Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №590/476/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №590/476/26

Номер провадження 22-ц/816/2942/26

Категорія - 10

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Нестеренка М.В. (суддя-доповідач), суддів: Собини О.І., Щербаченко М.В.,

за участі секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Ямпільського районного суду Сумської області від 12 серпня 2026 року, ухвалене у с-щі Ямпіль, у складі судді Деркача І.М.,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Свеської селищної ради Шосткинського району Сумської області про визнання права власності на житловий будинок,

У С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

У травні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Ямпільського районного суду Сумської області з позовом до Свеської селищної ради Шосткинського району Сумської області про визнання права власності на житловий будинок.

Позовні вимоги мотивував тим, що 11 травня 1998 року між ним та КСПП ім. Карла Маркса було укладено договір про передачу господарством робітнику у власність індивідуального житлового будинку 1990 року побудови, розташованого у АДРЕСА_1 . Зазначав, що вартість будинку становила 8 070 грн, з яких 60 % погашувалося господарством, а решта 40 % - 3 228 грн - підлягала сплаті шляхом щомісячних утримань із заробітної плати. Такі утримання здійснювалися із заробітної плати його дружини, яка також працювала у господарстві та надала згоду на спрямування заробітку на придбання будинку. Позивач указував, що з 1996 року зареєстрований та проживає у спірному будинку, відкрито і безперервно ним володіє та користується.

Посилався на те, що на час укладення договору державна реєстрація речових прав у сучасному розумінні не здійснювалася, а договір не був нотаріально посвідчений та зареєстрований. КСПП ім. Карла Маркса та його правонаступник СВК «Пролісок» припинили діяльність, у зв`язку з чим оформити право власності в позасудовому порядку неможливо. У березні 2026 року державний реєстратор відмовив йому у державній реєстрації права власності через відсутність нотаріального посвідчення договору.

З огляду на це ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 85,7 кв. м, житловою площею 46,8 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язати відповідний орган державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснити державну реєстрацію права власності на цей будинок.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

Не погодившись із рішенням Ямпільського районного суду Сумської області від 12 серпня 2026 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, визнавши за ним право власності на спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції, встановивши факт укладення у 1998 році договору про передачу йому у власність житлового будинку, досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов договору, його фактичне виконання, передачу будинку та тривале володіння ним, безпідставно відмовив у захисті права лише з огляду на відсутність нотаріального посвідчення договору. Зазначає, що зобов`язання з оплати вартості будинку були виконані в повному обсязі шляхом утримань із заробітної плати, а спірний будинок був переданий йому та перебуває у його безперервному відкритому володінні протягом 28 років. Нотаріальне посвідчення договору в позасудовому порядку наразі неможливе у зв`язку з ліквідацією КСПП ім. Карла Маркса та його правонаступника СВК «Пролісок».

На думку апелянта, суд неправильно застосував положення статті 227 ЦК УРСР та не врахував статтю 47 ЦК УРСР, яка передбачала можливість визнання судом дійсною угоди, що потребувала нотаріального посвідчення, у разі її повного або часткового виконання однією зі сторін та ухилення іншої сторони від нотаріального оформлення. Посилається також на роз`яснення Пленуму Верховного Суду України та практику Верховного Суду щодо можливості судового захисту прав набувача нерухомого майна у разі виконання договору та неможливості його подальшого нотаріального оформлення, зокрема через ліквідацію сторони договору.

Крім того, вважає помилковим висновок суду про неналежність обраного способу захисту. Зазначає, що звернувся до суду після відмови державного реєстратора у реєстрації права власності, а тому судовий захист є єдиним доступним способом оформлення та захисту його права. Також посилається на принципи правової визначеності, справедливості, «правомірних очікувань» і заборони надмірного формалізму, а також на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Першого протоколу до неї, наголошуючи, що відмова у визнанні права власності за встановлених судом обставин фактичного виконання договору та багаторічного володіння будинком є надмірно формальною.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Судами встановлено, що ОСОБА_1 з 17 вересня 1996 року зареєстрований та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

11 травня 1998 року між КСПП ім. Карла Маркса в особі голови підприємства Контарьова І.М. та ОСОБА_1 укладено договір про передачу господарством робітнику у власність індивідуального житлового будинку, розташованого у АДРЕСА_1 .

За умовами договору будинок є цегляним, загальною площею 88 кв. м, у тому числі житловою площею 68,3 кв. м, та передавався разом із надвірними будівлями. Його балансова вартість становила 8 070 грн. Договором передбачено, що 60 % суми кредиту погашається господарством, а решта 40 %, що становить 3 228 грн, сплачується працівником шляхом щомісячних утримань із заробітної плати протягом 25 років. Також договором передбачено його реєстрацію у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Рішенням зборів уповноважених членів КСПП ім. Карла Маркса, оформленим протоколом № 2 від 24 вересня 1999 року, вирішено продати ОСОБА_1 зазначений будинок у рахунок заробітної плати за 40 % його вартості.

ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 працювали у колгоспі ім. Карла Маркса, КСПП ім. Карла Маркса та СВК «Пролісок». Із розрахунково-платіжних відомостей КСПП ім. Карла Маркса за грудень 1999 року, січень та лютий 2000 року вбачається, що із заробітної плати ОСОБА_2 здійснювалися утримання коштів у рахунок погашення заборгованості за будинок. ОСОБА_1 разом із дружиною фактично проживає у спірному будинку з 1996 року.

Відповідно до технічного паспорта № 131, виготовленого КП «Глухівське БТІ Глухівської міської ради» 22 вересня 2025 року, житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , має загальну площу 85,7 кв. м, житлову площу - 46,8 кв. м. Станом на 31 грудня 2012 року право власності на цей об`єкт нерухомого майна у КП «Глухівське БТІ» не було зареєстроване.

Згідно з випискою з погосподарської книги № 1 Свеської селищної ради на 2021–2025 роки користувачем домогосподарства за адресою: АДРЕСА_1 , зазначений ОСОБА_1 ; житловий будинок 1990 року побудови має загальну площу 85,7 кв. м та житлову площу 46,8 кв. м.

КСПП ім. Карла Маркса було реорганізовано у СВК «Пролісок», який 09 грудня 2005 року ліквідовано, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис. Особові рахунки працівників колгоспу ім. Карла Маркса, КСПП ім. Карла Маркса та СВК «Пролісок» передані на довгострокове зберігання до трудового архіву.

23 березня 2026 року державним реєстратором прав на нерухоме майно виконавчого комітету Шосткинської міської ради прийнято рішення № 83953202 про відмову ОСОБА_1 у проведенні державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок. Підставою для відмови зазначено те, що поданий заявником договір від 11 травня 1998 року не був нотаріально посвідчений.

При цьому договір від 11 травня 1998 року нотаріально не посвідчувався та у передбаченому ним порядку зареєстрований не був.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності.

Оскільки договір, з яким позивач пов`язує виникнення у нього права власності на спірний житловий будинок, укладений 11 травня 1998 року, суд першої інстанції правильно виходив із того, що питання дотримання вимог щодо форми цього договору та виникнення на його підставі цивільних прав і обов`язків має вирішуватися відповідно до норм ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин. Такий підхід відповідає й роз`ясненням пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9, відповідно до яких відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства оцінюється за законодавством, яке діяло на момент його вчинення.

За статтею 128 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до статті 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов.

За змістом статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Водночас статтею 227 ЦК УРСР було встановлено спеціальні вимоги до форми договору купівлі-продажу жилого будинку: такий договір повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, а недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Крім того, договір купівлі-продажу жилого будинку підлягав реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

За встановленими у справі обставинами договір від 11 травня 1998 року, на який ОСОБА_1 посилається як на підставу набуття права власності на житловий будинок, нотаріально не посвідчувався та у передбаченому ним порядку зареєстрований не був. Водночас у самому договорі було прямо передбачено необхідність його реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Отже, сама по собі передача ОСОБА_1 житлового будинку, його тривале проживання в ньому та здійснення утримань із заробітної плати в рахунок оплати вартості будинку не свідчать про набуття ним права власності на підставі договору від 11 травня 1998 року з дотриманням установленого на той час законом порядку.

При цьому колегія суддів ураховує обраний ОСОБА_1 спосіб захисту своїх прав.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тлумачення цієї норми свідчить, що передумовою застосування такого способу захисту є наявність у позивача права власності, набутого ним раніше на передбаченій законом підставі. Судове рішення про визнання права власності не є самостійною підставою набуття такого права та не може замінювати юридичний факт, з яким закон пов`язував його виникнення.

Саме такий підхід викладений Верховним Судом у постанові від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17: вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Аналогічний висновок також викладений у постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17.

Передумовою такого захисту є підтверджене належними доказами право власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою.

Тому для задоволення заявленого ОСОБА_1 позову недостатньо встановити факт передачі йому житлового будинку, користування ним або виконання передбачених договором розрахунків. Визначальним є встановлення того, що право власності на цей будинок було набуте позивачем у передбаченому законом порядку, після чого таке вже існуюче право може бути захищене шляхом його визнання на підставі статті 392 ЦК України.

Матеріали справи таких обставин не підтверджують.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував положення частини другої статті 47 ЦК УРСР.

За змістом цієї норми якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною; у такому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Отже, передбачений частиною другою статті 47 ЦК УРСР механізм спрямований саме на визнання судом дійсною угоди за наявності визначених цією нормою передумов.

Натомість у цій справі ОСОБА_1 вимоги про визнання договору від 11 травня 1998 року дійсним не заявляв. Предметом позову є визнання за ним права власності на житловий будинок та похідна вимога про державну реєстрацію цього права. Як убачається зі змісту позовної заяви, позивач безпосередньо просив визнати за ним право власності на будинок, посилаючись на статті 328, 392 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог.

Тому за відсутності позовної вимоги про визнання договору дійсним суд не вправі за власною ініціативою змінювати предмет позову та вирішувати питання про застосування частини другої статті 47 ЦК УРСР у спосіб, який позивачем не заявлявся.

Крім того, для застосування частини другої статті 47 ЦК УРСР недостатньо самого факту повного або часткового виконання угоди. Необхідною умовою, прямо передбаченою цією нормою, є ухилення другої сторони від її нотаріального оформлення.

Такий зміст норми узгоджується з пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», чинної на час укладення спірного договору. У зазначеному пункті постанови роз`яснювалося, що коли угода повністю або частково виконана однією стороною, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд за вимогою сторони, яка виконала угоду, вправі визнати таку угоду дійсною. Суд при цьому повинен перевірити, зокрема, чому угода не була нотаріально посвідчена.

Проте матеріали цієї справи не містять відомостей про те, що КСПП ім. Карла Маркса після укладення договору ухилялося від його нотаріального посвідчення. Навпаки, позивач у позовній заяві зазначав лише про те, що договір у 1998 році нотаріально не посвідчувався та не реєструвався, а неможливість його оформлення пов`язував із подальшою ліквідацією КСПП ім. Карла Маркса та його правонаступника СВК «Пролісок».

При цьому СВК «Пролісок» було ліквідовано лише 09 грудня 2005 року, тобто через понад сім років після укладення договору, тоді як доказів того, що протягом існування сторони договору ОСОБА_1 вживав заходів для його нотаріального оформлення, а КСПП ім. Карла Маркса чи його правонаступник від такого оформлення ухилялися, матеріали справи не містять.

Не спростовують правильності висновків суду першої інстанції й посилання апелянта на постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 та від 06 листопада 2009 року № 9 у наведеному ним тлумаченні.

Зокрема, апелянт стверджує, що пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 було передбачено можливість застосування частини другої статті 47 ЦК УРСР і тоді, коли нотаріальне посвідчення угоди стало неможливим унаслідок ліквідації юридичної особи або смерті громадянина, які були стороною угоди.

Однак такого положення пункт 4 зазначеної постанови Пленуму не містить. У ній йдеться про іншу фактичну передумову - повне або часткове виконання угоди однією стороною та ухилення другої сторони від її нотаріального оформлення.

Не містить наведеного апелянтом положення й постанова Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Пункт 13 цієї постанови передбачає необхідність з`ясування судами при розгляді спору про визнання правочину дійсним того, чи підлягав він обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи відсутні інші підстави нікчемності правочину. Водночас ця постанова не містить наведеного в апеляційній скарзі правила про те, що ліквідація юридичної особи — сторони договору сама по собі є підставою для визнання виконаного правочину дійсним чи для безпосереднього визнання за набувачем права власності.

Більше того, наведені роз`яснення стосуються саме вирішення вимоги про визнання правочину дійсним, тоді як такої вимоги ОСОБА_1 у цій справі не заявляв.

Посилання апелянта на неврахування судом першої інстанції практики Верховного Суду також не спростовують правильності оскаржуваного рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі посилання не містять правового висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відповідно до якого за обставин, установлених у цій справі, право власності на нерухоме майно може бути визнане на підставі статті 392 ЦК України без установлення факту його попереднього набуття позивачем у передбаченому законом порядку.

Не спростовують висновків суду першої інстанції й посилання апелянта на тривале, відкрите та безперервне володіння спірним будинком, оскільки тривалість фактичного володіння майном сама по собі не свідчить про набуття права власності та не усуває необхідності встановлення передбаченої законом підстави набуття такого права, на яку посилається позивач.

Колегія суддів також не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що відмова у задоволенні позову за встановлених обставин є проявом надмірного формалізму та порушує принцип правової визначеності і правомірні очікування позивача.

Вимога щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу жилого будинку була прямо встановлена статтею 227 ЦК УРСР, а тому застосування передбачених законом наслідків її недодержання саме по собі не свідчить про надмірний формалізм.

Тривале проживання позивача у спірному будинку, його фактична передача та здійснення платежів за договором не змінюють правової природи обраного способу захисту та не дають підстав для визнання права власності за статтею 392 ЦК України за відсутності доказів його набуття у встановленому законом порядку.

Таким чином, установивши, що договір від 11 травня 1998 року, з якого позивач виводить своє право власності, не був нотаріально посвідчений та зареєстрований у встановленому на той час порядку, а вимоги про визнання цього договору дійсним ОСОБА_1 не заявляв, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відсутність правових підстав для визнання за ним права власності на спірний житловий будинок у порядку статті 392 ЦК України.

Оскільки вимога про зобов`язання відповідного органу державної реєстрації прав на нерухоме майно здійснити державну реєстрацію права власності на спірний житловий будинок є похідною від вимоги про визнання права власності, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив і в її задоволенні.

Доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують та переважно зводяться до іншої правової оцінки встановлених судом обставин, зокрема фактичного виконання договору та тривалого володіння будинком, однак не підтверджують набуття позивачем права власності на спірне майно в установленому законом порядку.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни рішення.

Отже, підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів не вбачає, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Висновки суду щодо судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, понесені апелянтом витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відшкодуванню не підлягають.

Керуючись вимогами статей 141, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ямпільського районного суду Сумської області від 12 серпня 2026 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 03 листопада 2026 року.

Головуючий - М.В. Нестеренко

Судді: О.І. Собина

М.В. Щербаченко