Постанова від 01 листопада 2026 р. у справі №725/10577/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 листопада 2026 року м. Чернівці Справа № 725/10577/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Чернівецька міська рада,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Вольської-Тонієвич О.В., дата виготовлення повного тексту рішення не зазначена,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, в якому просив визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою по АДРЕСА_1 (а.с.1-4).

Позов обґрунтовано тим, що після смерті батька він є основним квартиронаймачем та проживає у квартирі по АДРЕСА_1 .

У спірній квартирі, окрім нього, зареєстровані його племінники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У свою чергу, відповідачка ОСОБА_3 з 2004 року фактично не проживає за вказаною адресою, її місце проживання йому не відоме. ОСОБА_2 також не проживає в квартирі з 2006 року, а з останньої відомої інформації такий проживає в Республіці Італія.

Позивачем жодних перешкод у користуванні вказаною квартирою відповідачам не чинилося, що свідчить про їх добровільне небажання проживати в такій. Реєстрація відповідачів у квартирі створює перешкоди у користуванні майном, адже, як наслідок, йому нараховуються додаткові витрати за комунальні послуги, а також він не може отримати соціальні пільги.

Провадження №22-ц/822/2301/26

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , посилаючись на положення статті 405 ЦК України та 71 ЖК України, просив позов задовольнити.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_3 заперечувала щодо позову. Вказувала, що з поважних причин не проживала у квартирі, у 2021 році, а також після смерті своєї матері намагалася потрапити у квартиру, однак їй ніхто не відчинив.

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2026 року позов задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_2 . У задоволенні решти позовних вимог, - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду в частині відмови в задоволенні позову стороною позивача подано апеляційну скаргу.

Наголошує, що ОСОБА_3 проживала у дитячому будинку, оскільки завдяки неправомірним діям її бабусі, яка була ініціатором позбавлення батьківських прав відносно дітей, зокрема й ОСОБА_3 з іншими забрали від матері.

Після перебування у дитячому будинку вона почала проживати разом із своїм батьком та бабусею, де фактично було і є її основне місце проживання.

За весь час відповідачка ОСОБА_3 жодного разу не вчиняла дій, які б свідчили про бажання її проживати у вказаній квартирі, а тому жодного інтересу до житлового приміщення у неї не було.

Так, позивачем на підтвердження непроживання відповідачів, зокрема відповідачки ОСОБА_3 , надано відповідні докази, з яких вбачається, що така у строк, визначений ст.71 ЖК України була відсутня за місцем реєстрації, чим фактично доведено відсутність останньої у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем).

На підтвердження поважності причин відсутності у спірній квартирі відповідачка посилалася на те, що її відсутність була вимушеною, оскільки з малолітнього віку вона перебувала у дитячій установі на повному державному утримані у період з 30.03.2004 року по 12.03.2007 року, проте вказаний період відсутності за місцем реєстрації не входить до предмету розгляду даної справи, оскільки відповідачка зобов`язана довести саме поважність причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк, зокрема у період шестимісячного строку, що передував моменту звернення позивача до суду із даною позовною заявою.

На підставі наведеного просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду в частині відмови в задоволенні позову скасувати та ухвалити нову постанову про задоволення позову.

Відзив до суду апеляційної інстанції не надходив.

Заслухавши суддю-доповідача, осіб, які прийняли участь у справі, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд виходив з того, що ОСОБА_2 на даний час постійно проживає за межами України, не виявляє бажання користуватися спірним житлом та не має наміру вселятися туди.

Стосовно відповідачки ОСОБА_5 суд зазначив, що позбавлення права такої користуватися спірною квартирою, де вона зареєстрована у законний спосіб, становитиме непропорційне втручання у її право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції та дійшов висновку для відмови у задоволенні позову у вказаній частині.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає, що рішення наведеним вище вимогам закону в частині, яка переглядається, не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів 20.11.1987 року ОСОБА_6 , сім`я якого складається з 5-ти чоловік ( ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 ), було видано ордер №497 на право зайняти квартиру по АДРЕСА_1 (а.с.7-8).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а.с.9).

Відповідно до відомостей про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, наданих ДНАП ЧМР №750537 від 04.11.2025 року, у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 (а.с.11).

27.12.1999 року особовий рахунок по квартирі в АДРЕСА_1 переоформлено на ім`я ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою Виконавчого комітету Першотравневої районної ради (а.с.12).

У довідці УК ПП «Житлосервіс» про фактичне місце проживання від 04 листопада 2025 року №224 вказано, що згідно акту №419 від 04 листопада 2025 року (складеного при свідках) ОСОБА_3 , яка зареєстрована в спірній квартирі ІНФОРМАЦІЯ_2 , не проживає там із народження, а ОСОБА_2 фактично не проживає з 2006 року (а.с.13-14).

З копій свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 та копії свідоцтва, виданого повторно, серії НОМЕР_3 встановлено, що ОСОБА_8 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 . ЇЇ батьками зазначено ОСОБА_9 , ОСОБА_7 (а.с.49-50).

30.03.2004 року ОСОБА_7 подала заяву до Головного відділу обласного спеціалізованого будинку дитини, в якій просила прийняти її дитину ОСОБА_10 до дитячого будинку з підстав неможливості утримувати останню (а.с.52).

Згідно довідки №34Д від 03.06.2008 року УОЗ Чернівецької ОДА КМУ «Обласний спеціалізований будинок дитини» ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , дійсно виховувалась та перебувала на повному державному забезпеченні у вказаній установі в період з 30.03.2004 року по 12.03.2007 року (а.с.53).

Виконавчим комітетом ЧМР 11.09.2007 року прийнято рішення №669/16 про надання висновку органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав громадян, крім інших, ОСОБА_7 стосовно ОСОБА_3 (а.с.55).

Позов пред`явлений до суду 12 листопада 2025 року, отже початок перебігу шестимісячного строку, з яким пов`язується застосовування ст.71 ЖК України (чинного на час звернення до суду), починається з 12 травня 2025 року.

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 дійшла висновку, що у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Відповідно до частин 1, 2 статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Згідно з частиною 4 статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

В силу частини 1 статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині 3 статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, водночас на відповідача покладено обов`язок довести поважність причин такої відсутності. Під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жиле приміщення, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин її довготривалої відсутності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦК України).

Системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року в справі №554/3289/20).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі №289/2299/18 (зазначено, що: «системне тлумачення статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, яка втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року в справі №759/19579/17 вказано, що: «аналіз статей 71, 72 ЖК дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц зазначено: «вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц зазначено: «апеляційний суд встановив, що квартира АДРЕСА_1 має дві суміжні кімнати. При цьому, мати відповідача постійно проживала у квартирі разом зі співмешканцями. На цей час, в квартирі проживає чоловік матері - ОСОБА_5 Відповідач не проживає у спірній квартирі за домовленістю з матір`ю, оскільки площа та планування квартири не дають можливості для одночасного проживання в квартирі трьох дорослих осіб. За таких обставин, врахувавши поважність причин відсутності ОСОБА_6 у спірній квартирі понад 6 місяців, а також відсутність у відповідача іншого житла, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову».

Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно, Верховний Суд неодноразово вказував, що згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність втручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 2 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03), та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Поняття «житло» відповідно до Конвенції не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява №58255/00, п.36, ECHR2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the UnitedKingdom), заява №19009/04, п.50), п.п.40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі №760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі №182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі №758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі №369/6361/15-ц.

У постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі №200/17337/17, від 24 вересня 2018 року у справі №644/10619/15-ц викладено висновки, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які вказують на обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Отже, під час розгляду справи про визнання особи такою, що втратила право на житло, суди повинні ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності (протягом шести місяців, що передували зверненню до суду), а також ставлення відповідача до спірного житла.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі №337/474/14-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі №713/1153/23).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №463/13099/21, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі №567/3/22).

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки.

Статус позивача як наймача спірної квартири підтверджується належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, зокрема: ордером №497 від 20.11.1987 року, де останній вказаний як член сім`ї наймача; довідкою про перереєстрацію особового рахунку у квартирі в АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 ; відомостями про реєстрацію ОСОБА_1 у спірній квартирі.

У свою чергу, відповідачка ОСОБА_3 , заперечуючи проти позову надала суду пояснення з приводу того, що в період з 30.03.2004 року перебувала в дитячому будинку, а вже з 2007 року її забрав батько проживати до себе.

Наголошувала, що з 2021 року намагалася потрапити до квартири, іншого житла не має, в неї існує інтерес до спірного житла, крім того, з неї стягувалася заборгованість за комунальні послуги.

Зазначене не підтверджено належними та допустимими доказами, оскільки жодних активних дій щодо захисту права на користування житловим приміщення відповідач з травня 2025 року не вчиняла.

Крім того, за положеннями статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У відповідності до частин 1-4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Таким чином можна дійти висновку, що до досягнення 14 років ОСОБА_3 будучи неповнолітньою проживала з батьком, відповідно її місцем проживання було місце проживання батька.

Колегія суддів також звертає увагу й на те, що суди оцінюють поважність причин тривалої відсутності особи у житловому приміщенні, які існували в першу чергу протягом 6 місяців з моменту відсутності особи.

В свою чергу, у матеріалах справи немає доказів того, що з часу настання повноліття у 2022 році до звернення у 2025 році ОСОБА_1 з цим позовом, крім іншого, до ОСОБА_3 , така проживали у квартирі або вчиняла активні дії, які б вказували, що вона не проживає там саме з поважних причин, зокрема, що їй чиняться перешкоди у доступі до квартири, і що вона має інтерес у користуванні такою як її єдиним житлом.

З моменту повернення із соціального житла (будинку дитини) ОСОБА_3 не проживала в спірній квартирі протягом тривалого часу, що свідчить про наявність іншого житла, а відсутність вжиття хоч якихось заходів щодо вселення у спірну квартиру свідчить про втрату інтересу до неї в розумінні поняття житла, що зумовлено свідомою поведінкою такої особи.

Щодо пояснення відповідачки з приводу стягнення з неї заборгованості за комунальні послуги, то суд апеляційної інстанції, здійснюючи перевірку таких пояснень та досліджуючи відомості в ЄДРСР та АСВП, вказує на те, що дійсно судами видавалися судові накази про солідарне стягнення, крім іншого, й з відповідачки заборгованості за комунальні послуги, за наслідками чого відкрито виконавчі провадження (стан: відкрито). Наведене свідчить про те, що остання не цікавилася та не приймала участі в утриманні спірної квартири, не сплачувала добровільно комунальні послуги, відповідно не проявляла інтересу до спірної квартири як до єдиного свого житла.

З огляду на вказане висновки суду першої інстанції про захист прав ОСОБА_3 на підставі ст.8 Конвенції є передчасними й необґрунтованими, що є підставою для легітимізації втручання у право користування цим житловим приміщенням.

З огляду на наведене, доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права при вирішення позовних вимог стосовно відповідачки ОСОБА_3 заслуговують на увагу.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено без належного з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду, обставинам справи, застосування норм матеріального права та без дотриманням норм процесуального права, тому це рішення в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухвалення нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України).

Щодо розподілу судових витрат.

Відповідно до пп.б та в пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Згідно з диспозицією частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Частиною 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частини 6 статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

При подачі позову та апеляційної скарги позивач був звільнений від сплати судового збору, а тому такий підлягає стягненню з відповідачки в дохід держави.

Так, за подання позову до суду першої інстанції позивач за вимогу (немайнову) до відповідачки мав сплатити судовий й збір у розмірі 1211,20 грн, а за подання апеляційної скарги на рішення суду в оскаржувані частині 1 816,80 грн.

З урахуванням задоволення заявлених вимог позивача, з ОСОБА_3 на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 028 грн.

Керуючись ст.ст.141, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , задовольнити.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 27 серпня 2026 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщення - скасувати та ухвалити нову постанову.

Позов ОСОБА_1 в цій частині задовольнити.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3 028 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: Н.К. Височанська

І.М. Литвинюк