Постанова від 01 листопада 2026 р. у справі №380/13463/26 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

Суд: Восьмий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: транспорту та перевезення пасажирів

Дата: 01 листопада 2026 р.

Справа: №380/13463/26

Суддя: Шевчук Світлана Михайлівна

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/13463/26 пров. № А/857/50742/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

судді-доповідача - Шевчук С. М.

суддів - Боршовського Т. І.

Носа С. П.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Львівського комунального підприємства «Львівавтодор» на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2026 року у справі № 380/13463/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Львівського комунального підприємства «Львівавтодор» про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,

місце ухвалення судового рішенням.Львів

Розгляд справи здійснено за правиламиспрощеного позовного провадження

суддя у І інстанціїЖелік О.М.

дата складання повного тексту рішенняне зазначена

ВСТАНОВИВ:

І. ОПИСОВА ЧАСТИНА

ОСОБА_1 (надалі по тексту також – позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Львівського комунального підприємства «Львівавтодор» (надалі по тексту також – відповідач, ЛКП «Львівавтодор», Оператор АСОП), в якому просила визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у видачі їй пільгової транспортної картки «ЛеоКарт» та зобов`язати відповідача видати їй пільгову транспортну картку «ЛеоКарт» для безкоштовного проїзду в громадському транспорті м. Львова.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2026 року у справі № 380/13463/26 позов задоволено частково:

визнано протиправною відмову ЛКП «Львівавтодор» в оформленні (видачі) ОСОБА_1 персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» для пільгового проїзду, оформлену листом від 24.06.2026 № 1561;

зобов`язано ЛКП «Львівавтодор» повторно розглянути звернення ОСОБА_1 щодо оформлення персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» для пільгового проїзду з урахуванням висновків суду, викладених у рішенні; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено;

стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ЛКП «Львівавтодор» на користь позивача судовий збір у розмірі 1331,20 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю, а також скасувати рішення в частині стягнення судового збору. В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, судове рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

В доводах апеляційної скарги вказує, що ЛКП «Львівавтодор» як оператор автоматизованої системи обліку оплати проїзду (АСОП) не наділене повноваженнями визначати коло осіб, на яких поширюється дія ухвали Львівської міської ради від 15.01.2026 № 7468 «Про надання права пільгового проїзду для окремих категорій пасажирів», змінювати чи розширювати умови надання пільги або тлумачити нормативно-правові акти Львівської міської ради, а його повноваження мають виключно виконавчий (операційний) характер і полягають у перевірці документів, визначених Порядком оформлення та видачі персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт», затвердженим рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 19.11.2021 № 1009.

Скаржник зазначає, що підпункт 3.4.2 пункту 3.4 цього Порядку визначає вичерпний перелік документів – пенсійне посвідчення та довідку органів Пенсійного фонду України, однак подані позивачем пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 та довідка від 20.04.2026 підтверджують лише її перебування на обліку по лінії Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України як «старшого прапорщика», що, на переконання відповідача, є спеціальним званням особового складу цієї служби, а тому не підтверджують однозначно належності позивача до категорії, визначеної пунктом 1.2 ухвали № 7468.

На переконання скаржника, суд першої інстанції, встановивши, що подані позивачем документи не дозволяють однозначно віднести її до категорії військовослужбовців, мав дійти висновку про правомірність дій відповідача, а не про протиправність відмови, тоді як сама по собі невстановленість відповідного статусу не може свідчити про протиправність дій Оператора АСОП.

Також скаржник вважає, що суд першої інстанції фактично поклав на нього функцію встановлення юридичного статусу позивача за первинними кадровими чи архівними документами (контрактом, наказами, послужним списком), що не передбачено Порядком оформлення та видачі персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт», а тому рішення суду в частині зобов`язання повторно розглянути звернення не може бути виконане без виходу за межі нормативної процедури; посилання суду на частину четверту статті 245 КАС України є безпідставним, оскільки Оператор АСОП не має дискреційних повноважень.

Окрім того, скаржник зазначає, що висновок суду про те, що відмова ґрунтувалася виключно на роз`ясненні Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради від 06.03.2026 № 4-37-2708, не відповідає змісту листа від 24.06.2026 № 1561, а таке роз`яснення мало для відповідача лише допоміжний характер. Крім того, скаржник посилається на внутрішню суперечність між ухвалою суду першої інстанції від 17.08.2026 про відмову у розгляді справи з повідомленням (викликом) сторін та подальшим висновком суду про неповне з`ясування визначальної обставини, зазначаючи, що зазначену ухвалу окремо не оскаржує.

Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи з участю учасників справи, відкрито апеляційне провадження та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2026 року повернуто ЛКП «Львівавтодор» надміру сплачений судовий збір у розмірі 399,36 грн.

Про розгляд апеляційної скарги відповідач повідомлений через електронний кабінет сервісу "Електронний суд" Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи (ЄСІКС), підтвердженням чого є відповідні дані автоматизованої системи документообігу суду.

Про дату, час та місце розгляду справи позивач повідомлений засобами поштового зв`язку, про що матеріали справи містять відповідні докази.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. В силу вимог ч.4 ст.229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

ІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалюючи судове рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як оператор АСОП зобов`язаний правильно застосовувати чинне нормативне регулювання, а його дії щодо відмови в оформленні пільгової транспортної картки є предметом судового контролю. Особовий склад Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України є неоднорідним, звання «старший прапорщик» у цій системі може бути як військовим, так і спеціальним, а подані позивачем пенсійні документи не містять прямої вказівки на те, у якому саме статусі вона проходила службу. Водночас відповідач не здійснив належної перевірки дійсного правового статусу позивача, а обмежився рекомендаційним роз`ясненням Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, тобто не довів правомірності відмови, як того вимагає частина друга статті 77 КАС України. Оскільки дійсний статус позивача, від якого залежить її належність до пільгової категорії, залишився нез`ясованим, суд дійшов висновку, що належним способом захисту є визнання відмови протиправною та зобов`язання відповідача повторно розглянути звернення, тоді як зобов`язання видати картку без такої перевірки було б передчасним. Доводи позивача про право на безоплатний проїзд як пенсіонера за віком суд відхилив, оскільки їй призначено пенсію за вислугу років, а з відповідною заявою як пенсіонер за віком вона до відповідача не зверталася.

ІІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 30.08.2002 за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади № 2026/006199688, сформованим 19.04.2026.

Згідно з пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим Пенсійним фондом України 03.02.2010, позивачу призначено пенсію за вислугу років, відомство – «Держспецзв`язок», термін дії – довічно.

Відповідно до довідки Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (Управління обслуговування громадян) від 20.04.2026 № 1300-0203-8/61898 ОСОБА_1 перебуває на обліку та отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області по лінії Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України (старший прапорщик). Підстава – пенсійна справа № 1311004424. Довідка не містить відомостей про дату звільнення позивача зі служби, вид служби (військова служба чи служба особи рядового і начальницького складу), характер звання (військове чи спеціальне) та пункт статті 1-2 зазначеного Закону, на підставі якого призначено пенсію.

21.04.2026 позивач за попереднім записом звернулася до Центру обслуговування пасажирів м. Львова (вул. Івана Горбачевського, 10) з метою оформлення персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» для пільгового проїзду як пенсіонер, що отримує пенсію за вислугу років, однак адміністратором Центру в усній формі їй відмовлено у прийнятті документів.

Письмовим зверненням, поіменованим як «Інформаційний запит згідно Закону України /про доступ до публічної інформації/», зареєстрованим ЛКП «Львівавтодор» 25.05.2026 за № 1331, позивач просила директора ЛКП «Львівавтодор» дати розпорядження на прийняття її документів для виготовлення та отримання пільгової картки «ЛеоКарт», зазначивши, що вона є пенсіонером, звільненим за вислугою років з Держспецзв`язку, досягла 60-річного віку у 2017 році, а до утворення Держспецзв`язку як окремого органу перебувала на службі у Службі безпеки України у званні старшого прапорщика. До звернення додано копії пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 , паспорта та довідки органу Пенсійного фонду України.

Листом від 01.06.2026 № 1431 відповідач повідомив позивача, що її звернення не є запитом на інформацію у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації» та буде розглянуте в порядку Закону України «Про звернення громадян».

Листом від 24.06.2026 № 1561 відповідач, пославшись на підпункт 1.2 ухвали Львівської міської ради від 15.01.2026 № 7468 (в редакції, яка передбачала право пільгового проїзду для пенсіонерів, які отримують пенсію за вислугу років із числа осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та досягли пенсійного віку (не менше ніж 60 років)), на підпункт 3.4.2 пункту 3.4 Порядку оформлення та видачі персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» та на Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», зазначив, що норми ухвали № 7468 у частині пенсіонерів за вислугу років поширюються виключно на осіб, які проходили військову службу, перелік таких осіб є вичерпним, а «служба в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України не є військовою службою у розумінні наведеного Закону, а особи, які її проходили, не належать до категорій військовослужбовців, визначених Ухвалою № 7468».

За наслідками цього відповідач дійшов висновку, що дія ухвали № 7468 на позивача не поширюється, у зв`язку з чим відсутні правові підстави для оформлення їй персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» для пільгового проїзду, та повідомив, що їй відмовлено в такому оформленні. Інших підстав відмови, зокрема неповноти чи недостатності поданих документів, наявності у позивача спеціального (а не військового) звання, лист не містить.

Листом від 06.03.2026 № 4-37-2708, адресованим директору ЛКП «Львівавтодор», Департамент міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради навів рекомендаційний перелік військових формувань, звільнені військовослужбовці яких можуть належати до категорії, передбаченої пунктом 1.2 ухвали № 7468. Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України у цьому переліку прямо не названо. При цьому зазначений лист містить застереження про те, що він має виключно рекомендаційний характер, не є офіційним тлумаченням нормативно-правових актів та не встановлює правових норм.

Ухвалою Львівської міської ради від 18.06.2026 № 8151, оприлюдненою 22.06.2026, підпункт 1.2 ухвали № 7468 викладено в новій редакції: « 1.2. Пенсіонерам, які отримують пенсію за вислугу років із числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, та які досягли пенсійного віку (не менше ніж 60 років)».

Вважаючи відмову відповідача протиправною, позивач звернулася до суду з даним позовом.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.

Відповідно до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржене лише відповідачем і лише в частині задоволених позовних вимог, у частині відмови в задоволенні решти позовних вимог (зокрема щодо зобов`язання видати картку та щодо права на безоплатний проїзд як пенсіонера за віком) рішення суду першої інстанції апеляційному перегляду не підлягає.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Із системного аналізу наведених норм убачається, що суд перевіряє правомірність рішення суб`єкта владних повноважень у межах тих підстав і мотивів, якими такий суб`єкт керувався при його прийнятті та які відображені у самому рішенні. Суб`єкт владних повноважень не може в ході судового розгляду обґрунтовувати правомірність свого рішення іншими підставами, ніж ті, що були покладені в його основу, а суд не може визнати рішення правомірним з мотивів, якими відповідач при його прийнятті не керувався, оскільки інакше суд фактично підміняв би суб`єкта владних повноважень і перебирав на себе невластиві йому функції.

Щодо правової природи повноважень відповідача колегія суддів зазначає таке.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 23.04.2021 № 304 ЛКП «Львівавтодор» визначено уповноваженою особою (Оператором) щодо впровадження та функціонування автоматизованої системи оплати проїзду у пасажирському транспорті загального користування у Львівській міській територіальній громаді.

Згідно з пунктом 3.26 затвердженого цим рішенням Положення про уповноважену особу до повноважень Оператора належить «Забезпечення видачі персоналізованих транспортних карток “ЛеоКарт“ у порядку, встановленому рішенням виконавчого комітету від 19.11.2021 № 1009 “Про затвердження порядку оформлення та видачі персоналізованої транспортної картки “ЛеоКарт“».

Підпунктом 1.4.15 пункту 1.4 Порядку функціонування автоматизованої системи оплати проїзду, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 13.08.2021 № 690, визначено, що «Пільговий профіль – запис, який створений в АСОП до персоналізованого облікового запису пасажира, на підставі наданих заявником документів, які підтверджують право на пільговий проїзд відповідно до чинного законодавства України та ухвал Львівської міської ради».

Отже, вирішуючи питання про оформлення чи відмову в оформленні персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт» з пільговим профілем, відповідач реалізує делеговані йому органом місцевого самоврядування владні управлінські функції, а тому в цих правовідносинах є суб`єктом владних повноважень, на якого поширюються вимоги частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України. Виконавчий (операційний) характер таких повноважень, на який посилається скаржник, не виключає обов`язку відповідача правильно застосувати нормативне регулювання, обґрунтувати своє рішення та довести його правомірність у суді.

Ухвалою Львівської міської ради від 15.01.2026 № 7468 «Про надання права пільгового проїзду для окремих категорій пасажирів» (надалі по тексту також – ухвала № 7468), пункти 1, 2 якої відповідно до її пункту 5 вступили в дію з 01.03.2026, надано право пільгового проїзду (у кількості не більше ніж 60 безоплатних поїздок на календарний місяць) у міському пасажирському транспорті загального користування Львівської міської територіальної громади категоріям пасажирів, які зареєстровані на території громади, зокрема в первинній редакції підпункту 1.2 – пенсіонерам, які отримують пенсію за вислугу років із числа осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та досягли пенсійного віку (не менше ніж 60 років).

Ухвалою Львівської міської ради від 18.06.2026 № 8151, оприлюдненою 22.06.2026, підпункт 1.2 ухвали № 7468 викладено в такій редакції: « 1.2. Пенсіонерам, які отримують пенсію за вислугу років із числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, та які досягли пенсійного віку (не менше ніж 60 років)».

Колегія суддів зазначає, що оскаржуване рішення відповідача (лист від 24.06.2026 № 1561) прийняте після оприлюднення ухвали № 8151, однак відповідач у ньому виклав зміст підпункту 1.2 у первинній редакції.

Разом з тим обидві редакції підпункту 1.2 ухвали № 7468 пов`язують право на пільгу з тим, що особа отримує пенсію за вислугу років саме як звільнений військовослужбовець (крім строкової служби), досягла 60-річного віку та зареєстрована на території громади, а тому зміна редакції не впливає на вирішення цього спору, предметом якого є правомірність підстави відмови, наведеної відповідачем.

Пунктом 3.4 Порядку оформлення та видачі персоналізованої транспортної картки «ЛеоКарт», затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 19.11.2021 № 1009 (додаток 2) (надалі по тексту також – Порядок № 1009), встановлено, що пільговики, які належать до категорій осіб, визначених пунктом 1 ухвали № 7468, для оформлення Транспортної картки подають документи, передбачені пунктом 3.2 цього Порядку (крім підпункту 3.2.5), а також згідно з підпунктом 3.4.2: «Пенсіонери, які отримують пенсію за вислугу років із числа осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та досягли пенсійного віку (не менше ніж 60 років) – оригінал пенсійного посвідчення, встановленого законодавством України та постановами Кабінету Міністрів України зразка, та довідку, видану органами Пенсійного фонду України, що підтверджує належність до осіб, які отримують пенсію за вислугу років із числа осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом».

Пунктом 10.1 Порядку № 1009 передбачено, що «У разі подання Пільговиком, Учнем, Студентом або Заявником повного пакета документів відповідно до цього Порядку та за відсутності підстав для відмови уповноважена особа Оператора АСОП здійснює персоналізацію та друк Транспортної картки».

Згідно з пунктом 14 Порядку № 1009 «Уповноважена особа Оператора АСОП перевіряє документи, подані особою, яка звернулася за отриманням Транспортної картки, на наявність ознак підробки, їх дійсності та відповідності», а відповідно до пункту 15 «У разі, якщо в уповноваженої особи Оператора АСОП виникають сумніви щодо легітимності поданих документів, така особа передає їх на перевірку у відповідні державні органи».

Пунктом 18 Порядку № 1009 визначено, що у разі відмови у видачі Транспортної картки уповноважена особа Оператора АСОП повідомляє особу, яка звернулася за її отриманням, «із зазначенням причини такої відмови».

Таким чином, Порядок № 1009 покладає на Оператора АСОП обов`язок перевірити подані документи на їх відповідність встановленим вимогам, наділяє його можливістю передати документи на перевірку до відповідних державних органів у разі сумнівів та зобов`язує зазначати причину відмови, яка і визначає межі судової перевірки правомірності такої відмови.

Щодо правового статусу осіб, які проходили службу в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (надалі по тексту також – Закон № 2232-XII) «Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності».

Закон України від 23.02.2006 № 3475-IV «Про Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України» (надалі по тексту також – Закон № 3475-IV) у первинній редакції, який відповідно до пункту 1 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» набрав чинності з 1 січня 2007 року, у частині першій статті 10 визначав, що «До особового складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України належать особи рядового і начальницького складу, які проходять службу за контрактом, державні службовці та інші працівники, з якими укладається трудовий договір».

Частиною другою цієї статті для осіб рядового і начальницького складу встановлювалися спеціальні звання, серед яких «прапорщик Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України» та «старший прапорщик Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України».

Пунктом 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3475-IV (у первинній редакції) передбачалося, що Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України утворюється на базі та за рахунок чисельності Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації і відповідних підрозділів Служби безпеки України та є правонаступником цього Департаменту. Згідно з пунктом 3 цього розділу «Військовослужбовці, які на момент набрання чинності цим Законом проходять військову службу в Службі безпеки України, призначаються за їх згодою на відповідні посади осіб рядового чи начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України в порядку переатестації або продовжують проходити військову службу на цих посадах відповідно до законодавства з питань проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, але не пізніш як до 31 грудня 2007 року», а згідно з пунктом 4 при зарахуванні їх на службу до Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України їм «присвоюються спеціальні звання Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, рівноцінні тим, які були їм присвоєні при проходженні військової служби».

Аналогічне правове регулювання містила стаття 10 Закону № 3475-IV і в редакції від 30.07.2010.

Надалі Закон № 3475-IV викладено в новій редакції Законом України від 09.04.2014 № 1194-VII, відповідно до частини першої статті 11 якої (у чинній редакції) «До особового складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України належать військовослужбовці, державні службовці та інші працівники», а згідно з частиною третьою цієї статті «Комплектування Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України військовослужбовцями і проходження ними військової служби здійснюються відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу"».

Пунктами 3 і 4 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3475-IV у цій редакції передбачено призначення осіб рядового і начальницького складу, які на момент набрання ним чинності проходили службу в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, за їх згодою на посади військовослужбовців у порядку переатестації з присвоєнням військових звань, рівноцінних спеціальним званням.

Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцями Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України затверджено Указом Президента України від 31.07.2015 № 463/2015.

Відповідно до статті 1-2 Закону України від 09.04.1992 № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (надалі по тексту також – Закон № 2262-XII) право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби, зокрема: «а) особи з числа військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби) рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу» та «г) особи начальницького і рядового складу державної пожежної охорони, особи начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України».

Отже, законодавець розмежовує правовий статус військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а пенсія за вислугу років за Законом № 2262-XII може бути призначена особі, звільненій як з військової служби, так і зі служби особи рядового і начальницького складу цього органу.

Водночас у системі Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України в різні періоди проходилася як військова служба (до набрання чинності Законом № 3475-IV – у Департаменті спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України, правонаступником якого є ця Служба, і в перехідний період до 31.12.2007 – на посадах у новоутвореній Службі, а також після викладення Закону № 3475-IV в редакції Закону № 1194-VII), так і служба особами рядового і начальницького складу зі спеціальними званнями.

З урахуванням обумовленого, колегія суддів дійшла висновку, що для вирішення питання про належність пенсіонера, якому призначено пенсію за вислугу років по лінії Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, до категорії, визначеної підпунктом 1.2 ухвали № 7468, визначальним є статус, у якому така особа була звільнена зі служби і на підставі якого їй призначено пенсію (пункт «а» чи пункт «г» статті 1-2 Закону № 2262-XII), а не відомча належність органу, з якого її звільнено.

Натомість відповідач у листі від 24.06.2026 № 1561 поклав в основу відмови категоричне твердження про те, що «служба в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України не є військовою службою у розумінні наведеного Закону, а особи, які її проходили, не належать до категорій військовослужбовців, визначених Ухвалою № 7468».

Таке твердження суперечить частинам першій і третій статті 11 Закону № 3475-IV у чинній редакції, згідно з якими до особового складу цієї Служби належать військовослужбовці, які проходять військову службу відповідно до Закону № 2232-XII, а також пункту 3 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3475-IV у первинній редакції, яким передбачалося продовження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України на посадах у новоутвореній Службі до 31.12.2007.

Тобто наведена відповідачем підстава відмови ґрунтується на неправильному розумінні норм матеріального права і виключає з кола осіб, визначених підпунктом 1.2 ухвали № 7468, усіх звільнених зі служби в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, у тому числі тих, які були звільнені саме як військовослужбовці.

При цьому відповідач у листі від 24.06.2026 № 1561 не встановлював і не оцінював, у якому саме статусі позивач була звільнена зі служби, не зазначав про неповноту чи недостатність поданих нею документів, не пропонував подати довідку органу Пенсійного фонду України, яка б містила відомості, передбачені підпунктом 3.4.2 пункту 3.4 Порядку № 1009, та не скористався передбаченою пунктом 15 цього Порядку можливістю передати документи на перевірку до відповідних державних органів.

Як з`ясовано судом і не заперечується сторонами, позивач досягла 60-річного віку, зареєстрована на території Львівської міської територіальної громади та отримує пенсію за вислугу років за Законом № 2262-XII по лінії Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а у довідці органу Пенсійного фонду України від 20.04.2026 її звання зазначене як «старший прапорщик».

Водночас матеріали справи не містять відомостей про дату звільнення позивача зі служби, вид служби, яку вона проходила на момент звільнення, характер присвоєного їй звання та пункт статті 1-2 Закону № 2262-XII, на підставі якого їй призначено пенсію. Пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 видане 03.02.2010, що свідчить лише про призначення пенсії не пізніше цієї дати, однак не дає змоги встановити дату звільнення позивача і правовий режим служби, який на той час діяв.

У зв`язку з цим колегія суддів зазначає, що висновок суду першої інстанції про те, що позивач вийшла на пенсію у 2017 році, не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки у 2017 році позивач досягла 60-річного віку, тоді як пенсію за вислугу років їй призначено не пізніше 03.02.2010. Однак такий висновок не вплинув на правильність вирішення справи по суті, оскільки суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що правовий статус позивача підлягає визначенню на момент її звільнення зі служби та призначення пенсії, і що цей статус відповідачем не з`ясовано.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги, які стосуються того, що подані позивачем документи не підтверджували однозначно її належності до категорії, визначеної підпунктом 1.2 ухвали № 7468, оскільки звання «старший прапорщик» є спеціальним званням, колегія суддів зазначає таке.

Такі мотиви відповідач у листі від 24.06.2026 № 1561 не наводив, вони з`явилися лише у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі. Як вже зазначалося, суд перевіряє правомірність рішення суб`єкта владних повноважень у межах підстав, якими він керувався при його прийнятті, а тому не може визнати відмову правомірною з мотивів недостатності документів чи наявності у позивача спеціального звання, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.

Окрім зазначеного, колегія суддів звертає увагу, що твердження скаржника про те, що звання «старший прапорщик» позивача є спеціальним званням, також не ґрунтується на жодних доказах, оскільки ні пенсійне посвідчення, ні довідка органу Пенсійного фонду України таких відомостей не містять, а сам відповідач обставин звільнення позивача зі служби не встановлював.

Поряд з цим у підпункті 3.4.2 пункту 3.4 Порядку № 1009, на який посилається відповідач, прапорщики прямо названі серед осіб, довідка органу Пенсійного фонду України щодо яких є підставою для оформлення Транспортної картки.

Таким чином, вбачаючи відсутність у поданій довідці відомостей, необхідних для висновку про належність позивача до відповідної категорії, відповідач, діючи обґрунтовано та добросовісно, мав зазначити саме цю причину відмови відповідно до пункту 18 Порядку № 1009 або скористатися механізмом перевірки, передбаченим пунктом 15 цього Порядку, а не відмовляти з підстави, яка суперечить закону.

Стосовно ж доводів, які стосуються неможливості виконання рішення суду першої інстанції без виходу за межі Порядку № 1009 та покладення на відповідача функції встановлення юридичного статусу позивача за первинними кадровими документами, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Резолютивна частина оскаржуваного рішення зобов`язує відповідача повторно розглянути звернення позивача з урахуванням висновків суду і не зобов`язує його встановлювати статус позивача поза процедурою, визначеною Порядком № 1009.

Сам Порядок № 1009 визначає документом, що підтверджує належність особи до відповідної категорії, довідку органу Пенсійного фонду України, а отже, відомості про те, на підставі якого пункту статті 1-2 Закону № 2262-XII та у зв`язку зі звільненням з якої служби позивачу призначено пенсію, можуть бути підтверджені саме таким документом, виданим органом, у якому на обліку перебуває її пенсійна справа.

Отже, виконання рішення суду не потребує від відповідача дослідження контрактів, наказів чи послужних списків, а передбачає оцінку документів, передбачених Порядком № 1009, без застосування помилкового критерію відомчої належності органу, з якого особу звільнено, з правом запропонувати позивачу подати довідку органу Пенсійного фонду України, що містить необхідні відомості, або передати документи на перевірку у порядку пункту 15 Порядку № 1009. Висновки суду першої інстанції щодо дослідження первинних документів про проходження служби колегія суддів розцінює саме в такому розумінні, а тому доводи скаржника про неможливість виконання рішення суду є безпідставними.

Щодо посилання скаржника на відсутність у нього дискреційних повноважень та на неправильне застосування судом першої інстанції частини четвертої статті 245 КАС України, колегія суддів зазначає, що відсутність у відповідача права діяти на власний розсуд щодо визначення кола пільговиків не спростовує правильності обраного судом способу захисту. Зобов`язання відповідача видати картку було б можливим лише у разі встановлення судом того, що позивач подала всі документи, які підтверджують виконання всіх умов, передбачених підпунктом 1.2 ухвали № 7468, однак такі обставини відповідачем при прийнятті рішення не перевірялися і на підставі наявних у справі доказів встановлені бути не можуть.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 5 статті 242 КАС України).

Верховний Суд у постанові від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18 зазначив, що «Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду».

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в цій справі відповідач на момент прийняття рішення не перевірив, у якому статусі позивач звільнена зі служби, а тому належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправною відмови та зобов`язання відповідача повторно розглянути її звернення з урахуванням висновків суду.

Досліджуючи доводи апеляційної скарги про те, що відмова ґрунтувалася не виключно на роз`ясненні Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради від 06.03.2026 № 4-37-2708, колегія суддів зазначає, що лист від 24.06.2026 № 1561 на зазначене роз`яснення не посилається, однак наведена в ньому підстава відмови узгоджується з цим роз`ясненням, у якому Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації України прямо не названо серед військових формувань. Незалежно від того, чи було таке роз`яснення єдиною чи допоміжною підставою для прийняття рішення, воно має рекомендаційний характер, не є нормативно-правовим актом і не може змінювати зміст норм Закону № 3475-IV та ухвали № 7468, а тому ці доводи не впливають на висновок про протиправність відмови.

Щодо доводів скаржника про суперечність між ухвалою суду першої інстанції від 17.08.2026 про відмову в розгляді справи з повідомленням (викликом) сторін та висновком суду про неповне з`ясування статусу позивача колегія суддів зазначає, що така суперечність відсутня. Неповнота з`ясування статусу позивача, на яку вказав суд першої інстанції, стосується не неповноти судового розгляду, а того, що цю обставину не перевірив сам відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення.

Обставини, необхідні для оцінки правомірності відмови, встановлюються з письмових доказів, і усні пояснення відповідача щодо меж його повноважень та порядку застосування Порядку № 1009 не могли б цього змінити. Крім того, відповідач цю ухвалу не оскаржує, а порушення норм процесуального права, яке не призвело до неправильного вирішення справи, відповідно до статті 317 КАС України не є підставою для скасування судового рішення.

В силу статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Тому за наведених вище підстав, якими обґрунтовано судове рішення, суд не убачає необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, зазначені сторонами, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що останнім по суті правильно встановлено обставини, що мають значення для вирішення справи, а оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції та не містять підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів зазначає, що підстави для перерозподілу та присудження судових витрат у даній справі - відсутні.

Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Львівського комунального підприємства «Львівавтодор» залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2026 року у справі № 380/13463/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяС. М. Шевчук

суддіТ. І. Боршовський

С. П. Нос

Оригінал: reyestr.court.gov.ua