодо розміру гарантійного платежу, щодо розміру та методики нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних. Відтак, у силу ч. 4 ст. 165 та ч. 1, 5 ст. 269 ГПК України нові доводи скаржника спрямовані на перегляд обставин, які він не оспорював у суді першої інстанції, не можуть бути підставою для скасування рішення.

Судом першої інстанції правомірно зроблено висновок про те, що у разі використання або зарахування гарантійного платежу Орендодавець зобов`язаний був негайно письмово повідомити про це Суборендаря, а матеріали справи не містять доказів направлення відповідачем позивачу передбаченого пунктом 9.5. Договору письмового повідомлення про використання або зарахування всієї чи частини гарантійного платежу. Відповідач також не надав документів, з яких можливо було б установити, в рахунок якого конкретного грошового або майнового зобов`язання позивача, у якому розмірі та з якої дати відповідач використав або зарахував гарантійний платіж.

Суд першої інстанції правомірно зробив висновок про те, що саме звернення відповідача з окремим позовом до суду у справі №911/2904/25 про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення приміщення, свідчить про реалізацію ним передбаченого Договором окремого способу захисту та одночасно доводить факт невикористання гарантійного платежу в рахунок вимог, заявлених у судовій справі. Наявність, розмір та обґрунтованість відповідної вимоги є предметом розгляду у справі №911/2904/25, та в межах цієї справи судом не вирішувалось.

Як зазначено у п.9.5 Договору, гарантійний платіж може бути використано Орендодавцем у випадку виникнення у Суборендаря перед Орендодавцем будь-якого поточного або простроченого, грошового або майнового зобов`язання за Договором, як це передбачено п. 9.5 Договору. Крім того, відповідно до умов Договору гарантійний платіж міг бути не повернутий у разі доведеної відмови Суборендаря від підписання акта приймання-передачі, про що правомірно зазначено судом першої інстанції. Обов`язок підписання акту передачі-приймання приміщення не є ні грошовим, ні майновим зобов`язанням, в розумінні умов Договору, за яким може виникнути прострочення.

Платіжна функція гарантійного платежу полягає у можливості його зарахування в рахунок орендної плати за останній місяць суборенди за одночасної наявності передбачених останнім абзацом пункту 9.5. Договору умов.

Суд першої інстанції правомірно відхилив цю підставу неповернення платежу не через відсутність акта комісійного огляду за п. 2.6 Договору, як стверджує відповідач у своїй апеляційній скарзі, а через відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів самої відмови: доказів передання акта позивачу для підписання, пред`явлення вимоги про його підписання, письмової відмови позивача або вчинення ним дій, які б однозначно свідчили про відмову.

Відсутність підпису однієї із сторін на документі є свідченням лише відсутності такого підпису та жодним чином не підтверджує його передачі для підпису такій стороні та/або її відмови від підпису такого акту. Сам факт повернення приміщення саме 11.04.2025 сторонами не заперечується.

Відповідачем не надано будь-яких доказів на підтвердження надання на підпис позивачу складеного та/або підписаного Орендодавцем Акту передачі-приймання приміщення у день припинення дії Договору, не надано доказів на підтвердження факту відмови Суборендаря від підписання такого Акту та/або його відхилення. Відтак, відповідачем не доведено правових підстав неповернення гарантійного платежу позивачу після закінчення строку дії Договору.

Доводи апеляційної скарги про те, що п. 2.6 Договору регулює лише порядок самостійного звільнення приміщення Орендодавцем, є довільним трактування його змісту відповідачем, з огляду на умови зазначеного пункту Договору про зміну статусу приміщення з орендованого на повернуте поза волею Суборендаря (без його активних дій - самовільного звільнення) у випадку відхилення або невмотивованої відмови від підписання Акту передачі-приймання Приміщення протягом 3 (трьох) календарних днів з дати закінчення строку дії Договору.

Щодо доводів апеляційної скарги про не врахування судом першої інстанції положення ст. 530 ЦК України, позивач наголошував, що ані закон, ані Договір не встановлюють обов`язкового досудового порядку для вимоги про повернення гарантійного платежу.

Щодо доводів апеляційної скарги про протиправне користування позивачем приміщенням з 11.02.2025 по 11.04.2025, то такі твердження не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції та правильності застосування норм матеріального права, оскільки правові наслідки користування приміщеннями після закінчення строку договору оренди визначені ст.785 ЦК України.

Щодо моменту виникнення прострочення суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що строк виконання обов`язку з повернення невикористаного гарантійного платежу пов`язаний Договором із завершенням забезпечуваних цим платежем зобов`язань, а не з пред`явленням окремої вимоги.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №911/3177/25 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Гончаров С.А., Сибіга О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.09.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 у справі №911/3177/25 залишено без руху, запропоновано апелянту усунути недоліки, а саме надати докази, що підтверджують доплату судового збору у розмірі 3 152,36 грн.

08.09.2026 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якого долучено докази доплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.09.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 у справі №911/3177/25, розгляд справи призначено на 30.09.2026.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2026 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів - задоволено.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2026 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів - задоволено.

У зв?язку з оголошенням повітряної тривоги, з метою недопущення створення загрози життю та здоров`ю учасників справи, суддів та працівників апарату Північного апеляційного господарського суду, розгляд справи призначеної на 30.09.2026 не відбувся.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2026 розгляд справи №911/3177/25 призначено на 21.10.2026 о 15 год. 15 хв. в приміщенні Північного апеляційного господарського суду за адресою: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1 літера А. Зал судових засідань №16 (2 поверх). Судове засідання по справі №911/3177/25 призначено у режимі відеоконференції 21.10.2026 о 15 год. 15 хв. в приміщенні Північного апеляційного господарського суду за адресою: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1, літера А. Зал судових засідань №16 (2 поверх).

У зв`язку з перебуванням судді Гончарова С.А. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 19.10.2026 у справі №911/3177/25 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Мальченко А.О., Сибіга О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2026 прийнято справу №911/3177/25 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 колегією суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Мальченко А.О., Сибіга О.М.

Відповідно до статті 64 Конституції України права громадян на звернення до суду та отримання правничої допомоги не можуть бути обмежені, а мають реалізовуватися з урахуванням умов існуючого воєнного стану.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав, в умовах воєнного стану.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

В судове засідання 21.10.2026 з`явились представники відповідача (скаржника) - Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" (Ряполова-Радченко Г.О. (в залі суду)), позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" (Старжинський В.В., який приймав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції), третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" (Хабалюк Д.О., який приймав участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції).

Представник відповідача (скаржника) - Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" в судовому засіданні 21.10.2026 підтримала доводи апеляційної скарги, просила суд апеляційну скаргу задовольнити та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Представник позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" в судовому засіданні 21.10.2026 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив суд відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Представник третьої особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" в судовому засіданні 21.10.2026 надав пояснення щодо суті спору.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як встановлено судом апеляційної інстанції, і що не заперечувалось учасниками спору, Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" є власником нежитлових приміщень, розташованих за адресою: Київська область, Бучанський район, село Білогородка, вулиця Компресорна, будинок 3, до яких також входять спірні у справі приміщення.

За Договором оренди приміщення №12/10-20 від 12.10.2020, частина зазначених приміщень перебувала в користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ".

Як підтверджується наявними матеріалами справи та вірно встановлено судом першої інстанції, і що перевірено судом апеляційної інстанції, між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ", як Орендодавцем (далі - відповідач/Орендодавець), та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА", як Суборендарем (далі - позивач/Суборендар), укладений Договір суборенди приміщення № 270723-01 від 27.07.2023 (далі - Договір).

У преамбулі Договору зазначено, що об`єкт суборенди перебуває у користуванні Орендодавця на підставі Договору оренди приміщення № 12/10-20, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пірхою І.С. 12.10.2020 за реєстровим номером № 2912, що укладений Орендодавцем із Товариством з обмеженою відповідальністю "МІЖНАРОДНА ЛОГІСТИЧНА КОМПАНІЯ", визначеним у Договорі як Власник. Орендодавець підтвердив та гарантував, що ним отримана належним чином оформлена згода Власника на укладення Договору суборенди на строк та на умовах, передбачених цим Договором.

Відповідно до пункту 1.1. Договору, Орендодавець надає Суборендарю, а Суборендар приймає в тимчасове платне використання на умовах суборенди складські приміщення другої черги Логістичного терміналу з сервісним обслуговуванням автотранспорту "AMTEL" класу "А" на умовах, встановлених Договором.

Згідно з пунктами 1.2. та 1.3.1. Договору, Термінал розташований за адресою: Київська область, Бучанський район, с. Білогородка, вул. Компресорна, 3, а до складу об`єкта суборенди входить складське приміщення площею 4032,7 кв. м.

Пунктом 1.6. Договору визначений строк суборенди: з моменту передачі приміщення за Актом приймання-передачі приміщення до 31.07.2025.

Відповідно до пункту 2.1.Договору, приміщення повинно бути передане Орендодавцем та прийняте Суборендарем згідно з Актом приймання-передачі приміщення, що підписується сторонами не пізніше 01.08.2023.

Згідно з пунктом 2.4. Договору, Суборендар повинен повернути приміщення Орендодавцю не пізніше дати закінчення строку суборенди, у стані, зазначеному в Акті передачі-приймання, з урахуванням нормального зносу.

Пунктом 2.5 Договору визначено, що у випадку непередання Суборендарем Орендодавцю об?єкта суборенди в день закінчення строку дії Договору або дострокового припинення дії Договору, або відмови Суборендаря підписати Акт передачі-приймання приміщення, Орендодавець має право звільнити приміщення від майна Суборендаря, що знаходиться в ньому та використовувати приміщення на свій розсуд. Якщо протягом 5 банківських днів Суборендар не відвантажить майно з території терміналу, Орендодавець не буде нести відповідальності за збереження такого майна.

Пунктом 2.6. Договору визначено, що у випадку відхилення або невмотивованої відмови від підписання акту передачі-приймання приміщення протягом 3 календарних днів з дати закінчення строку дії договору, приміщення вважається повернутим Орендодавцю з моменту його огляду комісією у складі 2 представників Орендодавця, 1 представника охорони терміналу та 1 незалежної особи складання ними акта про звільнення приміщень.

Пунктом 3.1. Договору передбачено, що Суборендар зобов`язаний вносити плату за користування приміщенням та інші платежі в розмірах, у порядку та строки, обумовлені Договором.

Відповідно до пункту 3.2.1. Договору, орендний платіж за складські приміщення за період суборенди після підписання Акта приймання-передачі приміщення з 01.09.2023 до 31.07.2025 встановлюється за ставкою 160,00 грн за 1 кв. м, без урахування податку на додану вартість, за один календарний місяць.

Пунктом 3.4. Договору передбачено, що Суборендар протягом трьох місяців з дати підписання сторонами Акта приймання-передачі приміщення сплачує додатково гарантійний платіж (депозит) за останній місяць суборенди приміщення вартістю місячного орендного платежу, з урахуванням податку на додану вартість, а саме: 35 % - у перший місяць оренди, 35 % - у другий місяць оренди та 30 % - у третій місяць оренди.

Згідно з пунктом 3.5. Договору, сторони погодили індексацію гарантійного платежу та визначили, що до гарантійного платежу застосовуються умови індексації, передбачені пунктом 3.6. Договору.

Відповідно до пункту 3.6. Договору, сторони погодили щорічну зміну місячної орендної плати шляхом її індексації у розмірі 7 %, що застосовується з 15.09.2023, та 8 %, що застосовується з 15.09.2024.

Пунктом 4.1.15.Договору передбачений обов`язок Суборендаря повернути приміщення Орендодавцю після закінчення строку суборенди, а також у разі дострокового припинення дії Договору разом із підписаним Актом передачі-приймання приміщення, не пізніше дати закінчення строку суборенди.

Відповідно до пункту 6.1. Договору, він набирає чинності з моменту його укладення і діє до 31.07.2025, однак, у будь-якому випадку, до повного виконання сторонами зобов`язань.

Пунктом 6.2. Договору сторони передбачили випадки його дострокового припинення.

Згідно з пунктом 6.2.2. Договору, Орендодавець має право достроково припинити його дію за умови письмового повідомлення Суборендаря не менш як за 30 календарних днів до дати дострокового припинення.

Підпунктом 6.2.2.1. Договору передбачено право Орендодавця на дострокове припинення Договору у разі прострочення Суборендарем сплати орендної плати більше ніж на 15 календарних днів, якщо таке прострочення мало місце більше одного разу протягом останніх трьох календарних місяців суборенди приміщення.

Відповідно до пункту 9.5. Договору, гарантійний платіж, вказаний у пункті 3.4. Договору, може бути використаний Орендодавцем у випадку виникнення у Суборендаря перед Орендодавцем будь-якого поточного або простроченого, грошового або майнового зобов`язання за Договором. У випадку використання (зарахування) гарантійного платежу для цілей, зазначених у цьому пункті, Орендодавець негайно письмово повідомляє про це Суборендаря.

Цим же пунктом передбачено, що гарантійний платіж також не повертається Суборендарю у випадку відмови Суборендаря від підписання Акта приймання-передачі.

Орендодавець має право не використовувати гарантійний платіж для погашення наявної заборгованості Суборендаря і вимагати від останнього погашення такої заборгованості іншим шляхом, у тому числі звернутися до суду з позовом про її стягнення.

У разі використання Орендодавцем гарантійного платежу Суборендар зобов`язаний відновити суму гарантійного платежу до його первісного розміру протягом 15 календарних днів із дня отримання письмового повідомлення Орендодавця. Наявність простроченої заборгованості з відновлення суми гарантійного платежу понад 15 днів є підставою для дострокового припинення дії Договору відповідно до пункту 6.2.2.2. Договору.

Пунктом 9.5. Договору передбачено, що після закінчення останнього дня строку дії Договору, за відсутності на цей день грошових та/або майнових зобов`язань Суборендаря перед Орендодавцем, гарантійний платіж підлягає зарахуванню за останній місяць суборенди.

Позивач перерахував відповідачу гарантійний платіж, на підтвердження перерахування коштів із призначенням гарантійного платежу позивач надав платіжну інструкцію №215 від 07.08.2023 на суму 270997,44 грн, виконану банком 21.08.2023; платіжну інструкцію №320 від 10.10.2023 на суму 270997,44 грн, виконану банком 10.10.2023; платіжну інструкцію №838 від 14.02.2024 на суму 232283,52 грн, виконану банком 28.02.2024; платіжну інструкцію №1180 від 14.05.2024 на суму 132283,52 грн, виконану банком 31.05.2024; платіжну інструкцію №1207 від 21.05.2024 на суму 100000,00 грн, виконану банком 21.05.2024; а також платіжну інструкцію №1552 від 20.02.2025 на суму 169373,40 грн, виконану банком 20.02.2025. Загальний розмір коштів за зазначеними платіжними інструкціями становить 1175935,32 грн.

Водночас, позивач самостійно визначив предметом позову вимогу про стягнення гарантійного платежу у розмірі 943651,80 грн.

Листом № 2210-01 від 22.10.2024 ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ» повідомило ТОВ «ТІС УКРАЇНА» про розірвання Договору суборенди з 11.02.2025, та запропонував забезпечити повернення приміщення за актом приймання-передачі не пізніше цієї дати.

Також, позивачем до матеріалів справи долучено Акт приймання - передачі приміщення від 11.04.2025 до Договору суборенди, в якому зазначено, що Орендодавець прийняв, а Суборендар передав із суборенди примішення загальною площею 4032,70 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., Бучанський район, с. Білогородка, вул. Компресорна, 3. Вказаний акт підписано в односторонньому порядку директором Орендодавця (відповідача) та посвідчено печаткою ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ».

Відповідно до Акта приймання-передачі (повернення) нежитлового приміщення від 11.04.2025, відповідач повернув третій особі орендовані приміщення, зокрема, спірне складське приміщення площею 4032,70 кв. м.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно зі статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей".

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. У ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частинами 1, 2 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності, а договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини 3 статті 774 Цивільного кодексу України, до договору піднайму застосовуються положення про договір найму.

Відповідно до частини 1 статті 759 та статті 761 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

Відповідно до частини 2 статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України:

1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

3. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Щодо правової природи гарантійного платежу, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

За змістом частин 1 та 2 статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності, а договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Отже, сторони вправі передбачити у договорі не встановлений безпосередньо частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України договірний механізм забезпечення виконання зобов`язань та визначити його призначення, розмір, порядок використання й наслідки такого використання.

З огляду на наведене, правова природа спірного платежу підлягає визначенню не лише з огляду на використану сторонами назву, а виходячи зі змісту всіх умов Договору, якими встановлено мету його внесення, порядок формування, підстави використання та умови зарахування.

Пунктом 3.4. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023 передбачено, що Суборендар протягом трьох місяців із дати підписання сторонами Акта приймання-передачі приміщення додатково сплачує гарантійний платіж (депозит) за останній місяць суборенди приміщення в розмірі місячного орендного платежу з урахуванням податку на додану вартість, а саме: 35 відсотків у перший місяць суборенди, 35 відсотків - у другий та 30 відсотків - у третій місяць.

Пунктом 3.5. Договору сторони погодили індексацію гарантійного платежу та передбачили застосування до нього умов індексації, визначених пунктом 3.6. Договору. Відповідно до пункту 3.6. Договору сторони погодили щорічну зміну місячної орендної плати шляхом її індексації на 7 відсотків з 15.09.2023 та на 8 відсотків з 15.09.2024.

З огляду на наведені умови Договору, суд апеляційної інстанції встановив, що розмір гарантійного платежу був пов`язаний із розміром місячного орендного платежу та підлягав зміні відповідно до встановленого Договором порядку його індексації. Водночас, призначення гарантійного платежу умовами Договору не обмежено виключно попередньою оплатою за останній місяць суборенди.

В свою чергу, відповідно до пункту 9.5. Договору, гарантійний платіж може бути використаний Орендодавцем у разі виникнення у Суборендаря перед Орендодавцем будь-якого поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання за Договором. У разі використання або зарахування гарантійного платежу Орендодавець зобов`язаний негайно письмово повідомити про це Суборендаря.

У разі використання Орендодавцем гарантійного платежу Суборендар зобов`язаний відновити його суму до первісного розміру протягом 15 календарних днів із дня отримання письмового повідомлення Орендодавця. Наявність простроченої заборгованості з відновлення суми гарантійного платежу понад 15 днів визначена Договором як підстава для його дострокового припинення відповідно до пункту 6.2.2.2. Договору.

Пунктом 9.5. Договору також передбачено право Орендодавця не використовувати гарантійний платіж для погашення наявної заборгованості Суборендаря, а вимагати її погашення іншим способом, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про її стягнення.

Окремо сторони погодили, що гарантійний платіж не повертається Суборендарю у випадку його відмови від підписання акта приймання-передачі.

Водночас, останнім абзацом пункту 9.5. Договору встановлено, що після закінчення останнього дня строку дії Договору, за відсутності на цей день грошових та/або майнових зобов`язань Суборендаря перед Орендодавцем, гарантійний платіж підлягає зарахуванню за останній місяць суборенди.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що виходячи з умов Договору, погоджений сторонами гарантійний платіж поєднує забезпечувальну та платіжну функції, оскільки:

- забезпечувальна функція полягає у можливості використання Орендодавцем відповідних коштів для погашення поточних або прострочених грошових чи майнових зобов`язань Суборендаря, що виникли за Договором, із дотриманням установленого пунктом 9.5. Договору порядку;

- платіжна функція гарантійного платежу полягає у можливості його зарахування в рахунок орендної плати за останній місяць суборенди за одночасної наявності передбачених останнім абзацом пункту 9.5. Договору умов.

Таким чином, гарантійний платіж є передбаченим сторонами договірним механізмом, правова доля якого залежить від наявності визначених Договором підстав для його використання, зарахування або неповернення.

Питання про фактичне використання гарантійного платежу, наявність у позивача забезпечуваних ним грошових чи майнових зобов`язань, дотримання відповідачем установленого Договором порядку його використання, а також подальшу правову долю невикористаних коштів оцінюється окремо, з урахуванням установлених обставин припинення Договору, повернення приміщення та проведених сторонами розрахунків.

Щодо факту та дати припинення договору суборенди, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із частиною 1 статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 3 статті 651 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Відповідно до частини 2 статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №727/898/19 зазначено, що односторонню відмову від договору у випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків. Аналогічний підхід щодо визначального значення погоджених сторонами умов одностороннього припинення договору оренди викладено Верховним Судом у постанові від 29.05.2024 у справі №910/2491/23.

Пунктом 1.6. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023 сторони погодили, що строк суборенди триває з моменту передачі приміщення за актом приймання-передачі до 31.07.2025.

Відповідно до пункту 6.1. Договору, він набирає чинності з моменту його укладення і діє до 31.07.2025, однак, у будь-якому разі - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Водночас, пунктом 6.2. Договору сторони передбачили випадки його дострокового припинення.

Згідно з пунктом 6.2.2. Договору, Орендодавець має право достроково припинити його дію за умови письмового повідомлення Суборендаря не менш як за 30 календарних днів до дати дострокового припинення.

Підпунктом 6.2.2.1. Договору передбачено право Орендодавця на дострокове припинення Договору у разі прострочення Суборендарем сплати орендної плати більше ніж на 15 календарних днів, якщо таке прострочення мало місце більше одного разу протягом останніх трьох календарних місяців суборенди приміщення.

Матеріалами справи підтверджується, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" склало лист-повідомлення за вих. №2210-01 від 22.10.2024 про розірвання Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023, у якому відповідач послався на передбачене пунктом 6.2.2. Договору право Орендодавця достроково припинити дію Договору у зв`язку з простроченням Суборендарем сплати орендної плати більше ніж на 15 календарних днів, яке мало місце більше одного разу протягом останніх трьох місяців суборенди. Наведена відповідачем підстава за своїм змістом відповідає підпункту 6.2.2.1. Договору.

Відповідач повідомив позивача про припинення Договору суборенди з 11.02.2025 та запропонував забезпечити повернення приміщення за актом приймання-передачі не пізніше цієї дати.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, і що перевірено судом апеляційної інстанції, на листі-повідомленні міститься відмітка про його отримання Суборендарем 22.10.2024. Отже, повідомлення було отримане позивачем більш ніж за 30 календарних днів до визначеної відповідачем дати припинення Договору, що відповідає встановленому пунктом 6.2.2. Договору строку попередження.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що за своєю правовою природою повідомлення за вих. №2210-01 від 22.10.2024 - є одностороннім правочином відповідача, спрямованим на реалізацію передбаченого пунктами 6.2.2. та 6.2.2.1. Договору права на його дострокове припинення, і оскільки право Орендодавця на одностороннє дострокове припинення Договору, підстави його реалізації та необхідність завчасного письмового повідомлення були безпосередньо погоджені сторонами, настання наслідків такого волевиявлення не залежало від укладення сторонами окремої угоди про розірвання Договору або ухвалення судового рішення.

Крім того, позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, також не заперечував стосовно припинення Договору суборенди з 11.02.2025 з ініціативи відповідача на підставі повідомлення за вих. №2210-01 від 22.10.2024 та обгрунтовував позов настанням факту такого припинення Договору. В свою чергу, відповідач також не заперечував факту дострокового припинення Договору з визначеної ним дати, а пов`язував свої заперечення позову з несвоєчасним поверненням позивачем приміщення після припинення Договору.

Вимог про визнання недійсним одностороннього правочину відповідача щодо дострокового припинення Договору, визнання Договору чинним після 11.02.2025 або встановлення іншої дати припинення договірних правовідносин - учасниками справи не заявлено.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що внаслідок реалізації відповідачем передбаченого пунктами 6.2.2. та 6.2.2.1. Договору права на одностороннє дострокове припинення, Договір суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023 припинив свою дію 11.02.2025. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Водночас, дата припинення Договору та дата фактичного повернення об`єкта суборенди є окремими юридичними фактами. Припинення Договору 11.02.2025 саме по собі не свідчить про повернення приміщення відповідачу цією ж датою, а тому обставини фактичного повернення об`єкта суборенди та їх правове значення підлягають окремій оцінці в контексті спірних правовідносин.

Щодо фактичного повернення об`єкта суборенди та реалізації відповідачем прав щодо гарантійного платежу, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини 3 статті 774 Цивільного кодексу України, до договору піднайму застосовуються положення про договір найму.

Згідно із частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Пунктом 2.4. Договору передбачено, що Суборендар повинен повернути приміщення Орендодавцю не пізніше дати закінчення строку суборенди, у стані, зазначеному в акті передачі-приймання, з урахуванням нормального зносу.

Відповідно до пункту 4.1.15. Договору, Суборендар зобов`язаний повернути приміщення Орендодавцю після закінчення строку суборенди, а також у разі дострокового припинення дії Договору разом із підписаним актом передачі-приймання, не пізніше дати закінчення строку суборенди.

Як встановлено вище, і що не заперечувалось учасниками спору, Договір суборенди припинив дію 11.02.2025. Припинення Договору не припинило невиконаного обов`язку позивача щодо повернення відповідачу об`єкта суборенди та оформлення такого повернення відповідно до погоджених сторонами умов.

В свою чергу, позивач у позові та відзиві на апеляційну скаргу зазначав, що приміщення повернуто відповідачу 11.04.2025.

Відповідач також не заперечував фактичного звільнення позивачем об`єкта суборенди саме 11.04.2025. У письмових запереченнях відповідач зазначив, що передане в суборенду приміщення було фактично звільнене позивачем 11.04.2025 одночасно з поверненням відповідачем орендованих ним приміщень Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія", що підтверджується актом, складеним між відповідачем та третьою особою.

Оскільки сторони однаково визначають датою фактичного повернення об`єкта суборенди 11.04.2025, а матеріали справи не містять доказів, які б спростовували цю обставину, суд апеляційної інстанції також не має підстав вважати її недостовірною.

Також, у матеріалах справи міститься Акт приймання-передачі приміщення до Договору суборенди №270723-01, датований 11.04.2025.

У вступній частині цього Акта його сторонами зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ", як Орендодавець, та Товариство з обмеженою відповідальністю "ТІС Україна", як Суборендар.

У пункті 1 вказаного Акту зазначено, що Орендодавець прийняв, а Суборендар передав із суборенди приміщення загальною площею 4032,70 кв. м, розташоване за адресою: Київська область, Бучанський район, село Білогородка, вулиця Компресорна, 3.

У пункті 2 Акта зафіксовано, що приміщення прийнято в технічно справному стані з урахуванням фізичного зносу та Орендодавець не має претензій до переданого приміщення.

Водночас, у підписному блоці Акта як Суборендар зазначено Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛОГІСТИК ПЛЮС УКРАЇНА", а підпис уповноваженої особи позивача відсутній. Підпис і відбиток печатки на Акті містяться лише з боку відповідача.

За таких обставин, зазначений документ не є належно оформленим двостороннім актом повернення приміщення, підписаний сторонами Договору.

Разом із тим, як обгрунтовано вказав суд першої інстанції, і з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, виявлені недоліки оформлення Акта не спростовують визнаного обома сторонами факту повернення об`єкта суборенди 11.04.2025. Підпис та відбиток печатки відповідача на вказаному документі підтверджують, що відповідач зі свого боку зафіксував прийняття 11.04.2025 приміщення площею 4032,70 кв. м у технічно справному стані та відсутність претензій до його стану, що в сукупності доказів узгоджується з Актом приймання-передачі (повернення) нежитлового приміщення від 11.04.2025, складеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" та відповідачем на виконання Договору оренди приміщення №12/10-20 від 12.10.2020.

Відповідно до зазначеного Акта, відповідач 11.04.2025 повернув Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародна логістична компанія" (орендодавцю), серед іншого, складське приміщення площею 4032,70 кв. м. Акт підписано представниками обох його сторін і скріплено їхніми печатками. У ньому також зазначено, що приміщення перебувають у задовільному стані з урахуванням нормального зносу та придатні для подальшого використання за цільовим призначенням.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що повернення відповідачем власнику, 11.04.2025, складського приміщення тієї ж площі, що становила об`єкт суборенди, за Актом приймання-передачі (повернення) нежитлового приміщення від 11.04.2025, на який посилаються обидві сторони справи, із наданням його копій, додатково підтверджує повернення позивачем відповідачу спірного приміщення не пізніше зазначеної дати.

Таким чином, доводи скаржника про те, що Акт передачі-приймання приміщення від 11.04.2025, складений між ТОВ «ТІС Україна» та ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ», підписаний керівником та скріплений печаткою лише ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ», підпису та печатки ТОВ «ТІС Україна» акт не містить, а відсутність на акті підпису та печатки ТОВ «ТІС Україна» прямо свідчить про те, що складений та підписаний ТОВ «ВЕСКО ІНВЕСТ» акт було передано на підпис позивачу, проте, він не був підписаний останнім - не спростовують факт повернення позивачем відповідачу спірного приміщення.

Крім того, третя особа (власник/орендодавець) спірних приміщень у письмових поясненнях підтвердила повернення їй відповідачем з оренди приміщень, що передавались позивачу в суборенду, 11.04.2025, у належному стані, власник не має претензій до орендаря.

У письмових поясненнях, поданих як суду першої інстанції, так і суду апеляційної інстанції, третя особа також зазначала, що 29.01.2025 між нею та позивачем укладено Договір оренди №MLK-2025-1701, предметом якого були складські приміщення площею 3452,2 кв. м та офісні приміщення площею 422,5 кв. м, акт приймання-передачі цих приміщень підписано 12.04.2025.

Оскільки площа і склад приміщень за Договором оренди №MLK-2025-1701 не є повністю тотожними об`єкту суборенди за спірним у справі Договором площею 4032,70 кв. м, наведені третьою особою обставини самі по собі не підтверджують повернення всього об`єкта суборенди. Водночас, вони узгоджуються з іншими доказами та підтверджують, що вже 12.04.2025 позивач користувався частиною приміщень безпосередньо на підставі договору з їх власником, а не на підставі припиненого Договору суборенди.

За результатом оцінки вказаних обставин та доказів у сукупності, зокрема, визнання сторонами факту повернення приміщення 11.04.2025, підписаний відповідачем Акт до Договору суборенди, двосторонній Акт повернення відповідачем приміщення його власнику та пояснення третьої особи, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що фактичне повернення позивачем об`єкта суборенди відповідачу відбулося 11.04.2025.

Водночас, пунктом 9.5. Договору передбачено, що гарантійний платіж не повертається Суборендарю у випадку його відмови від підписання акта приймання-передачі.

При цьому, пунктом 2.6. Договору сторони погодили спеціальний порядок фіксації ухилення або невмотивованої відмови Суборендаря від підписання акта передачі-приймання приміщення. За умовами цього пункту, в такому випадку приміщення вважається повернутим із моменту його огляду визначеною Договором комісією та складання акта про звільнення приміщень. В свою чергу, відповідач не надав доказів проведення такого комісійного огляду, складання акта про звільнення приміщень або вчинення інших передбачених Договором дій з фіксації відмови позивача від підписання акта.

Відмова від підписання документа повинна підтверджуватися доказами того, що відповідний документ був переданий стороні для підписання, однак, вона прямо відмовилася від його підписання або вчинила дії, які однозначно свідчать про таку відмову.

Як вірно встановив суд першої інстанції, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, відповідач не надав доказів направлення або вручення позивачу акту про повернення приміщення чи вимоги про його складання, письмової вимоги про підписання таких актів, письмової відмови позивача, акта про відмову від підписання чи інших доказів, які б підтверджували саме відмову позивача від оформлення повернення приміщення.

З огляду на викладене, доводи скаржника про неправильне визначення судом першої інстанції умов положення п. 2.6. Договору, як і в сукупності з ним п. 2.5 Договору, як наголошувалось в апеляційній скарзі - судом апеляційної інстанції відхиляються як необгрунтовані та безпідставні.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що передбачена пунктом 9.5. Договору підстава для неповернення гарантійного платежу, у зв`язку із відмовою Суборендаря від підписання акта приймання-передачі, відповідачем не доведена. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, і що не було спростовано скаржником в апеляційній скарзі.

Крім того, відповідно до пункту 9.5. Договору, гарантійний платіж міг бути використаний Орендодавцем у разі виникнення у Суборендаря будь-якого поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання за Договором. У разі використання або зарахування гарантійного платежу Орендодавець зобов`язаний був негайно письмово повідомити про це Суборендаря.

В свою чергу, матеріали справи не містять доказів направлення відповідачем позивачу передбаченого пунктом 9.5. Договору письмового повідомлення про використання або зарахування всієї чи частини гарантійного платежу, а відповідач також не надав документів, з яких можливо було б установити, в рахунок якого конкретного грошового або майнового зобов`язання позивача, у якому розмірі та з якої дати відповідач використав або зарахував гарантійний платіж.

При цьому, посилання відповідача на звернення до суду з окремим позовом у справі №911/2904/25 про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення приміщення - не підтверджує використання або зарахування гарантійного платежу.

Пунктом 9.5. Договору прямо передбачено право Орендодавця не використовувати гарантійний платіж для погашення наявної заборгованості Суборендаря, а вимагати її погашення іншим способом, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про її стягнення.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що саме звернення відповідача з окремим позовом до суду у справі №911/2904/25 про стягнення неустойки за несвоєчасне повернення приміщення, свідчить про реалізацію ним передбаченого Договором окремого способу захисту та одночасно доводить факт невикористання гарантійного платежу в рахунок вимог, заявлених у судовій справі. Наявність, розмір та обґрунтованість відповідної вимоги є предметом розгляду у справі №911/2904/25 та в межах цієї справи не вирішуються. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, і що не було спростовано скаржником в апеляційній скарзі.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки об`єкт суборенди фактично повернуто відповідачу 11.04.2025, передбачена Договором підстава для неповернення гарантійного платежу у вигляді відмови позивача від підписання акта відповідачем не доведена, доказів використання або зарахування відповідачем гарантійного платежу в порядку, передбаченому пунктом 9.5. Договору, - матеріали справи не містять, відсутні докази направлення відповідачем позивачу передбаченого пунктом 9.5. Договору письмового повідомлення про використання або зарахування всієї чи частини гарантійного платежу, а тому у відповідача існує обов?язок з повернення суми гарантійного платежу у заявленому до стягнення розмірі.

Щодо розміру та невикористаної частини гарантійного платежу, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Позивач зазначав, що на виконання пунктів 3.4. - 3.6. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023 перерахував відповідачу гарантійний платіж та заявив до стягнення його невикористану частину в розмірі 943651,80 грн.

На підтвердження перерахування гарантійного платежу матеріали справи містять платіжні інструкції та реєстри вихідних платіжних документів позивача, зокрема: №215 від 07.08.2023 на суму 270997,44 грн., №320 від 10.10.2023 на суму 270997,44 грн, №838 від 14.02.2024 на суму 232283,52 грн, №1180 від 14.05.2024 на суму 132283,52 грн, №1207 від 21.05.2024 на суму 100000,00 грн, №1552 від 20.02.2025 на суму 169373,40 грн., і що загалом складає: 270997,44 грн + 270997,44 грн + 232283,52 грн + 132283,52 грн + 100000,00 грн + 169373,40 грн = 1175935,32 грн.

Водночас, позивач самостійно визначив предметом позову вимогу про стягнення гарантійного платежу в розмірі 943651,80 грн., і відповідно до приписів частини 1 статті 14, частини 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України, судами не вирішується питання щодо правової долі коштів у частині, яка перевищує заявлені позивачем 943651,80 грн, оскільки відповідної вимоги в межах цієї справи не заявлено.

При цьому, наявні у матеріалах справи платіжні документи достовірно підтверджують перерахування відповідачу гарантійного платежу в розмірі, не меншому за суму, заявлену позивачем до стягнення.

Вирішуючи питання про те, чи був гарантійний платіж або його частина зараховані в рахунок плати за останній період суборенди, суд першої інстанції також обгрунтовано врахував відомості реєстру вхідних документів АТ "УКРСИББАНК" ТОВ "ТІС УКРАЇНА" який містить платіжні інструкції позивача за 2025 рік.

Відповідно до зазначеного реєстру позивач окремо перерахував відповідачу:

22.03.2025 - 200000,00 грн за платіжною інструкцією №2516 із призначенням платежу "Оплата суборенди складу за лютий 2025 зг. рах. №280222/1 від 28.02.2025";

29.03.2025 - 500000,00 грн за платіжною інструкцією №2550 із призначенням платежу "Сплата за суборенду складського приміщення за лютий 2025 р. зг. рах. №130201/1 від 13.02.2025";

07.04.2025 - 200000,00 грн за платіжною інструкцією №2592 з аналогічним призначенням платежу та посиланням на рахунок №130201/1 від 13.02.2025.

Сума цих платежів за суборенду приміщення за лютий 2025 року становить 900000,00 грн. Їх призначення свідчить, що плата за суборенду за лютий 2025 року перераховувалася позивачем окремо від платежів, визначених у платіжних документах як гарантійний платіж. Доказів зарахування відповідачем гарантійного платежу або його частини в рахунок зазначеної плати матеріали справи не містять.

Таким чином, матеріали справи підтверджують надходження відповідачу коштів з призначенням гарантійного платежу в розмірі, не меншому за заявлені позивачем 943651,80 грн. Позивач самостійно обмежив предмет позову зазначеною сумою, а відповідач іншого розрахунку гарантійного платежу не подав.

Доказів використання, зарахування або повернення відповідачем заявленої до стягнення суми матеріали справи не містять. Отже, в межах заявлених позовних вимог невикористана та неповернута сума гарантійного платежу становить 943651,80 грн.

Відповідач в свою чергу, обгрунтовуючи відсутність підстав для стягнення спірної заявленої до стягнення суми, наголошував на наявності передбачених пунктом 9.5. Договору підстав для подальшого утримання гарантійного платежу у зв`язку із несвоєчасним поверненням приміщення, відсутністю підписаного позивачем акта приймання-передачі та заявленням вимог про стягнення неустойки у справі №911/2904/25.

При цьому, скаржник зокрема вказував, що судом не надано належної оцінки умовам п. 9.5. Договору та не враховано, що він регулює порядок дій у разі порушення як грошового, так і майнового зобов`язання за Договором. Проте, вказані доводи скаржника судом апеляційної інстанції відхиляються як необгрунтовані, з огляду на наступне.

Щодо правової підстави повернення невикористаного гарантійного платежу, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, які не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона - боржник, зобов`язана вчинити на користь другої сторони - кредитора, певну дію, зокрема передати майно або сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною 2 статті 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання виникають із підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Як вірно установлено судом першої інстанції, і що перевірено судом апеляційної інстанції, спірні кошти були перераховані позивачем відповідачу на виконання пунктів 3.4. - 3.6. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023 як гарантійний платіж за останній місяць суборенди. Отже, одержання відповідачем цих коштів відбулося на належній правовій підставі - на виконання укладеного сторонами Договору.

Водночас, гарантійний платіж не становив безумовної та остаточної виплати на користь відповідача. Його призначення, підстави використання та порядок зарахування були обмежені погодженими сторонами умовами Договору.

Пунктом 9.5. Договору передбачено право Орендодавця використати гарантійний платіж у разі виникнення у Суборендаря будь-якого поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання за Договором. У разі такого використання або зарахування Орендодавець повинен був негайно письмово повідомити про це Суборендаря.

Цим же пунктом сторони погодили, що Орендодавець має право не використовувати гарантійний платіж для погашення заборгованості Суборендаря, а вимагати її погашення іншим способом, зокрема шляхом звернення до суду.

Окремою підставою для неповернення гарантійного платежу сторони визначили відмову Суборендаря від підписання акта приймання-передачі приміщення.

Крім того, за відсутності, станом на останній день строку дії Договору, грошових та майнових зобов`язань Суборендаря, гарантійний платіж підлягав зарахуванню за останній місяць суборенди.

Отже, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до умов Договору гарантійний платіж міг бути: використаний у рахунок конкретного грошового або майнового зобов`язання позивача; зарахований у рахунок плати за останній місяць суборенди або не повернутий у разі доведеної відмови Суборендаря від підписання акта приймання-передачі.

Умовами Договору не передбачено право Орендодавця після припинення суборенди, фактичного повернення приміщення та за відсутності доказів використання або зарахування гарантійного платежу в рахунок конкретно визначеного зобов`язання безстроково утримувати невикористану суму цього платежу як резерв для покриття можливих майбутніх або спірних вимог.

Як встановлено вище, Договір суборенди припинив дію 11.02.2025, а фактичне повернення об`єкта суборенди відповідачу відбулося 11.04.2025.

Факт повернення приміщення підтверджується в сукупності визнанням цієї обставини обома сторонами, підписаним відповідачем Актом від 11.04.2025, двостороннім Актом повернення відповідачем цього ж приміщення його власнику та письмовими поясненнями третьої особи, а відповідачем не доведено відмови позивача від підписання акта приймання-передачі як передбаченої пунктом 9.5. Договору підстави для неповернення гарантійного платежу.

Матеріали справи також не містять доказів використання або зарахування відповідачем усієї чи частини гарантійного платежу в рахунок конкретно визначеного грошового або майнового зобов`язання позивача.

Крім того, відповідач не надав передбаченого пунктом 9.5. Договору письмового повідомлення про використання або зарахування гарантійного платежу, розрахунку такого використання, бухгалтерських документів, акта зарахування чи іншого доказу, з якого можливо було б установити підставу, суму та дату використання гарантійного платежу.

Плата за користування приміщенням у лютому 2025 року здійснювалася позивачем окремими платежами, а доказів зарахування гарантійного платежу в рахунок цих платежів матеріали справи не містять.

З урахуванням наведеного, матеріалами справи підтверджується, що гарантійний платіж не був використаний відповідачем у рахунок плати за останній період суборенди та не був зарахований у рахунок іншого конкретно визначеного зобов`язання позивача.

Зі змісту пунктів 3.4. - 3.6. та 9.5. Договору вбачається, що гарантійний платіж не був безумовною та остаточною платою на користь відповідача. Його остаточне залишення у відповідача могло відбутися лише шляхом використання або зарахування відповідної суми чи настання погодженої сторонами підстави для її неповернення. За відсутності таких обставин і після припинення забезпечувальної та платіжної функцій, невикористана сума підлягала поверненню Суборендарю. Тому обов`язок повернення коштів є наслідком погодженого сторонами в Договорі умовного характеру гарантійного платежу, а не новим зобов`язанням, яке не випливає з Договору.

При цьому, пунктом 9.5. Договору прямо розмежовано використання гарантійного платежу та пред`явлення Орендодавцем окремої вимоги про стягнення заборгованості. Обравши звернення до суду з окремим позовом, відповідач реалізував передбачений Договором самостійний спосіб захисту, однак, не довів одночасного використання гарантійного платежу в рахунок заявленої в іншій судовій справі вимоги.

У постанові від 29.05.2024 у справі №910/2491/23 Верховний Суд, вирішуючи питання щодо правомірності повернення гарантійного платежу, виходив із необхідності встановлення конкретної мети внесення такого платежу, визначеної умовами відповідного договору, а також наявності невиконаних зобов`язань, для забезпечення яких цей платіж міг бути використаний.

Так, у пунктах 67- 70 зазначеної постанови, Верховний Суд урахував, що договором оренди було встановлено єдину мету гарантійного платежу - забезпечення права орендодавця на отримання орендної плати та експлуатаційних витрат. Оскільки суди встановили повну сплату орендарем відповідних платежів за весь час користування приміщенням, Верховний Суд погодився з висновком про наявність підстав для повернення гарантійного платежу.

При цьому, суд апеляційної інстанції також ураховує, що спірні у цій справі правовідносини, які виникли між сторонами за Договором, не є тотожними правовідносинам, що були предметом розгляду справи №910/2491/23, умови Договору щодо грошових зобов`язань у цій справі є ширшими за своїм змістом та охоплюють правовідносини щодо грошових зобов`язань, які були предметом розгляду у тій справі. Пунктом 9.5. Договору передбачено ширше призначення гарантійного платежу: він міг бути використаний у разі виникнення у Суборендаря будь-якого поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання, зарахований за останній місяць суборенди, а також не повертався у разі доведеної відмови Суборендаря від підписання акта приймання-передачі.

Водночас, наведений у постанові Верховного Суду підхід є застосовним у частині необхідності визначати правову долю гарантійного платежу відповідно до його договірного призначення та перевіряти фактичну наявність передбачених договором підстав для його використання, зарахування або неповернення.

У даній справі відповідач не довів використання або зарахування гарантійного платежу в рахунок конкретно визначеного грошового чи майнового зобов`язання позивача, не надав передбаченого пунктом 9.5. Договору письмового повідомлення про таке використання або зарахування та не довів відмови позивача від підписання акта приймання-передачі. Отже, жодна з передбачених пунктом 9.5. Договору підстав для подальшого утримання заявленої до стягнення суми гарантійного платежу відповідачем не доведена і судом апеляційної інстанції також не встановлена.

Положеннями частини четвертої статті 653 Цивільного кодексу України визначено, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас, предметом спору не є повернення сплаченої позивачем орендної плати за період фактичного користування приміщенням або повернення іншого належного виконання, одержаного відповідачем як зустрічне виконання зобов`язання.

Спір стосується невикористаного гарантійного платежу, який мав визначене сторонами забезпечувальне та платіжне призначення, але не був використаний або зарахований відповідно до умов Договору, тому стягнення невикористаного гарантійного платежу - не є поверненням виконаного внаслідок самого лише розірвання Договору та не суперечить частині 4 статті 653 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, оцінивши наявні в матеріалах справи докази як кожен окремо, так і в сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що після припинення Договору, фактичного повернення приміщення та встановлення відсутності використання або зарахування гарантійного платежу у відповідача виник договірний обов`язок повернути позивачу невикористану суму цього платежу, за встановленими Договором умовами.

При цьому, як обгрунтовано зазначив суд першої інстанції, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, положення статті 1212 Цивільного кодексу України, що позивачем визначені нормативним обгрунтуванням позову, не є належною матеріально-правовою підставою для вирішення цього спору.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2018 у справі №910/9072/17 виходила з того, що договірний характер правовідносин виключає застосування частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України, якщо спірне майно або кошти були одержані на виконання договору, а відповідне питання підлягає вирішенню в межах договірного зобов`язання.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що у цій справі кошти були одержані відповідачем не помилково та не поза межами договірних правовідносин сторін, а саме на виконання пунктів 3.4. - 3.6. Договору. Подальша правова доля цих коштів також регулюється пунктом 9.5. Договору, у тому числі, після припинення Договору. Отже, вимога позивача підлягає вирішенню як вимога про виконання договірного грошового зобов`язання, а не як кондикційна вимога, а посилання позивача на статтю 1212 Цивільного кодексу України - не є підставою для відмови в задоволенні вимоги про стягнення коштів.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 зазначила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з установлених фактів та визначити норму права, яка підлягає застосуванню. Об`єднана палата Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі №902/1331/22 також наголосила, що самостійне застосування судом належних норм матеріального права не змінює предмета позову та обраного позивачем способу захисту.

Предметом позову є стягнення з відповідача 943651,80 грн, а фактичними підставами вимоги позивач визначив сплату гарантійного платежу за Договором, припинення суборенди, повернення приміщення, невикористання платежу та неповернення коштів відповідачем.

Таким чином, надання судом цим обставинам належної правової кваліфікації не змінює предмета позову, його фактичних підстав або способу захисту у вигляді стягнення грошових коштів.

Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з правомірними висновками суду першої інстанції про те, що вимога про стягнення гарантійного платежу підлягає вирішенню на підставі статей 11, 509, 526, 629 Цивільного кодексу України та пунктів 3.4. - 3.6., 9.5. Договору суборенди приміщення №270723-01 від 27.07.2023.

Оскільки наявні у матеріалах справи платіжні документи підтверджують перерахування відповідачу коштів із призначенням гарантійного платежу в розмірі, не меншому за заявлені до стягнення 943651,80 грн, доказів використання, зарахування, повернення відповідної суми або наявності іншої передбаченої Договором підстави для її подальшого утримання не надано, вимога позивача про стягнення 943651,80 грн гарантійного платежу є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Доводи скаржника про те, що станом на день звернення позивача із позовною заявою до суду, спір між сторонами фактично не виник, оскільки від позивача на адресу відповідача не надходило жодної вимоги щодо повернення гарантійного платежу, яка була б залишена відповідачем без реагування/задоволення, що призвело до необхідності позивача звернення до суду за захистом свого порушеного права, у зв?язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню повністю, а провадження у справі № 911/3177/25 - закриттю з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України - судом апеляційної інстанції відхиляються, як необгрунтовані, оскільки наявні у справі докази свідчать про наявність між сторонами правового спору стосовно гарантійного платежу, який є об`єктом спірних правовідносин, матеріально-правовим об`єктом, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем, що свідчить про наявність предмету спору та відсутність підстав для застосування п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Щодо доводів апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції положення ст. 530 ЦК України, судом апеляційної інстанції вказаний довод відхиляється, оскільки ані закон, ані Договір не встановлюють обов`язкового досудового порядку для вимоги про повернення гарантійного платежу. Крім того, з урахуванням того, що із системного змісту пунктів 2.4., 3.4. - 3.6., 4.1.15. та 9.5. Договору вбачається, що право відповідача утримувати гарантійний платіж було пов`язане з існуванням його забезпечувальної та платіжної функцій, можливістю використання або зарахування платежу та наявністю передбачених Договором підстав для його неповернення. Після фактичного повернення приміщення 11.04.2025, прийняття його відповідачем без доведених претензій до технічного стану, за відсутності доведеної відмови позивача від підписання акта, використання чи зарахування гарантійного платежу, припинилися встановлені Договором підстави для утримання його невикористаної суми. Отже, з настанням зазначених обставин, із погодженого сторонами призначення гарантійного платежу виникав обов`язок відповідача негайно повернути невикористану суму без необхідності пред`явлення позивачем додаткової вимоги. Оскільки 11.04.2025 відповідач гарантійний платіж не повернув, з 12.04.2025 він прострочив виконання відповідного грошового зобов`язання з його повернення.

Щодо стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Позивач заявив до стягнення з відповідача 48092,68 грн інфляційних втрат та 18847,17 грн трьох процентів річних.

У прохальній частині позовної заяви основна вимога про стягнення гарантійного платежу визначена позивачем у розмірі 943651,80 грн. Водночас, як підтверджується наявними матеріалами справи, доданий до позовної заяви розрахунок інфляційних втрат та трьох процентів річних фактично виконаний на суму 943651,00 грн, тобто, на суму, яка на 0,80 грн менша за заявлений до стягнення розмір основної заборгованості.

Згідно з поданим розрахунком, позивач визначив період нарахування з 12.02.2025 по 12.10.2025, кількість днів прострочення - 243, розмір трьох процентів річних - 18847,17 грн, а розмір інфляційних втрат - 48092,68 грн.

У заяві про усунення недоліків позовної заяви позивач виправив загальну ціну позову та визначив її в розмірі 1010591,65 грн, що відповідає сумі вимог, сформульованих у прохальній частині позовної заяви: 943651,80 грн гарантійного платежу, 48092,68 грн інфляційних втрат та 18847,17 грн трьох процентів річних. Водночас, уточненого розрахунку похідних вимог на суму 943651,80 грн позивач не подав.

Отже, розмір основної вимоги і база здійснених позивачем нарахувань не є тотожними: основна вимога заявлена в сумі 943651,80 грн, тоді як інфляційні втрати і три проценти річних розраховані на суму 943651,00 грн.

З огляду на принцип диспозитивності та межі заявлених вимог, перевірці підлягає розрахунок виходячи з фактично застосованої позивачем бази нарахування 943651,00 грн і не збільшує її з власної ініціативи до 943651,80 грн. Здійснення нарахувань на меншу суму, ніж установлений судом розмір основного зобов`язання, не порушує прав відповідача.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно із частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, установлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк. Зобов`язання, строк виконання якого визначений указівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Згідно із частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Наведені положення статей 530, 612 та 625 Цивільного кодексу України були чинними на час виникнення спірних правовідносин та ухвалення рішення.

Отже, необхідною передумовою застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України є наявність грошового зобов`язання та прострочення боржником установленого строку його виконання.

В свою чергу, як встановлено судом апеляційної інстанції, гарантійний платіж був внесений позивачем на виконання пунктів 3.4. - 3.6. Договору та протягом існування забезпечуваних ним договірних зобов`язань виконував забезпечувальну і платіжну функції.

Пунктом 9.5. Договору передбачена можливість використання гарантійного платежу у разі виникнення у Суборендаря поточного або простроченого грошового чи майнового зобов`язання. У разі використання або зарахування платежу Орендодавець повинен був негайно письмово повідомити про це Суборендаря.

За відсутності виконання відповідних зобов`язань, гарантійний платіж мав бути зарахований у рахунок плати за останній місяць суборенди. Водночас, Орендодавцю не надано права після припинення забезпечуваних зобов`язань безстроково утримувати невикористані кошти без їх зарахування в рахунок конкретного зобов`язання.

Пунктами 2.4. та 4.1.15. Договору встановлений обов`язок Суборендаря, у разі припинення Договору, повернути Орендодавцю об`єкт суборенди. До фактичного виконання цього обов`язку гарантійний платіж продовжував забезпечувати майнові зобов`язання позивача, пов`язані з поверненням приміщення.

Тому, саме припинення Договору 11.02.2025 не означало автоматичного припинення забезпечувальної функції гарантійного платежу та не зумовлювало виникнення у відповідача обов`язку повернути його наступного дня.

Як установлено судом апеляційної інстанції, об`єкт суборенди фактично повернуто відповідачу 11.04.2025. Зазначена обставина визнається обома сторонами та підтверджується сукупністю досліджених доказів.

Станом на 11.04.2025, відповідач прийняв приміщення, не довів наявності претензій до його технічного стану, не довів відмови позивача від підписання акта приймання-передачі, не здійснив використання або зарахування гарантійного платежу та не направив позивачу письмового повідомлення, передбаченого пунктом 9.5. Договору.

Також, матеріали справи не містять окремої письмової вимоги позивача про повернення гарантійного платежу, направленої відповідачу після фактичного повернення приміщення.

Відповідно до частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк виконання обов`язку не встановлений, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

Як зазначено судом апеляційної інстанції вище, із системного змісту пунктів 2.4., 3.4. - 3.6., 4.1.15. та 9.5. Договору вбачається, що право відповідача утримувати гарантійний платіж було пов`язане з існуванням його забезпечувальної та платіжної функцій, можливістю використання або зарахування платежу та наявністю передбачених Договором підстав для його неповернення.

Після фактичного повернення приміщення 11.04.2025, прийняття його відповідачем без доведених претензій до технічного стану, за відсутності доведеної відмови позивача від підписання акта, використання чи зарахування гарантійного платежу, припинилися встановлені Договором підстави для утримання його невикористаної суми.

Отже, з настанням зазначених обставин, із погодженого сторонами призначення гарантійного платежу виникав обов`язок відповідача негайно повернути невикористану суму без необхідності пред`явлення позивачем додаткової вимоги. Оскільки 11.04.2025 відповідач гарантійний платіж не повернув, з 12.04.2025 він прострочив виконання відповідного грошового зобов`язання.

Крім того, плата за користування приміщенням за лютий 2025 року здійснювалася позивачем окремо від гарантійного платежу, а матеріали справи не містять доказів зарахування відповідачем гарантійного платежу в рахунок зазначених платежів.

Отже, після фактичного повернення об`єкта суборенди 11.04.2025, виконання пов`язаного з таким поверненням майнового обов`язку позивача та відсутності доведеного використання гарантійного платежу припинилися передбачені Договором підстави для подальшого утримання відповідачем невикористаної суми цього платежу.

З урахуванням змісту пунктів 2.4., 3.4. - 3.6., 4.1.15. та 9.5. Договору, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строк виконання відповідачем обов`язку з повернення невикористаного гарантійного платежу був пов`язаний із завершенням забезпечуваних цим платежем договірних зобов`язань, яке відбулося 11.04.2025.

З огляду на вказане, з 12.04.2025 відповідач є таким, що прострочив виконання відповідного грошового зобов`язання.

Таким чином, визначений позивачем початок нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних з 12.02.2025 є необґрунтованим, оскільки до 11.04.2025 позивач не виконав обов`язку з фактичного повернення об`єкта суборенди, а гарантійний платіж продовжував виконувати погоджену сторонами забезпечувальну функцію.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Відповідно до статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

З урахуванням наведеного, доводи скаржника про те, що передбачені ст. 625 ЦК України інфляційні втрати та 3% річних за порушення грошового зобов`язання не підлягають нарахуванню у спірних правовідносинах, оскільки гарантійний платіж є не грошовим зобов`язанням, а видом забезпечення, а відтак, не підпадає під регулювання ст. 625 ЦК України - судом апеляційної інстанції відхиляються, з огляду на те, що після фактичного повернення об`єкта суборенди 11.04.2025, виконання пов`язаного з таким поверненням майнового обов`язку позивача та відсутності доведеного використання гарантійного платежу, припинилися передбачені Договором підстави для подальшого утримання відповідачем невикористаної суми цього платежу, і відповідно, у відповідача перед позивачем виникло грошове зобов?язання з його повернення з 12.04.2025, на яке підлягають нарахуванню інфляційні втрати та 3% річних згідно з приписами ст. 625 ЦК України, з урахуванням меж позовних вимог.

Щодо нарахування трьох процентів річних, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Правомірним періодом нарахування трьох процентів річних, у межах заявленого позивачем періоду, є період з 12.04.2025 по 12.10.2025, що становить 184 календарні дні.

В свою чергу, в прохальній частині позовної заяви позивач визначив розмір основної вимоги про стягнення гарантійного платежу в сумі 943651,80 грн. Водночас, у доданому до позовної заяви розрахунку три проценти річних фактично нараховані позивачем на суму 943651,00 грн, тобто, на розрахункову базу, яка на 0,80 грн менша за заявлений до стягнення розмір основної заборгованості.

Позивач не подавав до суду першої інстанції уточненого розрахунку трьох процентів річних, виконаного на суму 943651,80 грн, та не зазначив, що застосування у розрахунку суми 943651,00 грн є технічною помилкою. Тому, правильність заявлених нарахувань слід здійснити виходячи з розрахункової бази 943651,00 грн, фактично використаної самим позивачем.

За результатами перерахунку трьох процентів річних на суму 943651,00 грн за період з 12.04.2025 по 12.10.2025, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що їх обґрунтований розмір становить 14271,11 грн.

Отже, вимога про стягнення трьох процентів річних підлягає задоволенню в сумі 14271,11 грн., а у частині стягнення 4576,06 грн трьох процентів річних належить відмовити, оскільки ця частина заявлених нарахувань припадає на період до виникнення прострочення відповідача. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Щодо нарахування інфляційних втрат, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 сформульовано підхід, відповідно до якого, якщо прострочення у неповному календарному місяці перевищує 15 днів, індекс інфляції за такий місяць ураховується, а якщо прострочення становить від одного до 15 днів включно - інфляційна складова за цей місяць не враховується. Цей підхід підтверджено об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у постанові від 03.02.2023 у справі №910/9374/21.

Оскільки прострочення у квітні 2025 року тривало з 12 по 30 квітня, тобто понад 15 днів, індекс інфляції за квітень 2025 року підлягає врахуванню.

Прострочення у жовтні 2025 року в межах заявленого позивачем періоду тривало з 1 по 12 жовтня, тобто не більше 15 днів, у зв`язку із чим індекс інфляції за жовтень 2025 року до розрахунку не включається.

Отже, інфляційні втрати підлягають обчисленню за період з квітня по вересень 2025 року, з урахуванням вищевстановленого правильного періоду прострочення основного зобов`язання: з 12.04.2025 по 12.10.2025.

Згідно з наданим позивачем розрахунком, індекси інфляції становили: квітень 2025 року - 100,70 %; травень 2025 року - 101,30 %; червень 2025 року - 100,80 %; липень 2025 року - 99,80 %; серпень 2025 року - 99,80 %; вересень 2025 року - 100,30 %.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обґрунтованою є вимога позивача про стягнення 25681,71 грн інфляційних втрат. Індекси, використані під час перерахунку, відповідають показникам, зазначеним безпосередньо в поданому позивачем розрахунку.

У частині стягнення 22410,97 грн інфляційних втрат - вимоги задоволенню не підлягають, оскільки ця сума утворилася внаслідок включення позивачем до розрахунку індексів інфляції за лютий та березень 2025 року, тобто за період до виникнення прострочення відповідача.

Отже, вимога позивача про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі 25681,71 грн інфляційних втрат, нарахованих за період з квітня по вересень 2025 року, та 14271,11 грн трьох процентів річних, нарахованих за період з 12.04.2025 по 12.10.2025, а вимоги про стягнення 22410,97 грн інфляційних втрат та 4576,06 грн трьох процентів річних - задоволенню не підлягають, оскільки відповідні нарахування здійснені за період до виникнення прострочення відповідача. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

З урахуванням наведеного, оцінивши наявні у справі докази як кожен окремо, так і у їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги позивача - є законними та обґрунтованими, були доведені належними та допустимими доказами, а тому підлягають задоволенню повністю в частині стягнення 943651,80 грн., та частковому задоволенню у зв?язку з перерахунком, в частині стягнення в розмірі 25681,71 грн інфляційних втрат, нарахованих за період з квітня по вересень 2025 року, та 14271,11 грн трьох процентів річних, нарахованих за період з 12.04.2025 по 12.10.2025. Аналогічних правомірних висновків дійшов і суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, і що не було спростовано скаржником в апеляційній скарзі.

Крім того, посилання позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що скаржником заявлені нові доводи в апеляційній скарзі, судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги з огляду на приписи ст. ст. 2, 14, 269 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд здійснює розгляд справи в сукупності та досліджує доводи апеляційної скарги.

Усі інші заяви, обгрунтування, доводи учасників справи, а також докази, враховані судом апеляційної інстанції, проте є такими, що не впливають на висновки суду апеляційної інстанції у даній постанові.

Отже, усі доводи, посилання та обгрунтування учасників справи судом апеляційної інстанції враховані при вирішенні спору, проте, є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові щодо спірних правовідносин учасників справи, а судом першої інстанції, в свою чергу, надано належну оцінку усім наявним у справі доказам та правовідносинам учасників справи та ухвалено обґрунтоване рішення у відповідності до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, яким позов задоволено частково та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ТІС УКРАЇНА" 943 651,80 грн гарантійного платежу, 25 681,71 грн інфляційних втрат, 14 271,11 грн 3 % річних.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд визнає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, оскаржуване рішення ухвалено з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, а також з дотриманням норм процесуального та матеріального права, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування оскаржуваного рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 у справі № 911/3177/25, за наведених доводів апеляційної скарги.

Розподіл судових витрат

Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Крім того, заявлені в апеляційній скарзі витрати скаржника на професійну правничу допомогу в сумі 15 159,00 грн. - відшкодуванню не підлягають на підставі п. 2 ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на відмову у задоволенні апеляційної скарги та залишення оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕСКО ІНВЕСТ" на рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 у справі № 911/3177/25 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 12.05.2026 у справі № 911/3177/25 - залишити без змін.

3. Судовий збір за подачу апеляційної скарги залишити за скаржником.

4. Матеріали справи №911/3177/25 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення на яку може бути подано касаційну скаргу в порядку, строки та у випадках передбачених ст.ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 03.11.2026.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді О.М. Сибіга

А.О. Мальченко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua