Постанова від 02 листопада 2026 р. у справі №560/18869/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

Суд: Сьомий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: осіб, звільнених з публічної служби

Дата: 02 листопада 2026 р.

Справа: №560/18869/25

Суддя: Боровицький О. А.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/18869/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Печений Є.В.

Суддя-доповідач - Боровицький О. А.

03 листопада 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Боровицького О. А.

суддів: Ватаманюка Р.В. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Державного бюро розслідувань про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2026 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач проходить службу в Державному бюро розслідувань на посадах начальницького складу та має спеціальне звання старшого начальницького складу «полковник Державного бюро розслідувань».

Відповідно до висновку Комісії ДБР про стаж для виплати доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки позивачу були зараховані періоди служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції України та Державному бюро розслідувань.

З рапорту позивача вбачається, що станом на 10.03.2023 йому було встановлено стаж служби для виплати доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки - 21 рік 06 місяців 22 дні.

Зокрема, до стажу враховано період служби в ДБР з 10.03.2021 до 10.03.2023.

Водночас, Комісія не зарахувала позивачу до такого стажу період проходження служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України з 29.07.2001 до 01.02.2003 тривалістю 01 рік 06 місяців 02 дні.

20.10.2025 позивач звернувся до голови Комісії ДБР із рапортом, у якому просив зарахувати йому до стажу служби період проходження служби в Державному департаменті України з питань виконання покарань / Державній кримінально-виконавчій службі України з 29.07.2001 до 01.02.2003.

На обґрунтування рапорту позивач послався на підпункт 2.2.2 пункту 2.2 Інструкції № 524, частину другу статті 78 Закону України «Про Національну поліцію» та постанову Верховного Суду від 20.10.2022 у справі № 160/11127/20.

20.10.2025 Комісія ДБР розглянула рапорт позивача.

У відповіді ДБР зазначено, що в матеріалах особової справи позивача дійсно є документи, які підтверджують його службу в Державній кримінально-виконавчій службі України з 29 липня 2001 року до 01 лютого 2003 року.

Отже, під час розгляду рапорту відповідач не заперечував наявності в особовій справі документів, які підтверджують проходження позивачем служби у спірний період.

Відмова була мотивована не відсутністю доказів, не неналежністю документів і не тим, що позивач не належав до осіб начальницького складу, а виключно правовим висновком Комісії про те, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України прямо не зазначена у частині другій статті 78 Закону України «Про Національну поліцію».

З витягу з протоколу № 41дск засідання Комісії від 20.10.2025 вбачається, що предметом розгляду був рапорт позивача про перегляд раніше встановленого стажу та зарахування періоду проходження служби в ДКВС з 29.07.2001 до 01.02.2003.

Комісія дійшла висновку про відсутність правових підстав для зарахування цього періоду, оскільки служба в ДКВС України не зазначена у статті 78 Закону України «Про Національну поліцію».

За це рішення члени Комісії проголосували одноголосно.

За результатами розгляду рапорту позивачу надано відповідь про відсутність правових підстав для зарахування спірного періоду до стажу служби.

У цій відповіді також зазначено, що у Верховній Раді України перебуває законопроєкт № 5305, яким передбачається зарахування служби в ДКВС до стажу служби в ДБР.

Отже, між сторонами існує публічно-правовий спір щодо реалізації позивачем права на належне обчислення стажу служби (роботи) в ДБР, який впливає на доплату за вислугу років та додаткову оплачувану відпустку.

Цей спір виник у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби особливого характеру та здійсненням ДБР владних управлінських функцій щодо визначення стажу служби своїх працівників.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Також суд вказує на те, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення, вчинення дій або бездіяльності.

Отже, суд, оцінюючи оспорювані рішення, дії або бездіяльність виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень, вчиненні дій або бездіяльності.

Такий підхід неодноразово відображений у практиці Верховного Суду при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема, у постанові від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18.

Закон України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII (далі – Закон № 794-VIII у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.

За частиною першою статті 14 Закону № 794-VIII, до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

За частиною другою статті 14 Закону № 794-VIII, служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

За частиною шостою статті 14 Закону № 794-VIII, порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців Державного бюро розслідувань здійснюється відповідно до Закону України "Про державну службу" з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

За частинами першою, другою статті 19 Закону № 794-VIII, держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.

Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

За статтею 20 Закону № 794-VIII, умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців Державного бюро розслідувань повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до Державного бюро розслідувань висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Умови оплати праці працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, визначаються законодавством про державну службу з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Умови оплати праці осіб, які працюють у Державному бюро розслідувань за трудовими договорами, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Заробітна плата працівників Державного бюро розслідувань складається з: 1) посадового окладу; 2) доплати за вислугу років; 3) доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці; 4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь.

Розмір премії не може перевищувати 30 відсотків посадового окладу працівника Державного бюро розслідувань.

Установлюються такі посадові оклади працівників Державного бюро розслідувань відповідно до розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року: 1) Директор Державного бюро розслідувань - 30; 2) перший заступник, заступник Директора Державного бюро розслідувань - 28; 3) керівник територіального управління, керівник управління центрального апарату Державного бюро розслідувань - 26; 4) начальник відділу центрального апарату Державного бюро розслідувань - 24; 5) начальник відділу територіального управління Державного бюро розслідувань - 22; 6) слідчий, дізнавач, оперуповноважений органу Державного бюро розслідувань - 20; 7) інші працівники Державного бюро розслідувань - сума, що дорівнює трьом розмірам посадового окладу, встановленого Кабінетом Міністрів України для працівників, які займають відповідні посади в центральних органах виконавчої влади.

Посадові оклади відповідних заступників керівників управлінь (начальників відділів) Державного бюро розслідувань встановлюються з понижуючим коефіцієнтом 1,1.

Посадові оклади працівників Державного бюро розслідувань, які проходять стажування, встановлюються з понижуючим коефіцієнтом 1,5.

Працівникам Державного бюро розслідувань виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи до 5 років – 10 відсотків, більше 5 років - 15 відсотків, більше 10 років - 20 відсотків, більше 15 років - 25 відсотків, більше 20 років - 30 відсотків, більше 25 років - 35 відсотків, більше 30 років - 40 відсотків, більше 35 років - 45 відсотків посадового окладу.

Працівникам Державного бюро розслідувань виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "особливої важливості" або "цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", - 5 відсотків посадового окладу.

Доплати за спеціальне звання, почесне звання, науковий ступінь та ранг державного службовця здійснюються в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 № 743 «Про затвердження Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань» затверджено Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань (далі – Положення № 743 у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин).

За пунктом 3 Положення № 743, особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань (далі - особи рядового та начальницького складу) є громадяни України, які на конкурсній основі у добровільному порядку (за контрактом) прийняті на службу до Державного бюро розслідувань і яким присвоєно спеціальні звання осіб рядового та начальницького складу відповідно до законодавства.

За пунктом 82 Положення № 743, тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п`ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VIII (далі – Закон № 580-VIII у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

За частиною першою статті 78 Закону № 580-VIII, стаж служби в поліції дає право на встановлення поліцейському надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки.

За пунктом 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII, до стажу служби в поліції зараховуються служба в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу з дня призначення на відповідну посаду.

Наказом ДБР від 08.10.2021 № 524, у редакції наказу ДБР від 12.12.2024 № 492, затверджено Інструкцію про механізм реалізації норм законодавства щодо встановлення доплати за вислугу років та обчислення стажу служби (роботи), який дає право на доплату за вислугу років працівникам ДБР.

За змістом підпункту 2.2.1 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 524, обчислення стажу служби (роботи) здійснює підрозділ кадрового забезпечення ДБР за матеріалами особової справи та відповідно до законів України «Про Державне бюро розслідувань», «Про Національну поліцію», Положення № 743 та інших визначених актів. Обчислений стаж виноситься на розгляд Комісії. Рішення Комісії оформлюється висновком, результати роботи Комісії - протоколом, а протокол та висновок Комісії є підставою для видання наказу про встановлення стажу служби для виплати доплати за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

За змістом підпункту 2.2.2 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 524 до стажу служби, що дає право на отримання доплати за вислугу років та додаткову оплачувану відпустку, зараховуються періоди, визначені частиною другою статті 78 Закону України «Про Національну поліцію», та час проходження служби в ДБР на посадах, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу.

Стосовно правового статусу служби у спірний період суд враховує, що Указом Президента України від 31.07.1998 № 827/98 «Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань» було затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань.

Цим актом Державний департамент України з питань виконання покарань визначався як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який реалізовував державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Так, предметом судового контролю у цій справі є правомірність незарахування відповідачем позивачу періоду служби з 29.07.2001 до 01.02.2003 до стажу служби (роботи) в ДБР, що дає право на встановлення доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки.

Суд оцінює поведінку відповідача ретроспективно, тобто станом на час розгляду рапорту позивача та повідомлення йому позиції ДБР.

Саме на цей час існували відповідні документи в особовій справі позивача, діяли норми Інструкції № 524 у редакції наказу ДБР від 12.12.2024 № 492, а також була сформована практика Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII до служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – ДКВС).

Водночас, суд виходить лише з тих мотивів, які були наведені самим відповідачем під час розгляду рапорту.

Цими мотивами були: застосування підпункту 2.2.2 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 524, відсилання цієї норми до частини другої статті 78 Закону № 580-VIII та висновок про те, що служба в ДКВС України прямо не зазначена у цій статті.

ДБР не мотивувало відмову тим, що позивач не проходив службу у спірний період, що документи в особовій справі є недостатніми чи неналежними, що позивач не мав спеціального звання або що спірний період був навчанням, а не фактичним проходженням служби.

Навпаки, відповідач визнав наявність документів, які підтверджують службу позивача у спірний період.

Отже, реальний публічно-правовий спір між сторонами має правовий характер і полягає у тому, чи повинен підтверджений період служби позивача в органах кримінально-виконавчої системи бути зарахований до стажу служби (роботи) в ДБР, який дає право на встановлення доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки.

Одночасно суд розмежовує два часові аспекти спірних правовідносин.

Перший - це сам період проходження служби позивачем з 29.07.2001 до 01.02.2003.

Його правовий статус оцінюється з урахуванням правового регулювання, яке діяло у період проходження служби.

Другий - це вирішення відповідачем питання про зарахування цього періоду до стажу служби (роботи) позивача в ДБР у жовтні 2025 року.

Це питання оцінюється за нормами, чинними на момент розгляду рапорту.

Такий підхід не є наданням закону зворотної дії в часі.

Суд не застосовує до періоду 2001–2003 років нові норми як такі, що нібито діяли у минулому.

Суд перевіряє, чи мав відповідач станом на дату розгляду рапорту позивача правові підстави відмовити у зарахуванні підтвердженого минулого періоду служби позивача до стажу, який на час розгляду рапорту обчислювався відповідно до чинної Інструкції № 524 та норм, до яких вона відсилає.

Суд також враховує, що хоча позовні вимоги та документи відповідача позначають спірний період як службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, фактично йдеться про службу позивача у 2001–2003 роках в органах кримінально-виконавчої системи, зокрема в системі Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Щодо застосування статті 78 Закону № 580-VIII до спірних правовідносин, суд зазначає про таке.

У постанові від 20.10.2022 у справі № 160/11127/20 Верховний Суд розглядав спір щодо незарахування служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України до стажу служби в поліції, який дає право на встановлення надбавки за вислугу років і надання додаткової оплачуваної відпустки.

У цій справі Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким, зокрема, було визнано протиправною бездіяльність щодо незарахування відповідного стажу та зобов`язано зарахувати цей стаж.

У цій постанові Верховний Суд погодився з висновком, що стаж служби в ДКВС підлягає зарахуванню до стажу служби в поліції, оскільки така служба за своїм правовим статусом прирівнюється до служби в органах внутрішніх справ України на посадах начальницького і рядового складу.

У постанові від 01.08.2023 у справі № 240/30024/21 Верховний Суд повторно зазначив, що служба в органах ДКВС прирівнюється до служби в органах внутрішніх справ України, оскільки здійснювалася в порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а тому має такий самий правовий статус і відповідно до пункту 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII повинна зараховуватися до стажу служби в поліції.

Водночас, у справі № 240/30024/21 Верховний Суд направив справу на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили всі фактичні обставини, зокрема щодо періоду проходження служби та посад, на яких особа проходила службу.

Отже, пряме зобов`язання зарахувати стаж є можливим тоді, коли відповідні фактичні обставини встановлені належними доказами або не заперечуються сторонами.

У постанові від 06.02.2025 у справі № 140/856/24 Верховний Суд підтвердив підхід щодо можливості зарахування фактичної служби в ДКВС до стажу служби в поліції відповідно до пункту 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII.

При цьому, Верховний Суд розмежував фактичне проходження служби та період навчання, який не є тотожним службі для цілей статті 78 Закону № 580-VIII.

Наведені правові висновки Верховного Суду суд застосовує з урахуванням відмінності цієї справи від справи № 240/30024/21: у цій справі відповідач під час розгляду рапорту не заперечував наявності в особовій справі документів, які підтверджують проходження позивачем служби у спірний період.

У цій справі спірний період стосується саме фактичного проходження служби, а не навчання.

Відповідач під час розгляду рапорту не заперечував наявності документів, які підтверджують службу позивача з 29.07.2001 до 01.02.2003.

Тому немає необхідності зобов`язувати відповідача повторно розглядати рапорт лише для встановлення факту служби.

Із приводу правомірності мотивів відповідача, суд вказує на таке.

Так, частина друга статті 78 Закону № 580-VIII дійсно не містить окремої прямої згадки про службу в Державній кримінально-виконавчій службі України.

Однак суд виходить з того, що це не є достатньою підставою для відмови у зарахуванні спірного періоду, оскільки Верховний Суд у своїй практиці уже неодноразово надав правове тлумачення пункту 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII щодо правового статусу такої служби.

Згідно з цим тлумаченням, вирішальним є не буквальна відсутність у статті 78 Закону № 580-VIII словосполучення «Державна кримінально-виконавча служба України», а правовий статус відповідної служби, порядок її проходження, характер функцій і належність особи до рядового чи начальницького складу.

У цій справі відповідач не навів мотивів, які б свідчили, що позивач у спірний період не проходив службу, не належав до начальницького складу або що його служба за своїм правовим статусом не могла бути прирівняна до служби в органах внутрішніх справ України.

Натомість позивач посилається на проходження служби на посаді начальницького складу та присвоєння йому звання «лейтенант внутрішньої служби», а відповідач визнав наявність в особовій справі документів, які підтверджують службу позивача у спірний період.

Так, законопроєкт не є чинною нормою права та не може бути самостійною підставою ні для відмови, ні для задоволення вимог.

Наявність вказаного законопроєкту не звільняла відповідача від обов`язку застосувати чинні на момент розгляду рапорту норми права з урахуванням актуальних правових висновків Верховного Суду в аналогічних правовідносинах.

Отже, висновок Комісії ДБР про відсутність правових підстав для зарахування позивачу спірного періоду служби ґрунтується на неправильному застосуванні пункту 3 частини другої статті 78 Закону № 580-VIII та підпункту 2.2.2 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 524.

Щодо способу захисту, суд виходить із таких міркувань.

Позивач просить визнати протиправною бездіяльність ДБР щодо незарахування спірного періоду та зобов`язати ДБР зарахувати цей період до стажу служби (роботи) в ДБР.

Разом з тим, із матеріалів справи вбачається, що за результатами розгляду рапорту позивача Комісія ДБР ухвалила рішення про відсутність правових підстав для зарахування спірного періоду, оформлене протоколом від 20.10.2025 № 41дск, після чого позивачу надано відповідь про відмову у такому зарахуванні.

Отже, у спірних правовідносинах наявне не лише невчинення відповідачем дії із зарахування стажу, а й оформлене рішення Комісії ДБР, яке є підставою для подальшого незарахування відповідного періоду до стажу служби (роботи) позивача.

Суд враховує, що заявлений позивачем спосіб захисту спрямований на досягнення саме цього правового результату - зарахування спірного періоду до відповідного стажу.

Водночас, саме по собі визнання бездіяльності протиправною не забезпечить повного та ефективного захисту права позивача, оскільки в силі залишиться рішення Комісії ДБР, яким зафіксовано висновок про відсутність правових підстав для зарахування спірного періоду.

Верховний Суд у постанові від 04.07.2024 у справі № 520/16250/23 зазначив, що ефективність судового захисту включає ефективність способу захисту, судового рішення та його виконання; також Верховний Суд пов`язав ефективний спосіб захисту з частинами першою і другою статті 2, частиною другою статті 5, абзацом другим частини другої статті 9, частиною четвертою статті 242 та частиною четвертою статті 245 КАС України.

У цій справі відповідач не заперечував наявності документів, які підтверджують службу позивача у спірний період, а відмова ґрунтувалася виключно на помилковому правовому мотиві.

За таких обставин, у відповідача не залишається дискреції щодо правової оцінки цього періоду, а повторний розгляд рапорту не забезпечить ефективного поновлення права позивача.

З огляду на це суд вважає за необхідне застосувати спосіб захисту, який відповідає реальному змісту спірних правовідносин, а саме: визнати протиправним та скасувати рішення Комісії ДБР, оформлене протоколом від 20.10.2025 № 41дск, у частині висновку про відсутність правових підстав для зарахування позивачу спірного періоду служби, та зобов`язати ДБР зарахувати цей період до стажу служби (роботи) позивача в ДБР.

Застосування такого способу захисту не є відмовою у позові, оскільки суд не відмовляє позивачу у захисті порушеного права, а обирає належний та ефективний спосіб його відновлення з урахуванням фактичного характеру порушення.

Одночасно суд вказує на те, що Інструкція № 524 передбачає процедуру обчислення та встановлення стажу служби, яка включає дії кадрового підрозділу, розгляд Комісією, оформлення відповідних документів та видання організаційно-розпорядчого акта.

Тому належним є зобов`язання відповідача зарахувати спірний період до стажу служби (роботи) в ДБР у порядку, передбаченому Інструкцією № 524, тобто шляхом вчинення відповідних внутрішніх кадрових, комісійних та організаційно-розпорядчих дій, необхідних для встановлення такого стажу.

При цьому, суд не вирішує питання про конкретний розмір доплати за вислугу років, кількість днів додаткової оплачуваної відпустки, перерахунок грошового забезпечення чи пенсійні наслідки, оскільки такі вимоги у цій справі не заявлені.

З огляду на викладене вище, позовні вимоги у цій справі підлягають задоволенню повністю.

Інші аргументи сторін не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи, які зазначені вище.

Щодо інших доводів сторін, то суд також зазначає, що, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Щодо інших доводі, колегія суддів зазначає, що у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 16 вересня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийБоровицький О. А.

СуддіВатаманюк Р.В. Курко О. П.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua