Суд: Шевченківський районний суд міста Харкова
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них
Дата: 29 жовтня 2026 р.
Справа: №638/15400/26
Суддя: Шишкін О. В.
Справа № 638/15400/26
Провадження № 2/638/9879/26
РІШЕННЯ
Іменем України
30 жовтня 2026 року м. Харків
Шевченківський районний суд м. Харкова у складі:
Головуючого судді Шишкіна О.В.,
за участю секретаря судового засідання Власенко О.О.,
позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» про визнання трудових відносин та трудового договору припиненими, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (надалі позивач) звернулася до Шевченківського районного суду м. Харкова з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» (надалі відповідач) про визнання трудових відносин припиненими, в якому просить суд визнати припиненими з 24.02.2022 року трудові відносини між нею та відповідачем за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на теперішній час вона є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 від 22.06.2016 року. Відповідно до запису у трудовій книжці серії НОМЕР_2 , дата видачі 20.08.1976 рік, з 03.11.2008 року позивач прийнята на роботу до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС», код ЄДРПОУ 33066938 на посаду спеціаліста бухгалтера 2 категорії, згідно наказу № 40/1 від 03.11.2008 року. Наказом № 9-к від 31.03.2011 року позивача 01.04.2011 року була призначено на посаду заступника головного бухгалтера ТОВ «ВЕЛЕКС». 22.06.2016 року позивач досягнула пенсійного віку, у звязку з чим їй була призначена пенсія та видано пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 від 22.06.2016 року. На момент оформлення пенсії, відповідно до даних трудової книжки серії НОМЕР_2 , дата видачі 20.08.1976 рік, позивач залишилася працювати на підприємстві як працюючий пенсіонер, але фактично з 24.02.2022 року не працює та не отримує заробітну плату. При цьому, відповідно до записів у трудовій книжці, позивач продовжує перебувати у трудових відносинах із відповідачем, оскільки запис про припинення трудового договору до трудової книжки не внесено, а відповідного наказу про звільнення позивач не отримувала. Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 01.04.2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» значиться зареєстрованим за адресою: 61010, м. Харків, вул. Нетіченська, 25. З метою припинення трудових відносин 03.04.2026 року позивач направила на адресу місцезнаходження відповідача засобами поштового зв`язку АТ «Укрпошта» рекомендованим поштовим відправленням № 6110100854319 заяву про звільнення за власним бажанням, однак лист було повернуто в день відправлення, у звязку з закінченням строку зберігання. Жодних кадрових наказів, як про призупинення трудових відносин, попередження про наступне звільнення у звязку з реорганізацією, ліквідацією підприємства з 2022 року по теперішній час, позивач не отримувала. 25.03.2026 року позивач звернулася до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості щодо припинення трудових відносин в односторонньому порядку, на що отримала відповідь від 31.03.2026 року про неможливість вчинення цих дій, оскільки чинним законодавством про зайнятість не передбачено звільнення осіб, які отримують пенсію, в односторонньому порядку через центр зайнятості. З урахуванням того, що трудові відносини з відповідачем фактично припинені, а в силу об`єктивних причин позивач не має можливості виконувати трудові обов`язки, однак існування трудового договору перешкоджає належній реалізації її прав у сфері соціального забезпечення, зокрема щодо реалізації права на відповідні пенсійні гарантії, позивач просить суд позов задовольнити. З урахуванням того, що трудові відносини з відповідачем фактично припинені, в силу обєктивних причин позивач не має можливості виконувати трудові обовязки, але існування трудового договору порушує її право на належний соціальний захист та збільшення пенсії.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 09.07.2026 року відкрито провадження в цивільній справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити з підстав, зазначених у позові.
Відповідач Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» у судове засідання свого представника не направив, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки у судове засідання відповідач не повідомив, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався. Заяв про відкладення розгляду справи або про розгляд справи за його відсутності суду не надав.
Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, що мають значення для вирішення справи по суті, встановив наступне.
Суд, дослідивши матеріали справи, прийшов до наступного.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК Україникожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
За приписом ч.1ст.13 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 2 ст.13та ч.1 ст.81 ЦПК України передбачено обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст.83 ЦПК Українине було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи. Кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК Україниособа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст.12 ЦПК Україниучасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст.43 ЦПК Україниучасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст.44 ЦПК Україниучасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч.4 ст.12 ЦПК Україникожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч.8 ст.279 ЦПК України, судом досліджуються письмові пояснення, викладені в заявах по суті і докази, надані разом із ними.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи наступне.
Як вбачається із копії трудової книжки серії НОМЕР_2 , дата видачі 20.08.1976 рік, з 03.11.2008 року ОСОБА_1 прийнята на роботу до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС», код ЄДРПОУ 33066938 на посаду спеціаліста бухгалтера 2 категорії, згідно наказу № 40/1 від 03.11.2008 року.
Наказом № 9-к від 31.03.2011 року позивача 01.04.2011 року була призначено на посаду заступника головного бухгалтера ТОВ «ВЕЛЕКС».
22.06.2016 року ОСОБА_1 досягнула пенсійного віку, у звязку з чим їй була призначена пенсія та видано пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 від 22.06.2016 року.
Факт перебування позивача ОСОБА_1 у трудових відносинах з відповідачем також підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-5), сформованими та виданими Пенсійним фондом України на ім`я ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) від 18.05.2026 року.
Водночас, із зазначених відомостей вбачається, що з 2022 року позивачу в ТОВ «ВЕЛЕКС» заробітна плата не нараховується.
При цьому, запису про припинення трудових відносин позивача з ТОВ «ВЕЛЕКС» у трудовій книжці не міститься.
Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 01.04.2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» значиться зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 , виданого ВМВ Дзержинського РВ ХМУ України в Харківській області 10.04.2006 року, ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Разом з цим, позивач є внутрішньо переміщеною особою та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 14.04.2022 року № 6319-7000662773.
Судом встановлено, що позивач вживала заходів, спрямованих на припинення трудових відносин з відповідачем.
Зокрема, 25.03.2026 року позивач звернулася до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості з питання припинення трудових відносин з відповідачем в односторонньому порядку.
Листом Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості від 31.03.2026 року № 2371/17.08/23 позивачу повідомлено про неможливість припинення трудових відносин у такий спосіб, оскільки чинним законодавством про зайнятість не передбачено звільнення осіб, які отримують пенсію, в односторонньому порядку через центр зайнятості.
Крім того, 03.04.2026 року позивач направила на адресу місцезнаходження відповідача заяву про звільнення за власним бажанням рекомендованим поштовим відправленням АТ «Укрпошта» № № 6110100854319.
Разом з тим, зазначене поштове відправлення було повернуто відправнику у зв`язку з закінченням строку зберігання.
Таким чином, позивач вживала заходів для припинення трудових відносин з відповідачем як шляхом звернення до центру зайнятості, так і шляхом безпосереднього направлення відповідачу заяви про звільнення за власним бажанням.
При цьому, реалізувати своє право на припинення трудових відносин у звичайному порядку позивач не змогла з причин, що не залежали від її волі, а саме у зв`язку з відсутністю у центру зайнятості повноважень щодо такого звільнення та неможливістю поштової доставки заяви про звільнення за місцезнаходженням відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Конституційний суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року у справі №1-14/2004, від 16 жовтня 2007 року у справі №1-16/2007 та від 29 січня 2008 року у справі №1-5/2008 вказав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.
Відповідно до статті 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 24 КЗпП України, додержання письмової форми є обов`язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.
За змістом ст. 22 КЗпП України, будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
У п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України визначено, що однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
Згідно зі ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
Трудовий договір припиняється тільки за наявності підстав для його припинення. Підставою припинення договору є юридичний факт або сукупність юридичних фактів, закріплених у законі та необхідних для припинення трудового договору. Вони поділяються на два види: 1) дії (життєві ситуації, що відбуваються за волею людей; вольові акти їх поведінки) сторін трудового договору або осіб, які не є його сторонами; 2) події (життєві обставини, настання яких не залежить від волі та свідомості людей: закінчення строку трудового договору; смерть працівника або роботодавця - фізичної особи тощо).
У законодавстві України про працю встановлено вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору з метою охорони трудових прав громадян. Так, підстави припинення трудового договору окреслені у ст. 36 та інших статтях КЗпП України й залежно від того, хто є ініціатором припинення трудового договору, підстави поділяються на такі групи: припинення трудового договору за спільною (взаємною) ініціативою сторін трудового договору (наприклад, угода сторін, закінчення строку); розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця (статті 40, 41 КЗпП України); розірвання трудового договору з ініціативи осіб, які не є його стороною (третіх осіб) (пункти 3, 7 ст. 36, ст. 45 КЗпП України та ін.).
Статтею 4 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначено особливості розірвання трудового договору з ініціативи працівника. Так, у зв`язку з веденням бойових дій у районах, в яких розташоване підприємство, установа, організація, та існування загрози для життя і здоров`я працівника він може розірвати трудовий договір за власною ініціативою у строк, зазначений у його заяві (крім випадків примусового залучення до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану, залучення до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури).
Згідно з ч. 3 ст. 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» кожна із сторін трудового договору зобов`язана постійно (у тому числі під час призупинення дії трудового договору) забезпечувати можливість комунікації з нею та невідкладно (у строк не більше 10 календарних днів) інформувати іншу сторону трудового договору про зміну своїх контактних даних, зокрема адреси місцезнаходження (місця проживання), адреси електронної пошти (за наявності), номерів телефону тощо. Виконання цього обов`язку забезпечується:
- роботодавцем - шляхом внесення відповідних змін до відомостей про нього, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань;
- роботодавцем - фізичною особою, яка не є підприємцем, - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження (місця проживання), адресу електронної пошти та/або за номером телефону працівника;
- працівником - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження роботодавця або адресу електронної пошти роботодавця, зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. У разі відсутності у працівника можливості надіслати інформацію засобами поштового зв`язку та/або технічними засобами електронних комунікацій роботодавець може бути повідомлений з використанням засобів телефонного зв`язку шляхом надсилання текстового повідомлення на офіційний номер телефону роботодавця.
При цьому, у разі якщо одна із сторін трудового договору не виконує вимогу, передбачену частиною третьою цієї статті, здійснення іншою стороною трудового договору комунікації за останніми відомими їй адресою місцезнаходження (місця проживання), адресою електронної пошти або номером телефону вважається належним виконанням такою стороною вимоги щодо повідомлення іншої сторони трудового договору.
У разі відсутності поштового зв`язку та/або технічних засобів електронних комунікацій за останніми відомими контактними даними визначена законодавством вимога щодо повідомлення такої сторони про виникнення та/або припинення трудових прав та обов`язків та/або про припинення/розірвання трудового договору не застосовується.
У постанові Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі №201/1384/16-ц визнано ефективним і таким, що не суперечить закону спосіб захисту порушеного права шляхом припинення трудових відносин на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України. Окрім того, у постанові Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №377/169/20 викладено висновок, що вимога про припинення трудових відносин за певних обставин є належним способом судового захисту.
Судом достеменно встановлено, що позивач з 03.11.2008 року по день ухвалення рішення перебуває з відповідачем ТОВ «ВЕЛЕКС» в трудових відносинах.
Розірвання трудового договору за ст. 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку.
Судом встановлено, що трудові відносини між сторонами фактично припинені, а процедура розірвання трудового договору відповідно до законодавства України про працю не може бути виконана, позивач не має можливості припинити трудові відносини в інший спосіб, крім звернення до суду з відповідним позовом.
Статтями 12, 81 ЦПК Українипередбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін.
У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Положеннями ст.89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститьсяу справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групидоказів).
Оскільки позивач не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, про що свідчать вчинені нею дії, зокрема звернення 25.03.2026 року до Харківської філії Харківського обласного центру зайнятості щодо припинення трудових відносин, а також направлення 03.04.2026 року відповідачу заяви про звільнення за власним бажанням, яка не була доставлена адресату з причин, що не залежали від волі позивача, при цьому з лютого 2022 року позивач фактично не виконує трудових обов`язків та не отримує заробітної плати, суд доходить висновку про наявність підстав для припинення трудових відносин між сторонами на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України з 24.02.2022 року.
Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 4, 5, 11-13, 81, 141, 265, 274-279, 281 ЦПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 3, 21-22, 24, 36, 38 КЗпП України, суд, -
УХВАЛИВ:
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» про визнання трудових відносин та трудового договору припиненими - задовольнити.
Визнати припиненими з 24.02.2022 року трудові відносини між ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» (код ЄДРПОУ 33066938) у зв`язку зі звільненням за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВЕЛЕКС» (код ЄДРПОУ 33066938, місцезнаходження юридичної особи: 61010, м. Харків, вул. Нетіченська, 25) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає як внутрішньо переміщена особа за адресою: АДРЕСА_3 ) судовий збір у розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн. 20 коп.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Головуючий: суддя О. В. Шишкін
Оригінал: reyestr.court.gov.ua