Постанова від 03 листопада 2026 р. у справі №915/135/26 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 рокум. ОдесаСправа № 915/135/26

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року, суддя першої інстанції Семенчук Н.О., повний текст складено та підписано 27.07.2026

та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року, суддя першої інстанції Семенчук Н.О., повний текст складено та підписано 05.08.2026

у справі № 915/135/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр", м. Київ,

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв

про: стягнення 147 020 грн 82 коп.

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр», м. Київ звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв про стягнення заборгованості за кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 у загальному розмірі 147 020 грн 82 коп., з яких 83 463 грн 88 коп. - заборгованість за основним зобов`язанням, 56 797 грн 27 коп. - заборгованість за нарахованими процентами на дату відступлення права вимоги, 5 305 грн 35 коп. - інфляційні втрати та 1 454 грн 32 коп. - три проценти річних.

Позов мотивовано неналежним виконанням відповідачкою зобов`язань за зазначеним кредитним договором. Позивач посилався на укладення кредитного договору між Фізичною особою-підприємцем Волковою Г.Л. та Акціонерним товариством «Райффайзен Банк», надання кредитних коштів, невиконання позичальницею обов`язку з їх повернення та перехід права вимоги спочатку від банку до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», а згодом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» за договорами відступлення права вимоги.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 у справі № 915/135/26 позов задоволено повністю. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Волкової Г.Л. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» 83 463 грн 88 коп. заборгованості за основним зобов`язанням, 56 797 грн 27 коп. процентів, 5 305 грн 35 коп. інфляційних втрат, 1 454 грн 32 коп. трьох процентів річних та 2 662 грн 40 коп. судового збору.

Суд першої інстанції виходив з доведеності факту укладення та виконання банком кредитного договору, порушення відповідачкою обов`язку з повернення кредиту, а також переходу до позивача права вимоги за спірним зобов`язанням. Суд також дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

Додатковим рішенням Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 вирішено питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу та стягнуто з Фізичної особи-підприємця Волкової Г.Л. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» 15 000 грн таких витрат.

Вирішуючи це питання, місцевий господарський суд урахував подані позивачем договір про надання правової допомоги, заявку на надання юридичної допомоги та витяг з акту про надання юридичної допомоги, а також заперечення відповідачки щодо співмірності заявлених 25 000 грн витрат. Суд визнав, що частина заявлених послуг дублює одна одну, а справа не є складною, у зв`язку з чим зменшив розмір витрат до 15 000 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Не погодившись із рішенням та додатковим рішенням, Фізична особа-підприємець Волкова Г.Л. подала до Південно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить здійснювати її розгляд у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, скасувати рішення від 27.07.2026 і ухвалити нове рішення про відмову в позові повністю, а також скасувати додаткове рішення від 05.08.2026 та відмовити у стягненні витрат на професійну правничу допомогу. Альтернативно скаржниця просить відмовити щонайменше у стягненні 41 818 грн 83 коп. процентів, нарахованих після 26.06.2019, та у непідтвердженій частині похідних нарахувань, вирішити питання позовної давності з урахуванням чинної редакції законодавства, перерозподілити судові витрати, а у разі залишення компенсації витрат на правничу допомогу - зменшити її до 1 000 грн.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що місцевий господарський суд не встановив конкретний обсяг права вимоги, який перейшов до позивача. На думку апелянтки, суд не усунув розбіжностей між наявними у справі банківськими розрахунками та реєстрами боржників, не дослідив первісну редакцію реєстру боржників до договору відступлення від 10.01.2023, а безпідставно поклався на внесені у 2025 році зміни до цього реєстру. Скаржниця також зазначає, що витяги з реєстрів не дають можливості належно підтвердити перехід саме спірної вимоги у заявленому розмірі.

Крім того, апелянтка вказує на недоведеність розміру основного боргу. За її твердженням, висновок про заборгованість у розмірі 83 463 грн 88 коп. зроблено лише шляхом арифметичного зіставлення операції з рефінансування на суму 86 378 грн 03 коп. та часткових погашень, без з`ясування походження суми рефінансування, повного руху коштів і врахування усіх платежів позичальниці за попередніми кредитними правовідносинами. На її переконання, ці обставини могли бути встановлені лише за первинними банківськими документами, які знаходяться у володінні Акціонерного товариства «Райффайзен Банк».

Щодо процентів, апелянтка зазначає, що до стягнутих 56 797 грн 27 грн включено 41 818 грн 83 коп., нарахованих після першого відступлення права вимоги 26.06.2019. На її думку, позивач не довів наявності фактичних та договірних підстав для нарахування цих процентів, не надав зрозумілого розрахунку, не встановив фактичний залишок боргу, статус кредитної лінії та рахунку, а також не довів фактичне користування кредитом у відповідний період. Також скаржниця наголошує на відсутності мотивованої перевірки бази, дати виникнення прострочення, формули розрахунку інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Апелянтка посилається також на те, що, відхиляючи заяву про застосування позовної давності, суд першої інстанції застосував пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, який на дату ухвалення рішення був виключений із Кодексу, та не здійснив індивідуального обчислення строку щодо кожної вимоги. Окремо вона зазначає, що письмовий розгляд спору у спрощеному позовному провадженні за обставин цієї справи призвів до неповного дослідження змісту і взаємозв`язку доказів.

На обґрунтування вимог щодо додаткового рішення скаржниця зазначає, що воно є похідним від рішення по суті спору. Водночас, на її думку, місцевий господарський суд, установивши типовість та незначну складність справи, відсутність судових засідань і дублювання частини послуг, не навів мотивів, з яких розмір 15 000 грн є розумним та співмірним. Скаржниця також посилається на шаблонний характер процесуальних документів позивача.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 та вирішено розгляд справи здійснювати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

22.09.2026 року через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр", м. Київ надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить поновити строк на його подання, посилаючись на обмеженість п`ятиденного процесуального строку, дію воєнного стану, повітряні тривоги та технічні несправності підсистеми «Електронний суд», а також відмовити у задоволенні апеляційної скарги й залишити рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 без змін. Позивач зазначає, що всі необхідні докази були подані до суду першої інстанції, а додаткові докази апелянтки не спростовують позовних вимог та висновків рішення.

У відзиві позивач вказує, що кредитний договір був підписаний сторонами, його умови щодо кредитного ліміту та цільового призначення кредиту є погодженими, а факт укладення договору, отримання кредитних коштів і порушення зобов`язань апелянткою не заперечується. На думку позивача, доводи апеляційної скарги зводяться до формальних заперечень проти доказів без надання доказів належного виконання зобов`язань. Позивач також наполягає на доведеності правонаступництва за договорами відступлення права вимоги, відсутності підстав для застосування позовної давності та обґрунтованості витрат на правничу допомогу. Орієнтовний розмір витрат позивача на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції визначено у сумі 10 000 грн.

Щодо клопотання про поновлення строку на подачу відзиву на апеляційну скаргу, колегією суддів, залишається без розгляду дане клопотання, оскільки позивачем не порушено строк на подачу відзиву, відповідно до ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України.

09.09.2026 Фізична особа-підприємець Волкова Г.Л. подала через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду додаткові пояснення до апеляційної скарги та клопотання про прийняття і долучення додаткових доказів. У них вона просить прийняти пояснення, визнати обґрунтованими причини неподання доказів до суду першої інстанції, прийняти їх відповідно до частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України та надати їм оцінку разом з іншими матеріалами справи. Скаржниця зазначає, що ще під час розгляду справи судом першої інстанції наголошувала на необхідності витребування у банку первинної інформації, однак отримати її самостійно могла лише після ухвалення рішення.

На підтвердження наведеного до додаткових пояснень долучено документи АТ «Райффайзен Банк» від 13.08.2026: виписку по особовому рахунку IBAN НОМЕР_1 за період з 19.07.2018 по 31.12.2018 та історію по картковому рахунку № НОМЕР_2 . Апелянтка зазначає, що надана банком історія рахунку фактично містить операції лише до 27.02.2018, а виписка по іншому рахунку не відображає операції з рефінансування на суму 86 378 грн 03 коп. На її думку, ці документи підтверджують неповноту доказової бази щодо формування заборгованості та свідчать про необхідність дослідження руху коштів у період, який передував рефінансуванню.

09.09.2026 Фізична особа-підприємець Волкова Г.Л. подала через підсистему «Електронний суд» до Південно-західного апеляційного господарського суду клопотання про витребування доказів у АТ «Райффайзен Банк». Заявниця просить витребувати, зокрема, повні виписки та історію руху коштів за рахунками, на яких обліковувалися її попередні кредитні зобов`язання, за період з 01.01.2018 по 25.07.2018; повний розрахунок заборгованості станом на 25.07.2018, на підставі якого визначено суму 86 378 грн 03 коп.; первинні бухгалтерські, платіжні документи та проводки щодо операції рефінансування; виписки за рахунками, пов`язаними з кредитним договором; відомості про усі платежі за кредитними зобов`язаннями та інформацію про платежі після 26.06.2019.

Клопотання мотивоване тим, що відповідні відомості перебувають виключно у володінні банку, містять банківську таємницю, а надані банком за зверненням заявниці документи є неповними. На думку заявниці, витребувані докази є необхідними для встановлення фактичного розміру рефінансованої заборгованості, правильності визначення основного боргу та похідних нарахувань.

Розглянувши клопотання апелянтки про приєднання доказів по справі, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що письмові докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 81, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку відповідача).

Отже, при поданні учасником справи клопотання про витребування або залучення доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).

Відхиляючи клопотання про прийняття додаткових доказів, колегія суддів виходить з того, що виписка по особовому рахунку IBAN НОМЕР_1 за період з 19.07.2018 по 31.12.2018 та історія по картковому рахунку № НОМЕР_2 , на які посилається апелянтка, надані скаржниці Акціонерним товариством «Райффайзен Банк» 13.08.2026. Отже, ці документи апелянтка могла запросити у банку до ухвалення рішення місцевого господарського суду. При цьому, як встановлено в рішенні суду першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ухвалу про відкриття провадження відповідач одержав 20.02.2026. Тобто, відповідач мав реальну процесуальну можливість витребувати їх у банку та подати в суд першої інстанції.

Так, виходячи із правил доказування у господарському процесі, закріплених в ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, а також принципів змагальності сторін у господарському процесі, судова колегія зазначає, що подання тих чи інших доказів стосовно обставин, які мають значення для справи, обмежується встановленими законом процедурами та строками. При цьому, як вже зазначалося вище, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього.

Колегія суддів зазначає, що апелянт не навів і не підтвердив належними доказами, яким саме чином ці обставини унеможливили подання таких доказів до місцевого суду.

Посилання на неналежний, на думку скаржниці, розгляд справи не замінюють доказування винятковості випадку, передбаченого частиною третьою статті 269 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин відповідач не виконав покладений на нього обов`язок доведення об`єктивних причин неподання доказів до суду першої інстанції. Саме існування документів до ухвалення рішення, за відсутності доведених перешкод для їх своєчасного подання, виключає їх прийняття в апеляційному провадженні. Такий підхід відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16 та від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19: апеляційний суд приймає нові докази лише за наявності доведеного виняткового випадку, а апеляційний перегляд не призначений для усунення процесуальної пасивності сторони під час розгляду справи судом першої інстанції.

Крім того, колегія суддів зазначає, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява №3236/03, п. 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Тому в даному випадку апелянтом не доведено суду апеляційної інстанції неможливість подання суду першої інстанції зазначених ним доказів. При цьому судова колегія звертає увагу, що докази часткової сплати грошових коштів можуть бути надані і враховані при виконанні судового рішення.

Додатково колегія суддів наголошує, що за приписами частин першої, третьої та восьмої статті 80, частин першої та другої статті 81, частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України учасник справи має подати докази у встановлений строк, а у разі неможливості самостійно їх одержати - своєчасно заявити вмотивоване клопотання, зазначивши конкретний доказ, обставини, які він підтверджує або спростовує, заходи для його одержання та докази вжиття таких заходів. В апеляційній інстанції доказ, який не подавався раніше, може бути прийнято лише за наявності документально підтвердженого виняткового випадку.

У постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 Верховний Суд зазначив, що за відсутності доказів самостійного звернення до володільців документів та їх відмови у наданні таких документів заявник, подаючи клопотання про витребування доказів, «фактично перекладає свій обов`язок із доведення … на суд». Цей висновок застосовний і до апеляційної стадії: суд не має створювати стороні нову доказову базу, якщо вона не довела, що вичерпала передбачені законом можливості одержати докази під час розгляду справи в першій інстанції.

Посилання апелянтки на те, що відповіді банку оформлено 13.08.2026, саме по собі не підтверджує існування об`єктивних перешкод для її попереднього звернення до банку або подання належного клопотання до ухвалення рішення 27.07.2026. З матеріалів, поданих разом із клопотанням, не вбачається ані дати первинного звернення до банку до ухвалення рішення, ані його змісту, ані доказів направлення чи відмови банку. Отже, апелянтка не довела обставин, які б відповідали критеріям винятковості, визначеним частиною третьою статті 269 Господарського процесуального кодексу України.

Крім процесуальної несвоєчасності, подані документи не містять відомостей, які спростовують факт зарахування 25.07.2018 кредитних коштів на позичковий рахунок за кредитним договором № 011/0027/74800/1 або факт часткових погашень за цим договором. Вони відображають операції за іншим, попереднім картковим рахунком до 27.02.2018, а тому не змінюють установлених судом обставин щодо окремого договору рефінансування від 19.07.2018.

Розглянувши клопотання скаржника про витребування у АТ «Райффайзен Банк» доказів, судова колегія дійшла висновку про таке.

Згідно зі статтею 80 Господарського процесуального кодексу України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Частина восьма статті 80 Господарського процесуального кодексу України містить імперативну заборону суду приймати до розгляду докази, якщо вони подані не у встановлений судом строк.

Як зазначалося вище, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи.

Частиною другою статті 14 Господарського процесуального кодексу України визначено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 13 Господарського процесуального кодексу України).

Господарський процесуальний кодекс України не пов`язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Поважними причинами пропуску процесуального строку визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, незалежними від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальної дії. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 23.04.2025 у справі №916/5400/23, від 21.03.2024 у справі № 22/96-10/90/08, від 20.01.2025 у справі № 925/1596/23.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази.

Ця норма регулює питання витребовування доказів судом першої інстанції до моменту початку розгляду справи по суті.

Разом з тим, скаржник, подаючи клопотання про витребування доказів просить витребувати у АТ «Райффайзен Банк» такі документи:

- повну виписку та/або історію руху коштів за всіма банківськими, картковими, позичковими, транзитними та іншими рахунками, на яких обліковувалися кредитні зобов`язання Волкової Галини Леонідівни за Додатковим договором № 1 до договору про відкриття та ведення поточного рахунку № 011/0027/74800 від 15.05.2012, за період з 01.01.2018 по 25.07.2018, із зазначенням дати кожної операції, її суми, призначення, вхідного та вихідного залишку.

- повний розрахунок фактичної заборгованості Волкової Галини Леонідівни за попередніми кредитними зобов`язаннями станом на 25.07.2018, на підставі якого АТ «Райффайзен Банк Аваль» визначило суму 86 378 грн 03 коп., яка була рефінансована за Кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018, із окремим зазначенням суми основного боргу, процентів, комісій, пені, штрафів та інших складових.

- первинні бухгалтерські документи, меморіальні ордери, платіжні документи та бухгалтерські проводки, на підставі яких 25.07.2018 проведено операцію на суму 86 378 грн 03 коп. із призначенням «Рефінансування згідно КД № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018», із зазначенням рахунку списання, рахунку зарахування, призначення операції та конкретного зобов`язання, яке було погашено внаслідок її проведення.

- повну виписку по рахунку № НОМЕР_3 ( НОМЕР_4 ), зазначеному в кредитному договорі № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 як рахунок, на який мали спрямовуватися кредитні кошти для подальшого використання за цільовим призначенням, за період з 19.07.2018 по 31.07.2018.

- інформацію про те, чи був картковий рахунок № НОМЕР_2 , історію якого АТ «Райффайзен Банк» надало Волковій Г.Л. документом від 13.08.2026 № 81-15-14/2/47589, пов`язаний із кредитними правовідносинами за Додатковим договором №1 до договору № 011/0027/74800 від 15.05.2012, а також на яких рахунках після 27.02.2018 продовжувався облік відповідної кредитної заборгованості.

- інформацію та первинні документи щодо всіх платежів, здійснених Волковою Галиною Леонідівною на погашення кредитних зобов`язань за договором № 011/0027/74800 від 15.05.2012 та Кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 за період з 01.01.2018 по 26.06.2019, із зазначенням дати, суми кожного платежу та порядку його зарахування в рахунок тіла кредиту, процентів, комісій та інших платежів.

- повну виписку по позичковому рахунку № НОМЕР_5 за Кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 за період з 19.07.2018 по 26.06.2019 із відображенням усіх операцій, нарахувань та погашень.

- інформацію про те, чи надходили після 26.06.2019 на рахунки АТ «Райффайзен Банк» будь-які кошти від Волкової Галини Леонідівни , спрямовані на виконання зобов`язань за Кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018, а в разі надходження - надати відомості про дати, суми, призначення таких платежів та їх подальше перерахування новому кредитору.

Колегія суддів зазначає, що апелянт, звертаючись з клопотанням до суду апеляційної інстанції про витребування доказів, не вказав, які заходи для отримання зазначених доказів ним вживалися самостійно, та не зазначив причини неможливості самостійного надання таких доказів.

Отже, при поданні учасником справи клопотання про витребування або залучення доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).

Не доведено апелянтом і винятковості випадку неможливості подання таких доказів до та/або під час розгляду справи в суді першої інстанції, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.

Крім іншого, судом апеляційної інстанції встановлено, що Господарський суд Миколаївської області ухвалою від 19.02.2026, зокрема, відкрив провадження у справі №915/135/26 та вирішив справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін; встановив відповідачу строк: п`ятнадцять днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для реалізації процесуального права на подання клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, відзиву на позов, тощо. Ухвала Господарського суду Миколаївської області від 19.02.2026 у справі №915/135/26 направлена скаржнику на належну електронну адресу.

За матеріалами справи Фізична особа-підприємець Волкова Г.Л. надавала до суду першої інстанції письмові пояснення, заперечення (на відповідь на відзив).

Тобто, скаржниця була обізнана про розгляд у суді першої інстанції справи №915/135/26.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що скаржник не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку витребування доказів як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо цього.

Крім того, колегія суддів зазначає, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява №3236/03, п. 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Крім того, судова колегія також зауважує, що ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2026 року відмовлено Фізичній особі-підприємцю Волковій Галині Леонідівні, м. Миколаїв у задоволенні клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 та вирішено розгляд справи здійснювати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Від апелянтки іншого обґрунтованого клопотання щодо розгляду справи з викликом сторін до суду апеляційної інстанції не надходило.

У зв`язку із вищевикладеним суд апеляційної інстанції відмовляє у клопотанні скаржника про витребування доказів та їх огляду у судовому засіданні.

Зазначене однаковою мірою стосується клопотання про витребування доказів у АТ «Райффайзен Банк». Зміст цього клопотання охоплює не окремо визначений доказ, а широкий масив відомостей про всі рахунки, платежі, проводки та документи за різні періоди. Таке клопотання не може бути задоволене лише на підставі припущення, що серед невизначеної кількості документів можуть міститися відомості, корисні для позиції заявниці.

Приписи п. 1 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначають, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму на 01 січня відповідного року (що станом на момент подання позову у даній справі складає 3 328 грн.).

В порядку спрощеного провадження за законом підлягають розгляду малозначні справи, і в даному випадку, єдиним критерієм для такого розгляду є саме ціна позову.

Судова колегія дійшла висновку, що у даному випадку справа №915/135/26 відповідає ознакам малозначної справи за законом, оскільки ціна позову складає 147 020 грн 82 коп.

Відмова у проведенні судового засідання з повідомленням учасників справи також відповідає частині десятій статті 270 Господарського процесуального кодексу України. Оскільки ціна позову є меншою ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01.01.2026, а справа не належить до категорій, що не можуть розглядатися у спрощеному позовному провадженні, апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи. Заявниця не навела конкретних обставин, для з`ясування яких були б необхідні саме усні пояснення; усі її доводи викладено в апеляційній скарзі, додаткових поясненнях і клопотаннях та вони можуть бути оцінені за письмовими матеріалами справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Переглянувши у порядку письмового провадження оскаржуване у справі рішення суду першої інстанції, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 є такими, що не підлягають скасуванню, виходячи з наступного.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

19 липня 2018 року між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та Фізичною особою - підприємцем Волковою Галиною Леонідівною (позичальник) було укладено кредитний договір №011/0027/74800/1 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого кредитор зобов`язується надати позичальнику кредит у формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом в сумі 86 800 грн., а позичальник зобов`язується використати кредит за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов`язки, визначені договором (п.1.1 Кредитного договору).

У відповідності до п.1.2 кредитного договору, кінцевий термін погашення кредиту - 27 липня 2021 року, або інша дата, визначена відповідно до статті 8 договору.

Відповідно до п.1.3 кредитного договору, кредит надається позичальнику на погашення боргових зобов`язань, які виникли згідно умов додаткового договору (на встановлення кредитної лінії) №1 до договору про відкриття та ведення поточного рахунку, операції за яким можуть здійснюватись з використанням платіжної картки, укладеного між позичальником та кредитором.

Згідно п.1.4 кредитного договору, заборгованість за кредитом обліковується на позичковому рахунку № НОМЕР_5 , код Банку 328351 АТ «Райффайзен Банк Аваль», який може змінюватися кредитором самостійно.

За умовами п.2.1 кредитного договору, протягом всього строку фактичного користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати щомісяця кредитору проценти, розмір яких розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 24% річних.

Згідно п.2.2 кредитного договору, нарахування процентів за кредитом здійснюється не рідше одного разу на місяць, виходячи із фактичної кількості днів у місяці та році. Проценти нараховуються на залишок фактичної заборгованості позичальника за кредитом протягом всього строку користування кредитом. При розрахунку процентів враховується день видачі кредиту (частини кредиту); останній день строку користування кредитом не враховується.

У відповідності до п.3.1 кредитного договору, обов`язковими умовами надання позичальнику кредиту є:

3.1.1. наявність поточного рахунку позичальника, відкритого в установі кредитора;

3.1.2. підписання графіку погашення заборгованості (додаток №1 до договору);

3.1.3. наявність заборгованості позичальника перед кредитором за кредитним договором.

Відповідно до п.3.2 договору, на умовах договору, після виконання позичальником обов`язкових умов, вказаних в пункті 3.1 договору, кредитор на підставі письмової заяви позичальника, протягом 2 банківських днів з дати її отримання, надає кредитні кошти в розмірі фактичної заборгованості позичальника за кредитним договором (п.1.3 договору) на дату видачі кредиту, але не більше суми, визначеної в пункті 1.1 договору. Кредитні кошти за договором надаються з позичкового рахунку шляхом безготівкового переказу через балансовий рахунок кредитора на поточний рахунок позичальника для подальшого використання за цільовим призначенням, зазначеним в п.1.3 договору.

Фактична заборгованість позичальника за кредитним договором, зазначеним у п.1.3 договору, визначається кредитором самостійно на підставі умов кредитного договору та даних обліку кредитора на дату видачі кредиту.

У відповідності до п.4.1 кредитного договору, позичальник зобов`язаний виконати зобов`язання за договором (в тому числі здійснити повернення кредиту, сплатити проценти, комісії, пеню, штрафи, неустойку та інші платежі) в порядку, визначеному договором.

Згідно п.4.2 кредитного договору, позичальник здійснює повернення кредиту та сплату процентів щомісячно ануїтетними (однаковими) платежами в розмірах згідно з графіком.

Ануїтетний платіж включає в себе повернення частини основної суми кредиту та сплату процентів за його користування. Щомісячний ануїтетний платіж розраховується за формулою:

Сума щомісячного ануїтетного платежу = сума кредиту за договором * ((1 + процентна ставка за місяць) строк кредитування (міс.) * процентна ставка за місяць) / ((1+ процентна ставка за місяць) строк кредитування (міс.) -1);

Сума щомісячного платежу за % = (залишок заборгованості за кредитом * річна процентна ставка / кількість днів поточного року) * кількість днів в місяці, який передує даті сплати ануїтетного платежу;

Сума щомісячного платежу за основним боргом = сума щомісячного повернення кредиту - сума щомісячного платежу за %.

Відповідно до п.4.3 кредитного договору, позичальник зобов`язується здійснювати ануїтетний платіж шляхом повернення кредиту та сплати процентів окремими платежами у валюті кредиту кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем надання кредиту в дату, визначену графіком. Якщо дата сплати, зазначена у графіку, не є банківським днем, платіж здійснюється не пізніше останнього банківського дня, що передує даті, визначеній у графіку.

Під поняттям «Банківський день» сторони розуміють робочий день кредитора, протягом якого приймаються документи клієнтів на переказ і документи на відкликання та здійснення їх оброблення, передавання і виконання.

У відповідності до п.4.6 договору, при простроченні повернення кредиту проценти нараховуються за весь строк фактичного користування кредитом на суму фактичної заборгованості, в тому числі, протягом строку такого прострочення, та підлягають сплаті додатково до сум, передбачених графіком.

Згідно п.4.8 кредитного договору, вимоги кредитора щодо погашення заборгованості позичальника за договором підлягають задоволенню у такій черговості:

- сплата пені, штрафів та неустойки за неналежне виконання зобов`язань за договором;

- сплата прострочених процентів;

- повернення простроченої суми кредиту;

- сплата процентів;

- повернення суми заборгованості за кредитом;

- сплата інших платежів, передбачених договором або договорами застави/іпотеки, укладеними як забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором (у разі наявності).

При цьому кредитор на власний розсуд має право направити грошові кошти, отримані від позичальника для погашення заборгованості, на погашення простроченої заборгованості за договором, у разі її наявності.

Позичальник надає кредитору право самостійно приймати рішення щодо встановлення іншої черговості погашення заборгованості (кредиту, процентів, за користування кредитом, штрафів, неустойки та пені) за договором. За запитом позичальника кредитор інформує позичальника про застосовану черговість погашення заборгованості.

Відповідно до п.10.1 кредитного договору, у разі невиконання або неналежного виконання зобов`язань, встановлених договором, сторони несуть відповідальність згідно з законодавством України та положень договору. До регулювання правовідносин, які неврегульовані договором, застосовуються відповідні норми законодавства України.

У відповідності до п.10.5 кредитного договору, всі спори, що виникають між сторонами у зв`язку з договором, підлягають вирішенню шляхом переговорів, а у разі неможливості їх вирішити шляхом переговорів - у судовому порядку відповідно до законодавства України.

Пунктом 10.6 кредитного договору передбачено, що до всіх правовідносин, пов`язаних з укладанням та виконанням договору, застосовується строк позовної давності тривалістю у п`ять років.

Згідно п.11.1 кредитного договору, договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і скріплення печатками і діє до повного виконання ними прийнятих зобов`язань відповідно до договору.

Відповідно до п.11.5 кредитного договору, номери рахунків, зазначені в договорі, на які або з яких здійснюється виконання грошових зобов`язань за договором, не є істотною умовою договору та можуть змінюватись за ініціативою кредитора. Нові номери таких рахунків визначаються згідно повідомлення, направленого кредитором, та визначаються сторонами належними для виконання грошових зобов`язань позичальника.

Договір підписано та скріплено печаткою сторін.

У додатку №1 до кредитного договору сторонами погоджено графік погашення заборгованості, у якому визначено розміри щомісячних ануїтетних платежів, а також терміни їх внесення.

У матеріалах справи наявна банківська виписка по особовому рахунку підприємця №206358460 за період з 19.07.18 по 26.06.19, з якої вбачається, що 25.07.18 на розрахунковий рахунок підприємця було зараховано кошти у сумі 86 378 грн 03 коп. із наступним призначенням платежу: «…Рефінансування зг. кредитного договору №011/0027/74800/1 від 19.07.2018.».

Також, з банківської виписки вбачається, що відповідачка здійснила часткове погашення кредитної заборгованості в сумі 2 914 грн 15 коп. (1 700 грн. +1214 грн 15 коп.).

Колегія суддів зазначає, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.

Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 23.09.2019 року у справі №910/10254/18.

Як вбачається із наявного у матеріалах справи розрахунку заборгованості по договору №011/0027/74800/1 від 19.07.2018 станом на 26.06.2019, заборгованість за кредитом становить 86 463 грн 88 коп., заборгованість за відсотками становить 14 979 грн 44 коп. за період з 27.08.2018 по 26.06.2019.

У подальшому, 26.06.2019 між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги №114/2-9 (далі договір відступлення №114/2-9), відповідно до п.2.1 якого на умовах встановлених цим договором та відповідно до ст.512-519 Цивільного кодексу України первісний кредитор передає (відступає) новому кредиторові за плату належні йому права вимоги, а новий кредитор приймає належні первісному кредиторові права вимоги до боржників, вказаних у Реєстрі боржників (Портфель заборгованості).

Перелік кредитних договорів, боржників, розрахунок сум заборгованості боржника на дату підписання договору зазначені в додатку №1 до договору (попередній реєстр боржників), що є його невід`ємною частиною.

У відповідності до п.2.2 договору відступлення №114/2-9, відступлення новому кредитору зазначених в Попередньому реєстрі боржників (додаток № 1 до договору) Прав вимоги відбувається за умови виконання новим кредитором п. 3.2. договору, та з моменту підписання сторонами Реєстру(ів) боржників, складених за формою, наведеною в додатку №2 до договору. Сторони погодили, що Реєстр(и) боржників підписується(ються) сторонами не пізніше 5 робочого дня з дати підписання договору та попереднього реєстру боржників та передається(ються) шляхом направлення повідомлення на електронну пошту Oshvets@verdict.kiev.ua, яка зазначена в п. 8.8.1 даного договору.

Пунктом 2.3 договору відступлення №114/2-9, передбачено, що внаслідок передачі (відступлення) портфеля заборгованості за цим договором, новий кредитор заміняє первісного кредитора у кредитних договорах, що входять до портфеля заборгованості і відповідно вказані у Реєстрі боржників, та набуває прав грошових вимог первісного кредитора, включаючи право вимагати від боржників належного виконання всіх грошових та інших зобов`язань за кредитними договорами.

Права вимоги переходять до нового кредитора в повному обсязі, безвідзивно та без можливості зворотного відступлення.

Остаточний розмір прав вимоги, що відступається згідно умов даного договору визначається на дату відступлення прав вимоги та зазначається в реєстрі боржників.

Новий кредитор має право здійснити наступне відступлення прав вимог без згоди первісного кредитора.

У відповідності до п.2.5 договору відступлення №114/2-9, на дату укладання договору права вимоги, кредитні договори та договори забезпечення є дійсними. Новий кредитор приймає на себе всі ризики, пов`язані з визнанням прав вимоги, кредитного договору та/або договорів забезпечення недійсними, з будь-якими судовими рішеннями або діями боржників/поручителів щодо заперечення (оспорювання) своїх обов`язків та/або умов кредитного договору чи договорів забезпечення після укладання цього договору.

Відповідно до п.2.6 договору відступлення №114/2-9, відступлення прав вимоги за договором здійснюється без згоди боржників за кредитними договорами та/або поручителів за договорами забезпечення.

Згідно п.2.8 договору відступлення №114/2-9, у зв`язку з відступленням прав вимоги, в дату відступлення прав вимоги первісний кредитор вважається таким, що відступив та передав, а новий кредитор таким, що прийняв та набув всіх прав первісного кредитора за договорами забезпечення.

У відповідності до п.3.1 договору відступлення №114/2-9, загальна вартість прав вимоги за договором (ціна договору) становить 2 254 957 грн 83 коп. Новий кредитор здійснює оплату загальної вартості (ціни договору) шляхом безготівкового переказу на рахунок первісного кредитора протягом 5 робочих днів з моменту укладення цього договору.

Відповідно до підпунктів 4.1.1, 4.1.10 пункту 4.1 договору відступлення №114/2-9, новий кредитор засвідчує та гарантує, що:

- новий кредитор є фінансовою установою, що внесена до Державного реєстру фінансових установ та на підставі відповідних ліцензій, виданих в Нацкомфінпослуг (Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг), надає фінансові послуги з факторингу, надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, а також здійснює іншу діяльність згідно чинного законодавства України, та не є афілійованою особою первісного кредитора;

- новий кредитор має право здійснювати нарахування та стягнення процентів за кредитними договорами з дати відступлення прав вимоги за умови дотримання вимог чинного законодавства України. При цьому новий кредитор має право нарахування та стягнення штрафних санкцій за порушення боржниками грошових зобов`язань, а також право вимагати у боржників відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням грошових зобов`язань, відповідно до законодавства та умов кредитного договору.

Згідно з підпунктами 4.3.3, 4.3.8 пункту 4.3 договору відступлення №114/2-9, на дату укладання договору первісний кредитор гарантує та засвідчує, що:

- відповідно до законодавства він має право відступлення кожного права вимоги третім особам, в тому числі новому кредитору.

- інформація, вказана у Реєстрі боржників, відповідає відомостям, вказаним у кредитних договорах, є повна та правдивою в частині, що стосується ПІБ/ найменування боржника, ІПН/коду ЄДРПОУ, паспортних даних боржника, номеру та дати кредитного договору.

Згідно п.5.1 договору відступлення №114/2-9, не пізніше 180 (сто вісімдесят) календарних днів з дати відступлення прав вимоги за кредитними договорами та відступлення прав за договорами забезпечення. Первісний кредитор передає, а новий кредитор зобов`язаний прийняти документацію, про що складається акт приймання-передачі за формою згідно з додатком №4 до договору приймання-передача документації здійснюється уповноваженими представниками сторін за адресою первісного кредитора м. Київ, вул. Алмазова 4а.

Пунктом 7.1 договору відступлення №114/2-9 визначено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань по договору.

Договір підписаний сторонами та скріплений печатками без зауважень і заперечень.

Як вбачається з матеріалів справи, сторонами підписано Реєстр боржників до договору відступлення №114/2-9, у якому під порядковим номером 404 вказано боржника - Волкова Галина Леонідівна ; кредитний договір №011/0027/74800/1, сума заборгованості за основною сумою боргу по кредиту 83 463 грн 88 коп., сума заборгованості за відсотками - 14 978 грн 44 коп., загальна сума заборгованості 98 442 грн 32 коп.

Також, сторонами підписано «Акт приймання-передачі документації за договором відступлення права вимоги №114/2-9 від 26.06.2019», відповідно до якого первісний кредитор передав, а новий кредитор прийняв згідно з вимогами п.5.1 договору про відступлення права вимоги №114/2-9 від 26.06.2019 документацію боржників, перелічених в Таблиці №1 цього Акту, зокрема Волкова Г.Л (п.807 Таблиці).

Згідно з платіжним дорученням №1 від 26.06.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» перерахувало Акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» кошти у розмірі 2 254 957 грн 83 коп. з призначенням платежу «оплата згідно договору 114/2-9 від 26.06.2019».

10 січня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» (далі - новий кредитор) укладено договір про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги №10-01/2023 (далі - договір відступлення №10-01/2023).

Згідно з п.2.1 договору відступлення №10-01/2023, за цим договором первісний кредитор відступає шляхом продажу новому кредитору належні первісному кредитору, а новий кредитор набуває в обсязі та на умовах, визначених цим договором, права вимоги первісного кредитора до боржників, зазначених у додатках №1, 3 до цього договору (надалі також - Реєстр боржників), включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників, страховиків або інших осіб, до яких перейшли обов`язки боржників або які зобов`язані виконати обов`язки боржників, за договорами позики (кредитними договорами), з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, надалі за текстом - права вимоги. Новий кредитор сплачує первісному кредитору за права вимоги грошові кошти у розмірі та у порядку, визначених цим договором.

Права вимоги, що є предметом цього договору, належать первісному кредитору на підставі, зокрема, договору відступлення №114/2-9 від 26.06.2019, укладеного між первісним кредитором та Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль».

У відповідності до п.5.1 договору відступлення №10-01/2023, первісний кредитор зобов`язаний передати новому кредитору Реєстри боржників (в електронному та друкованому (підписаному) вигляді) та документацію на умовах та в порядку визначених цим договором. Первісний кредитор має право передавати документацію, в тому числі у вигляді копій договорів. При цьому, умови передачі документації будуть вважатися виконаними. Первісний кредитор не несе будь-якої відповідальності за стан та наявність документації.

Згідно п.5.1.1 договору відступлення №10-01/2023, реєстр боржників в електронному вигляді (додаток № 1) передається новому кредитору за актом прийому-передачі Реєстру боржників в електронному вигляді (додаток № 2) не пізніше наступного робочого дня після підписання новим кредитором цього договору. Реєстр боржників в електронному вигляді передається відповідальній особі нового кредитора шляхом запису на матеріальний носій, наданий новим кредитором.

Реєстр боржників в друкованому (підписаному) вигляді (додаток № 3) передається новому кредитору за актом прийому-передачі (додаток № 4) не пізніше наступного робочого дня після підписання новим кредитором цього договору (п.5.1.2 договору відступлення №10-01/2023) .

У відповідності до п.5.1.3 договору відступлення №10-01/2023, документація передається новому кредитору за актом прийому-передачі (додаток № 5) не пізніше 365 календарних днів з моменту підписання договору. Новий кредитор може отримати від первісного кредитора документацію, раніше за умови надання письмового запиту з зазначенням обґрунтованих підстав (зокрема, але не виключно, у зв`язку з необхідністю звернення до суду). Первісний кредитор надає документацію щодо боржників, вказаних в письмовому запиті нового кредитора, протягом 5 робочих днів з дати отримання такого запиту.

Відповідно до п.5.2 договору відступлення №10-01/2023, права вимоги вважаються відступленими (переданими) первісним кредитором та набутими (прийнятими) новим кредитором в день належного підписання сторонами акту приймання-передачі Реєстру боржників в друкованому (підписаному) вигляді (додаток № 4).

Згідно п.5.3 договору відступлення №10-01/2023, з моменту відступлення (передачі) первісним кредитором новому кредитору прав вимоги, первісний кредитор втрачає всі права вимоги за договорами позики (кредитними договорами), що існували на момент відступлення (передачі) прав вимоги і, відповідно, первісний кредитор не матиме жодних прав вимоги до боржника за кредитним договором.

Пунктом 5.4 договору відступлення №10-01/2023 визначено, що з моменту відступлення (передачі) первісним кредитором новому кредитору прав вимоги, новий кредитор є таким, що замінив первісного кредитора у правовідносинах з боржниками, що існують на дату відступлення (передачі) прав вимоги та мають відношення до прав вимоги.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, зокрема новий кредитор має право здійснювати нарахування та стягнення процентів та/чи процентів за прострочення виконання грошового зобов`язання (відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України) за договорами позики (кредитними договорами) (в тому числі за періоди, що передували відступленню прав вимоги, якщо такі нарахування не були здійснені первісним кредитором) за умови дотримання вимог чинного законодавства України, нарахування та стягнення штрафних санкцій за порушення боржниками грошових зобов`язань, нарахування будь-яких платежів і комісій, а також право вимагати у боржників відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням грошових зобов`язань, відповідно до законодавства та умов договорів позики (кредитних договорів).

За умовами п.7.1 договору відступлення №10-01/2023, за відступлення прав вимоги новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в сумі 5 312 491 грн 59 коп. без ПДВ.

Згідно з п.7.2 договору відступлення №10-01/2023, ціна договору сплачується новим кредитором первісному кредитору, в будь-який передбачений (не заборонений) законодавством спосіб, в тому числі, але не виключно, шляхом перерахування коштів на рахунок, вказаний в п.12 цього договору або зарахуванням зустрічних однорідних вимог в порядку, визначеному п.5.6.2 цього договору, протягом 1065 календарних днів з дати підписання Сторонами цього договору.

Договір підписаний сторонами та скріплений печатками без зауважень і заперечень.

Також, 10.01.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» підписали акт прийому-передачі реєстру боржників за договором №10-01/2023 про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 10.01.2023 та акт прийому-передачі реєстру боржників в електронному вигляді, права вимоги за якими відступаються за договором №10-01/2023 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги від 10.01.2023.

28.02.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» підписали акт зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно до якого зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» перед Товариством з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», у тому числі за договором №10-01/2023 про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги від 10.01.2023 в сумі 5 312 491 грн 59 коп. припиняються в результаті зарахування зустрічних однорідних вимог.

У подальшому, 04.02.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» підписали додаткову угоду №10/6 до договору №10-01/2023 відступлення (купівлі - продажу) прав вимоги від 10.01.2023, у якій у зв`язку із виявленням технічної помилки (описки) сторони дійшли згоди внести зміни в Реєстр боржників, що є додатком до договору №10-01/2023 відступлення (купівлі - продажу) прав вимоги від 10.01.2023.

Відповідно до Змін в Реєстр боржників (додаток №1 до додаткової угоди №10/6 від 04.02.2025) боржником є Волкова Галина Леонідівна за кредитним договором №011/0027/74800/1: сума заборгованості за основною сумою боргу по кредиту 83 463 грн 88 коп., сума заборгованості за відсотками 56 797 грн 27 коп., відповідальність за порушення грошового зобов`язання згідно зі ст.625 Цивільного кодексу України 6 759 грн 67 коп.; загальна сума заборгованості 147 020 грн 82 коп.

Отже, Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» відступило право вимоги до відповідача за кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» за договором № 114/2-9 від 26.06.2019, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», у свою чергу, відступило це право вимоги Товариству з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» за договором №10-01/2023 від 10.01.2023 (з урахуванням додаткової угоди №10/6 від 04.02.2025).

Таким чином, Товариство з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» набуло право грошової вимоги до Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни у розмірі 147 020 грн 82 коп., з яких: -83 463 грн 88 коп. - заборгованість за основним зобов`язанням (за тілом кредиту); - 56 797 грн 27 коп. - заборгованість за нарахованими процентами на дату відступлення права вимоги; - 5 305 грн 35 коп. - інфляційні втрати; - 1 454 грн 32 коп. - 3% річних.

Однак позичальник не виконав умови кредитного договору та не сплатив заборгованість.

У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань по поверненню кредитних коштів позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом.

Інших належних та допустимих доказів матеріали справи не містять.

Предметом спору у даній справі є стягнення заборгованості за кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 у загальному розмірі 147 020 грн 82 коп., з яких 83 463 грн 88 коп. - заборгованість за основним зобов`язанням, 56 797 грн 27 коп. - заборгованість за нарахованими процентами на дату відступлення права вимоги, 5 305 грн 35 коп. - інфляційні втрати та 1 454 грн 32 коп. - три проценти річних.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Так, згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Як убачається зі змісту ст. 626, 628 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зобов`язання, в свою чергу, за вимогами ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу. Одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої якості.

Згідно із ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За вимогами ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

У відповідності до п.1 ч.1 ст.512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Частиною 1 ст.513 Цивільного кодексу України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Згідно ч.1 ст.514 Цивільного кодексу України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і негрошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1 ст.516 Цивільного кодексу України).

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України).

Статтею 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

З матеріалів справи вбачається, що правовідносини у даній справі виникли на підставі укладеного між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (кредитор) та Фізичною особою - підприємцем Волковою Галиною Леонідівною (позичальник) кредитного договору №011/0027/74800/1.

В подальшому, Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» відступило право вимоги до відповідача за кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» за договором № 114/2-9 від 26.06.2019, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», у свою чергу, відступило це право вимоги Товариству з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» за договором №10-01/2023 від 10.01.2023 (з урахуванням додаткової угоди №10/6 від 04.02.2025).

Матеріалами справи підтверджено, зокрема, випискою по особовому рахунку підприємця № НОМЕР_5 за період з 19.07.18 по 26.06.19, що відповідачка отримала кредитні кошти. Так, з виписки вбачається, що 25.07.18 на розрахунковий рахунок підприємця було зараховано кошти у сумі 86 378 грн 03 коп. із наступним призначенням платежу: «…Рефінансування зг. кредитного договору №011/0027/74800/1 від 19.07.2018.».

Також, з банківської виписки вбачається, що відповідачка здійснила часткове погашення кредитної заборгованості в сумі 2 914 грн 15 коп. (1 700 грн. +1 214 грн 15 коп.).

Банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій.

Аналогічна позиція наведена у постанові Верховного Суду від 23.09.2019 року у справі №910/10254/18.

Разом з тим, відповідачка взяті на себе зобов`язання належним чином не виконала в частині повного та своєчасного повернення кредитних коштів у обумовлений договором строк (згідно узгодженого графіку зниження ліміту), внаслідок чого за спірним кредитним договором утворилась заборгованість за кредитом у розмірі 83 463 грн 88 коп., що підтверджується наявними матеріалами справи та відображено в розрахунку заборгованості.

Тому судом першої інстанції правомірно встановлено, що заборгованість Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни у розмірі 83 463 грн 88 коп. за вказаним кредитним договором підтверджена належними доказами, наявними у матеріалах справи, і на момент ухвалення рішення суду останньою не надано документів, які свідчать про погашення заборгованості по основній сумі кредиту у розмірі 83 463 грн 88 коп. перед позивачем.

Оскільки Фізична особа-підприємець Волкова Галина Леонідівна взятих на себе зобов`язань не виконала та не повернула Акціонерному товариству «Райффайзен Банк» надані кредитні кошти у встановлений у кредитному договорі строк у повному обсязі, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 83 463 грн 88 коп., право вимоги якої перейшло до позивача, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідачки заборгованості у розмірі 83 463 грн 88 коп.

Стосовно процентів (24 % річних), колегія суддів зазначає наступне

З матеріалів справи вбачається, що при відступленні права вимоги на підставі договору № 114/2-9 від 26.06.2019 було визначено розмір заборгованості відповідача за нарахованими процентами станом на 26.06.2019 року в сумі 14 979 грн 44 коп.

При передачі права вимоги на підставі договору відступлення №10-01/2023 збільшено розмір зобов`язання в частині заборгованості за процентами до суми 56 797 грн 27 коп., у зв`язку з їх нарахуванням за період з 26.06.2019 по 26.07.2021.

Відповідно до п.2.1. кредитного договору протягом всього строку фактичного користування кредитом позичальник зобов`язаний сплачувати щомісяця кредитору проценти, розмір яких розраховується на основі фіксованої процентної ставки в розмірі 24 % річних.

У пункті 4.1.10 договору відступлення права вимоги № 114/2-9 від 26.06.2019 узгоджено, що новий кредитор (Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Капітал") має право здійснювати нарахування та стягнення процентів за кредитними договорами з дати відступлення прав вимоги за умови дотримання вимог чинного законодавства України. При цьому новий кредитор має право нарахування та стягнення штрафних санкцій за порушення боржниками грошових зобов`язань, а також право вимагати у боржників відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням грошових зобов`язань, відповідно до законодавства та умов кредитного договору.

Враховуючи викладені умови договорів, колегія суддів вважає підтвердженим право нового кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» на стягнення 24 % річних у розмірі 56 797 грн 27 коп.

Стосовно процентів, колегія суддів виходить із того, що заміна кредитора за статтями 512, 514 Цивільного кодексу України не припиняє кредитного договору і не змінює погоджений сторонами строк кредитування. За пунктами 1.2, 2.1, 2.2 і 4.6 кредитного договору проценти у розмірі 24 відсотків річних нараховуються за строк фактичного користування кредитом, а кінцевим строком повернення кредиту визначено 27.07.2021. Нарахування процентів до 26.07.2021 здійснено в межах погодженого строку договірних правовідносин. Висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16, про припинення права на договірні проценти після спливу строку кредитування не спростовує, а підтверджує правильність такого підходу.

Відтак, оскільки матеріалами справи підтверджено, що відповідачка є такою, що порушила договірні зобов`язання, зокрема, не повернула кредитні кошти та не здійснила в повному обсязі сплату процентів за їх користування, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідачки на користь нового кредитора, Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» заборгованості за процентами. Належних доказів на спростування вимог в цій частині матеріали справи не містять.

Щодо стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 вказала, що норми статті 625 Цивільного кодексу України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01.06.2016 у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством.

Колегія суддів також виходить з того, що у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (такий висновок викладений, зокрема, у пункті 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц).

Суд зазначає, що у постанові від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 Велика Палата Верховного Суду виклала такий висновок: "… нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

За змістом частини другої статті 625 Цивільного кодексу України три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 Цивільного кодексу України, зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

У постанові Верховного Суду від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 викладено правовий висновок про те, що при розрахунку "інфляційних втрат" у зв`язку із простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин за аналогією закону підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 27.07.2007 № 265, а також визначений порядок нарахування інфляційних втрат у випадку часткового помісячного погашення суми основного боргу.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань").

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, як вже зазначалося вище за текстом постанови, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Так, відповідно до п. 1.2 договору визначено та погоджено сторонами, що кредитування встановлено до 27.07.2021 року.

З розрахунку заборгованості вбачається, що нарахування за договором було проведено до 26.07.2021 року. Тобто, в межах строку кредитування та дії договору.

Нарахування 3% річних та інфляційних втрат проведено з 27.07.2021 року по 23.02.2022 року. Розрахунок проведений на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, що також повністю відповідає вимогам чинного законодавства України і підлягає стягненню з відповідача.

Перевіривши розрахунок 3 % та інфляційних втрат, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такий розрахунок є арифметично правильним, таким, що відповідає вимогам чинного законодавства, тому позовні вимоги правомірно задоволені місцевим господарським судом.

Щодо доводів про недоведеність переходу права вимоги колегія суддів додатково зазначає, що висновок про набуття позивачем статусу кредитора ґрунтується на сукупності договорів відступлення, реєстрів боржників, актів приймання-передачі та доказів виконання сторонами договорів відступлення. Ці документи послідовно ідентифікують боржницю та кредитний договір № 011/0027/74800/1. Додаткова угода № 10/6 від 04.02.2025 укладена обома сторонами договору відступлення, а не одноособово позивачем; вона уточнює відомості реєстру й оцінюється у сукупності з рештою доказів, а не як самостійна та єдина підстава виникнення права вимоги.

Твердження про розбіжність окремих цифрових показників не спростовує встановлений розмір основного боргу. Залишок 83 463 грн 88 коп. відповідає даним банківської виписки про рефінансування 86 378 грн 03 коп. та часткове погашення 2 914 грн 15 коп., а також зазначений у реєстрі боржників за договором відступлення № 114/2-9. Апелянтка не надала доказів інших платежів за спірним кредитним договором або контррозрахунку, який би свідчив про іншу суму заборгованості, підтвердженого належними та допустимими засобами доказування.

Доводи щодо застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України також є необґрунтованими. Позивач нарахував три проценти річних та інфляційні втрати лише за період до 24.02.2022, тобто до дати, з якої апелянтка пов`язує дію спеціальних обмежень. Базу нарахування, період та складові сум визначено у позові й розрахунку; апелянтка не навела конкретної арифметичної помилки або власного розрахунку, який би спростовував висновок суду першої інстанції в цій частині.

Щодо застосування строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу (ч. 1 ст. 260 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.5 ст.261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) виснувала, що законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12.03.2020 на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та Перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02.04.2020.

Таким чином, з набранням чинності 02.04.2020 Законом № 540-IX є продовженими строки для звернення до суду. Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24:00 год 30.06.2023 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02.04.2020 до 30.06.2023.

Водночас, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено воєнний стан в Україні із 05:30 год 24.02.2022 строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15.03.2022 № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та Перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2120-IX набрав чинності 17.03.2022.

Надалі Законом України від 08.11.2023 № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та Перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 03.01.2024.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) продовжено від початку воєнного стану до 29.01.2024, а після 30.01.2024 перебіг такого строку зупинився.

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02.04.2020, то цей строк звернення до суду спочатку продовжено (до 30.06.2023 - на строк дії карантину, а надалі до 29.01.2024 - на строк дії воєнного стану), а з 30.01.2024 перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

Водночас колегія суддів зауважує, Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX «Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», який набрав чинності 04.09.2025, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключений. Таким чином, впродовж строку дії воєнного стану позовна давність була продовжена від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року включно, а 30 січня 2024 року її перебіг зупинився до 3 вересня 2025 року включно.

Враховуючи законодавчі норми щодо продовження/зупинення позовної давності, суд правильно дійшов висновку про те, що станом на 17.03.2022, тобто, на момент набрання чинності положеннями про продовження перебігу позовної давності, позовна давність за заявленими вимогами не спливла. Позивач звернувся до суду 09.02.2026, тобто, в період дії законодавчого зупинення перебігу позовної давності . За таких обставин, позивач не пропустив строки позовної давності для звернення до суду з первісним позовом.

Отже, зі змісту судового рішення вбачається надання оцінки доводам скаржниці у контексті застосування позовної давності до спірних правовідносин, як і встановлення, що позивач не пропустив позовну давність під час звернення з позовом у справі №915/135/26. Судові рішення в частині визначення періодів продовження/зупинення позовної давності відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24, а відсутність посилань суду на подібні висновки Верховного Суду не вказує на неправильність застосування відповідних законодавчих норм, про що стверджує заявник. Попри твердження скаржниці, що суд не навів обчислення перебігу позовної давності стосовно кожного окремого платежу та кожного окремого періоду нарахування заборгованості, нею не наведено аргументів, щодо яких саме періодів пропущено позовну давність і в чому полягає неправильний обрахунок відповідного строку.

Водночас доводи скаржника про сплив позовної давності є власним помилковим тлумаченням норм Цивільного кодексу України, які не містять належного обґрунтування причин непоширення на спірні правовідносини норм щодо продовження та зупинення позовної давності.

Колегія суддів окремо враховує, що пунктом 10.6 кредитного договору сторони в письмовій формі збільшили позовну давність до п`яти років, що узгоджується зі статтею 259 Цивільного кодексу України. Кінцевий строк повернення кредиту визначено 27.07.2021, а позов подано 09.02.2026 - до спливу погодженого п`ятирічного строку. Тому результат розгляду заяви про застосування позовної давності є правильним незалежно від посилань сторін на подальші зміни пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України. Апелянтка не визначила конкретного платежу, щодо якого, на її думку, позовна давність спливла, і не подала відповідного розрахунку.

Щодо оскарження додаткового рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 у справі №915/135/26, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

У відповідності до ч.ч.1,3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи; до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати: на професійну правничу допомогу.

Частиною 1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Заявами по суті спору є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).

Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" звернулось до Господарського суду Миколаївської області із заявою (вх. №11171/26 від 31.07.2026), в якій просить суд ухвалити додаткове рішення у справі №915/135/26 про стягнення з Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни понесених витрат на правову допомогу у розмірі 25 000 грн.

Також, позивач у поданій заяві просить суд долучити до матеріалів справи платіжну інструкцію №0599200002 від 13.01.2026 в підтвердження сплати витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з положеннями пункту 4 статті 1, частини третьої статті 27 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Таким чином, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Відповідно до положень статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення глави 63 "Послуги. Загальні положення" цього Кодексу можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

З огляду на предмет договору про надання правової допомоги, об`єктом оплати за договором є надані адвокатом юридичні послуги, зокрема, у зв`язку із вирішенням спору в суді.

З матеріалів справи вбачається, що 01 липня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Коллект Центр" (клієнт) та Адвокатським об`єднанням «Лігал Ассістанс» (адвокатське об`єднання) укладено договір про надання правової допомоги №01-07/2024 (далі - договір), у відповідності до умов якого клієнт доручає, а адвокатське об`єднання приймає на себе зобов`язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором (п.1.1 договору).

В розділі 2 договору сторони передбачили обов`язки адвокатського об`єднання.

Згідно п.4.1 договору, вартість послуг узгоджується сторонами у заявці на надання юридичної допомоги, які є невід`ємними додатками до цього Договору (форма заявки визначена у додатку №1 до договору).

У відповідності до п.4.2 договору, клієнт зобов`язується оплатити надані адвокатським об`єднанням послуги після надання адвокатським об`єднанням відповідного рахунку на оплату.

Відповідно до п.4.3 договору, факт надання послуг за договором підтверджується актом про надання юридичної допомоги (форма акту про надання юридичної допомоги визначена додатком №2 до договору), який готується адвокатським об`єднанням та надсилається клієнту для підписання не пізніше 10 числа місяця, наступного за місяцем, в якому була надана юридична допомога.

Згідно п.4.4 договору, клієнт протягом 5 робочих днів з дня отримання акту про надання юридичної допомоги повинен підписати та направити адвокатському об`єднанню його примірник або надати адвокатському об`єднанню письмову мотивовану відмову від підписання такого акту. Акт про надання юридичної допомоги вважається підписаним, якщо протягом 5 днів з моменту його отримання клієнтом, останній не надав адвокатському об`єднанню письмові аргументовані заперечення на акт.

Відповідно до п.4.5 договору, сума визначена в акті про надання юридичної допомоги, є гонораром адвокатського об`єднання за надання юридичної допомоги та поверненню на підлягає.

У відповідності до п.4.7 договору, підписанням акту про надання юридичної допомоги, сторони підтверджують, що жодних претензій по якості, повноті, строках та обсягу наданих послуг в цілому один до одного не мають.

Пунктом 7.1 договору визначено, що договір набирає чинності з моменту його підписання та є безстроковим у своїй дії.

Договір підписано та скріплено печатками сторін.

01 грудня 2025 року між клієнтом та адвокатським об`єднанням підписано заявку на надання юридичної допомоги №2754, згідно якої сторони погодили надання наступних правових (юридичних) послуг адвокатським об`єднанням клієнту по супроводу примусового стягнення заборгованості з ФОП Волкова Галина Леонідівна, договір №011/0027/74800/1: - надання усної консультації з вивченням документів, у кількості 2 год., вартістю за одиницю - 2000 грн., загальна вартість - 4 000 грн.; - складання позовної заяви про стягнення боргу для подачі до суду, у кількості 6 год., вартістю за одиницю - 3 000 грн., загальна вартість - 18 000грн.; - письмова (вивчення документації клієнта з посиланням на нормативно-правові акти та підготовкою аналітичної довідки щодо судової практики) вартістю 3000 грн.

Згідно витягу з Акту №17 про надання юридичної допомоги від 31.12.2025, сторони погодили надання наступних правових послуг адвокатським об`єднанням клієнту у відповідності до заявок про надання юридичної допомоги щодо примусового стягнення заборгованості: ФОП Волкова Галина Леонідівна, договір №011/0027/74800/1: - заявка №2754, - надання усної консультації з вивченням документів, у кількості 2 год., вартістю за одиницю - 2000 грн., загальна вартість - 4000 грн.; - заявка №2754, складання позовної заяви про стягнення боргу для подачі до суду, у кількості 6 год., вартістю за одиницю - 3000 грн., загальна вартість - 18 000 грн.; - заявка №2754, письмова (вивчення документації клієнта з посиланням на нормативно-правові акти та підготовкою аналітичної довідки щодо судової практики) вартістю 3000 грн.

Відповідач у наданих до суду першої інстанції письмових поясненнях (вх.№7487/26 від 20.05.2026) просила суд зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу до мінімально розумного та пропорційного розміру, який не повинен перевищувати 1000 грн., з урахуванням типовості спору, шаблонності позовної заяви, відсутності складності справи, розгляду справи у спрощеному провадженні та відсутності фактичної участі представника позивача у судових засіданнях. Вказує на неспівмірність, необґрунтованість та надмірність витрат на правничу допомогу.

Представництво інтересів Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» в Господарському суді Миколаївської області здійснювалось Адвокатським об`єднанням «Лігал Ассістанс».

Враховуючи вищевказані докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність позивачем факту надання йому правничої допомоги.

Колегія суддів зауважує, що судом першої інстанції обґрунтовано не прийнято до уваги доводи відповідача про відсутність підстав для розподілу витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з ненаданням доказів їх фактичної сплати.

Водночас відповідно до статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи за умови підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості, незалежно від того, чи були такі витрати фактично сплачені на момент вирішення питання про їх розподіл.

Таким чином, відсутність на момент розгляду справи доказів фактичної сплати гонорару сама по собі не є підставою для відмови у розподілі відповідних судових витрат, якщо їх розмір та обсяг наданої правничої допомоги належним чином підтверджені.

Водночас, судом першої інстанції зазначено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Даний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року по справі 922/1964/21.

Верховний Суд в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 звернув увагу, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України.

Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №918/1045/20, від 24.11.2021 у справі №910/17235/20 та від 01.09.2021 у справі №910/13034/20.

Частиною 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як встановлено судом першої інстанції, справа не характеризувалася значним обсягом матеріалів, тривалим розглядом, необхідністю дослідження значної кількості доказів, чи розглядом численних клопотань сторін. Представник позивача здійснював підготовку і подання до суду низки процесуальних документів, необхідних для захисту інтересів позивача.

З огляду на характер спірних правовідносин, обсяг матеріалів справи, тривалість її розгляду та фактичний обсяг наданої правничої допомоги, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що справа є типовою.

Водночас, відповідачем не наведено конкретних обставин та не надано належних доказів, які б свідчили про необґрунтованість, неспівмірність або нерозумність заявленого до відшкодування розміру витрат на професійну правничу допомогу.

За таких обставин доводи відповідача щодо неспівмірності витрат є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції в цій частині.

Колегія суддів зазначає, що саме по собі посилання сторони на неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу та незгода з їх розміром не є достатньою підставою для відмови у їх відшкодуванні. Відповідна позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, зокрема, викладеною в постанові від 15.05.2020 року по справі № 910/5410/19).

Оцінивши обсяг матеріалів справи, кількість та характер підготовлених представником позивача процесуальних документів, тривалість розгляду справи, а також погоджений сторонами фіксований розмір гонорару, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про співмірність заявлених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн зі складністю справи та обсягом наданих послуг.

З огляду на задоволення позовних вимог, суд першої інстанції правильно застосував положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України щодо пропорційного розподілу судових витрат між сторонами. Відповідно, врахувавши задоволення позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано визначив суму витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає відшкодуванню позивачеві за рахунок відповідача, у розмірі 15 000 грн.

Отже, висновки суду першої інстанції щодо співмірності витрат та їх розподілу відповідають обставинам справи та вимогам процесуального законодавства, а доводи скаржника в цій частині є необґрунтованими.

Посилання скаржника на похідний характер додаткового рішення від основного рішення є правильним за своєю суттю, однак у даному випадку не свідчить про наявність підстав для його зміни чи скасування, оскільки за результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції від 27.07.2026 залишається без змін, а апеляційна скарга відповідача без задоволення.

Відтак відсутні правові підстави для зміни встановленого судом першої інстанції співвідношення задоволених та відхилених позовних вимог, яке було покладено в основу розподілу судових витрат. Відповідно, підстав для покладення витрат на професійну правничу допомогу позивача на відповідача в іншому розмірі, ніж визначено додатковим рішенням, колегія суддів не вбачає.

Оскільки позовні вимоги були задоволені судом першої інстанції повністю, суд обґрунтовано здійснив пропорційний розподіл витрат на професійну правничу допомогу відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України та визначив до стягнення з відповідача на користь позивача 15 000 грн таких витрат.

Щодо додаткового рішення колегія суддів додатково зазначає, що за пунктом 3 частини першої статті 244 Господарського процесуального кодексу України воно ухвалюється для усунення неповноти основного рішення в частині судових витрат. Верховний Суд у постанові від 24.05.2023 у справі № 910/18250/16 сформулював висновок, за яким додаткове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід`ємною складовою та засобом усунення неповноти судового рішення. Аналогічно у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24 Верховний Суд наголосив, що додаткове рішення не може змінювати суті основного рішення або вирішувати вимоги, які не були предметом розгляду.

Відтак, похідний характер додаткового рішення означає, що його правова доля пов`язана з результатом перегляду основного рішення, але не звільняє апеляційний суд від самостійної перевірки доводів про наявність, пов`язаність і співмірність заявлених витрат. У цій справі основне рішення залишається без змін, а додатковим рішенням вирішено саме питання про витрати на професійну правничу допомогу, яке не було вирішено в основному рішенні.

За частинами другою, п`ятою та шостою статті 126, а також частиною четвертою статті 129 Господарського процесуального кодексу України для розподілу витрат достатньо підтвердити обсяг наданих послуг та їх вартість, що сплачена або підлягає сплаті; обов`язок доведення їх неспівмірності покладено на сторону, яка про це заявляє. Наявні договір про надання правничої допомоги, заявка та витяг з акта підтверджують види послуг, їх зв`язок із цією справою та погоджену вартість. Відсутність або несвоєчасність подання платіжної інструкції сама по собі не виключає розподілу витрат, оскільки закон прямо передбачає можливість відшкодування витрат, які ще підлягають сплаті.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції вірно врахував заперечення відповідачки: із заявлених 25 000 грн не поклав на відповідачку 7 000 грн вартості консультації та аналітичної роботи, визнавши їх такими, що охоплюються послугою зі складання позову, а остаточну суму визначив у 15 000 грн. Отже, твердження про шаблонність документів, письмовий розгляд справи та відсутність судових засідань не залишилися поза оцінкою суду. Апелянтка не подала конкретного розрахунку чи інших доказів, які б свідчили, що сума 15 000 грн після такого зменшення є явно непропорційною предмету спору або не пов`язана з його розглядом. Такий підхід узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.

Колегія суддів ще раз звертає увагу, що в цій справі позов задоволено повністю, апеляційну скаргу подано відповідачкою, а основне рішення ухвалено 27.07.2026. Отже, відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати на професійну правничу допомогу підлягають стягненню з відповідачки на користь позивача; підстав для їх пропорційного перерозподілу або зміни додаткового рішення немає.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст. 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи є вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Надаючи оцінку всім доказам та доводам скаржника у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що апелянтом не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами наявність підстав для відмови у задоволенні позову в частині заборгованості за кредитним договором № 011/0027/74800/1 від 19.07.2018 у загальному розмірі 147 020 грн 82 коп., з яких 83 463 грн 88 коп. - заборгованість за основним зобов`язанням, 56 797 грн 27 коп. - заборгованість за нарахованими процентами на дату відступлення права вимоги, 5 305 грн 35 коп. - інфляційні втрати та 1 454 грн 32 коп. - три проценти річних.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судом і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржувані рішення, які переглядаються в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовими рішеннями, що не може бути обґрунтованою підставою для їх скасування або зміни.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 відповідають обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для їх скасування або зміни не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Волкової Галини Леонідівни, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.07.2026 року та додаткове рішення Господарського суду Миколаївської області від 05.08.2026 року у справі №915/135/26 залишити без змін.

Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 04.11.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді А.І. Ярош

Н.М. Принцевська