Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №587/318/24 — Сумський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 рокум.Суми

Справа №587/318/24

Номер провадження 22-ц/816/416/26

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач),

суддів - Сізова Д. В. , Воронкова Д. В.

за участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,

у присутності :

позивача – ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Сумського районного суду Сумської області від 24 квітня 2025 року у складі судді Вортоломей І.Г., ухваленого в м. Суми, повне судове рішення складено 28 квітня 2025 року,

в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності,

в с т а н о в и в :

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 30 грудня 2003 року під час перебування подружжя у шлюбі на ім`я відповідача було придбано за договором незавершений будівництвом, що складає 69% готовності, жилий будинок за номером АДРЕСА_1 на земельній ділянці Косівщинської сільської ради. Договір було посвідчено 30 грудня 2003 року приватним нотаріусом Сумського районного нотаріального округу Висєканцевою Т. С., про що вчинено запис про реєстрацію в реєстрі за № 6887.

Враховуючи норми законодавства, що діяли на момент набуття права власності на майно, а саме ст. ст. 128, 224, 227 Цивільного кодексу Української РСР, вважає, що 30 грудня 2003 року виникло право власності на об`єкт нерухомості – незавершений будівництвом житловий будинок. Посилаючись на норми статті 16 Закону України «Про власність», чинного станом на дату набуття подружжям права власності на нерухоме майно та земельну ділянку, на якій останнє розташоване, зазначає, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Зазначає, що в період з 2016 по 2023 роки Сумським районним судом розглядалася справа № 587/1240/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа з самостійними вимогами ОСОБА_3 , про поділ сумісно нажитого майна, об`єктом поділу у якій було зазначене вище майно як об`єкти нерухомості. В той же час 08 січня 2024 року Сумським апеляційним судом було відмовлено у поділі нерухомого майна (незавершеного будівництвом житлового будинку), в зв`язку з чим виникло порушене право власності позивача, яке не визнається відповідачем, та відповідно виникли підстави для звернення до суду з позовом про визнання права власності на незавершений будівництвом, що складає 69% готовності, жилий будинок за номером АДРЕСА_1 на земельній ділянці Косівщинської сільської ради, а також на земельні ділянки, на яких розташований будинок.

Просила суд визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на незавершений будівництвом, що складає 69% готовності, жилий будинок за номером дванадцять по АДРЕСА_1 на земельній ділянці Косівщинської сільської ради, а також земельні ділянки площею 0,1111 га кадастровий номер 5924783800:05:002:0127 та площею 0,1455 га, кадастровий номер 5924783800:05:002:0128, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 24 квітня 2025 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності відмовлено.

Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Сумського районного суду Сумської області від 20 березня 2024 року, а саме заборону відчуження незавершеного будівництвом жилого будинку в АДРЕСА_1 та земельних ділянок з кадастровими номерами №5924783800:05:002:0127, №5924783800:05:002:0128, які належать ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , скасовані.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким заявлені позовні вимоги задовольнити.

В доводах апеляційної скарги вказує на те, що суд першої інстанції безпідставно визнав преюдиційним факт самочинного будівництва спірного незавершеного будівництвом житлового будинку, адже інстанційними судами при розгляді справи №587/1240/16-ц не досліджувалися докази та не встановлювалися обставини наявності або відсутності дозвільної документації на будівництво незавершеного будівництвом житлового будинку, та не було встановлено обставин самочинності будівництва спірного будинку. На переконання заявника апеляційної скарги, судами апеляційної та касаційної інстанцій у справі 587/1240/16-ц лише було вмотивовано неможливість поділу об`єкту незавершеного будівництва, з підстав того, що цей об`єкт на момент розгляду справи не набув статусу житлового будинку. Висновок судового експерта, на який посилався апеляційний суд у зазначеній судовій справі, стосувався лише можливості поділу в натурі незавершеного будівництвом житлового будинку, а питання самочинності будівництва не було предметом експертного дослідження.

Звертає увагу на те, що незавершений будівництвом жилий будинок належав продавцю на підставі рішення Косівщинської сільської ради Сумського району Сумської області від 03 липня 1992 року про виділення земельної ділянки і дозволу будівництва індивідуального жилого будинку і господарських будівель, а тому спірних об`єкт не може вважатися самочинним будівництвом.

Зазначає, що висновком відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Сумської райдержадміністрації підтверджується, що на час будівництва спірного домоволодіння будівельні, санітарні та протипожежні норми не були порушені.

Наголошує на тому, що станом на 30 грудня 2003 року у неї виникло право спільної сумісної власності як на незавершений будівництвом, що складає 69% готовності житловий будинок, так і на земельні ділянки, на якій цей об`єкт знаходиться.

Представником ОСОБА_2 – адвокатом Борохом В.М. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення, просить його залишити без змін, а доводи апеляційної скарги просить залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, яка підтримала доводи апеляційної скарги, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів цивільної справи вбачається, що 12 липня 2003 року Сумським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Сумського обласного управління юстиції зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 15).

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 09 серпня 2013 року у справі №591/3732/13-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано. Рішення набрало законної сили 20 серпня 2013 року (т. 1, а.с. 17).

30 грудня 2003 року на ім`я ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу незавершеного будівництвом жилого будинку було придбано незавершений будівництвом, що складає 69% готовності, жилий будинок за номером дванадцять по АДРЕСА_1 на земельній ділянці Косівщинської сільської ради. Договір було посвідчено 30 грудня 2003 року приватним нотаріусом Сумського районного нотаріального округу Висєканцевою Т.С., про що вчинено запис про реєстрацію в реєстрі за № 6887 (Том 1, а.с. 20).

Відповідно до умов договору право власності на незакінчений будівництвом жилий будинок виникло у відповідача з моменту нотаріального посвідчення договору.

Незавершений будівництвом жилий будинок належав продавцю на підставі рішення Косівщинської сільської ради Сумського району Сумської області від 03 липня 1992 року про виділення земельної ділянки і дозволу на будівництво індивідуального жилого будинку і господарських будівель.

26 березня 2004 року ОСОБА_2 на підставі рішення Косівщинської сільської ради передано у приватну власність земельні ділянки площею 0,1111 га для будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія СМ №117921, а також площею 0,1455 га для ведення особистого селянського господарства, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серія СМ №117922, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 21, 22).

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що фактичні обставини, встановлені у справі № 587/1240/16-ц, щодо незавершеного будівництвом, що складає 69% готовності, житлового будинку та земельних ділянок, які знаходяться під цим майном з кадастровими номерами 5924783800:05:002:0127 та 5924783800:05:002:0128, є преюдиційними у цій справі, що розглядається судом. В ході розгляду вказаної справи встановлено, що спірне домоволодіння перебуває під охороною відповідних служб, будь-яких дій щодо завершення будівництва, введення його в експлуатацію сторонами не вживалось. Тому на цей час вказане майно перебуває у статусі незавершеного будівництва та самочинно збудованого майна, що не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, в частині визнання права спільної власності на земельні ділянки, суд першої інстанції врахував те, що незавершений будівництвом житловий будинок не набув статусу об`єкта нерухомості, оскільки є лише будівельними матеріалами, право спільної сумісної власності на нього не набувається. Відповідно і право спільної сумісної власності на земельні ділянки, на яких він фактично знаходиться, в порядку ст. 120 ЗК України у колишнього подружжя не набулось.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції так як вони відповідають вимогам закону та обставинам справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

У частині першій статті 22 КпШС України, тут і надалі, чинного на час виникнення спірних правовідносин щодо об`єкта незавершеного будівництва, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до частини першої статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Статтею 29 КпШС України був визначений порядок поділу майна подружжя.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав щодо об`єкта нерухомості, врахуванню підлягають особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

За приписами частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, отже є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388 цс 15, постановах Верховного Суду від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц (провадження № 61-32375 св 18), від 20 лютого 2020 року у справі № 496/6067/15-ц (провадження № 61-14600 св 19).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, відсутність відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту є підставою для визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Висновку про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу також дійшов Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130 цс 13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286 цс 15, а також Верховний Суд у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133 св 18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540 св 18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287 св 18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468 св 20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368 св 20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065 св 20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694 св 21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283 св 22), від 26 квітня2023 року у справі № 521/20920/16-ц (провадження № 61-2646 св 22).

Послідовною є судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження №14-445 цс 19), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8 цс 21) та від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22)).

У справі, що переглядається встановлено, що під час перебування сторін у шлюбі, сторонами було придбано незавершений будівництвом, що складає 69 % готовності житловий будинок за АДРЕСА_1 .

У результаті проведених подружжям Рибницьких будівельних робіт, станом на час розгляду судової справи 587/1240/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя; за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання права власності на майно, ступінь готовності зазначеного житлового будинку становив 80,28%.

Апеляційний суд, ухвалюючи постанову у справі №587/1240/16-ц та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про виділення, в порядку поділу спільного майна подружжя, їй у особисту приватну власність незавершений будівництвом (80% готовності) житловий будинок за АДРЕСА_1 , виходив з того, що спірний об`єкт незавершеного будівництва є самочинно збудованим, а тому відсутні правові підстави для його поділу між сторонами та визнання на це майно права власності у судовому порядку, у тому числі за позивачкою. З такими висновками апеляційного суду погодився і Верховний Суд відхиляючи доводи касаційної скарги ОСОБА_1 та залишаючи без змін постанову Сумського апеляційного суду від 26 червня 2024 року.

На час розгляду справи, що переглядається, встановлено, що будь-яких дій щодо завершення будівництва спірного домоволодіння та введення його в експлуатацію сторонами не вживалося.

Таким чином з викладеного слідує, що придбаний сторонами незавершений будівництвом житловий будинок, ступінь готовності його на даний час становить 80,28%, відноситься до самочинного будівництва.

Позивачем в супереч вимогам ст. 12, 81 ЦПК України не було надано інстанційним судам будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження наявності у сторін відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, введення до експлуатації об`єкта незавершеного будівництва у розмірах та конфігурації, що на даний час існує.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про наявність у забудовника ОСОБА_5 , в якого сторонами було придбане спірне недобудоване домоволодіння, дозволу на будівництво, колегія суддів звертає увагу на те, що фактично збудований житловий будинок суттєво відрізняється як розміром так і конфігурацією від позначеного в плані будівельного паспорту 1992 року житлового будинку.

Колегія суддів не вбачає підстав для прийняття долучених до апеляційної скарги доказів, зважаючи на те, що заявником не було наведено існування в неї об`єктивних обставин, які унеможливлювали подання цих доказів до суду першої інстанції у визначені ст. 83 ЦПК України строки.

Відтак, зважаючи на вищевикладене суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що незавершений будівництвом житловий будинок є самочинним, що виключає визнання в судовому порядку права на цей об`єкт.

Позивачка свої вимоги про визнання за нею та відповідачем права спільної сумісної власності на земельні ділянки, мотивувала тим, що таке право у неї виникло у зв`язку з набуттям права на незавершений будівництвом житловий будинок, що розміщений на цих земельних ділянках, в порядку ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Згідно із ч. 1 ст. 377 ЦК України в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Як обґрунтовано вказував суд першої інстанції, з огляду на відсутність підстав для визнання за позивачкою права на незавершений будівництвом житловий будинок, у позивачки не виникло права і на земельні ділянки на яких цей будинок розміщений.

Крім того, колегія суддів звертає увагу і на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15 стосовно ефективності такого способу захисту порушеного права, як визнання певного майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення.

Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції з прав людини зобов`язує суди обгрунтовувати свої рішення, його неможна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок з обгрунтування рішення, є різною, залежно від характеру рішення.

ЄСПЛ неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (Ruiz Torija v. Spain, 21.01.1999).

У зв`язку з тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи і зміст спірних правовідносин, а висновки суду є законним та обгрунтованими, колегія суддів апеляційного суду не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги і передбачених статтею 376 ЦПК України підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 24 квітня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 04 листопада 2026 року.

Головуючий - О. І. Собина

Судді: Д. В. Сізов

Д. В. Воронков