Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №500/2963/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

головуючий суддя у першій інстанції: Чепенеюк О.В.

03 листопада 2026 рокум. ЛьвівСправа № 500/2963/26 пров. № А/857/46368/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Бруновської Н.В.

суддів: Валюха В.М., Хобор Р.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2026 року у справі № 500/2963/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільський області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

11.05.2026р. ОСОБА_1 звернулася з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільський області, Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просив суд:

- визнати протиправним рішення Головного управління ПФУ в Тернопільський області № 262140016393 від 22.04.2026р. про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років;

- зобов`язати Головне управління ПФУ в Тернопільський області зарахувати до спеціального стажу ОСОБА_1 період роботи вчителем української мови та літератури з 01.10.2017р. - 31.03.2026р. (за виключенням періоду звільнення), призначити пенсію за вислугу років з 13.04.2026.

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 04.08.2026р. позов задоволено частково.

Суд визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільський області № 262140016393 від 22.04.2026р. про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років.

Водночас, суд зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільський області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до п.“е” ст.55 Закону України “Про пенсійне забезпечення” з 13.04.2026р., зарахувавши до стажу вислуги років, який дає право на зазначений вид пенсії, період з 11.10.2017р. - 31.03.2026р.

У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

Не погоджуючись із даним рішенням в частині задоволених позовних вимог, апелянт Головне управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 04.08.2026р. скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 13.04.2026р. звернулась до територіального органу Пенсійного фонду України з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п.“е” ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-ХII.

За принципом екстериторіальності заява позивача розглядалася Головним управлінням ПФУ в Тернопільській області, рішення якого № 262140016393 від 22.04.2026р. відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку із відсутністю необхідного спеціального стажу, який дає право на призначення такого виду пенсії.

У рішенні міститься покликання на положеннями п.2-1, п.16 розділу XV Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування! №1058-ІV в редакції Закону України від 03.10.2017р. № 2148-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій” (далі - Закон № 2148-VIII), який набрав чинності 11.10.2017р., та відповідно до яких право на пенсію за вислугу років мають особи, які на день набрання чинності Законом № 2148-VIII (на 11.10.2017р.) мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачені ст.ст.52, 54, 55 Закону № 1778-ХІІ, тобто 26 років 06 місяців. Вік позивача 56 років 9 місяців. Страховий стаж особи становить 38 років 8 місяців 7 днів. Стаж, що дає право на призначення пенсії за вислугу років станом на 11.10.2017р. становить 23 роки 1 місяць 17 днів, при необхідному за нормами п.“е” ст.55 Закону № 1788-ХІІ станом на вказану дату не менше 26 років 6 місяців

ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В ст.46 Конституції України видно, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

ч.1, ч.2, ч.4 ст.24 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

В ст.2 Закону України "Про пенсійне забезпечення", видно, що цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Згідно ст.51, ст.52 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до п."е" ст.55.

Із змісту п."е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в редакції до 02.03.2015р.) видно, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. №213-VIII (далі - Закон №213-VIII), що набрав чинності 01.04.2015р., ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-ХІІ викладено в новій редакції.

Так, право на пенсію за вислугу років відповідно до п."е" вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015р. №911-VIII, який набрав чинності 01.01.2016р., внесені зміни до ст.55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у п."е" в абз.1 слова "незалежно від віку" замінено словами та цифрами "після досягнення 55 років" і доповнено абз.12-абз.25.

Отже, п."е" ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-ХІІ у зазначеній редакції передбачав, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

До досягнення віку, встановленого абз.1 цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абз.2 – абз.11 цього пункту, та після досягнення ними такого віку:

50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року;

50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року;

51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року;

51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року;

52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року;

52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року;

53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року;

54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року;

54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року;

55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.

У свою чергу, Рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019р. №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення п."а" ст.54, ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991р. №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015р. №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015р. №911-VIII.

Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Конституційний Суд України вказав, що положення пункту "а" статті 54 статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом №911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення", та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статтям 1, 3, частині третій статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019р. №2-р/2019, положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

З огляду на викладене, зазначені положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" втратили чинність з 04.06.2019р., тому з 04.06.2019р. при вирішенні питання про призначення пенсії за вислугою років відповідно до п."е" ст.55 Закону №1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII.

Отже, з 04.06.2019р. при визначенні права на отримання пенсії за вислугу років необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Відмовляючи позивачу у призначені пенсії за вислугою років, Головне управління ПФУ в Тернопільській області в рішенні від 22.04.2026р. покликався на відсутність станом на 11.10.2017р. у ОСОБА_1 необхідного спеціального стажу, передбаченого п."е" ст.55 Закону № 1788-XII. , однак і з такими висновками пенсійного органу колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

03.10.2017р. прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" № 2148-VIII, яким з 11.10.2017р розділ XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV доповнено пунктом 2-1.

В п.2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV видно, що особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений ст.ст.52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Законом № 2148-VІІІ внесені зміни до п.16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-XII, після внесених яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:

"До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону №1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії".

За змістом положень п.2-1 та п.16 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV пенсія за вислугу років згідно положень п.“е” ст.55 Закону України № 1788-XII може бути призначена особам, які мають стаж, необхідний для її призначення станом на 11.10.2017р.

На час виникнення спірних правовідносин наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019, з одного боку, та Законом № 1058-ІV, з іншого, в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутого після 11.10.2017р.

Водночас, обмеження визначені п.2-1 розділу XV Закону № 1058-IV щодо врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017р. для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.

Так, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч.3 ст.22 Конституції України).

У Рішенні від 22.05.2018р. № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що положення ч.3 ст.22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абз.10 п.п.2.2 п.2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов`язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абз.6 п.п.4.3 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018р. № 1-р/2018).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абз.6 п.п.2.1 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017р. № 2-р/2017).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.11.2021р. у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин зазначила: “… Оскільки норми названих законів регулюють одне і те коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу “якості закону”, передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі “Щокін проти України”).

Велика Палата Верховного Суду в цій постанові також не погодилася з покликанням апелянта на абз.2 п.16 розділу XV “Прикінцеві положення” Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Апелянт вважає, що це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020р. у справі №520/15025/16-а (провадження №11-1207апп19, п.56) сформувала правовий висновок, згідно яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV”.

Відповідно, спеціальний стаж визначається не станом на 11.10.2017р., а станом на дату звернення за призначенням пенсії.

Аналогічне правозастосування здійснено у постанові Верховного Суду від 06.11.2023р. у справі № 240/24/21.

Зважаючи на вищевикладене, належною для застосування є редакція п.“е” ст.55 Закону № 1788-XII, яка передбачає наявність спеціального стажу від 25 до 30 років, і період роботи після 11.10.2017р. підлягають врахуванню як стаж за вислугу років (спеціальний).

Як видно із змісту наявних у матеріалах справи письмових доказів, представник позивача просив, зокрема, зобов`язати ГУ ПФУ в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу вислуги років, який дає право на зазначений вид пенсії, період з 01.10.2017 по 31.03.2026.

Проте, у даному випадку спірним є лише період з 11.10.2017р. - 31.03.2026р., оскільки період з 01.10.2017р. - 10.10.2017р. пенсійний орган вже зарахував до спеціального стажу, про що свідчить розрахунок стажу позивача.

Відповідно до записів трудової книжки НОМЕР_1 від 26.09.1986р. ОСОБА_1 працювала вчителем української мови і літератури СШ №176 Дніпровського району м.Києва, в подальшому неодноразово реорганізованою і перейменованою, в періоди з 25.08.1994р. - 30.09.2021р., 01.10.2021р. - 31.08.2022р. (за сумісництвом з 01.10.2021р. - 22.08.2022р.), 01.09.2022р. - 31.03.2026р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993р. №909 затверджено "Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років" (Перелік № 909), яким установлено заклади освіти і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років: у загальноосвітніх навчальних закладах, військових загальноосвітніх навчальних закладах, музичних і художніх школах - учителі, логопеди, вчителі-логопеди, вчителі-дефектологи, викладачі, сурдопедагоги, тифлопедагоги, вихователі, завідуючі та інструктори слухових кабінетів, директори, завідуючі, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної), навчально-виробничої частини або роботи з виробничого навчання, завідуючі навчальною і навчально-виховною частиною, завідувачі філіями, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, соціальні педагоги (організатори позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми), практичні психологи, педагоги-організатори, майстри виробничого навчання, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи.

Отже, посада вчителя належить до категорії педагогічних працівників. Факт роботи позивача на посаді, яка дає право на пенсію за вислугу років визнається самим Головним управлінням ПФУ в Тернопільській області, зважаючи на 1) безперервність стажу позивача 2) врахування частини безперервного періоду стажу позивача до стажу вислуги років.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019р. у справі № 442/456/17 звернула увагу, що сумісництвом є виконання працівником, крім основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації.

Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу (п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.1993р. № 245). Тобто, працівник може працювати за сумісництвом не більше, ніж на 0,5 ставки.

Відповідно до п.4 Порядку виплати надбавок за вислугу років педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2001р.№ 78 "Про реалізацію окремих положень ч.1 ст.57 Закону України "Про освіту", ч.1 ст.25 Закону України "Про загальну середню освіту", ч.2 ст.18 і ч.1 ст.22 Закону України "Про позашкільну освіту", визначено, що працівникам підприємств, установ, організацій, які крім основної роботи займалися викладацькою роботою у навчальних закладах обсягом не менше ніж 180 годин на навчальний рік, до стажу педагогічної роботи для виплати надбавки за вислугу років зараховуються місяці, протягом яких проводилася викладацька робота.

Працівникам підприємств, установ, організацій, які крім основної роботи працювали за сумісництвом на посадах науково-педагогічних або педагогічних працівників з обсягом роботи не менше ніж на 0,25 посадового окладу (ставки заробітної плати), до стажу педагогічної роботи для виплати надбавки за вислугу років зараховується період роботи на цих посадах.

Таким чином, зарахування роботи на посаді вчителя до спеціального педагогічного стажу не ставиться в залежність від того, було це основним місцем роботи особи чи за сумісництвом, за умови, якщо викладацька робота за сумісництвом займає не менше ніж 180 годин на навчальний рік, а також якщо працівникам підприємств, установ, організацій, які крім основної роботи працювали за сумісництвом на посадах науково-педагогічних або педагогічних працівників з обсягом роботи не менше ніж на 0,25 посадового окладу (ставки заробітної плати).

Зважаючи на вищевикладені обставини та норми права, колегія суддів вказує, що незарахування стажу вислуги років позивача у період з 11.10.2017р. - 31.03.2026р. свідчить про протиправність оскаржуваного рішення ГУ ПФУ в Тернопільській області від 22.04.2026р., тому таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню, а трудова діяльність у цей період підлягає зарахуванню до спеціального страхового стажу при вирішенні питання про призначення пенсії за вислугу років.

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

У питанні призначення пенсії позивачу на підставі п.“е” ст.55 Закону № 1788-XI повноваження органу Пенсійного фонду зводяться до: або позитивного вирішення для особи, або відмови в призначенні такої пенсії.

В ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод видно, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні від 16.09.2015р. у справі №21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Судовий захист повинен сприяти відновленню порушеного права особи, яка звернулася за таким захистом. Суд може прийняти інше рішення, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При встановленні порушення права позивача у спірних правовідносинах суд має вирішити питання про відновлення такого права.

Суд має право зобов`язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист законних прав і свобод позивача, оскільки це і є основним завданням адміністративного судочинства.

ч.3, ч.4 ст. 245 КАС України, яка передбачає повноваження суду при вирішенні справи, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Зважаючи на встановлені у справі обставини та наведені норми чинного законодавства України, вірним є висновок суду першої інстанції, що з метою захисту порушених прав позивача, слід визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління ПФУ в Тернопільській області від 22.04.2026р. про відмову в призначенні пенсії за вислугу років та зобов`язати призначити позивачу пенсію за вислугу років відповідно до п.“е” ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII з 13.04.2026р. (тобто, з дня звернення за пенсією), зарахувавши до стажу вислуги років, який дає право на зазначений вид пенсії, період з 11.10.2017р. - 31.03.2026р.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки суб`єкт владних повноважень в особі Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області діяв не у спосіб визначений законами та Конституцією України.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області – залишити без задоволення, а Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2026 року у справі № 500/2963/26 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяН. В. Бруновська

суддіВ. М. Валюх

Р. Б. Хобор