Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №489/10023/25 — Миколаївський апеляційний суд

Суд: Миколаївський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про відшкодування шкоди, з них

Дата: 02 листопада 2026 р.

Справа: №489/10023/25

Суддя: Муругов В. В.

03.11.26

22-ц/812/2250/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

03 листопада 2026 року м. Миколаїв

справа №489/10023/25

Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Муругова В.В.,

суддів: Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання Середюк О.О.,

без участі учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 , поданою в його інтересах адвокатом Самуляком Михайлом Юрійовичем,

на рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 серпня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Микульшиної Г.А., в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

встановив:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Інгульського районного суду міста Миколаєва із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області та Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, в якому просив суд стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України на свою користь матеріальну шкоду в розмірі 2 667 255 грн., моральну шкоду в розмірі 1 000 000 грн. та 9960 грн в рахунок відшкодування понесених судових витрат на проведення експертизи. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що позивач придбав у третіх осіб земельні ділянки, які були ними набуті після припинення права користування ними ФГ «Кирнасовського», та об`єднав їх в одну земельну ділянку, яка в подальшому була витребувана у позивача на користь ФГ «Кирнасовського» у зв`язку з визнанням судом недійсним та скасуванням наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №11309/0/14-19-СГ від 06.12.2019 про припинення права постійного користування земельною ділянкою ФГ «Кирнасовського».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 серпня 2026 року відмовлено у задоволенні позову, у зв`язку з тим, що відповідно до положень діючого законодавства та правових висновків Верховного Суду позивач обрав неефективний спосіб захисту його порушених прав, пред`явивши позов про відшкодування шкоди до неналежних відповідачів, замість проміжних набувачів земельної ділянки, з якими у нього були укладені відповідні договори купівлі-продажу. Натомість після припинення права власності на земельну ділянку позивач має право звернутись до суду з позовом про стягнення з осіб, в яких він придбав земельні ділянки, збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, неправильно тлумачив закон та не застосував закон, який підлягав застосуванню, а також не застосував релевантну практику Європейського Суду з прав людини, - просив скасувати рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва та ухвалити нове про задоволення позову.

Узагальнені доводи апеляційної скарги

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що спірні правовідносини підлягають врегулюванню виключно положеннями статті 661 ЦК України. Суд неправомірно звузив обсяг захисту прав позивача, ототожнивши приватно-правову відповідальність продавця з публічно-правовою відповідальністю держави. Покладення на позивача обов`язку звертатися з численними позовами до фізичних осіб є непропорційним втручанням у право на ефективний судовий захист, який не гарантує реального відшкодування шкоди, а лише фактично звільняє державу від відповідальності за власний незаконний акт. Апелянт вважає, що не можна виправляти помилку держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області за рахунок фізичних осіб - продавців земельних ділянок. Земельна ділянка була витребувана у позивача саме через помилку органу державної влади. Натомість поведінка ОСОБА_1 , як і продавців спірної земельної ділянки щодо набуття її у власність, є добросовісною. Вибір «ефективного засобу захисту порушеного права» є дискреційним правом позивача, - звертатися з позовом до продавця земельної ділянки на підставі статті 661 ЦК України, чи звертатися з позовом про відшкодування шкоди до органу державної влади на підставі статті 22, 1173 ЦК України. На обґрунтування своїх вимог позивач посилається, в тому числі, на рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Космацька проти України», яке він вважає релевантним даній справі.

Узагальнені доводи інших учасників

Відповідач Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області у відзиві заперечило проти задоволення апеляційної скарги, оскільки на час прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 року № 11309/0/14-19-СГ позивач прав на спірну земельну ділянку не мав та отримав таке право лише 02.03.2020 року на підставі договорів з іншими особами, учасником яких Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області не було та вказаний вище наказ на той час свою дію вичерпав. У зв`язку з цим відповідач вважав, що положення ст. 1173 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються. Право власності позивача на відповідну земельну ділянку виникло в нього не внаслідок взаємодії із Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області та таке право власності було припинене не внаслідок звернення до суду Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області. Відповідач вважає, що він є неналежним відповідачем в даній справі, а позивач для відшкодування завданих йому збитків має звертатись з позовом до продавців земельних ділянок на підставі ст. 661 ЦК України. Відповідач вважає, що рішення Європейського Суду з прав людини, на які в апеляційній скарзі посилається позивач, в тому числі по справі «Космацька проти України», не релевантні обставинам даної справи, оскільки всі вони стосувались випадків подання позову прокурором в інтересах держави та заявники в тих справах були позбавлені права власності на земельні ділянки на користь держави, натомість в справі про витребування земельної ділянки у позивача позов був поданий не в інтересах держави. Також позивач не надав доказів спричинення йому моральної шкоди наказом відповідача, який був прийнятий до набуття прав позивачем на відповідну земельну ділянку.

Відповідач Державна казначейська служба України правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.

2.Мотивувальна частина

Про розгляд справи апеляційним судом сторони повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Встановлені судом першої інстанції обставини справи

22.03.1995 року Кривоозерською районною радою Миколаївської області ОСОБА_2 був виданий державний акт на право постійного користування землею серії МК № 618 та передана у постійне користування земельна ділянка площею 35 га ріллі для ведення селянського (фермерського) господарства (за межами населеного пункту), яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області.

ОСОБА_2 було створене ФГ «Кирнасовського» та 05.04.1994 затверджений його Статут.

ІНФОРМАЦІЯ_1 та засновник ФГ «Кирнасовського» - ОСОБА_2 помер.

02.08.2021 року рішенням загальних зборів членів ФГ «Кирнасовського» затверджено Статут у новій редакції. Пунктом 2.1 Статуту визначено, що господарство здійснює самостійну господарську діяльність, а згідно з пунктом 4.1 останнє має право, зокрема, самостійно господарювати на землі; використовувати земельні ділянки відповідно до цілей, для яких вони надані; добровільно відмовитись від земельної ділянки. Відповідно до пункту 9.1.1. Статуту до земель фермерського господарства належать землі, передані господарству у приватну власність, у користування, що підтверджено відповідно державними актами на право приватної власності на землю та постійного користування землею. Пунктом 9.2 Статуту встановлено, що в постійному користуванні фермерського господарства знаходиться земельна ділянка площею 35,0 га, яка розташована на території Бурилівської сільської ради Кривоозерського району Миколаївської області, видана першому засновнику ФГ «Кирнасовського» ОСОБА_2 відповідно до державного акту на право постійного користування землею.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 року № 11309/0/14-19-СГ було припинене право ОСОБА_2 на постійне користування земельною ділянкою загальною площею 35 га ріллі, надане на підставі державного акту на право постійного користування землею серії МК № 618.

14.01.2020 року Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області наказом № 1060/0/14-20-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність без зміни цільового призначення» затвердило проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства загальною площею 36 га та надало їх у власність громадянам: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 – по 2 га кожному громадянину з окремим кадастровим номером.

Вказані земельні ділянки були сформовані за місцезнаходженням земельної ділянки площею 35 га, яка перебуває у постійному користуванні фермерського господарства «Кирнасовського».

04.02.2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_21 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_9 , ОСОБА_20 були укладені 18 нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу земельних ділянок площею по 2 га кожна.

У результаті об`єднання вищевказаних земельних ділянок на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 28.02.2020 року в Державному земельному кадастрі 02 березня 2020 року зареєстрована одна земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 4823980700:01:000:2482, площею 36,0 га.

02.03.2021року між ОСОБА_1 та ОСОБА_22 укладений договір оренди вказаних земельних ділянок строком до 03.03.2028 року.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 року по справі № 915/1624/21 наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою» визнаний недійсним та скасований. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 року рішення Господарського суду Миколаївської області залишено без змін. Постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2023 року рішення Господарського суду Миколаївської області від 09.02.2022 року та постанова Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.12.2022 року по справі № 915/1624/21 залишені без змін.

11.07.2024 року Кривоозерським районним судом Миколаївської області ухвалене рішення по справі №479/1652/23 за позовом ФГ «Кирнасовського» до ОСОБА_1 та ОСОБА_22 , яким позовні вимоги задоволені, а саме:

- витребувана з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_22 на користь ФГ «Кирнасовського» земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства загальною площею 35 га в межах згідно з планом, визначеним в державному акті на право постійного користування землею серії МК № 618, виданому Кривоозерською районною радою народних депутатів 22.03.1995, яка розташована в межах території Бурилівської сільської ради Первомайського району (колишня назва району – Кривоозерський) Миколаївської області (за межами населеного пункту);

- визнане за ФГ «Кирнасовського» право постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 35 га в межах згідно з планом, визначеним в державному акті на право постійного користування землею серії МК № 618, виданому Кривоозерською районною радою народних депутатів 22.03.1995, яка розташована в межах території Бурилівської сільської ради Первомайського району (колишня назва району – Кривоозерський) Миколаївської області (за межами населеного пункту);

- скасована державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 4823980700:01:000:2482, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2050714648239 та припинене відповідне речове право;

- визнаний недійсним договір оренди земельної ділянки площею 36 га, кадастровий номер 4823980700:01:000:2482, укладений 02.03.2021 року між орендодавцем ОСОБА_1 та ОСОБА_22 та припинене відповідне речове право;

- скасована державна реєстрація земельних ділянок з кадастровими номерами 4823980700:01:000:2482, 4823980700:01:000:2478, 4823980700:01:000:2470, 4823980700:01:000:2479, 4823980700:01:000:2475, 4823980700:01:000:2464, 4823980700:01:000:2472, 4823980700:01:000:2468, 4823980700:01:000:2471, 4823980700:01:000:2481, 4823980700:01:000:2480, 4823980700:01:000:2469, 4823980700:01:000:2476, 4823980700:01:000:2466, 4823980700:01:000:2467, 4823980700:01:000:2473, 4823980700:01:000:2474, 4823980700:01:000:2477, 4823980700:01:000:2465 у Державному земельному кадастрі.

25.09.2024 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 11.07.2024 року залишене без змін. Вказані судові рішення залишені без змін постановою Верховного Суду від 24.04.2025 року.

В подальшому судове рішення виконане у повному обсязі та позивач ОСОБА_1 втратив право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4823980700:01:000:2482.

Згідно з висновком судового експерта Регіональної торгово-промислової палати Миколаївської області від 17.07.2025 року № 115-297 ринкова вартість земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 35 га, що розташована в межах земельної ділянки з кадастровим номером 4823980700:01:000:2482 загальною площею 36 га в межах території Бурилівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області станом на 11.07.2024 року складала 2 593 164 грн.

Позиція апеляційного суду

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зі змісту ст. 367 ЦПК України слідує, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач обрав неефективний спосіб захисту його порушених прав, пред`явивши позов про відшкодування шкоди до неналежних відповідачів, замість проміжних набувачів земельної ділянки, з якими у нього були укладені відповідні договори купівлі-продажу.

Між тим, з таким висновком суду в повному обсязі погодитися неможливо з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Диспозитивність є однією із засад цивільного судочинства, відповідно до якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.3 ст. 2, ч.1 ст. 13 ЦПК України).

При цьому, з тексту позовної заяви слідує, що позивач пред`явив вказаний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди до держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області та Державної казначейської служби України, саме на підставі положень ст. 1173 ЦК України, обґрунтовуючи вимоги позову незаконністю відповідного рішення Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.

Відповідно до ч.1 ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Тому в межах такого позову не можуть бути належними відповідачами фізичні особи – продавці відповідних земельних ділянок, а відповідачами за позовами про відшкодування шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України можуть бути виключно держава, Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування.

Разом з тим, позивач вважає, що є підстави для стягнення саме з держави на його користь оціненої станом на 11.07.2024 року вартості витребуваної у нього земельної ділянки в якості публічно-правової відповідальності держави за незаконне рішення її органу, через яке така земельна ділянка була витребувана у позивача.

При цьому позивач вважає, що покладення на нього обов`язку звертатися з численними позовами до фізичних осіб, які йому продали земельні ділянки до їх об`єднання в одну, є непропорційним втручанням у право на ефективний судовий захист, який не гарантує реального відшкодування шкоди, а лише фактично звільняє державу від відповідальності за власний незаконний акт.

На обґрунтування таких своїх вимог позивач посилається на рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Космацька проти України», яку він вважає релевантною даній справі.

Разом з тим апеляційний суд не погоджується з позицією апелянта щодо того, що заявлені ним в тексті апеляційної скарги рішення Європейського Суду з прав людини, в тому числі по справі «Космацька проти України», релевантні даній справі.

Так вказані справи стосувались витребування майна (земельних ділянок) в інтересах суспільства на користь держави чи територіальної громади, натомість втручання у право власності позивача на відповідну земельну ділянку у справі №479/1652/23 взагалі здійснювалось не в інтересах суспільства, держави чи територіальної громади, а в інтересах суб`єкта приватно-правових відносин (фермерського господарства) та спір про витребування земельної ділянки між ним та фізичною особою виник не між позивачем та державою, а в «горизонтальних» відносинах між юридично рівними учасниками, в яких держава взагалі не була вигодонабувачем.

В п. 49 рішення «Космацька проти України» Європейський Суд з прав людини вказав, що український законодавець шляхом внесення змін до Цивільного кодексу України 2025 року, спрямованих на захист прав добросовісних власників (див. пункти 20 і 21), по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників саме держава повинна нести наслідки, зокрема фінансові. Це чітко підтверджується вимогою забезпечити на момент подання позову rei vidicatio внесення коштів, які будуть присуджені як відшкодування шкоди відповідній особі у разі задоволення такого позову. Крім того, схоже, що такі зміни не розрізняють способи придбання майна останнім (або єдиним) власником – безпосередньо від держави (шляхом приватизації) або шляхом іншого правочину, такого як продаж. Важливо те, що відповідне майно спочатку належало державі (або органу місцевого самоврядування) і що останній власник є добросовісним набувачем.

Відповідно до ч.5 ст. 390 ЦК України, на яку посилається у вказаному вище рішенні Європейський Суд з прав людини, суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Отже процитована норма стосується виключно випадків витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади.

Таким чином рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Космацька проти України» є релевантним та підлягає безумовному застосуванню як джерело права в тих справах, в яких відповідне майно належало державі або органу місцевого самоврядування та було витребуване у добросовісного набувача у власність держави чи органу місцевого самоврядування.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини навіть у «горизонтальних» відносинах (тобто у відносинах, заснованими на юридичній рівності між їх учасниками) можуть бути застосовані міркування про суспільний інтерес, які передбачають накладення певних зобов`язань на державу. Проте такі позитивні зобов`язання є більш обмеженими і стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не може тлумачитися як така, що накладає на Договірні держави будь-які загальні зобов`язання покривати борги приватних осіб.

Аналіз змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції свідчить про те, що зазначена норма не містить чітких процедурних вимог або зобов`язань процесуального характеру, що стосуються як державних органів, так і у справах між приватними сторонами. Якщо втручання у право на мирне володіння «майном» вчинене приватною особою, то для держави виникає позитивне зобов`язання забезпечити у своїй правовій системі відповідні процедури, щоб майнові права були достатньо захищені законом і щоб існували ефективні засоби правового захисту, за допомогою яких «жертва втручання» може відстояти свої права.

Так, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що держави зобов`язані забезпечити судові процедури, які пропонують необхідні процесуальні гарантії, тобто, дозволяють національним судам і трибуналам ефективно та справедливо вирішувати спори між приватними особами.

Позивач обґрунтовує свої вимоги про стягнення з держави матеріальної та моральної шкоди з посиланням на відповідні пункти рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Космацька проти України» тим, що витребування у нього земельної ділянки та покладення при цьому на нього обов`язку звертатися з численними позовами до фізичних осіб - продавців є непропорційним втручанням, яким на позивача покладений індивідуальний та надмірний тягар.

В п. 43, 45-47 рішення «Космацька проти України» Європейський Суд з прав людини вказав, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумного зв`язку пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У цьому контексті Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Цей принцип, як правило, не повинен перешкоджати органам державної влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Проте необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності «принцип належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування. Оцінюючи, чи було доступним заявнику належне відшкодування, Суд повинен враховувати особливі обставини кожної справи, у тому числі отримані суми та зазнані збитки, а також, залежно від обставин, доступність отримання відшкодування шкоди та практичні реалії, в яких опинився заявник (див., наприклад, рішення у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року з вказаною в ньому практикою). У цьому контексті Суд раніше брав до уваги, inter alia, можливість заявників вимагати відшкодування, отримати альтернативне майно або скористатися іншими формами відшкодування (див., наприклад, рішення у справах «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 80 і 81, від 06 грудня 2011 року та «Берзіньш та інші проти Латвії» (Bзrziтр and Others v. Latvia), заява № 73105/12, пункти 99 – 106, від 21 вересня 2021 року).

Суд зазначає у зв`язку з цим, що, якщо цього вимагає національне законодавство, заявники можуть бути зобов`язані або ініціювати окреме провадження для отримання відшкодування шкоди за майно, втрачене внаслідок помилки органів державної влади, або продемонструвати існування перешкоди, яка заважала поданню або успішному задоволенню обґрунтованих позовів (див., в якості нещодавніх прикладів, рішення у справі «Лідія Нікітіна проти Росії» (Lidiya Nikitina v. Russia), заява № 8051/20, пункти 36 – 40, від 15 березня 2022 року; згадане рішення у справі «Ібрагімбейов та інші проти Азербайджану» (Ibrahimbeyov and Others v. Azerbaijan), пункти 55 – 59 та, mutatis mutandis, рішення у справі «Твердохлєбова проти України» (Tverdokhlebova v. Ukraine), заява № 15830/16, пункти 44 – 48, від 16 січня 2025 року).

Водночас, у згаданому рішенні у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia) Суд встановив, що вимога подавати окремі позови про відшкодування шкоди проти колишніх власників була надто формальною та була надмірним тягарем для заявниці. У вказаній справі заявницю було позбавлено права власності на квартиру, яка шахрайським шляхом вибула з державної власності та яку заявниця придбала уже в іншої особи. Їй не було надано жодного відшкодування шкоди, і у неї не було перспектив отримати навзамін житло від держави. Суд вважав, що висунути заявниці вимогу подання позову до суду проти продавця відповідного майна щодо відшкодування шкоди було б рівнозначне запропонувати заявниці перекласти свій надмірний індивідуальний тягар на іншого добросовісного покупця. У такій ситуації Суду було важко зрозуміти, як це мало покращити баланс між суспільними інтересами та необхідністю захисту прав осіб (див. згадане рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 80 – 83).

Суд зазначає, що ситуація у цій справі подібна до ситуації в рішенні у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), оскільки, враховуючи версію подій прокурора (хоча вона й не встановлена в остаточних рішеннях згідно з наданою Суду інформацією), відповідні земельні ділянки спочатку вибули з державної власності шахрайським шляхом, що негативно вплинуло не лише на заявницю, як останнього добросовісного власника, а можливо й на осіб, на ім`я яких земля була спочатку приватизована. За таких обставин держава мала, перш за все, забезпечити дотримання чинного порядку приватизації землі (див. згадане рішення у справі «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункти 57, 78 і 79), а згодом, коли було виявлено можливі правопорушення, забезпечити притягнення винних осіб до відповідальності, зокрема стосовно можливої цивільної відповідальності за збитки, понесені державою. Суд вважає, що оскільки не було вжито ефективних кроків у цьому напрямку, як це, вочевидь, відбулося в цій справі, внаслідок чого останній добросовісний власник, найімовірніше, не зможе встановити винних осіб, щоб отримати від них відшкодування шкоди, виникають сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного власника. Крім того, перспектива отримання заявницею повного відшкодування шкоди в розумні строки шляхом подання позову проти продавців - стосовно особистості та ролі яких, вочевидь, також існували сумніви - також була малоймовірною та вкрай невизначеною.

Проте непропорційність втручання в справі «Космацька проти України» полягала не лише у самому факті такого втручання шляхом витребування майна, а в тому, що відповідне майно (частина земельних ділянок) спочатку вибули з державної власності шахрайським шляхом. Це негативно вплинуло не лише на заявницю як останнього добросовісного власника, а, можливо, й на осіб, на ім`я яких земля була спочатку приватизована. А, оскільки державою не було вжито ефективних кроків у цьому напрямку, то останній добросовісний власник, найімовірніше, не зможе встановити винних осіб, щоб отримати від них відшкодування шкоди, що викликало сумніви щодо пропорційності втручання держави у майнові права добросовісного власника. До того ж перспектива отримання заявницею повного відшкодування шкоди в розумні строки шляхом подання позову проти продавців - стосовно особистості та ролі яких, вочевидь, також існували сумніви - також була малоймовірною та вкрай невизначеною.

В даній же справі відсутні жодні ознаки того, що земельні ділянки третіми особами до їх продажу позивачу були набуті у власність внаслідок будь-яких шахрайських чи інших умисних протиправних дій невстановлених осіб.

Всі продавці, які отримали від позивача плату за продані земельні ділянки, йому відомі на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу та він не надав суду будь-яких доказів того, що звернення до них з вимогою про повернення отриманих за земельні ділянки коштів та відшкодування завданих збитків є безперспективним, неефективним, чимось ускладненим та не зумовить реальне повернення таких коштів.

При цьому позивач і на теперішній час не позбавлений такої можливості.

Натомість у рішенні «Саманюк проти України» Європейський Суд з прав людини констатував відсутність порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки заявник не навів аргументів, чому він не спробував повернути грошові кошти, сплачені ним за земельну ділянку, або чому це могло бути неможливим або недоступним. Він також не стверджував, що таке відшкодування шкоди, якби він його належним чином вимагав, не було б адекватним. Заявник також не стверджував, що наразі він був позбавлений можливості скористатися цією можливістю. До аналогічного висновку Європейський Суд з прав людини прийшов і у справі «Звонар проти України».

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що обставини даної справи нерелевантні обставинам справи, викладеним в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Космацька проти України», як наслідок цього, відсутні підстави для стягнення на підставі цього рішення Європейського Суду з прав людини з держави на користь позивача вартості вилученої в нього на користь приватного суб`єкта - ФГ «Кирнасовського» земельної ділянки.

Натомість, відповідно до ч.1 ст. 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

При цьому, згідно з ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року по справі №469/1044/17, вказала, що навіть у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжної набувачки, в якої придбав земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжна набувачка до первинного набувача. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3)).

Від вказаного вище правового висновку на час розгляду даної апеляційної скарги Верховний Суд не відступав.

Процитовані вище положення закону та чинних правових висновків Верховного Суду свідчать про наявність у позивача, як покупця, у якого був витребуваний товар на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, ефективних способів захисту, якими позивач може скористатись і на теперішній час.

Щодо можливості стягнення з держави на користь позивача вартості вилученої на користь третьої особи земельної ділянки на підставі ст. 1173 ЦК України, то апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Стаття 1173 ЦК України передбачає відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень незалежно від вини цих органів.

Разом з тим, як вказувалось вище, відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.3 ст. 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Відповідно до ч.6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

За такого, за відсутності заяви про зміну підстав та предмету позову, поданої у визначені ч.3 ст. 49 ЦПК України строки, суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах предмету та підстав, викладених в тексті позовної заяви.

При цьому, в тексті позову підставою для стягнення з держави матеріальної шкоди позивач вказує прийняття Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області незаконного наказу від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою», незаконність якого встановлена рішенням суду та не підлягає доказуванню, внаслідок якого позивачу завдана матеріальна шкода в сумі 2 667 255 грн.

Натомість відповідно до постанови Верховного Суду від 06 травня 2026 року по справі №752/29491/21-ц для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов`язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, шкода та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Вина посадових осіб органів державної влади не є обов`язковою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди. У разі відсутності хоча б одного із цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.

Згідно з постановою Верховного Суду від 22 вересня 2026 року по справі №757/10356/23-ц причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами.

При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв`язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди).

В даному випадку кожне рішення Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області в процедурі припинення прав на землю одного суб`єкта та набуття відповідних прав іншим суб`єктом є окремими самостійними діяннями.

Разом з тим судовими рішеннями по господарській справі №915/1624/21 та по цивільній справі №479/1652/23 встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою», на який як на підставу заподіяння шкоди позивачу він посилався в позові, було припинене право постійного користування земельною ділянкою ОСОБА_2 , тому вказаний наказ впливав лише на права та обов`язки вказаного суб`єкта і визнання незаконним такого наказу мало безпосередній причинно-наслідковий зв`язок саме щодо можливого спричинення вказаному суб`єкту шкоди.

Натомість інші особи, у яких придбав земельні ділянки позивач, набули права на відповідні земельні ділянки після видання вказаного вище наказу, але на підставі інших самостійних дій і рішень, а позивач набув прав власності на земельні ділянки на підставі окремих договорів купівлі-продажу від осіб, які, як встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, не мали права продавати відповідні земельні ділянки, тому причинний зв`язок між незаконним наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ та заявленою позивачем шкодою є лише опосередкованим, чого недостатньо для стягнення такої шкоди з держави на користь позивача на підставі ст. 1173 ЦК України, при наявності при цьому, як вказано вище, ефективного механізму відшкодування збитків позивача за ч.1 ст. 661 ЦК України.

Отже зв`язок між скасованим наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ та заявленою позивачем шкодою опосередкований, а безпосередньою причиною спричиненої позивачу шкоди є придбання позивачем земельних ділянок у продавців, які не мали права їх продавати, оскільки відповідно до судових рішень по цивільній справі №479/1652/23 таке розпорядження продавцями земельними ділянками ґрунтувалось на неіснуючому на них праві.

У зв`язку з цим в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України на його користь матеріальної шкоди в розмірі 2 667 255 грн. належить відмовити у зв`язку з їх безпідставністю.

На думку апеляційного суду, за обставин даної конкретної справи (витребування майна у покупця приватного суб`єкта на користь іншого приватного суб`єкта на підставах, що виникли до продажу товару, за об`єктивної можливості покупця ефективно захистити свої права на відшкодування збитків з продавців товару) протилежний висновок про можливість стягнення шкоди з держави на користь останнього набувача фактично призведе до його можливості отримати подвійне відшкодування збитків, оскільки відсутні відповідні законодавчі запобіжники цього, та спершу він зможе отримати таке відшкодування з держави на підставі ч.1 ст. 1173 ЦК України, а далі – з продавців на підставі ч.1 ст. 661 ЦК України.

Після цього фактично створяться передумови для покладення на державу подвійної відповідальності, при чому, як вказано вище, сама держава не є вигодонабувачем щодо витребування земельної ділянки та таку земельну ділянку у своє володіння не отримала, а саме: спочатку держава відшкодує шкоду кінцевому набувачу, а потім повинна буде відшкодувати шкоду проміжним набувачам – продавцям земельних ділянок.

Подібні наслідки цілком реальні, оскільки відсутні законодавчі запобіжники такого, та вони суперечитимуть засадам розумності та справедливості.

Натомість таким, що відповідає принципам розумності та справедливості буде підхід, за яким кінцевий набувач може захистити свої інтереси на відшкодування шкоди з продавців на підставі ч.1 ст. 661 ЦК України, які, у свою чергу, після виплати такого відшкодування покупцеві можуть захистити свої права шляхом відшкодування безпосередньо спричиненої їм шкоди з держави на підставі ч.1 ст. 1173 ЦК України.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України на його користь моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн, то в оскарженому рішенні суду першої інстанції окремо не заявлені мотиви відмови в задоволенні вказаної частини позовних вимог.

Вирішуючи такі вимоги, апеляційний суд враховує, що відповідно до ч. 1-2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Разом з тим, по-перше, як і для відшкодування матеріальної шкоди, так і для відшкодування моральної шкоди необхідною умовою є описаний вище безпосередній зв`язок між протиправним діянням та такою шкодою, який в даній справі відсутній, оскільки, як вказано вище, власне незаконний наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 06.12.2019 №11309/0/14-19-СГ безпосередньо прав позивача не стосувався взагалі.

По-друге, в тексті позову позивач обґрунтовує спричинення йому моральної шкоди безпосередньо витребуванням у нього відповідної земельної ділянки, проте таке витребування здійснене на підставі судового рішення, яке пройшло перегляд у всіх судових інстанціях та набрало законної сили, тому таке витребування земельної ділянки не є протиправним, що є обов`язковим елементом, без якого стягнення моральної шкоди неможливе.

У зв`язку з цим в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету України на його користь моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн. належить відмовити у зв`язку з їх безпідставністю.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позову загалом у зв`язку з безпідставністю пред`явлених до держави позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Відповідно до пунктів 3, 4 частини 1, частини 2 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи описане вище, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову, однак помилився щодо мотивів такого висновку, тому судове рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бюрг та інші проти Франції" (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гору проти Греції" №2) [ВП], § 41" (Gorou v. Greece no.2).

У зв`язку із вказаним, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану в його інтересах адвокатом Самуляком Михайлом Юрійовичем, задовольнити частково.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 25 серпня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий В.В. Муругов

Судді: Т.В. Крамаренко

Н.О. Тищук

---------------------------------

Повний текст постанови виготовлений 03 листопада 2026 року

Оригінал: reyestr.court.gov.ua