Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: проходження служби, з них
Дата: 02 листопада 2026 р.
Справа: №420/6501/26
Суддя: Ступакова І.Г.
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
————————————————————————
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 листопада 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/6501/26
Головуючий в 1 інстанції: Попов В.Ф. Дата і місце ухвалення: 20.07.2026р., м. Одеса
Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду
у складі:
головуючого – Ступакової І.Г.
суддів – Бітова А.І.
– Лук`янчук О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України, Міністерства оборони України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -
В С Т А Н О В И Л А:
В березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України, Міністерства оборони України, в якому просив суд:
- визнати протиправними дії Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України в особі Управління персоналу щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;
- зобов`язати Директора Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України, Міністерство оборони України звільнити ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він проходить військову службу у Центральному управлінні внутрішнього аудиту на посаді інспектора відділу аудиту інженерно- інфраструктурного забезпечення, будівництва та земель управління аудиту менеджменту корпоративної власності, інженерно-інфраструктурного забезпечення, будівництва та земель. У зв`язку із необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матір`ю ОСОБА_2 , інвалідом І групи, ОСОБА_1 звернувся до із рапортом про звільнення його з військової служби у запас. Вказаний рапорт з додатками направлений до Управління персоналу Міністерства оборони України для прийняття подальшого рішення про звільнення позивача з військової служби. Однак, Управління персоналу листом від 31.01.2026р. №434/265, направленим на адресу Центрального управління внутрішнього аудиту, повернуло надіслані матеріали стосовно звільнення з військової служби у запас без реалізації, з вказівкою на те, що у матері майора ОСОБА_1 є інший член сім`ї другого ступеня споріднення, який може здійснювати догляд, а саме: онук - ОСОБА_3 . Позивач вважає протиправними дії Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України в особі Управління персоналу щодо відмови у звільненні його з військової служби та зазначав, що ОСОБА_3 навчається на денній формі навчання та не має доходу для можливості надавати матеріальну допомоги і тим самим здійснювати догляд за своєю бабусею ОСОБА_2 , що підтверджується довідками форми ОК-5 та ОК-7. Відтак, ОСОБА_3 в силу факту навчання на денній формі сам потребує матеріальної допомоги. Також, ОСОБА_3 перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_1 та на підставі висновку військово-лікарської комісії від 20.02.2023р. визнаний тимчасово непридатним до військової служби, що підтверджується відомостями його військово-облікового документа з системи «Резерв+». З урахуванням наведеного, існують достатні підстави вважати відмову у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» такою, що не відповідає ознакам правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, передбаченим пунктом 1 і пунктом 3 частини 2 статті 2 КАС України.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 липня 2026 року позов задоволено.
Визнано протиправними дії Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України в особі Управління персоналу щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
Зобов`язано Департамент кадрової політики Міністерства оборони України, Міністерство оборони України звільнити ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
Не погоджуючись з вказаним рішенням Міністерство оборони України подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на не правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясування судом обставин справи, просить скасувати рішення від 20.07.2026р., з ухваленням по справі нового судового рішення – про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
В своїй скарзі апелянт зазначає, що уповноваженою особою - директором Департаменту кадрової політики МОУ, яка має право прийняти рішення про звільнення позивача, відповідного рішення не приймалось. А тому, суд першої інстанції не зважаючи на ці обставини безпідставно визнав дії Департаменту протиправними та необґрунтовано зобов`язав Департамент кадрової політики МОУ звільнити ОСОБА_1 з військової служби. Тобто, суд перебрав на себе дискреційні повноваження державного органу. Обставини, наведені позивачем у позовній заяві, є фактично службовим листуванням між двома структурними підрозділами Міноборони і не свідчать про протиправні дії з боку відповідача, які порушують права та інтереси ОСОБА_1 .
Також, апелянт посилається на те, що при вирішенні спору судом першої інстанції не враховано, що більшість з наданих до суду документів були створені (виготовлені) по даті їх створення вже після того, як рапорт ОСОБА_1 (з доданими до нього документами) був повернутий до Центрального управління внутрішнього аудиту, а тому, на думку Міноборони, вони не можуть братися судом до уваги при оцінці тих обставин, які позивач зазначає в позовній заяві, в обґрунтування неправомірності дій відповідача.
Посилається апелянт і на те, що в розумінні положень пункту 2 частини четвертої та пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби у запас за підпунктом «г» у разі «відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи», що означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. Міністерство оборони України стверджує, що направлений по підпорядкованості ОСОБА_1 рапорт на звільнення разом з доданим до нього комплектом документів не підтверджував підстав для звільнення за сімейними обставинами і через це не надавав можливості для прийняття відповідного рішення керівником Департаменту кадрової політики МО України у спосіб, передбачений законом. За наведених обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання протиправними дій Департаменту кадрової політики МО України і вимога про зобов`язання директора Департаменту кадрової політики МО України звільнити позивача з військової служби були незаконними та необґрунтованими і не підлягали задоволенню.
ОСОБА_1 подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції – без змін. Позивач зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачі не зазначали про порушення ним процедури подання документів про звільнення з військової служби. Управління персоналу отримані документи стосовно звільнення ОСОБА_1 з військової служби прийняло та опрацювало по суті, що підтверджується наданою на адресу Центрального управління внутрішнього аудиту відповіддю: «Зважаючи на те, що у матері майора ОСОБА_1 є інший член сім`ї другого ступеня споріднення (онук - ОСОБА_3 ), який може здійснювати догляд за бабою, яка є особою з інвалідністю І групи, звільнення вищезгаданого військовослужбовця з військової служби у запас через сімейні обставини неможливе». До того ж, Управління персоналу перебуває у безпосередньому підпорядкуванні Департаменту кадрової політики Міноборони та виконує накази і розпорядження Директора Департаменту кадрової політики Міноборони. Позивач стверджує, що при вирішенні спору судом першої інстанції належним чином досліджено докази відсутності у матері ОСОБА_1 інших родичів першого ступеня споріднення, крім нього, та наявності потреби у здійсненні постійного стороннього догляду. Про наявність у позивача повнолітнього сина, його навчання на ІІ курсі денної форми навчання та проживання на період навчання в м. Одеса було зазначено в акті перевірки сімейного стану від 20.08.2025р., довідці від 20.10.2025р. №11491, які було додано до рапорту від 27.01.2026р. Враховуючи той факт, що Управління персоналу належним чином розглянуло рапорт позивача про звільнення з військової служби та прийняло за результатами такого розгляду рішення, суд першої інстанції правомірно зобов`язав відповідачів звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходить військову службу у Центральному управлінні внутрішнього аудиту на посаді інспектора відділу аудиту інженерно-інфраструктурного забезпечення, будівництва та земель управління аудиту менеджменту корпоративної власності, інженерно-інфраструктурного забезпечення, будівництва та земель.
27.01.2026р. позивач звернувся до свого безпосереднього керівництва із рапортом про звільнення з військової служби у запас у зв`язку із необхідністю здійснення постійного догляду за хворою матір`ю ОСОБА_2 , інвалідом І групи, на підставі абзацу 4 пп. «г» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» від 25.03.1992р. №2232- ХІІ.
До рапорту військовослужбовцем було додано наступні документи:
- акт перевірки сімейного стану військовослужбовця від 20.08.2025р., затверджений ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно якого в ході перевірки виявлено інші особи, які зобов`язані та можуть здійснювати постійний догляд за ОСОБА_2 – наявний онук ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , навчається в Одеському державному університеті імені Мечнікова на 1 курсі, у зв`язку з цим не здійснює постійний догляд за ОСОБА_2 . Установлено: необхідність здійснення постійного догляду підтверджено;
- аркуш бесіди від 27.01.2026р.;
- подання до звільнення з військової служби у запас від 28.01.2026р.;
- актовий запис про народження №226 від 02.03.2012р.;
- свідоцтво про смерть батька ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 ;
- довідка про навчання ОСОБА_3 на II курсі денної форми навчання факультету історії та філософії Одеського національного університету імені Мечникова від 20.10.2025р. №11491;
- висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу №840/11 від 20.11.2025р., виданий ЛКК Комунальне некомерційне підприємство «Ірпінська центральна міська лікарня»;
- висновок про наявність когнітивних порушень у громадян похилого віку, унаслідок яких вони потребують надання соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі форми №080- 2/о, виданий ЛКК Комунальне некомерційне підприємство «Ірпінська центральна міська лікарня» №524/3 від 07.07.2025р.;
- витяг з рекомендацій з Індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю №6525/25/405/Р від 09.10.2025р.;
- пенсійне посвідчення ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 .
Вказаний рапорт направлений до Управління персоналу Міністерства оборони України для прийняття подальшого рішення про звільнення з військової служби у запас.
Управління персоналу листом від 31.01.2026р. №434/265, направленим на адресу Центрального управління внутрішнього аудиту, повернуло надіслані матеріали стосовно звільнення ОСОБА_1 з військової служби у запас без реалізації. У вказаному листі зазначено наступне: «Зважаючи на те, що у матері майора ОСОБА_1 є інший член сім`ї другого ступеня споріднення (онук - ОСОБА_3 ), який може здійснювати догляд за бабою, яка є особою з інвалідністю І групи, звільнення вищезгаданого військовослужбовця з військової служби у запас через сімейні обставини неможливе».
Вважаючи протиправними дії Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України в особі Управління персоналу щодо відмови у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 , визнав обґрунтованими доводи позивача, що його син ОСОБА_3 не має фізичної можливості здійснювати постійний догляд за своєю бабусею, у зв`язку з тим, що навчається за денною формою навчання, що підтверджується студентським квитком НОМЕР_3 , що, за висновком суду, є фактичним підтвердженням відсутності іншої особи, спроможної забезпечити необхідний догляд, окрім позивача. А відтак, оскільки позивачем поданий повний та вичерпний перелік документів, які безальтернативно підтверджують його право на звільнення з військової служби на підставі абзацу 14 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону №2232-ХІІ, суд зазначив, що у відповідача відсутні дискреційні повноваження діяти на власний розсуд. У цьому випадку уповноважений орган зобов`язаний прийняти єдине можливе законне рішення - про звільнення військовослужбовця з військової служби за наслідками розгляду його рапорту.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Частинами 1 та 2 статті 1 Закону №2232-XII передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.
Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до ч.9 ст.1 Закону №2232-XII, щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники, призовники, військовослужбовці, військовозобов`язані, резервісти.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Одним з різновидів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період (абзац третій частини шостої статті 2 Закону про військову службу).
Як передбачено частиною чотирнадцятою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з абзацом тринадцятим частини першої статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
17.03.2014р. після оприлюднення Указу Президента України №303/2014 «Про часткову мобілізацію» в Україні розпочав діяти особливий період.
Крім того, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р. №2102-ІХ.
У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та триває на час розгляду цієї справи.
За змістом частини четвертої статті 2 Закону №2232-XII, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Підстави для звільнення військовослужбовців із військової служби, в тому числі і особливості звільнення з військової служби під час дії особливого періоду, визначені у частині четвертій статті 26 Закону про військову службу.
Так, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно з абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних, зокрема, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, визначено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
Відповідно до підпункту 26 пункту 5 Додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом міністра оборони України від 10.04.2009р. №170, у разі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, разом із рапортом подаються такі документи:
документи, які підтверджують відповідні родинні зв`язки з цією особою (особами);
один із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім`ї першого ступеня споріднення (батьків, її чоловіка або дружини, дітей, у тому числі усиновлених) чи другого ступеня споріднення (рідних братів, сестер та онуків): один із документів, що підтверджує інвалідність особи першого чи другого ступеня споріднення, її потребу у постійному догляді та акт перевірки сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформація про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затвердженого керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки;
один із документів, що підтверджує інвалідність особи, яка потребує догляду: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10 грудня 2024 року № 2067, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою згідно з наказом Мінсоцполітики від 21 вересня 2015 року № 946;
висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10 грудня 2024 року № 2067, про потребу в постійному догляді.
Судом встановлено, що згідно з поданим рапортом та доданими до нього документами мати позивача ОСОБА_2 є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного догляду, що сторонами у справі не заперечується, як і не заперечується факт підтвердження вказаної обставини належними документами, поданими ОСОБА_1 із рапортом про звільнення з військової служби.
Підставою для відмови позивачу у звільненні з військової служби на підставі п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» Управління персоналу Міністерства оборони України у листі від 31.01.2026р. №434/265, направленому на адресу Центрального управління внутрішнього аудиту, зазначило наступне: «Зважаючи на те, що у матері майора ОСОБА_1 є інший член сім`ї другого ступеня споріднення (онук - ОСОБА_3 ), який може здійснювати догляд за бабою, яка є особою з інвалідністю І групи, звільнення вищезгаданого військовослужбовця з військової служби у запас через сімейні обставини неможливе».
Звертаючись до суду з даним адміністративним позовом, позивач посилався на безпідставність висновку відповідача про наявність інших членів сім`ї другого ступеня споріднення у ОСОБА_2 , а саме: онука ОСОБА_3 , який міг би здійснювати за нею постійний догляд, через об`єктивну та реальну відсутність можливості в онука здійснювати такий догляд за бабусею.
Таким чином, спірним питанням у даних правовідносинах є з`ясування наявності чи відсутності у ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю І групи, інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд.
Щодо вказаного питання Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 27.02.2025р. у справі №380/16966/24 та від 07.05.2025р. у справі №420/30227/24 сформував такі висновки.
Для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:
- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;
- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.
При цьому, «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
У постанові від 29.04.2026р. у справі №520/14746/25 Верховний Суд зазначив, що у розумінні Закону про військову службу поняття «члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення» необхідно тлумачити більш широко - як таке, що охоплює осіб, пов`язаних із відповідною особою родинними відносинами першого чи другого ступеня споріднення, оскільки інше тлумачення призвело б до необґрунтованого звуження сфери застосування спірної норми та суперечило б її меті.
З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погодилась з висновками судів попередніх інстанцій у частині встановлення факту наявності у матері позивача онуки, як особи другого ступеня споріднення у розумінні Закону про військову службу.
Водночас, Верховний Суд зазначив, що сама по собі юридична наявність такої особи не є достатньою для висновку про відсутність підстав для звільнення позивача з військової служби.
Відповідно до сформованої практики Верховного Суду, під поняттям «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення» слід розуміти не лише їх формальну (юридичну) відсутність, а й відсутність таких осіб у фактичному розумінні, тобто відсутність реальності можливості здійснення ними постійного догляду за особою, яка цього потребує.
Отже, як вказав Верховний Суд, у випадку встановлення юридичної наявності відповідної особи суди мають перевірити, чи має така особа реальну можливість здійснювати постійний догляд, з урахуванням конкретних обставин справи та інших об`єктивних факторів.
В ході розгляду даної справи судом встановлено, що у матері позивача - ОСОБА_2 наявні члени сім`ї другого ступеня споріднення, а саме: онук – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Досліджуючи питання наявності у онука матері позивача реальної можливості здійснювати постійний догляд, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Заперечуючи наявність у свого сина ОСОБА_3 можливості здійснювати постійний догляд за його матір`ю ОСОБА_2 , позивач посилався на те, що його син навчається на II курсі денної форми навчання факультету історії та філософії Одеського національного університету імені Мечникова, в підтвердження чого надав разом із рапортом довідку про навчання ОСОБА_3 від 20.10.2025р. №11491.
Позивач стверджував, що фактично його син проживає в м.Одеса та не має доходу для можливості надавати матеріальну допомогу і тим самим здійснювати догляд за своєю бабусею ОСОБА_2 , яка проживає селищі Гостомель Київської області.
Зазначене підтверджується наявними в матеріалах справи актом обстеження умов проживання від 05.08.2025р., згідно якого по АДРЕСА_2 фактично проживають ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_2 (мати позивача), довідками Гостомельської селищної військової адміністрації Бучацького району Київської області від 31.07.2025р. №№1239, 1285, атом перевірки сімейного стану військовослужбовця від 20.08.2025р.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наданими позивачем доказами підтверджено, що ОСОБА_1 не проживає разом із своєю бабусею ОСОБА_2 , а фактично проживає в м.Одеса.
Також, з доданих позивачем до рапорту документів вбачається, що ОСОБА_3 навчається на II курсі денної форми навчання факультету історії та філософії Одеського національного університету імені Мечникова.
За відомостями з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування у ОСОБА_3 відсутні страховий стаж, заробітна плата (дохід, грошове забезпечення) та інші дані, необхідні для обчислення та призначення страхових виплат за окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Зазначене у сукупності підтверджує, що онук ОСОБА_2 . ОСОБА_3 навчається на денній формі навчання в Одеському національному університету імені Мечникова, яка передбачає щоденне особисте відвідування ним закладу віщої освіти, та фактично позбавлений фізичної та матеріальної можливості здійснювати постійний догляд за своєю бабусею.
Таким чином, фактично єдиною особою, яка має реальну можливість здійснювати постійний догляд за ОСОБА_2 є її син ОСОБА_1 .
Сама по собі наявність інших членів сім`ї другого ступеня споріднення, а саме: онука ОСОБА_3 , без врахування обставин відсутності реальної можливості здійснення ним постійного догляду за особою, яка цього потребує, не може бути підставою для відмови у звільненні позивача з військової служби за сімейними обставинами, а саме, у зв`язку з об`єктивною необхідністю здійснення постійного догляду за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідністю І групи.
За встановлених у даній справі обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що приймаючи рішення про відмову у звільненні позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», відповідачем не перевірено чи має ОСОБА_3 реальну можливість здійснювати постійний догляд за ОСОБА_2 , з урахуванням конкретних обставин та інших об`єктивних факторів, обмежившись лише посиланням на сам факт наявності у особи, яка потребує постійного стороннього догляду, членів сім`ї другого ступеня споріднення, що не відповідає принципам обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень.
Колегія суддів звертає увагу, що рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі обставини, необхідні для прийняття обґрунтованого рішення, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
В даному випадку відповідач не надав належну оцінку обставинам, на які посилався позивач, внаслідок чого дійшов безпідставного висновку про відсутність передбачених законом умов для звільнення позивача з військової служби.
Що ж до тверджень апелянта про те, що зобов`язавши Департамент кадрової політики Міністерства оборони України, Міністерство оборони України звільнити ОСОБА_1 з військової служби у запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», суд першої інстанції втрутився в дискреційні повноваження відповідачів, колегія суддів зазначає наступне.
Колегія суддів враховує, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб`єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» наголошено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об`єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
У Рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 Конституційний Суд України вказав на те, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення).
Верховний Суд у постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а звертав увагу на те, що адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення можливого примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.
За встановлених у даній справі обставин, зважаючи на доведення позивачем факту незаконності відмови у звільненні його з військової служби через сімейні обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправними дій Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України в особі Управління персоналу щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та зобов`язання звільнити позивача з військової служби у запас на підставі вказаних норм.
В апеляційній скарзі Міністерство стверджує, що обставини, наведені позивачем у позовній заяві, є фактично службовим листуванням між двома структурними підрозділами Міноборони і не свідчать про протиправні дії з боку відповідача, які порушують права та інтереси позивача. Через неповноту обґрунтування та недостатнє документальне підтвердження звільнення ОСОБА_1 з військової служби за сімейними обставинами, надані керівником Центрального управління внутрішнього аудиту документи були повернуті Управлінням персоналу без реалізації. Безпосереднє рішення про звільнення або про відмову у звільненні мало б бути прийняте директором Департаменту кадрової політики Міноборони.
Колегія суддів критично ставиться до таких доводів апелянта, оскільки як вбачається з матеріалів справи, Управління персоналу отримані документи стосовно звільнення позивача з військової служби прийняло та опрацювало по суті, що підтверджується наданою на адресу Центрального управління внутрішнього аудиту відповіддю про відсутність підстав для звільнення.
Управління персоналу не передало лист Центрального управління внутрішнього аудиту з документами про звільнення ОСОБА_1 за належністю, не повернуло його відправнику як такий, що поданий не до уповноваженого органу, а здійснило їх розгляд по суті, зазначивши про неможливість звільнення позивача з військової служби у запас через сімейні обставини через наявність іншого члена сім`ї другого ступеня споріднення ( ОСОБА_3 ), який може здійснювати догляд за ОСОБА_2 .
Що ж до тверджень апелянта про те, що позивачем надано до суду більше документів, аніж ним додавалося до рапорту про звільнення, то колегія суддів не приймає їх до уваги, оскільки разом із рапортом про звільнення ОСОБА_1 надано документи за переліком, визначеним Інструкцією №170 та, на думку колегії суддів, з них являлося за можливе встановити факт навчання ОСОБА_3 , його проживання в м.Одесі та відсутність у нього доходу.
Таким чином, доводи апеляційної скарги Міністерства оборони України висновків суду не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення від 20.07.2026р. колегія суддів не вбачає.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, колегія суддів, -
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Повний текст судового рішення виготовлений 03 листопада 2026 року.
Головуючий: І.Г. Ступакова
Судді: А.І. Бітов
О.В. Лук`янчук
Оригінал: reyestr.court.gov.ua